Наш гість – Сергій Соловйов, письменник і викладач-науковець, який сільськими манівцями вийшов на столичні дороги, аби побачити вселенські обрії. Певно, це типовий шлях для людини, котра прагне пізнати життя й творити.
Сергій пише романи, оповідання, п'єси й кіносценарії. Працює в Національній академії державного управління при Президентові України, є кандидатом наук із соціальних комунікацій. А ще він ходить журналістськими стежками – як медіа-експерт у канадсько-українському проекті партнерства «Регіональне врядування та розвиток», де наших управлінців навчають стратегіям розвитку територій.
– Пане Сергію, долю людини творять батьки й мала батьківщина та власна воля й мужність. Що Вас вивело на теперішні результати?
– Тобто, іншими словами, як я опинився в Києві? На моєму житті лежить борозна, проорана Києвом. Я народився й виріс на Слобожанщині. Але військову службу проходив у столиці, навчався в Інституті журналістики КНУ ім. Шевченка, згодом там само закінчив аспірантуру… Все це відбувалося на тлі моїх літературних спроб.
Якось, ще працюючи в районній газеті на Харківщині, я надіслав свою повість «Поріг» на конкурс «Гранослов». Конкурс організувала Спілка письменників, і коли я отримав листа, що став переможцем, і мене запрошують на вручення диплому, поїхав у столицю, як у рідну. Ще перед цим, у Харкові на літературному семінарі я познайомився з В’ячеславом Медведем, тож радий був зустрітися з ним у Спілці (він тоді був, здається, головою приймальної комісії, а до всього ще й разом із Василем Герасим’юком опікувався проведенням «Гранослова»).
Це я веду до того, що буваючи в Києві у своїх аспірантських клопотах, заходив послухати письменницькі байки у Спілку. Якось Медвідь говорить: «Жив би ти в Києві – взяли б на роботу в Спілку». Я задумався. Надовго. Може, на рік, чи й більше. У Київ я не зможу забрати сім’ю – сина, дочку, дружину. Невідомо, як складеться моя доля в столиці, а тут я працюю заступником редактора, тут у мене є житло… Щоправда, хотілося простору, спілкування з однодумцями, чого в провінції часто бракує. Тому я зважував. А в листопаді 2003, коли відбулась катавасія з письменницьким з’їздом у лісі, захопленням приміщення Спілки та інші дивовижі, подзвонив Медведю: «Якщо ваша пропозиція в силі – то їду працювати в Спілку».
Вже кілька років у апараті НСПУ я не працюю. Але Київ мене вабить, тому я досі не зміг його покинути.
– Окресліть коло Вашої нинішньої діяльності.
– Став кандидатом наук із соціальних комунікацій, працюю в Національній академії державного управління при Президентові України. Це моя основна робота, але ходжу й журналістськими стежками – як медіа-експерт у канадсько-українському проекті партнерства «Регіональне врядування та розвиток», де наших управлінців навчають стратегіям розвитку територій. Українцям іде в руки цінний досвід, який вартує вивчення і втілення на практиці, якщо ми прагнемо зміцніти і мріємо побачити щасливих людей.
Це все, звісно, «мирські обов’язки». Потрібні, бо дають змогу реалізуватися, заробити на хліб. Але не відвертається від мене й муза – іноді чую її голос, і тоді вмочаю перо в чорнильницю й пишу прозу. Пишу менше, ніж хотілося б – так складається в житті. Творчих ідей достатньо, сподіваюся, зможу їх втілити – я впертий. Нещодавно почув цікавий афоризм англійського есеїста Вільяма Хезлітта – «Чим більше ми здійснюємо, тим більше здатні здійснити». Отож здійснюю, і пробую здійснити ще більше.
– Ваші улюблені жанри, теми, проблематика.
– Намагаюся писати так, щоб не ніяково було самому читати. На цьому можна було б і закінчити характеристику своєї творчості, тим більше, що не вмію, не навчився писати багато й швидко. Та от ви говорите про жанри… Хочу створити (і створюю) роман, в якому віддзеркалилася б наша суперечлива сучасність. Першим у цьому ряду вже був «Скромний бог» – сатира на компартійних пристосуванців. Він вийшов ще 2003 р. Вже й новий роман у мене є, та не знаю, коли зможу видати. Є й телесценарії, та охочіше пишу оповідання.
У письмі, гадаю, треба боятися глинобитного натуралізму й розгнузданого потоку слів, яким чимало авторів прикривають нездатність побудувати сюжет. Є й інша крайність, яку Павло Загребельний назвав «вахтовим журналом» – це коли автори тільки й фіксують дії свого персонажа, забувши про глибину, багатоплановість твору. Талановитий твір завжди викликає у вас асоціації, то кілька пластів, які зачіпають читача за живе, викликають роздуми… Ви ж знаєте, як це буває – перегорнеш останню сторінку книги, а забути героїв не можеш. Персонажі вже ніби зникли, як п’ятеро отих нещасних із роману Торнтона Уайлдера «Міст короля Людовіка Святого», коли подорожні потрапляли у провалля, але ти не можеш їх забути.
Особисто для себе я виробив критерій справжності твору – це пронизливість. Можна писати про що завгодно і як завгодно, але якщо твір пронизав – чи то сумом, чи радістю, страхом чи жагою (аби не примітивом) – тоді це таки література.
Тепер про тематику, а заодно й проблематику. Я виріс у селі. Вирости-то виріс, але хазяїном не став. Говорю це без фразерства і хизування, просто як факт. Та й врешті, добрий господар у місто не втік би… Я знаю своїх однолітків, які господарями стали, а в мене такого злиття із землею, зеленню й живністю нема, хоча тварин люблю. Врешті, у мене інші захоплення, потрібні хоч у селі, хоч у місті. Знаєте, які? Ну, приміром, дещо навчився у будівництві… Так от – теми моїх оповідань спершу перепліталися із селом, але доволі швидко я від цього відійшов, ледь випробувавши себе в словотворенні. Мені здалося, що я здобув цілий світ, коли зумів висловити себе у прозі, тому я пішов у світ далі. А там – стільки тем, характерів, сюжетів… Безодня! Я писав фантастичні оповідання, гумористичні, містичні, еротичні, детективні... Часом фабула якоїсь новели повніше мене характеризувала, ніж я сам розповідав про себе. Наприклад, в оповіданні «Дощ» є такий момент: хлопчина потрапляє під сильну грозу. Згадує, що бабуся вчила його в мить спалаху блискавки хрестися й говорити: «Спаси нас, Господи, грішних». Але хлопець із характером підбадьорює себе, але не хреститься, мовляв, то все вигадки. Вранці його знесиленого знаходять непритомним, а коли приводять до тями, він, почувши гуркіт потяга, хреститься й шепоче: «Спаси нас, Господи». Такий от хід… А я – невіруючий. Але після цього оповідання мені говорили: «Що ж ти обманюєш, ти ж начебто атеїст?»
Невичерпна тема в літературі – стосунки між чоловіками й жінками. Звісно, я не оминув цієї галактики. Завдання, яке хотів виконати – створити романтичні, хвилюючі розповіді, в яких чуттєвість легкими крилами торкалася б героїв. Щоб було красиво й трішки недомовлено. Кілька оповідань із цієї серії були перекладені на хорватську й польську мови, наприклад, «Жало», «Два сонця над чорною крижиною». До речі, коли перше із названих оповідань кілька років тому було опубліковане у «Літературній Україні» – отримав несподівано багато позитивних відгуків.
Ще одне з оповідань – «Ікона» (вже іншої тематики) – потрапило у рейтинг десяти кращих оповідань 2010 р. за версією журналу «Дніпро». Огляд робив Володимир Даниленко. Кілька оповідань звучали на радіо – їх озвучували Василь Довжик і Василь Обручов.
– Чий письменницький досвід Вам до душі?
– Нещодавно купив збірку оповідань О’Генрі 1955 р. видання. Перечитую те, що читав раніше, і сміюся з того, що читаю вперше. Блискучий і дотепний автор! Важко повірити, що чимало оповідань він написав, будучи зв’язаний потогінним контрактом – один твір на тиждень. З юнацьких років люблю Станіслава Лема з його передбаченнями розвитку людства. Перечитував нещодавно Старицького, Чехова, Платонова. Перечитую Григора Тютюнника. Довго ходив під враженням роману Винниченка «Лепрозорій», Повертаюся думками до «Аварії» Фрідріха Дюрренмата, до оповідань Буніна, деяких творів Анатоля Франса. Люблю книгу «Два веса, две мерки» – це збірка оповідань італійських письменників. Є також багато сучасних прозаїків, книги яких прагну знати. Скажімо, не оминути новел Василя Портяка, роман «Житло» Володимира Кашки, прозу Євгена Гуцала. Врешті, всього не перелічиш – постійно згадуєш твори, які запали в душу. У юності, це, крім усього, «Мартін Іден» Джека Лондона. Цей герой нагадує долю іншого персонажа з роману Германа Гесе «Гра в бісер», чи не так? Обидва поступово зростали, долаючи життєві негаразди, дійшли до вершин, і обидва потонули… Отака доля людини, яка прагнула здобути світ. От і здобула…
У 2007 р. я брав інтерв’ю в Олеся Ульяненка для УНІАН. Він сказав: «Кожен роман забирає шматок життя і вбиває мільярд нейронів у голові». Тоді ніхто, певно, не думав, як швидко у нього промайне решта життя. Письменницький досвід, чи й саме життя, здається, не надто далеке від описуваних ним подій, вбило Ульяна. І ще той досвід висмоктав соки з багатьох інших письменників – тут кожен сам може навести приклади.
– Хто Ваш найперший читач? І як впливає його думка на Вашу творчість?
– Мабуть, коли я вирішив, що ось маю готове оповідання, то показав його старшим колегам. Це було в редакції районної газети. Був у нас заступник редактора Микола Гопцій – і досі лірик у житті й поезії. Він іноді заходив у кабінет, де строчили рядки кореспонденти, і доволі сором’язливо просив послухати свій черговий вірш. Це лунало доволі сюрреалістично – сюжет, достойний Далі! Адже в районці завжди повно чорнової роботи, і тут на тлі результатів соціалістичного змагання, зведень про вивезення гною і повідомлень про якісь партійні збори – проникливі, прозорі, як осіннє небо, вірші про високого сивого птаха. З Миколою Гопцієм я інколи й обговорював свої спроби у прозі. З’їздив на кілька семінарів до Харкова, давав щось читати Радію Полонському – одному із найстаріших тоді письменників. Щось він похвалив, щось йому не сподобалося. Не пригадаю конкретніше. А вже згодом, коли працював у Києві, свої міркування мені висловлювали В’ячеслав Медвідь, Анатолій Дімаров, Орест Сливинський (про мій роман «Скромний бог» він сказав, що автор став би відомим на весь світ, якби книга вийшла за радянських часів).
Звісно, в колі товаришів, за чаєм чи чаркою, бува, дискутуємо про твори – і своїх, і колег. Наприклад, коли в Ірпіньському будинку творчості жив поруч із Ігорем Павлюком (він хоч і був завжди заклопотаний зустрічами, дзвінками), та ми обмінювались віршами і романами. Отож першими читачами були все-таки колеги-письменники – я ніколи не пробував «нападати» зі своїми опусами на рідних і друзів поза літературою. А щодо того, чи впливає думка читача на мою творчість, можу сказати лише те, що ціную будь-яку думку-пораду, але радикально твір не змінюю. Неточності, помилки й інші незграбності треба виправляти. І дякувати тим, хто «зачепився» за них.
– Цікаво дізнатися про пріоритети науковця Сергія Соловйова.
– Коло моїх наукових інтересів – соціальні комунікації. Мене цікавить реклама, паблік рилейшнз, інформаційні кампанії. Література, кіно, театр – також різновид комунікації. Не всі задумуються над тим, що фільм несе в собі й зразок способу життя, певні установки, виховує на свій лад, формує поведінку. Може, тому в нас майже не знімають українське кіно, щоб українців, врешті-решт не стало? Ми дивимося те, що нам присилають в основному росіяни й американці. Там свої герої, свої проблеми, іноді дуже далекі від наших. І наші глядачі переживають, як складається доля зовсім не наших героїв. Не думайте, що я примітизую й закликаю відвернутися від культури інших народів – все-таки справжнє мистецтво тому й всесильне, що зачіпає глибинні основи, спільні для більшості: це життя і смерть, любов і ненависть, патріотизм і зрада. Мене як дослідника зокрема цікавить, чому українців ледь-ледь чутно в цьому хорі. Чому ми такі безсилі, коли мова заходить про створення динамічного, цікавого твору на історичну тему? Чому нас полонили штампи?
Наука намагається дати об’єктивні відповіді на ці та інші запитання. А мені зокрема хочеться навчити оминути настороженість свідомості й передати людям позитивний, вагомий образ-сигнал. Найкраще це зробити у вигляді фільму з колоритними героями і смаковитими діалогами. Але кіно у нас майже не знімають.
Як стверджують дослідники постіндустріального суспільства, різниця між цивілізаціями у подальшому полягатиме лише в культурі, бо все інше – економіка, наука, – знівелюються у глобалізованому світі. Але культура залишиться! Хоча, звісно, первинні основи також стесуються, забуваються з часом.
– На міжнародних орбітах ми майже не бачимо українців, у тому числі нобеліантів, зокрема письменників. Чому так відбувається?
– На міжнародних орбітах українці (за походженням) є. Це художник Енді Ворхол, якого називали всесвітнім тусовщиком, актор Голівуду Джон Палагнюк, винахідник гелікоптерів Ігор Сікорський та багато інших. А нобеліантів, народжених на території нинішньої України, принаймні шестеро, це, зокрема, науковці – Ілля Мечников, Саймон Кузнец… Але на момент присудження премії вони представляли інші держави. Щодо того, чи можуть сучасні письменники претендувати на Нобеля, як на мене, вичерпну і дотепну відповідь нещодавно дав Юрій Винничук. Львівський письменник прокоментував ініціативу професора Інституту філології КНУ висунути Бориса Олійника на Нобелівську премію. Винничук нагадав те, що було відомо давно, – не може претендувати на цю премію письменник, якого не переклали основними світовими мовами і не видали у відомих видавництвах. Іншими словами, у нас нема письменників, які отримали б світовий розголос. Тож як їм можна присудити найпрестижнішу премію? Хто їх знає? Є й інші поважні причини, які не пускають наших літераторів у Шведську академію, – творчі методи наших літераторів. Але пробувати треба. Навіть у Білорусі, як ми пам’ятаємо, нещодавно висували на Нобеля поета Ригора Барадуліна. У нас основними претендентами, крім Бориса Олійника, називають Ліну Костенко і Валерія Шевчука. А кілька років тому, коли в Національну спілку письменників прийшов лист від Нобелівського комітету із пропозицією назвати претендентів на премію, заступник голови Василь Шкляр власноручно написав резолюцію про те, що висунути слід Олеся Ульяненка. Далі цього, здається, діло не пішло, та й не мало воно, звісно, перспективи.
Держава ніяк не знайде механізму просування нашої культури на світовому рівні, зокрема, перекладів на інші мови. Та навіть у своїй країні ми погано знаємо книжкові новинки – малі наклади, мляве розходження книг по регіонах, і все це ще й душиться навдивовиж примітивними зразками масової культури у пресі, телебаченні. Така низькопробна суміш позерства, вульгарності, несмаку особливо діє на незміцнілу молодь, яка вимушено вважає різноманітні шоу, де тільки й чути «ги-ги» або «вау», мало не взірцем мистецтва. Це втрата моральних, і навіть, можна сказати, світоглядних орієнтирів, і це може погано закінчитися для країни. Може, наш майбутній нобелівський лауреат стане тим, до кого прислухається частина людей? Знаєте, це марні сподівання. Ризикну сказати, що нічого радикального в країні не відбувається із отриманням літературного Нобеля. Хай знавці мене поправлять. Але принаймні світ почує про Україну добру новину, а ми повіримо в себе.
– В умовах майже зруйнованого книговидавництва і книгорозповсюдження що нині є для Вас трибуною?
– Я знайшов свій скромний вихід із обмеженого простору. Даю оповідання у літературні часописи різних областей. Хай вийде один твір у кількох журналах – більше людей його прочитають. Отака «трибуна», але, оскільки пишу я доволі мало, то поки що хай буде так.
– Які мистецькі, громадські явища, які постаті, імена гріють, живлять надію?
– У мене ніколи не було кумирів, але є ті, до кого час від часу повертаються думки. Компанія діячів доволі строката й неповна, та, що спала на думку зараз (називаю у мимовільному порядку) – Людвіг ван Бетховен, Богдан Хмельницький, Володимир Висоцький, Іван Франко, Дастін Хофман, Михайло Лермонтов, Павло Тичина, Вольфанг Моцарт, Швейк, Девід Огілві та інші.
– Що можна очікувати від Вас у найближчий перспективі?
– Я й сам хотів би дізнатися, чого очікувати від себе в перспективі! Себто, не в сенсі нових творів, а в сенсі – де їх можна побачити надрукованими. Нещодавно надіслав уривок із роману «Солом’яний двір» в «Українську літературну газету». Лежать готові оповідання. Дописую роман і пишу п’єсу, бо хочеться охопити життя. Але не так, як розумів це асссирійский цар Сарднанапал, на могилі якого було викарбовано девіз: «Їж, пий, веселися, бо все інше не варте й лускоту пальців». Бачте, навіть із цим девізом він залишився в історії. Царів, тиранів і вождів людство пам’ятає, бо ті потурбувались, щоб у літописах про них було написано достатньо. Нащадки колись напишуть і про наш час, але чи правда то буде, чи домисел – ніхто не дізнається. Тож письменникам треба писати багато й проникливо – щоб хоч один вдалий образ чи якийсь клаптик тексту, потрапив у майбутнє.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
