Наш гість – народний художник України, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Сергій Якутович. Учасник безлічі художніх виставок (від 1973 р.) та лауреат багатьох вітчизняних та міжнародних конкурсів графіки. Автор понад ста книжкових ілюстративних циклів – від Вільяма Шекспіра до Ліни Костенко. Як художник-постановник активно працює в кінематографі і театрі. Лауреат премії Російської кіноакадемії «Золотий орел». Твори митця зберігаються у художніх музеях України та багатьох країнах світу. Торік художник проілюстрував збірку Ліни Костенко «Річка Геракліта», ювілейний альбом Богдана Ступки, драму Лесі Українки «Руфін і Прісцілла» та отримав у Римі премію імені Гоголя. Виставка «Гоголь народився…» Якутовича стала знаковою подією у Франції (у штаб-квартирі ЮНЕСКО), Москві, Києві, Львові та інших міста України.
– Після смерті дружини й художниці Ольги я живу внутрішньо дуже самотньо, до того ж не дивлюсь телевізор. Читаю книжки. А той, хто дивиться телевізор, не здатен створювати самостійний образотворчий ряд, в голові – ТБ. Можеш подивитися новини, а потім, скажімо, танці і співи зо всіма, врешті відкрити «Дон Кіхота» Сервантеса – і не побачиш його, читаєш і знову таки сприймаєш як інформацію, а не як почуття-картину.
Моя проблема зі студентами в тому, що вони не вміють малювати, думати, читати. Поки що. Але добре володіють комп’ютером, я не володію, але вмію думати, бачити і читати. Ми розмовляємо на різних мовах. Я нині викладаю в Поліграфічному інституті КПІ ілюстрацію. Та я називаю це режисурою ілюстративного ряду.
Скажімо, я розбираю з ними маленькі трагедії Пушкіна. Вони не можуть зрозуміти, що таке “бенкет під час чуми”. Це не концтабір, не голодомор, а латентне відчуття смерті. Це інша річ, не треба малювати смерть з косою. А вони всі малюють смерть з косою. Я кажу: «Кожна людина щомиті бореться за себе, а не тільки за кохану дівчину, чи ще за щось. Кожен має сконцентруватися, бо поруч латентна чума. Вона завжди, що за Пушкіна, що в наш час. Боротьба за божеське в собі – це відповідальність за своє життя.
Студенти ніяково дивляться, вони вперше чують такі речі. Я кажу: «Зрозумійте суттєве. Перечитайте раз, другий, потім уявіть, зрозумійте себе на тому місці. Скупий лицар – це не людина, що рахує гроші, вона патологічно поринула в аскезу, це фанатик, який навіть цими грошима не користується. Про це мова.
Маленькі трагедії Пушкіна – це трагедії різних пристрастей людини. Дон Жуан колекціонує жінок. Він їх не поважає, зневажає, але йому треба реєстр поповнювати, він записує: еге ж, тисяча вже є… «Бенкет під час чуми» – це гімн життю попри все. «Моцарт і Сальєрі»: трагедія не в тому, що другий отруїв першого. А в тому, що людина вибудувала своє благополучне життя, добре жила, раптом з’явився нахаба, який не цінує свого таланту, навіть того, що тільки-но написав геніальний реквієм. Він не має права жити, бо порушує всі правила життя. Тому що він геній. Про це мова, а не про те, що хтось комусь щось насипав.
До поверховості, споживацтва скочується сучасне суспільство. І від того я відчуваю ще більшу самотність. Нині живу, з одного боку, як анахорет, а з другого боку, скрізь став появлятися, чого раніше не робив. Без вогника, просто знаю: треба бути там, там, там. Та ось приходжу в майстерню, в якій немає вікон, я не бачу світу, а оскільки став вдівцем, знову перебуваю абсолютно наодинці сам з собою, нема для кого жити.
Минуло 40 років, як я познайомився з моєю дружиною. Тепер спілкуюся з жінками, однак дедалі більше відчуваю своє одиноцтво. Втім, як художник маю розповідати про все, що зі мною відбувається. Про старіння, одиноцтво, про відхід друзів. Як розповісти, в якій формі, не знаю. Поки що… Це ж не просто намалювати похорон друга, коли стоїш перед труною. Треба щоб щось відбулося. Я чекаю. Такий в мене період.
Мені кажуть: «Ви три роки не виставлялися». Реагую: «Та хоч 25 років. Мені це не цікаво». Я зрозумів після персональної виставки у Києво-Могилянської академії, що просто виставляти роботи абсолютно нема сенсу. Ну прийдуть 40-50 людей подивитися, комусь сподобається, комусь – ні. Не для цього я живу.
– Та, певно, Вас надихають інтерактивні проекти, в яких Ви брали участь останнім часом?
– Мої нинішні проекти на шпальтах, не реалізовані, тому що немає фінансування. Вони з соціальним наповненням. Я хотів би, щоб люди замислювалися. Згадували: «Зі мною теж саме було». Це дуже важливо. В наш час сучасне модернове мистецтво просто нехтує глядачем. Знімають штани, показують, перепрошую, дупу. Ге-ге-ге!.. Хтось ображається, а хтось стає не готовим до сприйняття мистецтва справжнього.
– Після деяких галерей точно можна схибнутись.
– Таких чимало з’явилося. Та не всі ходять в «пінчук-центри» чи в традиційні галереї. Якось їду в таксі, мене питають: «А хто ви за професією?». Я кажу «Художник». – «А, алкоголік і бабій». – «Ну чому ж? Я, наприклад, художник фільму «Тарас Бульба». – «О!» – з’явилась в очах повага. Мій батько – художник фільму «Тіні забутих предків». Та як митець він більший, ніж цей легендарний фільм.
Моя невістка-француженка, композитор Беранжер Максіман дуже любить кіно і цінує мене. Якось запитала: «Тато, а скільки фільмів ти зробив за останній час?». – «За вісім років вісім фільмів». – «При тому що кіно в Україні не знімається». – «Так». – «І що саме?». Двосерійна «Молитва за гетьмана Мазепу». Шість науково-популярних фільмів. Чотирисерійний «Тарас Бульба». Тепер дев’ятий затвердили». – «Твоя робота чудова, ти ж розвалюєш кінематограф». – «Що ж робити?». – «Іди з нього». Я пішов. В театр. Зробив спектакль в київському театрі імені Франка.
– А що вона мала на увазі, кажучи про розвал кінематографа?
– Що моя робота неадекватна якості фільму. Та я розумію: робота художника в театрі і кіно – це частина колективної праці. На “Лен фільмі” мені казали, що пітерська школа художників кіно найкраща. Це означає: роботу художника не видно, вона розчиняється в кінотворі, бо його роблять майстри.
А українські експериментальні фільми зроблено в такому ключі, що як художник (вибачте, за нескромність) я виходжу на перший план.
Питають: "Ви працюєте пензлем чи ручкою?" Я працюю головою. Це дає можливість бути вільним у театральних і кінопроектах. Я першим торую дорогу: роблю розкадровки, малюю костюми, декорації, типажі Думаю, хто гратиме. Часом вношу пропозиції до сценарію. Потім починає працювати режисер.
Режисер і драматург Ігор Афанасьєв написав п’єсу «Урус-Шайтан». Байки про Сірка – кошового отамана, шевальє д’Артаньяна та турецького султана)». Ми з ним поспілкувалися і… він поїхав до США. Я намалював всю виставу. Вона з успіхом йде у театрі Франка понад рік. Це нібито мюзикл, та треба було знайти нову форму, щоб уникнути вульгарності-фривольності. Я все знав зсередини, зокрема й акторів, індивідуально робив костюми. Раптом приїжджає режисер, я йому щось починаю втовкмачувати, а він: «Відійди!». Розумію, що його дратую, адже всі дії на сцені відбуваються довкола об’єктів, які придумав я, отже, знаю, що мають робити дійові особи. У кіно було те ж саме. Режисер Володимир Бортко сказав: «Сережа, отойди от меня. Ты хороший художник, я неплохой режиссер. Стань неплохим режиссером и снимай свое кино». Я відповів: «Но тогда я перестану быть хорошим художником».
В діяльність художника закладена певна драматичність. Без неї не обходиться навіть оформлення книжок. Я ілюстрував Шекспіра, Гоголя, Ліну Костенко й інших. Розумів, що головні – автори. Мені треба все віалізувати і подати у видавництво. А там свої дизайнери, які з моїми ілюстраціями роблять що завгодно, маніпулюють ними. І потім, коли я бачу книжку, я її не впізнаю, це абсолютно не те, що було в моїй голові. Значить, треба було не бігти легковажно, а все робити самому. Та зазвичай нема можливості або часу.
– Складно не дозволити іншим режисерам лізти в новостворювану книжку.
– Авжеж. До речі, вважаю себе режисером, імпровізатором, інтерпретатором і перекладачем. Художник – це той, хто щось відкриває. Я нічого не відкриваю, я знаю.
Скажімо, Анатолій Криволап суто живописець. Я завжди знав його як абстракціоніста. Та раптом він відкрився кардинально по-іншому: сам врешті побачив в природі абстракцію. Тепер це сучасний Куїнджі XXI століття. Він здійснив відкриття і став відкриттям. Але довбав одну і ту ж скалу впродовж життя. Криволап побачив великі абстрактні відношення в пейзажі, здійснивши переворот у цьому жанрі. У інших пейзаж – імітація. А у нього відкриття. Так сталося у реалістичного Куїнджі: його місяць осяяв Дніпро. Коли я сказав про це Криволапу у зв’язку з його роботами, він відповів: “Ти знаєш, я в дитинстві весь час роздивлявся репродукцію цієї картини з журналу «Огонёк». Минуло шістдесят років і я раптом цю магію побачив-відчув, і почав це втілювати”. Я думаю, що це подвиг, тому Анатолій Криволап недаремно увінчаний, нині він проголошений найдорожчим художником Європи.
А я тим часом подався в театр. До речі, постановка “Урус-шайтан” була розрахована на всю родину Ступок, мав грати і Богдан Сильвестрович.
– Про що йдеться у виставі?
– Про отамана Сірка від його народження до... Кутузова, якому показують руку Сірка (як частину святих мощів), і вона рятує Москву. У виставі фігурують запорожці, турки, татари, іспанці, французи, поляки… 135 персонажів. Багато танців, руху. На сцені майже кіно. Публіка дуже добре сприймає. Вистава досі йде з аншлагом. Хоча преса майже нічого про неї не писала. У нас так часто буває. А це справжнє досягнення автора і режисера.
Мені дуже сподобалось працювати в театрі імені Франка, там багато талановитих людей. Про Богдана Ступку не кажу, тому що взагалі його ім’я для мене святе. Часто запитують: «А ти що в театрі імені Франка працюєш?» Народна артистка України Лариса Кадочникова, запрошуючи на свою виставку картин (на жаль, прощальну, потім картини поїхали до Москви і там залишились), сказала: «Я вам запрошення залишу в театрі». Я запитав: «В якому?» «У театрі імені Франка, ви ж там працюєте». – «Я там не працюю. Зробив спектакль і все». У мене є перепустка на «Ленфільм» і “Мосфільм”, але я там не працюю.
У театрі імені Франка чудовий колектив. Актори, кравці, реквізитори, бутафори – наче одна родина. Мені було дуже комфортно, майже рік я ходив туди, як на роботу, скажімо, у швацькому цеху пояснював, чому один ґудзик так пришивається, а другий – так. 24 грудня позаминулого року була прем’єра. Відтоді я не бачив цього спектаклю, але щоразу, зустрічаючи акторів, чую: «Нам так приємно грати у ваших костюмах».
– Повернусь до Ваших соціальних проектів, на які Ви шукаєте фінансування. Про що йдеться?
– Наприклад, великий письменник і педагог Януш Корчак написав «Молитви для тих, хто не вміє молитися» (вісімнадцять молитов). Мрію зробити пересувну виставку з інсталяцій. Там є «Молитва маленької дитини», яка напудила у постіль і просить: «Боженько, зроби так, щоб мама не побачила», «Молитва легковажної жінки», яка молиться, щоб прийшов той, кого вона кохає, «Молитва ненависті», «Молитва екстазу», Молитва абсолютної скрути» тощо. І вони не конфесійні (Януш Корчак, до речі, був євреєм), і моя подача – загальнолюдська. Кульмінація – «Молитва художника». В цілому людина потрапляє у візуально-звукове інтерактивне дійство.
Чекаю меценатів. Була домовленість з Польським культурним інститутом, з Тель-Авівським університетом в Ізраїлі – люди чекають експозицію. Її можна зробити легкою, мобільною, такою, що зручно складається. Як і виставка про Миколу Гоголя.
За участі арт-центру Павла Гудімова вона відкрилась в день народження Гоголя 4 квітня 2009 року в штаб-квартирі ЮНЕСКО у Парижі. Це був величезний арт-об’єкт: всі мої ілюстрації були збільшені до трьохметрових банерів. А ще я зробив фігури. Плюс фільм «Загублений рай» про Гоголя (його, до речі, показували по центральному телебаченню, звісно вночі).
На відкриття прийшло дві з половиною тисячі людей. Були овації. Потім моя невістка сказала: «Тато, тобі на батьківщині дадуть орден Почесного легіону». Та ніхто у нас не знав про це і досі майже не знає. А от у Римі я через три роки отримав премію імені Гоголя.
– Я чув, Ви виграли тендер на цей проект разом з Росією?
– Росія виграла, але робили разом. Я приїхав до Парижу за свій кошт, ми із сином сфотографували приміщення, вночі зробили проект. Задумка була яка? В один день, 2 квітня у Парижі, Римі, Києві, Москві, Санкт-Петербурзі мала одночасно відкритися одна і та ж виставка під назвою «Гоголь народився». З телемостами, з обговоренням. В ефірі англійського мало лунати: «Хохол-Хохол-Хохол...» (тобто Гоголь), бо пишеться Go, а звучить Хо… Генеральний секретар ЮНЕСКО сказав: «Це чудово, але Україна нас підведе знову. Вона завжди нас підводить». Ми зробили другу презентацію на меншу вартість. Врешті у Парижі справдилося, але не так, як хотілося і могло бути…
Через тиждень виставка відкрилася у Києві – в Українському домі на першому поверсі. Взагалі я хотів зробити всі три поверхи територією Гоголя (щоб були кімнати і для дітей, де б вони малювали і фільми дивились). Та фінансово це ніхто не потягнув би.
З двадцятьма портретами Гоголя в натуральну величину (вирізаними) всі фотографуватися, зокрема й найвищі наші можновладці. За тиждень виставка була у Москві. Потім її запросили в Італію, Китай, Японію. Але тоді в Україні не було міністра закордонних справ, ніхто не брався за цю справу. Виставка поїхала до Львову – у Національний музей імені Андрія Шептицького.
В залежності від інтер’єру вона щоразу по різному компонується. У палаці-музеї імені Шептицького ми її зробили модерново. Фігури, зроблені з чорної пластмаси, покриті дзеркальною плівкою. Скажімо, підходиш до Тараса Бульби – раптом бачиш своє відображення в ньому.
А на початку відвідувачів зустрічали два російські мужики з колесом (улюблений образ Гоголя) і показували пальцем на сходи вгору. Вище – «дама приятная во всех отношениях» показує напрямок. Далі – інша пластмасова дама, яка з живописною Марією Тараса Шевченка абсолютно нормально співіснувала. Вона теж показувала напрямок. Таким чином ми проводили людей через весь музей. Вони дивилися на мої експонати як на путівник-дороговказ. Врешті, у великій білій кімнаті, де висіли мої малюнки-оригінали (а не репродукції, як у Парижі чи Москві, аби не мати проблем з митниками) стояв великий пам’ятник Гоголю. Над ним висіли чорти, Солоха й інша нечисть, яку гойдали-крутили два вентилятори. Люди у дзеркальному Гоголі знову бачили себе...
Отже, виставка «Гоголь народився...» – це більше п'яти років роботи, якщо бути точним: на початку 2003 року з'явились перші ілюстрації до повісті «Тарас Бульба», що вийшли окремим виданням. Потім була здійснена величезна робота над екранізацією повісті «Тарас Бульба», яку зняв російський режисер В. Бортко. Для стрічки я хіба що не проводив кастинг: тисячі ескізів декорацій, костюмів, розкадровок мізансцен, а також ескізів гриму головних героїв, реквізиту та бутафорії – все це справа рук художника.
«Гоголь народився...» – це більше 80 графічних робіт, більше 30 макетів гоголівських персонажів у людський зріст. Це десятки тисяч глядачів.
Наступного – четвертого сезону – ця виставка відкриється в Римі. Цікаво, що гоголівську премію в Італії було засновано в день моєї виставки в ЮНЕСКО.
Коли Богдан Ступка отримав цю премію за прочитання «Записок сумасшедшего», його запитали: «А що в Україні відбувається, пов’язане з Гоголем?». – «Є дослідник Гоголя Павло Михед». – «А чи є художники?». – «Сергій Якутович інтерпретує Гоголя». – «А що можна подивитися?».
Було відіслано диск «Загублений рай», який засновників фонду вразив. У фільмі йдеться про Гоголя і Україну, його ставлення до Батьківщини. Я «зачепив» також «Петербурзькі повісті», «Мертві душі»: Чичикова, Ноздрьова, Коробочку, Плюшкіна… Багато намалював для мультипліката та ігрових фрагментів. Актор один – Олексій Вертинський з Київського Молодого театру.
– Чудовий актор, до того ж схожий на Гоголя.
– Він зіграв всіх персонажів, був на всіх схожий, до такої міри вміє перевтілюватися. Наприклад, сидить Пушкін в натуральну величину, лежать яблука (відомо, що поет їх любив). Раптом з-за книжкової шафи заходить Олексій Вертинський, знімає циліндр, спирається на Пушкіна і каже: «Ну что за прелесть эта Сорочинская ярмарка! Сколько блеска, сколько юмора!» Бере у Пушкіна яблуко – хррумть! І далі бере дію, як бика за роки.
Люди бачать декорацію в декорації, та раптом з’являється інший живий персонаж: Басаврюк – один з героїв повісті «Вечір на Івана Купала», чи то диявол, чи то козак-характерник, і, показуючи на монети, каже: «Дивись, як горить, дивись, як блищить». Потім Вертинський підходить до критика Віссаріона Білінського і промовляє: «Наконец-то Гоголь перестал быть малоросийським писателем, наконец-то зазвучал по-настоящему русский язик». Оригінально побудовано.
Або, наприклад, Гоголь їде в Італію зо всіма своїми персонажами з «Мертвих душ». Я все це намалював, зокрема, Рим. Ось камера впирається у велику таріль зі спагеті – справжніми, вони парують, в бокал червоного вина. Оп, сів Гоголь. А за ним – цар Микола Перший. Його я зробив завбільшки як два з половиною метри, ноги – величезні, а голівка маленька. З одного боку, смішно виглядає, а з другого – це концентровані характери, люди-епохи. Чого у фільмі «Молитва за гетьмана Мазепу» Іллєнка трошки не досягли, бо у намаганні охопити багато нюансів, розпорошились, зокрема у прийомах. А тут є цементуючий образ гоголівського колеса, я намалював, як воно проходить через усі персонажі, як доїжджає до Петербурга, а потім знову повертається до Києва.
Отже, у Гоголя образ колеса майже постійно фігурує, особливо у «Вії», «Мертвих душах».
Непрагматична гоголівська містичність зрозуміла людям більше, ніж прагматична містичність, яку інші видумували. А Гоголь все робив інтуїтивно. Йому було лише 22 роки, коли перший твір вийшов. Чому людина писала всього десять років – і все? А потім ще десять років жила і писала тільки «Вибрані місця з переписки з друзями»?
– Як обрізало.
– Він хотів стати генієм і ощасливити людство. Забувши, що був генієм тоді, коли молодим хлопцем писав українські речі. «Мертві душі» і «Петербурзькі повісті» теж геніальні, але це все-таки відлуння українського.
Згадую такий момент. У Римі премію імені Гоголя отримали від Росії генеральний директор музею імені Пушкіна (обіймає цю посаду з 1961 року) Ірина Антонова, режисер Юрій Любімов, письменник Андрій Бітов і художник-сценограф Борис Месерер. Після мого спіча до мене підійшов Андрій Бітов і сказав: «Серёженька, только чтобы никто не слышал. Я всегда знал, что Гоголь не русский писатель, а российский, поскольку была Российская империя. Да, он писал на русском языке, но это раскодированный украинский язык, потому что он мыслит по-украински. И в том вся его прелесть. Россия была собирательницей земель, она брала самых лучших людей. И в этом нет вины Гоголя».
До речі, керівники благодійного фонду, який заснував цю премію, зазначили: «За последние годы имидж России стремительно падает в мире. Но русские не только хамы и сволочи, сидящие на нефти. В России работают интеллигентные люди, Россия имеет великую культуру. Именем Гоголя мы хотим возродить величие русской культуры».
Ось такий фонд за толерантність. Хай беруть, я щедра людина. Але ми свого не цураймося. Не треба ділити, чий Гоголь. Найпопулярніший твір російської літератури – «Тарас Бульба». У росіян є дворянська культура, скажімо, «Війна і світ» Толстого, «Євгеній Онєгін» Пушкіна. Але проста людина, тим паче люмпен, не зрозуміють: «Как денди лондонский одет, он наконец увидел свет». Що таке світ, хто такий денді, де той Лондон… А «Тарас Бульба» зрозумілий всім, всіх пробирає до сліз. Промовиш «Тарас Бульба» – і всі розуміють про що йдеться. Поляки ж одразу хапаються за шаблю... Тож, не треба у росіян забирати «Тарасу Бульбу», треба робити свого.
– А як ставитеся до докорів: «Якутович продався росіянам»?
– Так, мені, бува, закидають, що я запроданець («От, ви після «Мазепи» співпрацювали з росіянами…»). В Україні здавна хотіли зробити фільм «Тарас Бульба» або про козаччину. Єжи Гофман у Польщі зробив. А у нас – теревені. В Росії зробили. То ж які можуть бути докори? Богдан Ступка і я свою функцію виконали досконало, і це підтверджує «Золотий орел» Російської кіноакадемії, якого ми обоє отримали.
Я не продавався, а просто робив свою справу, гоголівського Тараса. А що потім зробив режисер, на його совісті. Для художника найстрашніше, коли все зроблено, знято, а потім режисер з цим зачиняється у монтажній. І те, що він потім виносить, інколи не відповідає сподіванням людей, котрі з ним це робили. Однак чи є огріхи в костюмах? Немає. Чи є огріхи в декораціях? Немає. Втім, були образотворчі проколи, я, наприклад, панночку правдиво намалював, а Бортку потрібна була Барбі. Ну хай буде Барбі, він же головний. Але мій затверджений ескіз абсолютно інший.
Авжеж, можна було грюкнути дверима і піти. Приводів було чимало. Я співпрацював з чудовим художником Володимиром Свєзаторовим. Він (до речі, син режисера Іосифа Хейфеца) опікував всі фільми «Ленфільма», зокрема, Трегубовича, Германа, Бортка. В «Тарасі Бульба» організовував, будував. Малював я. Він мене недолюблював як чужака. А я ніколи ні з ким не сварюсь. Або замовкаю, або відходжу, або вимикаю слуховий апарат. Якось Свєтозаров пиляє мене, пиляє. Мовчу. А він: «Ти чого не ображаєшся?». – «Ображаюсь». – «А чи хочеш мені в морду дати?». – «Хочу, страшенно». – «А чого ж не даси?» – «Якщо дам у морду, завтра вранці треба буде їхати додому. А що ти робитимеш? Ти ж не знаєш тонкощів». Він: «Слушно. Тож все терпітимеш?» –«Для мене головне, щоб якісне кіно було».
– Результатом задоволені?
– Режисер прислав мені диск, потім запитав: «Ну як?». Кажу: «Я всю ніч проплакав, не хочу говорити». Бортко до моєї дружини Ольги: «Що там не так? Чого він проплакав?» – «Він вже втретє робить образ «Тараса Бульби», втомився». Вона не хотіла сказати, що проплакав я від образи.
– Отже, фільм засмутив?
– Так само як і чимало видань з моїми ілюстраціями. Інколи побачиш книжку, яку робив важко, і жити не хочеш. Гроші не мають значення, тому що ніколи грошей, яких вартий, не заробиш, а найголовніше – радість від зробленого і від того, що це точно використано видавцями чи кіношниками.
– Не розбагатіли?
– Ні, звісно. Пригадую, як після останніх зйомок «Тараса Бульби» у Польщі (до речі, не збагну, нащо ми там знімали, бо це не увійшло у фільм, хоча багато чого там побудували) всі поверталися додому: хто до Санкт-Петербургу, хто до Москви, а я – у Київ. Летів і думав, що мене чекає. Дружина, яка помирає, величезний стос лікарняних рахунків. Все, що заробив, пішло на онкологічний центр, на оплату послуг вітчизняної охорони здоров’я. Міркую: «Господи, ну нічого нема, жодного замовлення, жодного проекту». А потім: «І все ж таки я пережив цей фільм, зробив те, що хотів!». Принаймні, дев’яносто відсотків було реалізовано.
– А що пішло за борт?
– У Києво-Печерській Лаврі побудували за моїми ескізами Київ XVI століття, зокрема бурсу. Навіть шість вантажівок бруду й соломи привезли. Виклали на покриті плівкою доріжки. Вдягнули хлопчиків-бурсаків. Зняли. У фільм не увійшло. «Занадто красиво», – сказав режисер. Я думав, що увійде у телеваріант. Те ж вилетіло.
Ще побудували ринок. Ніну Русланова на п’ятнадцять хвилин звідкись привезли літаком. Зняли. Вирізали. А скільки колоритного зафільмували! «Паничу, візьми цю сюсюльку, не бери у цієї баби, вона брудна! Беріть мою сюсюльку». Що таке сюсюлька? Я ж не знав, а треба було зобразити. Дізнавався, малював…
– І що ж таке сюсюлька?
– Пиріжок зв’язаний-скручений кіскою, як грузинський сир сулгуні. Всі хліби-паляниці за моїми ескізами замовляли в пекарні.
Взагалі, все, від ґудзика до Запорізької Січі, довелось намалювати. Дві тисячі ескізів. Лечу і думаю: «Я це зробив? Зробив. І пережив». А пережити психофізично було надскладно. Скажімо, на вулиці тридцять градусів морозу. А мене забули на об’єкті за вісімдесят кілометрів від Кам’янець-Подільського, поїхали. Виходжу: нікого нема. Зима.
– Як викрутилися?
– На щастя, забув мобілку у своїй дублянці, вона висіла в автобусі, асистент художника Олексій до неї приткнувся. А дружина за домовленістю о шостій щовечора мені телефонувала. Мобілка теленькає, теленькає. Асистент бере. Дружина: «Серьожа?». – «Ні, це Льоша». – «Який Льоша? А що з Серьожею?». «Ой! Пробачте!». Всім: «Якутовича забули!»
А я в будинку малював візерунки морозу на шибах, щоб ззовні дощ не змив. Бачу: темніє. Вийшов – ні душі. А до найближчого села кілометрів п’ятнадцять. До речі, місце – фантастичне, ми його довго шукали, там дивовижна панорама: з одного боку сонце сходить, з другого – вже заходить. Далеко видно – поля, всю Україну.
– Ви народний художник України, лауреат Шевченківської премії. До Вас з пієтетом ставилися?
– Та який там пієтет! Взяти хоча б ту ж побудову і облаштування хутору Тараса Бульби. Що тому передувало? Я поїхав до Парижу з дружиною, мене відпустили на Новий рік. Запитали: «Коли повернешся?». «До Різдва, п’ятого січні». – «О, добре. 12 січня зустрічаємося в Запоріжжі на Хортиці».
Приїжджаємо з дружиною п’ятого січня, заходимо до квартири, ставимо валізи. Раптом телефон дзвонить. Бортко запитує: «Ти де?» – «Тільки-но зайшов до квартири». – «А ти знаєш, що робиться в Кам’янці? Вони збираються дах очеретом покривати». – «Правильно. А чим ще в таку пору покривати?» – «Соломою!». – «Володимире, про солому треба було думати влітку. Тепер не знайдемо». – «Це все неправильно!». – «Почекай. А чому так терміново? Зйомки у кінці травня». – «А тому що тепер!» – Бортко кинув трубку. Телефонує продюсер: «Ви на місці?» – «На місці». – «Зараз за вами заїдуть на машині і повезуть у Кам’янець-Подільський». – «Як?» – я ще подумки дихаю Парижем. Нічого не розумію.
А Бортко, виявляється, переробив сценарій, йому захотілося на початку фільму, коли титри йдуть, показати засніжений хутір Тараса Бульби, він виходить, відчиняє ворота – і краєвид у снігу. Забігаючи наперед, скажу, що довелося п’ятсот тон штучного снігу робити (бо природного не було йшов дощ), замовили спеціальну машину (єдину на весь пострадянський простір, її власницю Олю я називав Сніговою королевою).
Отже, привезли мене на так званий хутір. Лежать чотири дровеняки – і все. Ні очерета, ні соломи. І взагалі нікого. По домах Різдво святкують. Телефонує режисер: «Ти на місті?» – «Так». – «Що бачиш?». – Чотири палиці. – «Як?» – «Ніякого будинку немає. Про який дах ти кажеш?». – «Зроби, щоб все було, бо через два тижні приїдемо знімати епізод.
За два тижні все було готове. Та виникла проблема з погодою. Використали штучний сніг, який від дощу перетворився у плівку. Влітку для подальших зйомок довелося перестелити весь дах і зрити екскаватором ґрунт із сірою плівкою штучного снігу. Художнє кіно – річ непередбачувана і образлива. Це я знаю як художник і виконроб.
– А праця – підневільна.
– Абсолютно підневільна. З акторами-зірками ще панькаються, а в мене, не росіянина, була гірша зарплата і гірші умови. Росіяни отримували 75-100 доларів добових (бо за кордоном), а я отримував 75 гривень (стільки ж люди у масовці). Мені сказали: «Хотели быть самостоятельными, независимыми – пожалуйста. Льготы распространяются только на граждан России». Однак і у Польщі я отримував 75 злотих, а вони – 75 доларів. Як художник-постановник я жив у двокімнатному люксі, а грошей на їжу бракувало.
Ставлення зневажливим було весь час. Та я свою справу зробив на всі сто. Коли росіяни їхали з України, плакали і казали: «Мы не знали, что украинцы такие потрясающие люди. Как здесь было здорово». І подібне. Але весь час вважали себе білими людьми.
Богдан Ступка через свою геніальність робить вигляд, що ці речі не помічає. Та інколи всіх ставить на місце – анекдотом, приказкою, іронією. Я цього не вмію, тому що погано чую і у мене інша нервова система. Як і мій батько (він, правда, добре чув) я уходив, зачинявся і просто плакав. В Санкт-Петербурзі я три місяці мешкав в готелі, жодна людина не запросила мене в гості. Працював у дві зміни, у номері – ліжко, телевізор і душова кабіна. Не було стільця і столу. Я малював на ліжку. Написав вісімнадцять ікон за ніч. Сушив на підлозі.
– А чому не тупнули ногою, не вимагали?
– Просив. Але тупнути ногою не можу, тому що буде сварка і доведеться їхати додому. Я знаю: якщо підвищу голос, то цим вже буду не правий. Та якось у Петербурзі сказав режисеру Бортку при всіх, хто він такий. Повернувся і пішов. Він у коридорі здогнав і сказав: «Прости». – «Ну і що з того?» – «А як ти хочеш?» – «Я нічого не хочу». – «Хочеш, я перед усіма вибачусь». – «Давай». Ми повернулися. Стоїть вся група. Бортко каже: «Ви чули, що тільки-но мені Якутович сказав?» – «Чули». – «Я у нього прошу вибачення». Після того мене заповажали.
А взагалі-то режисер там цар і бог. Може говорити будь-що. Це вже такий собі путінізм. Ми все ж таки трошки розбещені демократією, так авторитарно не поводимося.
Режисер може казати цілковитий маразм, потім, правда, на мить може схаменутися: «Ой, я сказав дурню».
Я двічі приструнчував Бортка. В цілому ж свої образи вгамовував, не виставляв. Скільки тих режисерів було у моєму житті, я виріс в кіно, бачив як поводилися Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, інші. Я навчений і вихований батьком: коли працюєш у кіно, маєш себе відвести від конфлікту, це важливо для справи.
У театрі по іншому. Там треба всім сподобатися. Щоб реквізитори, бутафори, кравці, актори тобі повірили. У кіно це не обов’язково.
У «Тарасі Бульбі» Свєтозаров полишив мене на середині фільму, я закінчував один. Якось у присутності своєї музи художниці Марини Ніколаєвої він запитав: «А что, Серёга, хреново тебе было в Питере?». Я говорю: «Чуть не повесился»! – «Маринка, как мы его достали. А чего ж ты терпел?». – «Я Тараса Бульбу» делал. Тебе этого не понять».
Це для мене було найголовнішим. Ще колись батько мені казав: «Ти мусиш зробити «Тараса Бульбу». Я зробив книжку, і був не дуже задоволений ілюстраціями. Та я долав дорогу. Майже місто побудували за моїми ескізами – сорок будівель на Хортиці. Потім режисер сказав: «А тепер придумай, що там відбувається». Які кузні, броварні, ремесла…». Все треба було облаштувати, наповнити людьми і сказати їм, що робити. І це жило, копошилося, як відрегульований мурашник.
– Яким є ваше творче самопочуття? Якими турботами, проблемами і планами наповнена голова?
– Якось мій син сказав: «Ти нікому вже нічого не винен. Ти винен тільки собі». Я відповів: «Я не вмію бути винним тільки собі». – «Ти навчись, у тебе є ще час».
Минулий рік був дуже важкий для мене, тому що я боровся за своє життя, здоров’я (у мене вирізали легеню). Я все ж таки ілюстрував книжку Ліни Костенко «Річка Геракліта», драму Лесі Українки "Руфін і Прісцілла", зробив альбом до ювілею Богдана Ступки. Однак розумію, це ніби трамплін. 2012 рік для мене особливий: виповнюється шістдесят років, це рік чорного дракона, а я ж за гороскопом – дракон. А його спалюють після свята. Моє завдання – організувати свято, а потім бути спаленим.
Я задумав декілька проектів. Я переповнений тим, що можу дійсно зосередитися на собі, на тому, що я не встиг сказати. Або встиг сказати поспіхом і легковажно. Людина періодично оббігає свій ареал, своє коло. Інколи швидко, інколи повільно. Я нині повільно біжу. Але бачу своє коло. Єдине, що чекаю від себе, коли сам себе здивую. Поки що я не отримую задоволення під час роботи. Я знаю – як, знаю – що. Та перестає бути цікавим сам процес. В молоді роки я не знав, як робити. Починав знати тільки тоді, коли працював. А тепер знаю заздалегідь.
– Певно, це тимчасовий стан апатії?
– А може це так звана мудрість. Я нещодавно придумав фразу: мудрість – це імпотенція. Тому що коли людина все знає, розважлива, вона не відчуває гостроти почуттів. Недавно прочитав у Стефана Цвейга про Казанову. Чому його жінки любили, хоч він був легковажний? Він давав жінці не тільки шанс на любов, а й відчуття абсолютного щастя. Та після сорока почали випадати зуби, вилізати хвороби… Він став не цікавий, одразу почалися суди, тюрми, гоніння. А тому що він жар, жагу життя, азарт-натхнення втратив.
Я дуже вірю в долю свою і довіряю їй. Хоча вона мене била. Тонув у морі, розбивався у автокатастрофі. Я і глухий, і сліпий, і лисий, і вдівець. Та доля нагороджувала, пестила. Не була байдужа до мене. Коли стомлювався працювати над графікою чи живописом, доля давала мені кіно. Коли і це набридало, з'являвся театр. Доля веде і проявляє подальше, від неї залежить: завтра – інсульт, чи, може, напишу щось геніальне.
Треба бути готовим до цього. Ви знаєте, у глухої людини інша нервова структура, я весь час готовий до якоїсь несподіванки. Наприклад, проходжу маленький відрізок вулиці до майстерні, а тут весь час їдуть машини. Інколи не бачу, а мені сигналять, можуть збити...
Або сиджу на Шевченківському комітеті. Не дай Боже, щось не так почути і неправильно проголосувати... Бува про когось кажуть: «Досить професійний письменник». Я кажу: «Про що мова? Ми представляємо Шевченківський комітет. Тут не може бути домінанти – професійний-непрофесійний. Це ж не засідання редколегії чи журі конкурсу «Краща книга року». Критерії мають бути глобальні, з оглядом на вічність.
Отже, весь час треба бути напоготові. Коли приходжу додому, знімаю слуховий пристрій, я наче випив, починається суцільна ейфорія.
А потім знову я насторожі, скрізь, в роботі, побуті. Та відчуваю, що доля мене любить. Хочу сподіватися, тому, що я роблю все для цього. От з’явилося замовлення на фільм про Гоголя в контексті світової культури. Бо навіть Габріель Гарсія Маркес сказав, що він вийшов з гоголівської «Шинелі». Російська і європейська література теж вийшли з гоголівської «Шинелі». Скажімо, є красномовна паралель: Гоголь і Гофман.
– А хто зніматиме?
– Режисер Ростислав Петрович Плахов-Модестов, студія «Національна кінематика», раніше – «Наукпоп». Ми з ним робимо вже п’ятий фільм. Чудові творіння, але мало хто їх бачить. Це страшна річ. Біда. Кажуть, у нас нема кінематографу. Та у нас є все, щоб він був. Так, поки що не маємо «Утомленные солнцем». Зате є хороші невеликі фільми.
Стрічки, які ми знімаємо з Плаховим-Модестовим, коштують двадцять тисяч доларів, в них актори грають, багато мальованих й комп’ютерних див. Все вміємо і можемо, з цього потенціалу легко може вирости велике кіно.
– Проте українським глядачам не дають дивитися зроблене українцями.
– Так, нас лишають такої можливості. Телебачення демонструє (від слова «демон») московські розважальні передачі під рекламу за великі гроші. А тут ми зі своїм інтелектуально-пізнавальним кіно. Скажімо, з фільмом про Богдана Хмельницького: що з ним було від Переяславської Ради до смерті. Ніхто не знає про це. Дуже цікаво.
Або з фільмом «Останній гетьман» про Скоропадського, про події у Києві в 1917 році. На ТБ відмовилися – не формат.
Зробили фільм «Техніка безпеки для телеглядача» – про те, як з людей роблять зомбі. Досліджено історію мас-медіа від неандертальців до наших днів. Багато намальованого, фігурують, скажімо, Юлій Цезар і Бонапарт, багато мультиплікації. Цікаво-сучасно і корисно. На ТБ лише один раз показали.
– Тим часом нашу свідомість деформують шоу-ідіотизмом.
– Абсолютно нівелюють індивідуальність. Без телевізора я став вільною людиною. Почав думати, по-іншому дивитися на світ своїми очима. Хоча я весь час дивився своїми очима, тільки через окуляри, та мене так мало було. Між іншим, у мене і в дитинстві не було телевізора, батько противився. До речі, з Лесем Подерв’янським їздили ховати друга в Париж, і він розповів, що у нього в дитинстві теж не було телевізора.
Люди без телевізора по-іншому дивляться на світ. Кожна людина має дивитися по іншому. Тоді вона відповідає за себе, за своє існування. Хтось любить як Кончаловський, в 75 років народжує дітей, дай Боже йому здоров’я. А хтось в 55 помирає, або в 35 спивається. Кожен розпоряджається життям, як хоче. Але справжня людина відповідає за свої вчинки, за свою роботу і своє життя. Перед суспільством і перед собою.
Тепер мені треба розібратися, як про це розповісти. Коли я був молодий, міг розповісти, скажімо, ілюстраціями до якоїсь світової літератури. І було видно, що я молодий і навіть здібний. Та я змінювався і змінювалась моя мова-подача. Коли ми з вами зустрічалися після «Молитви за гетьмана Мазепу», я знову був інший. Вперше у житті під час зйомок у мене був інсульт. Я зрозумів, що мої фізичні сили не безмежні, що працювати по 29 годин на добу неможливо. Та заради творчого кайфу я не позбувся фанатизму. Коли робив альбом зі сценічними портретами Богдана Ступки, у мене навіть відшарувалася сітківка ока.
– Колись я у Вас запитав, чи вважаєте Ви себе талановитим. Ви відповіли: «Напевно, я просто обдарований. Бо талант – це вміння донести свій дар до людей». Чи змінилася Ваша точка зору?
– Змінилася. Є талант. Я це знаю. І від того ще більша відповідальність. Я ж знаю всі свої вади. Я виріс в родині художника і бачив, як мій батько весь час страждав від невдоволення собою. Та з часом з’являється міф про людину: «О, Георгій Якутович, Якутович! О, Георгій Якутович, Якутович!..». Його одинадцять років нема і тепер ніхто, як слід, не згадав. І не згадає, якщо я не зроблю якусь виставку або десь не скажу, не виступлю. Певний міф відійшов. Теж буде зі мною, і ще швидше. Тому що батько асоціюється з шістдесятниками, багатьма видатними друзями. У мене таких нема, я один. Є величезна кількість знайомих, всі мене знають і називають «Серьожа», починаючи від студентів. Ну добре, значить не бояться. Але і вони знають, що я – талант, бо сформулював певне світобачення. Коли люди відкривають мій альбом, кажуть: «О! А ви і це робили?». Просто я прожив чимало на світі. Нині треба робити виставку. Однак нема з чого, нема робіт.
– Розійшлися по світах. А в декого вони припадають пилом по майстернях, бо не затребувані.
– Я пихатий, бо знаю – зробив, що мав зробити. Де ці роботи ділися, мене не цікавить. Живу так: якщо за годину помру, мушу бути спокійний, що на цю годину зробив усе.
Найбільше задоволення – коли глядачеві, читачеві добре зі мною. Це виявляється у різних ситуаціях. Скажімо, на виставці в Українському домі люди підходили і розуміли, що мій альбом-монографія їм не по кишені (він і справді дорогий, коштує чотириста гривень, я сам лише два екземпляри купив). Та, бува, купували і казали: «Підпишіть». Я обов’язково запитував: «Як вас звуть?», – щоб красиво підписати. І бачив: людям – добре.
Коли закінчилась виставка «Гоголь народився...» мені привезли відгуки. Серед інших сподобався такий: «Втішені, задоволені, просвітлені душею. Біжимо додому – читати Гоголя». Чому така реакція? Тому що я робив не для себе. Для Гоголя, щоб його повернути. З другого боку, за таке ставлення треба відповідати до скону. Спробую, спробую.
Сподіваюсь, залишиться мій образ України, зокрема, й у фільмах «Молитва за гетьмана Мазепу» і «Тарас Бульба». Я зміг донести до людей свою Україну, яку бачу і знаю. Хоча, чесно кажучи, української крові майже не маю.
– А якої найбільше?
– Певно, білорусько-литовської, згідно прізвищу. Є російська кров, вірменська, польська. Та все це і є Україна. Я доводив, що українці не тільки сумують, п’ють горілку і танцюють із штучною посмішкою. Ненавиджу постановки ансамблю імені Вірського. Тому що справжні люди в селі не сміються весь час і не посміхаються солоденько. Поплавський спотворює образ українця. А недавно був в Театрі оперети, дивився «Сорочинський ярмарок» «MADE in Ukrain». Тримався за крісло і стримував себе. Був вражений кічевою шароварщиною. Це колоніальне мистецтво було придумано за Радянського Союзу. А насправді українська серцевина інакша. Та люди вже не знають – яка. Забувають своє і починають імітувати. Коли старі баби з золотими зубами в дівочих строях співають пісні в Пирогово, це ж страшно. Я бачив літніх жінок, які співають народні пісні, це ж краса невимовна. А ті сувенірні не пам’ятають, співають шлягери. Скрізь шлягери, шлягери, шлягери.
Я хотів показати справжнє українське нутро. Найбільше моє надбання – серія графічних робіт "Мазепіана". Можновладці ними скористалися. Друзі запитували: Хочеш увести офіційний український стиль?». Я відповів: «А чому ні?».
Я зробив великий герб України, який затвердили Юлія Тимошенко і Віктор Ющенко. Де цей герб? Я творю не для політиків і мій герб над політикою, бо це символ України, яка є вище політики недалекоглядних можновладців. Я зробив сорок дев’ять варіантів, мені хотілося, щоб козак з рушницею стояв гонорово й шляхетно, бо це лицар. Нас же позбавили лицарства, своєї шляхти, ми пам’ятаємо лишень ту шляхту, яка одна одну вбивала. Тому що, мовляв, найкраща наша шляхта ставала або польською або російською. У нас немає нічого. Коли для фільму «Тарас Бульби» ми шукали волів, виявилося, що в Україні два вола – на Сорочинському ярмарку, та один околів.
Ми з сином приїхали з Парижу, я кажу: «Давай з’їздимо до Каневу. Ти ж не був?» – «Ні». Сіли в машину, поїхали по старій дорозі. Добиралися близько двох годин. Не побачили жодної людини. Він запитав: «Що таке? Нейтронна бомба?» Людей в полі нема. Безлюддя. І краса довкола. Трипільський край, черняхівська культура… Але нікому не потрібна.
Куди не поткнешся – пусто. У бетонній споруді Канівського музею немає відвідувачів. Українська земля не виносить бетону, трава ламає бетон. А людей нема. На Тарасовій горі зробили сходи. Побудували фантастичний ресторан, в якому нема що їсти. Бо людей нема.
– Ні туристів, ні місцевих відвідувачів?
– Тільки під вечір ми побачили кількох людей в полі, котрі крали картоплю.
Та не це ж українство характеризує. До такого рівня нас намагаються зігнути. Насправді ми гонорові, красиві, цікаві, шляхетні.
Українське козацтво – насамперед лицарський орден. Я показав козаків лицарями, які мали свій кодекс честі. Зробив 35 малюнків для серії "Запорожці". На їх основі потім працював над фільмом "Тарас Бульба" Володимира Бортка. На зйомках малюнки висіли у костюмерній. За ними гримували й одягали. Коли звичайні люди з масовки бачили, що вони схожі на моїх козаків, їм хотілося бути такими. Починали згадувати, що вони – українці.
Це теж переконує, що я талант, маю право називатися народним художником. Реакцію людей я побачив у Парижі, Києві, Москві, Львові, Римі, у різних містах. Людям подобається, вони виходять просвітленими.
– Ваше ставлення до політикуму і ситуації в країні?
– За попередньої влади п’ять років мені боліло, тому що вперше у житті люди, за яких я голосував, перемогли. А боліло тому, що вони не розуміють суті. Бачать тільки себе. Я особисто знайомий з ними. Під час дружнього спілкування вони ніби все розуміють, а в державних кабінетах, коли доходить до справ, не розуміють.
Ще більше боліло тому, що я сподівався: щось можна було виправити. Це тепер я розумію: нічого виправити не можна, просто треба пережити. Як хворобу, перепрошую, як трипер. А лікуватись можна тільки одним – своєю роботою. Я розумію, що комусь не дають роботу. У мене не може не бути роботи. Якщо немає замовлення, я все одно працюю. Для душі. Для України, врешті-решт. Хоч це високі слова і хтось моєї роботи не побачить. Та я відчуваю себе – так вихований – громадянином своєї країни. Не можу не боліти за неї. Мені дуже соромно за неї. Коли я в Римі познайомився з Юрієм Петровичем Любімовим, він сказав: «Вы из Києва? Дорогой мой, отпустите вашу девушку». Я не зрозумів: «Какую девушку?» – «Юлию Владимировну. Это же не по-мужски». – «Юрий Петрович, я-то тут причем?» – «А вы тоже причем». – «Что же, митинговать? Я больше ничего сделать не могу. Я не могу залезть в тюрму, перепилить решетки и вынести Юлию Владимировну». – «Вы думайте, думайте, надо что-то делать».
Ми живемо у безправ’ї, яке у нас усе забирає. Ми пережили Чорнобиль, я там був, але я про інше. Чорнобиль страшний не тільки тим, що там сотні тисяч людей жертвували своїм життям. А він ще був страшний тим невідомістю. Люди не знали, що робити. Як врятувати родину, себе? Від чого? А незнання – це страх і злість, які накопичується. Нині нас гризе духовний Чорнобиль. Що робити?
Я прожив сорок років при Радянському Союзі і під час перебудови почав читав правду про інтернаціоналізм і русифікацію. Звісно, і до того, щось додому приносили, але тут, як кажуть, зірвало дамбу. Я зненавидів Радянський Союз, тому що він не ставився до мене, як до людини, він постійно брехав. І мені доводилося в цьому жити.
– Нині аналогічна ситуація.
– Та ж сама ситуація – неорадянщина. Чого ти рипаєшся? Ситий, ну і сиди.
Мені байдуже, в яких костюмах або туфлях їздить мій Президент. Хай вони будуть якісні. Та мені не байдуже, що люди, яких делегували у владу, не думають. Як не думають і ті тринадцять чи чотирнадцять мільйонів людей, коли вибирають «народних слуг». Я одразу сказав: «Ви першими будете стогнати». І вони першими застогнали, шахтарі, металурги й інші.
Я втратив бажання їздити за кордон: мені соромно. Бо я маю говорити, що я з України. Я розумію, французам або італійцям може бути соромно за Саркозі або за Берлусконі. Але є кардинальна відмінність. Їм не треба сушити голову над тим, чи вони італійці, чи французи. Вони не думають, що їх віддадуть Росії або США. Нема знехтування за національною ознакою. Їхні лідери не звертаються до них на іноземній мові. А ми – у цій ганьбі. Єдине тішить, що нарешті, як сказала Ліна Костенко, знову настав час художників і поетів». Коли всі опустили голови, тільки художники і поети здатні її гідно тримати.
– Сергію Георгійовичу, яке враження на Вас справила Ліна Костенко? Що найхарактерніше Ви в ній побачили?
– По-перше, я був готовий з дитинства до сприйняття Ліни Костенко. Її ім’я, поезія були присутніми в нашому домі. Правда, батько в меншій мірі товаришував з Ліною Василівною, ніж з двома Іванами – Драчем і Дзюбою.
Я все життя придивлявся до шістдесятництва. За допомоги покійного Карагоцького проілюстрував сімнадцять томів української літератури 20-го століття, три томи Дзюби, два томи Шевельова. Тож я був підготовлений. І коли запропонували проілюструвати «Берестечко» Ліни Василівни, я подумав: нарешті. Але була каверза: коли я інтерпретую якогось письменника, я маю перевтілитися в нього. А як перевтілитися в жінку? Тим більше, що вона перевтілилася в Богдана, в чоловіка. Значить, треба було подвійно перевтілюватися: спочатку в Костенко, з неї – в Богдана. І я не знав – як. Потім знайшов певну форму і з великою наснагою працював над «Берестечком».
Ми не близько знайомі, роман «Берестечко» і збірку поезій «Річка Геракліта» я робив за допомоги видавництва «Либідь» і Оксани Пахльовської, доньки Ліни Василівни. Та на всіх презентаціях я перебував поруч із совістю України. Ще й на мене падав відблиск її слави.
Художник Лесь Подерв’янський мене спитав: «У вас роман?» Я здивувався: «Ти що, здурів?». Але насправді роман був, античний, як каже Оксана Пахльовська. Я ніколи в житті, хоча бачив великих прекрасних жінок, не бачив такого дивовижного втілення абсолютної жіночності і чоловічих якостей.
Що таке справжня любов? Коли двоє люблять одне одного. Що таке велика людина? Гармонійне поєднання різнополюсних якостей.
В дитинстві я читав про амазонок. Я не міг зрозуміти, чому жінки без чоловіків. Ну як птах може існувати без повітря? Вода без суші? Може, тому, що Україна характерна сучасними слабкими чоловіками і сильними жінками, Ліна Василівна саме така різнополюсна.
Тільки жінка здатна чоловіка зробити чоловіком. Сам він ніколи не стане таким. Ми – нікчеми, слабкі, конфліктуємо самі з собою. Жінці варто сказати: "Я тебе люблю. Давай, зроби це!" І все – виростають крила. Особливо така фантастично красива жінка, як Ліна Василівна. В ній симбіоз любові жіночої і чоловічої. А від цього мудрість.
Ми знаємо мудрих поетес. Скажімо, Бела Ахмадуліна є уособленням суто жіночності, в ній справді нема нічого чоловічого: ні сталевих поглядів, ні залізних вчинків. Іншого складу мужня Анна Ахматова. Можна навести паралелі з Ліною Костенко: твердість і непохитність характеру. Але Ліна Василівна ще націю уособлює. Анна Ахматова – явище певного інтелектуального середовища, дещо денаціоналізованого. А Ліна Василівна – національне явище. Тарас Шевченко та Ліна Костенко – це усвідомлення нації.
Вона ставиться до себе дуже скромно, тому що завжди каже правду, яка вище наших амбіцій. А коли мовчить, ми розуміємо, що і за цим правда.
– До її «Записок українського самашедшего» різне ставлення, дехто відверто розчарований їхнім рівнем.
– Так, є дискусія, є критичні наскоки. А я кажу: слава Богу, що вона це написала, дякую їй. У Шевченка і Пушкіна є речі вдалі і менш вдалі. Але це Шевченко і Пушкін. А це Ліна Костенко. Все.
Ми всі трошки сноби: «А-а, то таке-сяке…». Я прочитав втретє (вперше дуже важко читав в лікарні) «Доповідь апостолу Петру» Юрія Іллєнка. За великим рахунком, кого ми втратили! Людину вбили. Людські якості різні бувають, але це справжній чоловік. Його били, били, били… Нерозумінням і зневагою. Він зробив багато і сам знав, що чимало не дуже якісного. Але змушений був, тому що кіно – колективна, залежна від багатьох чинників праця. Це не книжку написати, скажімо, «в стіл». А він написав 43 сценарії, які нереалізовані, це теж підточувало і вбивало. Не поцінували.
Мені здається, що Ліна Василівна щасливіша людина, через те, що її все ж таки вшанували, поцінували. А у Львові її зухвало образили. Так не можна робити. Промовчи ліпше. Знову ж таки це пострадянський синдром – зневажливо вкусити колоса. Зрозумійте мене правильно, я не за недоторканність, якщо вже критикуєш, то ретельно аргументуй.
– Інакше це має вигляд заздрості, невихованості, дитячого нігілізму.
– У нас взагалі неповага стає звичною. В будь-якій країні, наприклад, у Франції, професора поважають за те, що він професор. А у нас?
Нещодавно була сесія. Називаю прізвища студентів. «Він ще іде», – чую відповідь. «А ця?» – «Ще не прийшла». Я кажу: «Знаєте, друзі, я демократ, абсолютний ліберал, я вам все дозволяю. Але чому я біжу на своїх хворих ногах і приходжу на заняття, на заліки, на екзамени перший? Це мені потрібно? Чому я маю за дві тисячі гривень зарплатні горбатити і нервувати? Я вам кажу такі речі, які ви ніде не прочитаєте і ніколи не почуєте. Ніколи! І потім будете розповідати, що Якутович у вас викладав».
– Росте покоління, яке не відчуває пієтету.
– Вони не вміють шанувати. Підходить із заліковою книжкою здоровань, дрижить. Запитую: «А чому я тебе вперше бачу?» – «Ну-у…» – «А сьогодні щось зробив?». – «Ну, зроблю». – «І що ж ти хочеш?». – «Та залік треба отримати». – «І що з цього? Тобі не соромно? Ти – здоровий лоб, з бородою, з сережкою, увесь піжоністий... Але ж ти нічого не робиш і не вмієш, і не зможеш вміти».
З неповаги до батьків, до себе і власних знань, починається неповага до інших, до авторитету.
Ліну Костенко, слава Богу, цінують і шанують. Ще можу назвати Івана Драча, хоча мені всяке кричатимуть. Це величина в українській культурі. Драч – справжній чоловік, зробив неймовірно багато. А Ліна Василівна – уособлення тієї жінки української, яку я страшенно люблю.
Мені часто кажуть: «Ви надто любите малювати жінок». Це правда, зокрема й оголеними. Мені здається, що Україна – це жінка. І сила України – в жінці. Ліна Василівна показала це творчістю, громадськими вчинками, участю в Чорнобильській епопеї (вона досі їздить по селах, збирає свідчення і враження), відчайдушністю, своєю гідною розумною дочкою. Я щасливий, що мені довелося майже три роки працювати над її творами. «Берестечко» – чоловіча річ, а «Річка Геракліта» – суто жіноча. В них стільки мудрості, ні крихти фальші, ніяких ля-ля бу-бу. Майже антична чистота мислення. І глибинне самоусвідомлення в цьому світі. Ліна Костенко не може собі дозволити приземлених дешевих речей. Тому що перестане бути собою. Вона поважає себе. Мало хто в країні нашій поважає сам себе. Здебільшого себе люблять і тішаться від того.
Такою людиною був мій батько. Йому важко було жити на світі, та його любили, не заперечували. Він надто прискіпливо ставився до себе, казав мені: «Ти не повинен любити себе, ти маєш любити свою роботу. Як жінку, бо коли є справжня кохана, людина відходить від себе».
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
