На головну На головну На головну
 
 
Google
Google
« Листопад 2012 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930 
Архів публікацій

 

800x600 | Переглядів: 450




[ Реклама ]
Реклама від "Порталу українця"
Запрошуємо до співпраці


 
 
 
 .. » Володимир Войт: “Культура – це основа нації, а не товар”
Держава, Політика, Суспільство (1355)   Історія, Філософія, Релігія (467)
Національна ідея, Мова, Народне (803)   Людина, Особистість (379)
Культура, Мистецтво (738)   Наука, Oсвіта (89)
Наші за кордоном (96)   Економіка, Бізнес (64)
Екологія, Здоров'я (111)   Техніка, Технології (35)


Володимир Войт: “Культура – це основа нації, а не товар”


Автор: Володимир КОСКІН
Джерело: Портал Українця
Коментарі (0)


Наш гість – Володимир Войт, бандурист, диригент, композитор.

З 2001 року – соліст Національної заслуженої капели бандуристів України ім. Г.І. Майбороди. Здійснив численні колективні та сольні виступи, гастролі в Україні. Має аудіозаписи сольних епізодів оркестрового музикування.

У 2008 році стає артистом оркестру Національного заслуженого академічного українського народного хору України ім. Г.Г. Верьовки. Цього ж року, удостоєний почесного звання – заслужений артист України.

Хормейстер хору апарату Верховної Ради України.



Володимир Войт – лауреат міжнародних конкурсів як бандурист і композитор. З сольними гастролями відвідав Литву, Німеччину, Польщу, Туреччину, Ізраїль, США, Канаду.

Вирізняється «здоровим консерватизмом»: вважає, що бандура створена для української пісні і їй протипоказані конструктивні новації, тим паче, що різновидів бандур предостатньо.

– Пане Володимире, що визначило ваш творчий шлях?

– Батько бандурист привів до бандури, а бандура привела у світ музики. З дитинства я потрапив у відповідне середовище: батько працював у капелі бандуристів, коли я народився. Він закінчив консерваторію у Андрія Бобиря, чим я дуже пишаюся.

Нашу оселю часто відвідували відомі музиканти, композитори, кобзарі. Це Георгій Майборода, видатний український симфоніст ХХ століття, і творець відомих пісень Олександр Білаш. Євген Адамцевич – автор славного «Запорізького маршу», кобзар Григорій Ільченко, багаторічний соліст капели бандуристів Федір Жарко. Художник та пропагандист автентичного виконавства на старосвітській бандурі – Георгій Ткаченко, лірник Павло Чемерський і багато інших корифеїв.

Приїздили і гості з-за океану – знаний в усьому світі бандурист, Віктор Мішалов, який в ті часи навчався у Київській Державній консерваторії імені П. І. Чайковського, Юліан Китастий, брати Махлаї з Детройтської капели бандуристів ім. Тараса Шевченка, бандуристи з Великобританії, Австралії та багато інших.

Коли батько працював в оркестрі народних інструментів Держтелерадіо України він близько потоваришував з видатним оперним співаком ХХ століття – Михайлом Гришком. Тому ті настанови у співі, які йому давав Михайло Степанович, батько завжди прививав мені.

Пам'ятаю в дитинстві я був дуже захоплений капелою бандуристів. Хоч би як геніально грав соліст, а тоді йому не було чого робити біля сімдесяти бандуристів, які співали про козаків, жартівливі пісні. Чого вартував один «Карась» Гулака-Артемовського! Тож знав капелу і на сцені, і за лаштунками.

Від спеціальної музичної освіти на початку я відмежовувався, займався з батьком. Саме він був першим викладачем і строгим, прискіпливим слухачем. Та згодом значення освіти для бандуриста оцінив, закінчив спеціальну музичну школу-десятирічку, консерваторію, асисентуру-стажування і отримав другу вищу освіту.

– Яку саме?

– Музично-педагогічну. Студіював хорове диригування в класі Анатолія Авдієвського, магістратуру в Національному педагогічному університеті імені М. Драгоманова. Це був свідомий вибір, бо вважаю що диригентська діяльність на добру частину складається з педагогіки. Якраз профільних педагогічних дисциплін не вистачало в музичній академії.

– А що спонукало освоїти фах диригента?

– Коли я зустрічав своїх приятелів диригентів-хормейстерів, з якими навчався у школі, консерваторії, вони розповідали, що їхній найбільший досвід у формуванні хорового диригента – спів у хорі Павла Муравського. Це було найголовнішим, що вони винесли, а не просто диригування, тактування під інструмент.

І коли, вже працюючи в Хорі Верьовки, я взяв участь в репетиціях маестро Авдієвського, то був вражений глибиною ідей цього митця, його вимогами, розумінням, тим, як у нього хор звучить, знахідками в оркестровому звучанні, сутності оркестру в народному хорі, танцювальної групи. Раніше від старших артистів я чув: «Авдієвський будує акорд і мороз по шкірі йде». І ось сам з цим стикнувся. Анатолій Авдієвський, це насамперед глибокий знавець традицій українського хорового співу, помножених на бездоганний смак, витончений слух. Це має бути дуже вартісним не лише для хормейстерів, але і для теоретиків, істориків музики. Наведу «класичний» для української хорової музики приклад. Скажімо, «Закувала та сива зозуля» П. Ніщинського. Ноти записані просто, жодних додаткових позначень. Думаю рукописного оригіналу автора нам сьогодні не віднайти. Переглядаючи доступні на сьогодні видання, а видавався цей твір протягом ста років, як в центральній Україні, Галичині так і в США тощо. Бачимо, що всі вони відмінні одне від одного. Хорове голосоведення, різні супроводи, існують акапельні варіанти і навіть поетичний текст набув редакторських версій! Такі дослідження привели до можливого висновку, що спочатку цей хор виконувався акапела і пізніше до нього було додано супровід. Наступна стадія – це художня частина. І знову таки відсутність темпових позначень, агогічних змін, динамічних відтінків в нотному тексті. До чого це призводить, коли твір потрапляє до рук малодосвідченого диригента? Усі елементи, завдяки яким цей твір цікавий, цілковито відсутні. І саме тут вступають в силу виконавські традиції цього твору. Неписані художні відхилення, які так притаманні українській пісенній культурі. Ці видозміни передаються від старшого митця молодшому, від вчителя до учня. І ніхто, напевно, не знає, коли вони виникли, хто перший так заспівав. І Авдієвський є таким митцем, майстром, живим носієм цих традицій, на рівні національної пам'яті, паралельно формуючи те, що стає в українському хоровому мистецтві – традицією!

Повертаючись до бандурного виконавства і говорячи про хорові традиції, зауважу, що найбільш унікальною формою виконавства на бандурі є капела бандуристів, жанр, який за свою багаторічну історію став творцем хорових традицій також. Виконавці в капелі бандуристів – одночасно хористи і оркестранти, і підхід, коли переважає одне крило (хорове чи інструментальне), приречений на втрату жанровості. І хоча музична академія дає кваліфікацію диригента капели бандуристів, окремої спеціальності не існує, на кафедрі народних інструментів були відсутніми специфічні хорові предмети та практики. Саме тому я свідомо заглибився у вивчення хорової справи під орудою видатного майстра Анатолія Авдієвського.

– А що таке капела бандуристів?

– У відповіді на це запитання, головне, уникнути провокацій. Уявляєте, вони і тут присутні! Закиди роблять деякі хормейстери, мовляв, термін «капела» закріпився лише за церковним хором або сприймають його, як синонім до a capella (спів без супроводу), бажаючи ствердити уявну першооснову і себе в ній. Мудрувати не будемо, а просто зазирнемо до енциклопедичного словника і побачимо, що свідомо замовчують інше значення терміну «капела», а саме, як назву оркестру особливого складу (військова капела, джазова капела тощо). Також термін «капела» фіґурує, як у назвах симфонічних оркестрів з давньою історією так і досить недавніх, але відомих музичних колективів (напр., Берлінська Штатскапела, Дрезденська Штатскапела, Державна академічна симфонічна капела Росії, Московська симфонічна капела та інші). Тобто капела бандуристів це саме і є музичний колектив особливого складу. В цьому закладено все: і підхід, і освіта, і творче спрямування.

У певний момент я дійшов висновку, що при всіх плюсах та позитивних моментах капел бандуристів взагалі (інструменти, репертуар, видатні голоси, театралізація…), бракувало такої завершеності, викінченості хорового звучання, осмисленості, яких досягнув Авдієвський. Це, власне, те, що мене спонукало піти вчитися знову.

Диригування я вивчав у консерваторії. У мене був чудовий викладач, який заразив диригентською справою – Едуард Сенько (до речі, з його сином Сашком я навчався у десятирічці в одному класі, він тепер режисер, ставить цікаві модернові опери в Оперній студії НМАУ). Едуард Сенько свого часу вчився у диригента, перед яким я низько схиляю голову, у геніального Стефана Васильовича Турчака. Сашко казав: «Потрапив до батька – будеш диригентом!» І справді, Едуард Францевич – людина глибоко музична, це і хоровий, і симфонічний, і оперний диригент.

Розуміючи, що моє місце біля бандури, а найвищий ступінь бандурного виконавства все ж таки є ансамбль бандуристів, вирішив осягнути це у повноті: пішов вивчати хорове диригування.

Навіть це є свого роду спроба повернути розуміння професії бандурист в потрібне русло. І хоч як деякі виконавці старалися би з бандури зробити суто сольний інструмент, її суттю залишається поєднання з українським поетичним словом.

Наприклад, що означало поняття «бандурист» п’ятдесят років тому? Скажімо, Володимир Кабачок, учень Гната Хоткевича, засновник Полтавської капели бандуристів, однозначно не відповідає на це питання. У своїй школі гри на бандурі, виданій 1958 року, пише: «Гра на бандурі супроводить спів самого бандуриста, тому досить важко сказати, хто такий бандурист: чи це музикант, який грає на бандурі і співає, чи це співак, який сам собі акомпанує на бандурі. Вікова історична традиція кобзарського мистецтва злила в нашому уявленні поняття бандуриста-співака і бандуриста-інструменталіста в одне нерозривне ціле».

– Як бачимо, ключові слова «спів» та «грає».



– Отож, сутність бандуриста розуміли дещо інакше, ніж тепер. Натомість кафедрою народних інструментів київської консерваторії відкидались надбання народного виконавства, і давно. Головне – суто інструментальна гра, що відмежовувала інструмент від українського слова. Те, власно, чим був потужний згаданий Бобир. Один з найвидатніших виконавців свого часу, він мав нутро бандуриста і харизму виконавця. Заради справедливості, скажемо, що бандура у Львові взагалі і у львівській консерваторії (ведена професором Василем Герасименком, також учнем Андрія Бобиря) дуже довго була в руслі такого традиційного підходу.

Наприкінці 60-х, випускники консерваторії, учні Андрія Бобиря стали в опозицію до кафедри народних інструментів. Донині не затих відгомін боротьби, яка розгорілася і на сторінках преси.

– В чому суть цієї боротьби?

– Андрій Омельченко, блискучий музикант, перший кандидат мистецтвознавства серед бандуристів, і Микола Гвоздь, в майбутньому керівник капели бандуристів надрукували спільну статтю у журналі «Україна». Виступили проти освіти, яку пропагувала і впроваджувала кафедра народних інструментів для бандуристів на чолі з Марком Гелісом, та практики, ідей свого шефа – Яна Пухальського. У цій статті критиці піддано процес виховання бандуристів у консерваторії. Автори вважали, що приділялось мало уваги вокалу, культурі мови, сценічній майстерності та хорознавству. Вважали, що студента консерваторії потрібно виховувати не як оркестранта, а для роботи у капелі бандуристів. Розвивати як хормейстера. Щоб бандурист володів не лише інструментом, а й вокалом, розумів тонкощі хорового співу. Також автори підняли питання про впровадження спеціальності – диригент капели бандуристів, як основної, яка увібрала б усі перелічені позиції та готувала керівників для такого особливого жанру. Тоді Геліс почав шукати серед студентів старшого курсу підписантів для спростування цієї статті. Ті, хто відмовлялися, потрапляли в опалу, у коло неугодних кафедри.

Отже, М. Геліс та Я. Пухальський, розпочали суцільну академізацію бандури. Вони адаптували гітарно-арфову школу під хроматичну бандуру. Таким чином відкинули надбання народного виконавства. Доказом подібної цілеспрямованої діяльності кафедри був «Проект бандури нового типу», розроблений у 1959 році старшим викладачем Київської консерваторії Миколою Прокопенком. Інструмент, який увібрав би у себе все, що могло виникнути в уяві теоретиків та конструкторів консерваторії в той час. Кафедра з запалом бажала рухатися далі, бо вже отримала першу перемогу – Сергій Баштан, студент Геліса, у 1957 році став лауреатом конкурсу виконавців (перша нагорода) на І Всесвітньому фестивалі молоді та студентів у Москві (заради справедливості потрібно сказати, що головою журі був М.Геліс, а його аспірант та опонент Андрій Омельченко отримав другу нагороду), тому наступний свій крок кафедра вбачала у створенні нового інструмента.

– Якого саме?

– Вже існували на той час бандури з фортепіанними клавішами по всьому діапазону, демпферами, віолончельними шпилями та практично використовувались. На інструментах майстра В. Тузіченка грали і в капелі бандуристів, і в народному хорі. На старих афішах в музеї хору можна побачити виконавців з бандурами, які мають клавіші на грифі. Кафедра підкреслює мету панівної ідеології, декларує свій «винахід» як «український народний інструмент, який цілком відповідає сучасним вимогам інструментального виконавства». Не кажу, що все в ньому – недоліки. У конструкторській думці і, можливо, в загальномузичній – були ідеї варті уваги, доопрацювання та впровадження, але «бандура нового типу» представляла собою інструмент відірваний від першоджерела повністю уніфікований. Основним матеріалом для «бандури нового типу» став дюралюміній. Звукоряд інструмента віками діатонічний (така його сутність) став суцільно хроматичним. Застосовувалися механічні пристосування: педаль, демпфер-глушник та демпферуючий виборний пристрій, який дозволяв би використовувати бандуру, як гуслі. Багато ідей було взято з інших інструментів (до речі, арфа з хроматичним звукорядом також не прижилася). На щастя, «бандура нового типу» не отримала поширення і широкого вжитку, хоч які прогресивні ідеї застосовувались. Гадаю, що причиною була не бюрократична тяганина!

– А що ж проповідник «нутряної» бандури Андрій Бобир?

– Він не втручався у боротьбу.

Виринають спогади дитинства. Я не розумів значення Бобиря в повній мірі, думав, що більш перспективними викладачами в консерваторії під час батькового навчання були Марк Геліс, Ян Пухальський, які тоді викладали на кафедрі народних інструментів, або розпочавший викладацьку діяльність молодий Сергій Баштан. Але Бобир любив бандуру, так би мовити зсередини, бо розумів її призначення. Звичайно, я знав Андрія Матвійовича. І вдячний долі, що батько особисто познайомив з ним.

Пам'ятаю, коли вступив до музичної десятирічки імені Миколи Лисенка, до класу Мирослави Кардаш, у нас був концерт ансамблю на розі вулиць Гоголівської та Воровського (там містився такий собі бандурний осередок). Був присутній Андрій Бобир. Він брав до рук будь-яку бандуру та відразу грав, не задумуючись, де яка струна на цьому інструменті розташована. Зазвичай, це створює бандуристу чималу складність, бо бандури часто-густо дуже відмінні одна від другої. Потрібен час щоб звикнути до конкретного інструмента. Бобир грав відразу, мав природне обдарування імпровізатора.

– Отже, історія бандури у минулому столітті вельми неспроста.

– Це просто сюжети для романів, детективів, кінострічок. Досі остаточно не з'ясовано питання Розстріляного з'їзду кобзарів. А скільки неправди було подано стосовно тих чи інших музикантів. І все це випало на долю бандуристів! Не представників академічних спеціальностей, чи виконавців на інших народних інструментах «великого та могутнього». Геніальним керівникам українських хорів також перепало на Батьківщині. І хоч Олександр Кошиць не жив в Україні за радянської влади, але і його твори видали вперше лише наприкінці 60-х. А засновника та першого керівника хорової капели «Думка» Нестора Городовенка реабілітували лише після прийняття Незалежності України.

Втім, все тоді затерли, ніхто не повертався до цього питання.

Мені здається, що нині, якщо взагалі існує проблематика бандури в Україні, вона у першу чергу стосується бандурної освіти. Нині з’явилася кафедра бандури в Національній музичній академії, це добре, але її діяльність, на мою думку, поки що не осягає стрижневих глибин бандурного мистецтва.

Кафедра бандури відділена лише адміністративно, культурно нічого не змінилося. І по суті є кафедрою «бандури київського типу», а не бандури взагалі. Далі відкидається доробок бандуристів, що не був прямо пов'язаний з Київською консерваторією. Належним чином не викладається історія бандури. Навіть факультативно не впроваджується до вивчення весь спектр інструментів, які мали б бути в Національній академії (народна бандура, бандура харківського типу тощо). І відповідно не запрошуються фахівці з цих дисциплін. Відповідно студенти не вивчають профільний репертуар.

– А як розуміють академічну освіту?

– В першу чергу репертуарно. Але от ситуація. Припустимо, що відповідальний студент грає Баха, етюди Черні для техніки, грає навіть Шостаковича і Прокоф’єва (є видання професора Баштана, де представлено класиків) – все за вимогами кафедри. Та ось випускник приходить прослуховуватися, скажімо, до Хору імені Верьовки. Грає стандартний набір, а йому кажуть: «А заграйте «Реве та стогне Дніпр широкий», та ще в різних тональностях. Тупик! Бо молодий бандурист часто не знає, що це за пісня. Ось до чого ми дожилися. Академічна консерваторська освіта готує так, що майже повністю відкинуто фольклорне музикування. Невже це є позитив?

Але і це не катастрофічно. На жаль, спостерігаємо більш небезпечну ситуацію. Доба нарікання на перекладену літературу з інших інструментів для бандури в навчальному та концертному репертуарі сьогодні також дещо минає. Натомість, студенти, на власний розсуд, засвоюють репертуар розважальної сфери, в якій часто працюють під час навчання і по закінченню. І ці зміни на гірше. Тепер замість Баха студент може заграти шансон. Але це не тільки їхня провина. Знову виникає питання: для чого готують бандуристів у консерваторії? Їх випускають десять-дванадцять на рік, а працевлаштуватися по спеціальності вони не можуть. А в деяких колективах працюють люди часто без профільної вищої освіти. Втім, з іншого боку, наявність диплому про вищу освіту чи є панацеєю?

На мою думку, важливіше інше. Якщо ти нікому не відомий хлопець з вулиці, але можеш довести, що ти здатний, – ти отримуєш гарну, високооплачувану роботу. На жаль, у нас бува прикриваються тими чи іншими дипломами, за якими часто-густо майже нічого нема. Люди приносять на прослуховування колосальні резюме, при цьому не можуть виконати елементарних завдань.

Вже, напевно, понад десь років іде дипломна гонка. Наявність будь-якого диплому стало обов’язковим. Ні для кого не секрет, що і «підсобні» спеціальності у нас обзавелися дипломами! Люди старшого віку формально ідуть до вишів, аби дістати «корочку». На бандурному полі це рясно!

У світі існують противники системи музичної освіти, особливо сегменту до середньої ланки. Але початкова і вища ланка також не ідеальні. Початковій бракує педагогів, які справді формують особистості, майбутніх музикантів, закладають чуттєвий ряд. А до вищої ланки часто приходять люди без досвіду, які самі до пуття сцени не бачили, на ній не виступали, лише в кабаках грають, однак вчать, як це бути артистом. Я вважаю, що діячі культури, артисти мають відрізнятися.

Повернуся до батька. Мені здається, що перший вчитель, який привів до інструмента, до музики, це та людина, яка дає тобі хліб у руки. Потім може бути чимало викладачів: у музшколі, музучилищі, консерваторії, які дещо підказують, додають, але зерно, яке в тобі вже існує, вони не змінять.

– Отже, які мотивації вас ведуть?



– У період учнівства, студентства гориш і хочеться застрибнути на найвищу сходинку. Зазвичай бачиш в собі щось особливе, обдарування, геніальність. Але це потрібно пережити, мені здається, що люди ростуть, коли з віком позбуваються нездорових амбіцій, ілюзій, самозабутньо працюють.

Коли ж лишається мряка перед очима, нема здатності бачити правдиві речі, тоді відбувається біда з такими людьми.

Отже, про свою роботу. Ще студентом я почав працювати в Національній капелі бандуристів України. Скажу відверто, я був дуже захоплений класичною, академічною та сучасною музикою, і на той час, на жаль, не бачив глибини, цікавості в діяльності, якою зайнявся пізніше і нині хочу займатися, – власне, українською піснею. Тому що бандура абсолютно не роздільна від української пісні, вона наче синонім цього словосполучення.

Сім років я працював у капелі бандуристів. Відчув, що мені бракує професійного зростання.

А тут набір до Національного хору імені Верьовки на посаду бандуристів в оркестрову групу. Оголошення довго висіло, я його читав щоразу, як проходив повз. І навіть на думку не спадало, що життя туди скерує.

На конкурсному прослуховуванні була серйозна конкуренція, здається, десять бандуристів на одне місце. Я переміг. П’ятий рік працюю у Хорі імені Верьовки.

– Деякі діячі, зокрема колишній міністр культури Василь Вовкун, ополчувалися проти національних гранд-колективів, таких як ансамбль танцю імені Вірського, оркестру народних інструментів, хорової капели «Думка», капели бандуристів, хору імені Верьовки, мовляв, це радянський нафталін, це – штучні посмішки, консервативність подачі тощо.

А й справді, чи не перетворилися ці колективи у сувенірні шкатулки для невибагливих туристів, тим паче вік керівників вельми похилий? Втім, виникає контрдумка: не може чудова академічна школа перетворитися у нафталін, адже вона живить сучасне модернове мистецтво.


– Ні для кого не секрет, що колективи були створені за радянських часів. Керівники були призначені також до прийняття Незалежності. Але хіба це применшує професійні якості? Поважний вік це, в першу чергу, колосальний досвід. Це люди, які відомі не лише в Україні, а в усьому світі. Їхні імена надалі залишаються синонімами назв Національних колективів.

Я особисто не чув подібних критичних заяв від Василя Володимировича. Це, напевно, був хтось з його попередників… За міністра Вовкуна ми брали участь у найсерйозніших і найвідповідальніших заходах. Це відзначення 75-х роковин Голодомору 1932-33 років в Україні. Був заснований і проведений Всеукраїнський фестиваль бандурного мистецтва імені Остапа Вересая, в якому взяли участь усі Національні колективи, в складі яких є бандура. Хор Верьовки у 2008 році відсвяткував 65-річний ювілей. Хорова капела «Думка» з «Панахидою» за померлими з голоду (музика Євгена Станковича, слова Дмитра Павличка) взяла участь у проекті по визнанню трагедії Голодомору. Вони співали у багатьох столицях світу. Вовкун, підтримуючи молоді колективи та проекти, спиною до нас не обертався.

Національні колективи є явищем серйозним. Саме вони були часто першими виконавцями творів композиторів, котрих без перебільшення можна назвати світовими. Це Євген Станкович та Володимир Сільвестров. Записи, зроблені разом з Національним симфонічним оркестром під орудою Володимира Сіренка, видала компанія «ECM», чий лейбл у світі вже не одне десятиліття асоціюється з сучасною музикою.

Щодо актуальності національних колективів спадає на думку такий приклад. Коли приїжджав Пол Макартні в Київ і давав концерт на Майдані Незалежності, пролунала одна з найвідоміших пісень Бітлз Back in the USSR. На екрані сцени ішов відеоряд до пісні з радянськими символами. Повторювалися зображення Юрія Гагаріна і вирував «Гопак» у виконанні ансамблю народного танцю. Ось так! Народна культура у професійній подачі була знаковою.

– І в тих символах незнищенний позитивний зміст.

– Авжеж. Закидати можна будь-що і будь-кому. Але давайте мислити логічно. Форма була нав'язана часом, епохою. Проте наповнення носило глибоко національний характер. Якби не Хор Верьовки, хто зберіг би українську пісню, проніс через буреломні роки? Хто дав би натхнення, поштовх на вивчення і сценічне втілення сучасним «автентикам»? А хіба не завдяки втіленим ідеям Павла Вірського виникло десятки танцювальних ансамблів в Україні, Північній і Південній Америці і взагалі скрізь по світу, де є українці? Чи не стало заслугою Київської капели бандуристів те, що на її базі було розроблено нові типи бандур? Інструменти почали масово виготовлятися на Чернігівській фабриці, і хоча фабрика розвалилося, «чернігівки» досі займають перше місце в світі за популярністю. Нічого не поробиш, люди люблять звук саме чернігівської бандури, і саме її звучання асоціюють з нашим національним інструментом, а от більш автентичні інструменти можуть сплутати чи не впізнати. Навчальні заклади усіх рівнів користуються ними, солісти концертують по всьому світові з такими інструментами. Інша річ, що багаторічний «законодавець моди» Київська капела бандуристів втратила позиції. Керівництво турбувалося про особисті амбіції, а не про справу взагалі. У певний момент Київська консерваторія перебрала першість в бандурі, і якщо колись капела «виставляла» фаховий рівень вишам, то тепер колектив дивиться на те, що «випікає» консерваторія.

Зрештою, ми існуємо для того, для чого існуємо, а універсалізм за останні сто років вже не один раз нищив унікальність.

– Вже третій рік, як відійшов попередній керівник Національної капели бандуристів України Микола Гвоздь. Чи має місце сьогодні криза жанру?

– Справді, сьогодні в капелі «відносно новий» керівник Віктор Скоромний. З плеяди хормейстерів, які зовсім не мають діла до бандури. Не знають її та не розуміють. Тому сподіватися на позитивні зрушення не приходиться.

– Але повернімося до опонентів національних колективів.

– Ми не можемо повністю протиставити автентичну культуру зразкам професійного мистецтва. На це кілька причин. По-перше, автентична народна культура існує без відриву від джерела, від землі. Якщо відривається і переноситься на сцену, на асфальт – гине! По-друге, потрібно знати, що у народних та академічних музикантів відмінні музичне мислення, підходи. У людей, які закінчили консерваторію, це «роздуми про музику», це художнє та інтонаційне мислення. Натомість у народних музикантів, імпровізаторів відбувається мислення самою музикою – це професійне буття музиканта, якщо хочете. Та зазвичай, у нас автентичним фольклором займають високоосвічені люди.

Коли, я почав вивчати диригування, мій погляд розширився і дещо змінився. Ніби з боку дивлюся на процеси, які відбуваються, скажімо, в національних колективах. У будівлі на бульварі Шевченка працює золота п’ятірка: капела бандуристів, капела «Думка», оркестр народних інструментів, ансамбль танцю імені Вірського, хор імені Верьовки.

Як не крути, ці колективи виникли за радянських часів. Виникли – і слава Богу. Культура складне явище її треба любити і плекати, всебічно підтримувати

Бажання національними ансамблями заробляти гроші не здійснене. Культура може приносити духовні, а не фінансові прибутки, це живильний чорнозем нації, а не товар.

Тому уникаймо спекуляцій, не опускаймо українську культуру...

– На які ризики, дерзання ви здатні як бандурист? Скажімо, в Іспанії класична гітара «пішла» у дивовижні експерименти, в Аргентині – бандонеон, в США – духові інструменти тощо.



– Тривалий час рушійною силою мистецтва була ідеологія. І найцікавіше те, що на теренах УРСР ідеологія в творчих осередках визначала не лише репертуарну спрямованість, а й великою мірою дисципліну. Дисципліну в творчості. А також відповідальність за якість матеріалу.

Я вивчав питання широкої популярності у світі творчих колективів взагалі і виконавців, пов’язаних з народною культурою, зокрема. Бажання добитися швидкого успіху спонукало нас звертатися до творчості виконавців споріднених професій. Таких імен не так багато. Їхні досягнення полонили. Передусім репертуар, який у нас просто мавпували, і це приносило успіх, бо «оригінали» були недосяжні. Значно пізніше звернули увагу на творчий шлях того чи іншого артиста, колективу, чий шлях до успіху завжди був абсолютно індивідуальним.

З солістів першою ластівкою став румун Георге Замфір, виконавець на флейті пана (най). Цей віртуоз народної музики здобув славу через французький кінематограф, брав участь у створенні музики до фільмів. Подібний шлях в кіно значно пізніше пройшов серб Ґоран Бреґовіч. А як у київській консерваторії у 80-тих, на початку 90-х були захоплені музикою швейцарського арфіста Андреаса Фолленвайдера! Його електроарфа звучала так, що ніхто не міг збагнути, який інструмент звучить. І мушу визнати, на бандуристів мала вплив! Про генія арґентинського танго, композитора та бандонеоніста Астора П'яццолу можна говорити довго, присвятити йому окрему статтю. Людина унікального таланту, темпераментний полеміст, він був надзвичайно працездатний. Головна його заслуга як митця в тому, що він розумів і внутрішньо відчував суть танго. П'яцолла зумів скомбінувати народні елементи танго з вишуканими гармоніями. Якщо ж порівнювати творчість Астора П'яцолли з бандурною, то найближчим, напевно, є Гнат Хоткевич.

Хто з великих колективів мав на Заході найбільший успіх? Мабуть, ірландський Riverdance. Переглядаючи це Танцювальне шоу (так вони себе називають), варто пригадати важку долю Ірландії. Зокрема багатолітню заборону вживання ірландської мови, знищення її освічених носіїв, переслідування усіх проявів національної культури, заборону навчання ірландців будь-чому, а також музиці і танцям, масові імміграції ще з кінця XVIII століття тощо.

Riverdance виник у 90-х роках ХХ століття, успіхові сприяло чимало факторів. І світова слава цілком закономірна! Це був свого роду прорив, який показав світові, що ірландське ще існує!

Ірландію часом порівнюють з Україною – за тяжкою долею, боротьбою, становленням. Навіть пісні у нас чимось подібні! Та чому не відбулося такого прориву України? Чому набула такого значення ірландська громада у світі (наприклад, родини президента Джон Кеннеді та Генрі Форда були представниками ірландської діаспори)?

Відносно гітари не будемо заглиблюватися. Це, напевно, найпопулярніший інструмент у світі. У гітари свій шлях, у бандури свій… І намагатися наслідувати його не варто та не потрібно. Втішає одне – усі бандурні шляхи зо всього світу (з Австралії, Аргентини, Канади, США, Європи) ведуть до Києва. Тому не втрачаймо позицій, які далися не просто.

І знову ж таки, повертаємося в українське бандурне сьогодення. Особисто для мене надважливо не плутати культуру і шоу-бізнес, в цьому полягає наша найбільша катастрофа. Ось приклад. На чергове телешоу приходить людина, яка нібито є знаним музикантом. Вона не розповідає про культуру, мистецтво, про щось важливе. Митець виступає експертом в галузі борщів: «Тут помідорчики відчуваю, солі багато, а це напевно німець робив, бо дуже акуратно всьо порізано і мм… цей піччю пахне, бабця точно робила…». В результаті виходить дешева розважальна юшка.

Я можу зрозуміти, коли на таку передачу приходить шоу-бізнесовий продукт, скажімо, Віталій Козловський. Його впізнають без пісні, без музики, за «фейсом». Козловський не говорить про свою творчість, він куштує страви і висловлюється з цього приводу. А представника культури у шоу-бізнесових сферах зазвичай не впізнають, тому він на ТБ бере з собою інструмент, щоб його принаймні асоціювали з ним. Мені здається, все це просто принизливо і якщо митець базікає про борщики, це вже цілковита профанація культури.

Найбільша біда, що ми, бандуристи, дуже захотіли у шоу-бізнес прорватися, цим знищуємо бандуру. Якось виступав гурт «Шпилясті кобзарі» на «Хвилині слави» у Москві. Олександр Маслякова запитав: «До якої межі можна клеїти дурня, тримаючи в руках бандуру?». Сказав ніби жартома, але насправді за цим криється глибокий біль. Але і Росія потребує скоморохів, які розважають засобами українських національних символів.

Нині ситуація така, що люди готові і з бандурою будь-що робити. Напівоголені дівчата у французькому кабаре щось грають на бандурі, танцюють довкола неї (є ролик). Мені болить, коли бандуру використовують в якихось піар-акціях, а вони, здається, займають нині 95 відсотків того, що відбувається у мистецькому просторі. Це, на превеликий жаль можна спостерігати і в автентичний музиці.

– До речі, скільки є автентичного в нашій бандурній галузі, які її параметри? ¬-

– Серед автентичних бандуристів є яскраві представники, віддані справі. Але й вони розбилися на певні клани, які прив'язані до міст. Це Київ, Харків, Львів. Але і в Києві можна побачити роздрібненість. Зрештою можна зазначити дві великі тенденції з багатьма відхиленнями, залежними від особистих поглядів лідера того чи іншого осередку. Одні намагаються триматись якомога ближче до традицій народного виконавства. Другі прагнуть зреалізувати себе для матеріального забезпечення. Одні виготовляють бандури, які відповідають стандартам народних, вивчають репертуар усним способом тощо. Другі використовують великі (за розміром) інструменти, деякі металеві деталі для більш голосного, потужного звуку, співають поставленими голосами, застосовують театральні рухи, котрі привертають увагу публіки. Використовують пластикові нігті, електронні настроювачі, вивчають репертуар з нот тощо. А є виконавці, які частково змішують ці два відхилення. І при нагоді не забувають паплюжити, людей, які грають на бандурі зразка Івана Скляра, стверджуючи: «Це бандура совєтікус».

Отже, питань багато, їх не можна розглядати однозначно, тому що правда є там, там і там. І так само неправда присутня. Потрібна виваженість, тверезий погляд на історію.

Я намагаюся для себе віднаходити причинно-наслідковий зв'язок в історії української культури, мистецтва. Це часто може не подобатися керівникам, особливо тим, кому є що приховувати. Так було і в капелі бандуристів, де приховували усі її найвидатніші події, ініційовані попередніми керівниками Олександром Міньківським чи Григорієм Кулябою.

– Отже, харизматичного, виваженого красеня Володимира Войта ми не побачимо у попсовій блискучій обгортці?



– Спроби були, але не в таку вже і «попсову»... Замолоду я також хотів застрибнути на найвищу сходинку, зокрема популярності. І пізніше були спроби. Якось зателефонував Мілош Єліч (ми з ним у консерваторії вчилися), клавішник і аранжувальник гурту «Океан Ельзи». Каже: «Ми зараз записуємо пісню, потрібна бандура. Заграєш нам?».

Наступного дня зустрілися у студії, записали пісню «Веселі, брате, часи настали». Вона здобула надзвичайну популярність. Пісню забороняли, знімали з ефірів. Це був соціальний проект гурту «Океан Ельзи», тому прізвище моє не фігурувало. Найцікавіше, що продюсер і хлопці чудово розуміли чого хочуть – традиційного звучання цього інструменту. Ніяких псевдогітарних риффів на бандурі чи концептуальних імпровізацій.

Я пробував і рок грати, і джаз, який асоціюється з інтелектуальною музикою. Іноді бандуристи починають спекулювати на цьому, мовляв, граю джаз , то ж я серйозний музикант!

Але повторюся, бандура, на мою думку, створена для народної пісні, саме пісні. Для мене є показовою творчість Гната Хоткевича і його учня Леоніда Гайдамаки. Абсолютно знищене, затерте ім'я, ніби не існувало людини. Лише нещодавно відновлене, підняте, бо згадуваний нами бандурист Віктор Мішалов написав дисертацію, захистив у Харкові. Йдеться про відродження виконавства на харківській бандурі, за яку, власне, Хоткевич був розстріляний.

Хто такий Леонід Гайдамака? Учень Гната Хоткевича, навчався у видатного майстра в Харківському музично-драматичному інституті, де Хоткевич з 1926 року викладав протягом дванадцяти років. Гайдамака, перший в історії української музики бандурист з вищою профільною освітою, професійний виконавець, педагог. Людина, яка після Хоткевича зробила значний внесок у розвиток бандурного мистецтва. Гайдамака блискуче грав інструментально, але видатних голосових даних не мав, тому Хоткевич створив для нього мелодекламації, підкреслюючи нерозривність українського слова та бандури.

На рахунку Л. Гайдамаки створення у Харкові першої капели бандуристів за радянських часів, яку він перетворив в перший оркестр українських народних інструментів. Гайдамака компонував і першим з бандуристів співпрацював з професійними композиторами, зокрема з А. Штогаренком, В. Овчаренком та іншими. Після того, як Гайдамака потрапив на захід, радянські джерела подали інформацію про його загибель ще до закінчення Другої світової війни і поширювали її до падіння залізної завіси. А він жив і працював в США до 1991 року.

Нині легко стати зіркою (зазвичай на мить). Скажімо, дівчина у Харкові їхала з хлопцем у нічний клуб, дорогою посварились, вийшла з машини і ледь не гола шаснула у метро. Її сфотографували, наступного дня вона стала «зіркою інтернету».

За один вечір можна набути скороминущої слави на шоу «Україна має талант».

Але для мене завжди постає питання: «Чи є публіка дурепою?» Дехто вважає, що публіка з’їдає все, що їй подають. Якщо показують щось у рейтинговий час по телебаченню, значить, це класно. Якщо не показують, значить, це нікому не потрібно. Це є якийсь гнилий критерій.

– Володимире, в якій творчій атмосфері ви нині перебуваєте?

– Український народний хор імені Г. Верьовки це також великою мірою бандурний осередок України. Варто згадати, що коли у 1943 році в Харкові заснували Державний український народний хор, то до його складу повністю влилася Миргородська капела бандуристів. Отже, колектив імені Верьовки асоціювався як хор, який супроводжують бандури. Все. Ні баянів, ні цимбал, нічого. Тому традиція бандури у народному хорі була витримана, як добре вино чи коньяк. Ось деякі імена бандуристів, які були причетні до народного хору.

Це Іван Скляр, Володимир Кабачок (керували оркестровою групою хору), Михайло Полотай (долучився до організації колективу), Віталій Лапшин (у 1951 з хором виступав як соліст-бандурист на декаді українського мистецтва в Москві), Сергій Баштан (багаторічний соліст колективу) та інші. Першим директором хору був видатний Олександр Міньківський – людина, яка згодом, можна сказати, вдруге заснувала Київську капелу бандуристів, збудувала один з найвидатніших колективів України свого часу. І на чому? На післявоєнних кадрово-репертуарних уламках.

Хотів би дещо зупинитися на особі Сергія Васильовича Баштана, народного артиста України, професора. Коли я почав працювати у Хорі Верьовки то застав людей, які працювали з ним. Розповідали про роботу з Баштаном та гастрольні подорожі. Мені навіть траплялись нотні партії, партитури бандурних творів з яких грали у той час. Сергій Баштан грав соло, у супроводі оркестру акомпонував відомому сопілкарю Є. Бобровникову, співакам. Навіть на платівках записи збереглись. Це дуже цінно для мене, оскільки я тепер граю на тому місці де грав відомий бандурист. А у Сергія Васильовича я стажувався в асистентурі Національної музичної академії. Професор готував мене і до першого мого конкурсу, де вдалося завоювати премію.

І тепер через роки, під час співбесіди Авдієвський щиро сказав, що хоче бачити у хорі бандурні форми, на основі традиційного інструментарію, бандур київського типу й інших, тобто і він теж підтвердив, що бандура – це є основа, фундамент, на якому будується пісенне звучання хору з супроводом.

Історично бандура в колективі відіграла значну роль. Відомо, що українська пісня з ніяким іншим інструментом не звучить так добре, як з бандурою. Доказом цього є прагнення співати у супроводі чи то капели бандуристів, чи то народного хору, оркестру народних інструментів чи просто із бандуристом найвидатніших співаків минулого та сучасності. Дмитро Гнатюк, наприклад, просив батька закомпанувати йому пісні в концерті... Також можна згадати Івана Козловського, Бориса Гмирю, Михайла Гришка, Андрія Кікотя, Петра Білинника, Миколу Кондратюка, Діану Петриненко, Івана Паторжинського, Анатолія Кочергу, Анатолія Солов’яненка, Марію Стеф’юк та багато інших.

– Ви не лише оркестрант, у вас є сольні номери, ви граєте у тріо. А за цим певний репертуар, аранжування.

– Спочатку грав соло з оркестром. Трохи пізніше за мене у колектив прийшли ще двоє хлопців, випускники київської консерваторії – Тимофій Старенков і Олександр Миколюк. І ми створили тріо, як то кажуть, під конкретний проект, шевченківські дні.

– Хто в цій справі грає першу скрипку?

– Оскільки я є концертмейстером групи бандур, тому першість навіть не обговорювалась. Нам дали свободу вибору в плані репертуару, підтримують нас, за що я вдячний керівництву. Хочеться якнайбільше на цьому поприщі зробити, спробувати поєднати київську і харківську бандури, традиційні інструменти, певним чином обіграти все. Хлопці талановиті, тому співпрацюємо творчо.

Але одна проблема все ж таки є. Ми дуже залежимо інструментами від виробників. Чернігівська фабрика музичних інструментів перестала функціонувати. Втім, основним виробником був… Іван Скляр, він придумав модель інструменту, яким ми користуємося. Скляр – перший керівник оркестрової групи у хорі імені Верьовки, і було б дико не використовувати його інструменти, перейти на якісь інші, скажімо, на бандури Львівської фабрики, хоч які чудові вони є.

Інструменти загалом в недоброму стані. На оновлення, реставрацію потрібні кошти.

– Що є музичною візитівкою вашого тріо?



– Ми дуже молодий ансамбль, щоб мати візитівку. Ще навіть усталеної назви не маємо. Колеги жартома стали називати нас «тріо бандуристок». Я навіть казав: «Давайте назвемося просто ансамблем чи бандурним братством». Може, хтось з читачів підкаже…

Питання репертуару постало дуже складне. Творів виявилося мало, а ті, що були заранжовані для трьох бандур, довелося адаптувати під наш ансамбль.

Почали з фантазії «Ніч яка місячна» Ігоря Марченка. Ім’я забуте. Талановитий Ігор Савич Марченко керував оркестром баяністів у консерваторії, писав – з великим смаком і душею – багато аранжувань для оркестру радіо, яким керував Андрій Бобир.

Я звернувся до своїх приятелів за кордоном – у Канаді, США, Аргентині, отримав твори Григорія Китастого, призначені для дещо іншого тембру – харківських бандур роботи Олександра Гончаренка. Вони надзвичайно ефектні в цих творах. Ми трошки програємо у звучанні само у цих творах, а це спонукає шукати свій репертуар. Пробуємо грати твори Хоткевича. Для нас, до речі, написала п’єсу «Струмочки» молода композиторка з Ніжина — Олена Спіліоті. Твір модерновий, вельми приємного звучання.

Ми залежимо від загальної концертної програми, тобто не в кожному концерті граємо. Але за будь-якої можливості намагаємося подати якусь родзинку.

Прихильник хору імені Верьовки фільмує всі наші концерти і викладає їх в Інтернеті, зокрема, наш номер «Ніч яка місячна». З приємністю констатую велику кількість переглядів – вже за десять тисяч. Певно, спрацьовує бренд «Хор Верьовки». Два слова. І не треба додавати більше нічого: академічний, національний, заслужений... Людям відразу зрозуміло, про що йдеться.

Володимир КОСКІН


Читати цю та інші публікації у своєму телефоні
на своєму сайті



Є що сказати? Говори на форумі або додай коментар:


(за бажанням)
Введіть код:
This is a captcha-picture. It is used to prevent mass-access by robots. (see: www.captcha.net)   



Інші коментарі

... ›››
Oleg Pk | 23.09.2011, 19:36

Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти. ... ›››
Василь | 04.09.2011, 18:19

В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,... ›››
Наталі | 23.08.2011, 17:49

Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію... ›››
Подільський | 20.08.2011, 17:43

На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн. (у книгарнях дорожче) :))) До речі, сьогодні, 17-го серпня, о... ›››
Іванченко Ірина | 17.08.2011, 15:12

Інші публікації на цю тему

12.01.2014, 00:26 Богдан Жолдак: “Україна найбагатша на таланти і найбідніша на їхню реалізацію” Наш співрозмовник Богдан Жолдак -- прозаїк, драматург, кіносценарист,...
14.12.2013, 21:31 Музична програма Євромайдану на неділю 15.12 Орієнтовна музична супер-програма Євромайдану на завтра, 15 грудня, неділя:...
27.09.2013, 23:21 Анатолій Зборовський: «Я вивчаю портрет народу» Наш гість – Анатолій Зборовський, історик і краєзнавець, директор...
08.09.2013, 16:10 Як магнату «роздягтися» й долучитись? Це ж треба: мільярдер із якогось переляку запрошує поета на освячення...
01.09.2013, 15:18 Володимир Базилевський: "Куди не кинь, підстеріга чужизна..." Поет, критик, есеїст, публіцист Володимир Базилевський розчинився у...
23.08.2013, 17:53 Південну Пальміру накрила “зелена хвиля” В таку спеку подібне книжкове стовпотворіння могло статися лише тут, в...
13.08.2013, 15:27 Репертуар театру "МІСТ" на вересень 2013 Відкриття нового театрального сезону театру МІСТ.
Репертуар на...
11.08.2013, 20:19 Микола Славинський про прямостояння під високими небесами України Наш гість – Микола Славинський, типовий український галерник в царині...
27.07.2013, 18:12 Віктор Грабоський: Вириваймося з мороку! Письменник Віктор Грабовський впродовж творчого життя поступово набував...
06.07.2013, 21:01 Фестиваль мистецтв «Франко.Місія» триватиме десять днів В Україні з’явиться потужний культурний проект Міжнародний фестиваль...
Більше

 
Завантаження...

Стрічки публікацій   Мобільна версія сайту: PDA/WAP
Наш інформер на вашому сайті
 

  Умови використання та цитування матеріалів сайту
  Авторські права
  Застереження
© AnViSer 2004-2013.  Адміністрація порталу не несе відповідальності за зміст рекламних банерів, які надає банерообмінна мережа
Hosting by hostBe.net