На головну На головну На головну
 
 
Google
Google
Вересень 2013
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30 
Архів публікацій

 

600x800 | Переглядів: 286
От стільки біло людей



[ Реклама ]
Реклама від "Порталу українця"
Запрошуємо до співпраці


 
 
 
 .. » Володимир Базилевський: "Куди не кинь, підстеріга чужизна..."
Держава, Політика, Суспільство (1355)   Історія, Філософія, Релігія (467)
Національна ідея, Мова, Народне (803)   Людина, Особистість (379)
Культура, Мистецтво (738)   Наука, Oсвіта (89)
Наші за кордоном (96)   Економіка, Бізнес (64)
Екологія, Здоров'я (111)   Техніка, Технології (35)


Володимир Базилевський: "Куди не кинь, підстеріга чужизна..."


Автор: Володимир КОСКІН
Джерело: Портал Українця
Коментарі (0)


Поет, критик, есеїст, публіцист Володимир Базилевський розчинився у великому філософі, ім’я якому – Володимир Базилевський. Авжеж, саме так – ми маємо справу з непересічним філософом. Просто наше суспільство цього не усвідомлює. Поки що.

Володимир Базилевський – це філософія поезії і поезія філософії, навіть коли він препарує жорстоку прозу життя чи історію, яка часто є кривавою.

Він розібрався, хто винен і що робити – два грубезних томи «Холодний душ історії» і «Лук Одіссеїв», збірки поезій, численні публікації в періодиці по кісточках розбирають український організм, який формувався з часів прадавнини. Зробив це чесно, безкомпромісно, з глибоким, справжнім знанням справи. Без спекуляцій, підтасувань і кон’юнктурних хитрощів.

Пробачте за тавтологію, правда насправді стає дедалі страшнішою. І чесним бути страшно, в будь-які часи. Та Базилевський безстрашно дивиться правді в очі й нічого не боїться. Він є викривальником-нищивником камуфляжу, хамелеонства, лицемірства і фіґлярства – інтелектуального, творчого, суспільного, політичного. До того ж він пропонує ліки.

На мій погляд, якби державники використали «рецептуру» Базилевського, Україна видужала б. Та нема пророків у вітчизні. Навіть великого Христа не зрозуміли і розіп’яли. Ні, я не порівнюю Базилевського з Христом, просто констатую: рівень його мислення – захмарний, тобто бедлам на Землі він проаналізував чітко.

Базилевський часом надто трагічний, безпощадний, надривний. Але не слабкий та істеричний. Свій біль бува ховає у ніжність світлих віршів, в яких розчинена неймовірна жага: люди, будьте кращими!

Його поводир – доброчесність, сам він – самітник, який не тікає зі столиці в село, а з села навідується до метушливої столиці (яка погано усвідомлює себе), аби вприснути чергову порцію інтелектуальної вакцини, щоб народ принаймні не так швидко божеволів…

Почути себе допомогла книга, яка стала реальнішою від самої реальності

– Володимире Олександровичу, які доленосні події й люди визначили Ваш творчий шлях?



– Не переконаний, що події й люди визначають творчий шлях. Вони можуть допомогти саморозкритися, на якомусь етапі стимулювати творчість, але спершу маєш почути в собі віддалений звук калатальця, що вже на підсвідомому рівні навертає до, за Сковородою, сродної праці. Отой неясний звук і є першопоштовхом до пізнішого усвідомлення того, до чого ти схильний, що тебе притягує. Гадаю, він і є визначальним. Людина почула свій внутрішній голос, який ще називають самістю, що в кожного така ж неповторна, як і відбитки пальців.

У моєму випадку почути себе допомогла книга, яка стала реальнішою від самої реальності. Вона й спонукала до віршування. Стимулював його у пору школярства улюблений учитель літератури, якому я присвячував вірші, хоча й не наважився показати бодай один із них.

– В юності майже всі пишуть вірші. Одиниці стають критиками, літературознавцями, істориками, філософами. У Вашій постаті все дивом зійшлося. Що було спонукою?

– Ніколи над тим не замислювався. Можливо, позначився досвід газетної роботи. Якось виходило само собою, що поезія і літературна критика ішли майже в парі. Я ніколи не заздрив чужому успіху, завжди відчував бажання поділитися враженнями з приводу прочитаного, якщо воно зачіпало свідомість. Була й зарядженість на полеміку, на відстоювання свого бачення.

Зацікавленість історією, скільки себе й пам'ятаю, теж не полишала ніколи. Пильніше зазирнути у її задзеркалля змусили фатальні, як з'ясувалося потім, помилки перших років Незалежності. Те, що я там побачив, потребувало осмислення. Настав день, коли на якийсь час усе витіснила філософія. Вона потягла за собою релігію, без якої немислима. Перебіг зацікавлень, їх інтенсивність обумовлювались книжками, надто тими, що були недосяжні за монополії марксизму-ленінізму. Загалом же мені було затісно в одному жанрі...

Українська людина зламана перманентним приниженням

– У Ваших статтях і розвідках присутній великий, часто апокаліптичний сум, фаталізм. Іноді виникає думка, що людство – це еволюційно тупикова гілка. "Розжуйте" це припущення.



– Суб'єктивний песимізм Шопенгауера став об'єктивною даністю після його невідпорної аргументації і розвінчування природи безпідставного оптимізму. Коли б цей великий песиміст чи пак тверезий аналітик жив у нашому часі, він отримав би такі козирі на підтвердження своїх переконань, які й привидітися йому не могли. Що людство дегуманізується, втрачає перспективу, засвідчила й філософська думка XX століття в її тяглості. Так званий еволюційний шлях – не що інше як примноження тупиків. Вони відомі. Тупик демографічний. Нас забагато. Нам тісно. Ми ускладнюємо життя одне одному.

Збільшення досягнень цивілізації – це й нарощування негативу відчуження й ненависті, яка шукає виходу і незрідка проявляється у найрадикальніших формах.

Перенаселення, диктатура числа, за Ортегою-і-Гассетом, породжує купу нерозв'язних проблем і найгострішу з них – проблему харчування. Ресурси Землі вичерпуються, а безоглядна гонитва за надприбутками триває. І завершиться вона тупиком економічним. Екологічною катастрофою. Хімія, безконтрольно випущена на волю у вигляді різноманітних чудес, виявилася тим джином, якого не можна приборкати. Не знаємо як порятуватися від іга поліетилену, пластика, зручних целофанових мішечків, що душать у своїх обіймах поля й лісосмуги, мерехтять, як тріумф нерозум'я на пірамідах сміттєзвалищ. Продукти затруєні. Органіка стає недосяжною. Споживання сумнозвісного ГМО неминуче призведе до зміни структури людського організму, до патологічних мутацій, що й підтверджує чорнобильський досвід. Я багато над цим думав і дійшов невтішного висновку.

І світло і пітьма, і суще й тлінь
змішаються в гримучій кулі газу,
і темні хвилі хворих поколінь
розіб'ють груди в каламуті часу,
і час помре, закутий у мертвінь,
осліпне простір, скорчивши гримасу,
і хлине хвища, і не буде спасу,
й самородяща вивергне глибінь
із черева драглисту біомасу.


Це – з моїх футурологічних прогнозів.

– Похмура візія. Страшно подумати, що подібне може статися. Але де ж схибила людина, якщо на неї чекає таке майбутнє?

– Коріння зла – розум, який забув про гальма. Посилаємося на християнські цінності. Та чи замислюємося, що то передусім морально-етичні, отже, й релігійні цінності? Про них нагадували Паскаль і Кант. З прямою допомогою Христа. Це Він у розмові з самаритянкою озвучив моральний закон як домінанту розуму. Порушення цього закону призвело до втрати межі між добром і злом.

Українська людина зламана перманентним приниженням. Надстатками бандитів, яких чомусь називають олігархами. Цинічною Верховною Радою. Продажним судочинством. Валом криміналу, що з ним не може впоратися корумпована міліція. (Ілюстрація: якщо в січні 2012-го було скоєно 240 умисних убивств, то в січні 2013-го – 5270). Армією і СБУ, що ними керують люди, які отримали освіту у російських вишах. Загалом кадровою політикою з прицілом на верховенство "варягів". Пресом чужомовної преси і телебачення. Оскверненням наших святинь. Пам'ятниками Єкатерині та Сталіну. Президентом і за сумісництвом письменником Януковичем, який тільки за останні два роки отримав 32 мільйони гривень гонорару за книжки, яких ніхто не бачив. І це в країні, де український письменник не тільки не отримує гонорарів, а й видається переважно своїм коштом.

– Де та сила, яка могла б протистояти цьому абсурду?



– Немає такої сили. І найжахливіше – це заповідається й завтра. Зросійщення поширюється як інфекційна хвороба. Філософія націоналізму, яка одна могла би порятувати, нефункціональна у денаціоналізованому суспільстві, коли затурканий народ зрікається сам себе. Енергія одинаків обертається на порожню риторику і поглинається пісками байдужості. Суржикомовність – це корозія. Рослинний спосіб життя. Безобличність. Суржикомовна людина не переймається історією і культурою землі, на якій живе.

Коли б у нас насправді існувала свідома мети опозиція, то мала б вона передусім подбати про створення двох великотиражних газет – україномовної і російськомовної з українською, певна річ, орієнтацією. З тим, щоб достукатися до зросійщеної і суржикомовної маси. Бо то і є електорат, від якого залежить політична погода.

Пишемо для себе і собі подібних. Переконуємо переконаних. Поза межами гетто голосів наших не чути. Боротьба підмінюється її видимістю, ілюзією боротьби.

– Володимире Олександровичу, хочу запропонувати Вам одну цитату. "...в Україні лише жорсткі та невідворотні дії можуть призвести до зміни суспільно-політичного ладу та всієї навколишньої реальності. А без зміни суспільно-політичного ладу Україна приречена на смерть у короткостроковій перспективі. <...> ...Ось-ось Україна дійде до "точки неповернення", тобто такого стану, після якого деградаційні процеси абсолютно незворотні і призводять до загибелі нації та держави". Це з висловлювань російського політолога А.Окари. Ви поділяєте його точку зору?

– З деякими уточненнями.

Коли до вже перелічених негацій я подумки додаю украй небезпечний Крим, де сепаратистські настрої підігріваються присутністю чужого флоту, узурпацію російським капіталом української економіки, так звані "Харківські угоди", підписаний Януковичем сумнозвісний мовний закон, дії церкви Московського патріархату, активність регіональних "губернаторів" та їхньої челяді, усіх цих костусєвих, добкіних, кернесів et cetera, то доходжу висновку: Україна дійшла вже "точки неповернення". Мій майже тридцятилітній “досвід електричок”, де "масова людина" постає без евфемізмів і гриму, схиляє до думки: навіть, якби цей суспільно-політичний лад і був повалений, то нічого б не змінилося. Бо за 20 з гаком років існування парадоксу, що має гучну назву – Незалежність, немудрий політикум так і не спромігся на комплексну концепцію державотворення.

Розбещення верхів і низів сягнуло такої позначки, що й невинне нагадування про совість і людяність стає анахронізмом.

Поети чутливіші ніж політологи. Мене вразив один з недавно оприлюднених записів Вінграновського: «переводяться люди, а може й перевелись». Що люди переводяться, що людина дичавіє, пересвідчуємося на кожному кроці. Я забагато пережив і передумав, щоб опуститися до того, що влучно названо оптимізмом поза межами розумного. Ось вам ще один поетичний еквівалент сказаному під назвою "Футурологічне-2".

Земля терпляча: пробача тортури
затятим і дурним синам-катам.
Але впадуть, впадуть терпіння мури
і чорне сонце викотиться з брам,
що їх на штаби горній брав Адам.
Як наркоман, що перевищив дозу
і вбив себе, глухий до засторог,
підірветься зарозумілий розум
на бомбах необачних перемог.
І зрушаться піски й підзоли ери,
зворотній рух почнеться навманці.
І кроманьйонець виповзе з печери
на полювання з каменем в руці.


– Певно, у нашому суспільстві існує феномен зрадництва. Дехто навіть вважає його національною рисою українців. Похідні – суспільний гармидер, розбрат, хаос. Навіть письменники не здатні навести лад у власному домі – у Національній спілці письменників (майнові чвари, занедбання видавничої справи тощо). Що Ви думаєте з цього приведу? Хто, що може вивести на шлях істинний?



– Розбрат і хаос – похідні не лишень зрадництва, то випливає з уже мовленого. Про зрадництво ж, а в ширшому плані – відступництво я не раз писав у статтях та есеях. Спілку теж роз'їдає деструктив суспільства. Прикро, бо де ж, як не тут, мали б пам'ятати крилатий постулат Канта про моральний закон в собі і зорі над головою. Прочитав в "УЛГ" відкритого листа головного редактора "Березоля" В.Науменка і намагаюся зрозуміти, чому він, редактор єдиного на Слобожанщині українського часопису отримує 1400 гривень платні, а спілчанський чиновник, що не має стосунку до літератури, – 7000.

Я ніколи не вникав у те, що ви називаєте майновими чварами, але по зав'язку наслухався ремствувань як на попереднє, так і нинішнє керівництво. Ненормально те, що картина з майном Спілки була і залишається таємницею, попри обіцянки оприлюднити усі дані. Це збурює середовище, породжує плітки, сіє ворожнечу. Я перебуваю у добровільному самовигнанні і не судія письменницьким очільникам, хоча й міг би виставити їм персональний рахунок. Але якщо ще один український журнал під прямою загрозою долучитися до втрачених "Вітчизни" й "Сучасності", якщо видавництво "Український письменник" тримається лише завдяки зусиллям і винахідливості його директора Юрія Буряка, за плечима якого колосальний досвід видання багатотомної "Хроніки", то мимоволі закрадається думка, що в діяльності Спілки головне заступається другорядним, а то й ущербним для письменницької громади.

Є речі, які насторожують. Прочитав у вже згадуваній «УЛГ» інтерв’ю з секретарем Спілки письменників Володимиром Барною. Загалом цікаве, надто у тій частині, де йдеться про історію лемків. За стилістикою прочитується характер, який знає, чого домагається. І раптом натрапляю на приголомшливий пасаж. Цитую: «За нинішньої каденції новобраного на з’їзді письменників керівництва на чолі з Віктором Барановим політичну складову взагалі виведено за межі Спілки. Це питання особисте: в якій партії перебувати тощо».

Їй право, я був ошелешений. Виводити політичну складову за межі – значить свідомо заплющувати очі на тотальне нищення острівців українства, одним з яких – і найдієвішим – була і лишається Спілка. Змиритися з «героїкою» діянь кримінальної влади. Що влада ця антиукраїнська, відомо навіть сліпому і глухому. То в якій спосіб шановний пан секретар боронитиме українське слово, про що він говорив раніше, з виведенням політичної складової? І чи можливе таке «виведення», бо та складова, від Шевченка починаючи, тяжка ноша українського письменника.

Ох, не на часі такі слова. Хочеш, не хочеш, а проглядається за ними велике лукавство, «позиція і нашим і вашим», що спричинилася до багатьох бід у нашій історії і провалів у літературі. Ні, не особисте це питання. А питання життя або смерті справи, якій служить письменник. Відмежуватися від політики, на превеликий жаль, не можливо, її пальці на письменницькому горлі…

– А тепер велика цитата з Володимира Базилевського ("ЛУ" від 18 вересня 2012 р.): "Свого часу багато мовилося про десакралізацію письменницького ремесла й особи письменника. У літературу посунули маленькі люди з великими амбіціями. Спершу вони, усвідомлюючи свою малість, нерішуче роззиралися, боязко дерли голівки у високості небожителів, потім освоїлися, призвичаїлися, почали приміряти класиків до себе, а згодом стягувати їх з п'єдесталів. Означений ряд збагатився ще на дві лексеми: "варваризацію" і "бруталізацію". У підсумку приголомшений читач довідався, що Шевченко – вурдалак, Сковорода - педераст, Леся Українка - лесбіянка. Урівнявши себе у такий невигадливий спосіб з великими, маленькі витворили ілюзію великості власної. Панібратство, як те й мало статися, завершилося банальним хамством".

Це, певно, один з чинників того, що теперішні письменники перестали бути авторитетами і совістю нації? На які категорії нині розшарувалась письменницька братія, окрім тих, що пишуть для вічності, і на попсовиків? Чи має слушність Юрій Іздрик, проголошуючи, що "Немає нічого гіршого, ніж вважати себе письменником" (“Українська літературна газета” 30 листопада 2012 р.)




– У житті все взаємопов'язане. Аномальні явища реальності позначаються і на літературі. Аномалій багато і я втомився про них писати. Але ваші слова про авторитет і совість нації налаштовують мене на саркастичний лад. Нація – це духовний організм, здатний до протистояння і самозбереження і в пору найтяжчих випробувань. Коли б цей організм був насправді, нинішній режим не опустив би, не посмів би опустити нас на дно принижень і глуму.

Наклади українських книжок мізерні. Ціни на них захмарні. Книжка для більшості недосяжна. Письменницькі репутації витворюються самими письменниками. Письменники й визначають хто авторитет і совість. На це ж спрямовані зусилля організаторів конкурсів та рейтингів, довіряти яким випадає далеко не завжди. Літературний ярмарок строкатий. На всі запити. Не бракує, гадаю, й серйозної літератури. Це щодо "категорій".

Статті Іздрика не читав, фраза, на яку посилаєтесь, для мене незрозуміла. Той, хто публікує свій твір, уже постає в ролі письменника незалежно від того, вважає він себе письменником чи ні.

Суб'єктивні антології вкрай потрібні


– Ви є автором цікавого проекту "Стріла" - "суб'єктивної антології творів українських поетів", для якої газета "Слово Просвіти" надавала щотижня розворот. Як на мене, річ вкрай необхідна, це ліки проти духовного здичавіння. Якими Ви спонуками керувались? Що вкладаєте в цю "ідею"? З якими труднощами стикалися при підготовці?



– Уточнимо! "Стріла. Українські поети XX століття. Суб’єктивна антологія". Цей спільний проект зі "Словом Просвіти" завершений. Майже півтора року небайдужі мали змогу читати в газеті кращі твори поетів материкової України і діаспори. Усього їх 45.

Задум виник як спротив на деякі подібні видання. На добір і тлумачення текстів. Захотілося явити хороших і різних. Простежити, цитую себе, "певну циклічність розвитку поезії, її панівні тенденції, зіставити модерністів початку XX століття з модерністами початку XXI, а відтак спробувати зачерпнути живої води з напівзамулених чи й замулених джерел".

Минуле століття – то виняткова сторінка української літератури. З ним пов'язані її найбільші здобутки і втрати. І те й інше сумарно осмислюється важко. Я наважився зробити крок у цьому напрямку. Стимулятором став ще й страх, хоч це й звучить парадоксально. Страх, породжений темпами деукраїнізації України. Мене уперто переслідувала думка, що якщо так піде й далі, то вже в найближчому часі навіть краще, що маємо, припаде порохом забуття.

Антологія суб'єктивна. Це важливий акцент. Він означає, що я залишаю за собою право на власне бачення й оскарження чужих оцінок. Суб'єктивні антології вкрай потрібні. Чим їх буде більше, тим об'єктивнішою постане загальна картина поезії. Є мудрий парадокс і належить він французу Мальро: суб'єктивне – то і є найоб'єктивніше. 45 поетів – це й моїх 45 статей про поетів. Проект, повторюю, завершений. Антологія у видавничій роботі. Скоро, сподіваюся, вийде окремою книгою. Але проект міг би мати продовження. У моїй антології немає, за винятком Качуровського, нині сущих поетів. Напрошується другий том антології. Але для того потрібна фінансова підтримка. Це дуже трудомістка праця.

Франко як у воду дивився: велика доба застала нас малими

– Ваші історико-культурологічні й літературно-філософські розвідки сповнені гіркоти, в них чимало безкомпромісних тверезих оцінок. Чи не занизила ця аналітична робота градус ваших віршів, через що вони позначені печаткою раціо? Знання, певно, охолоджує поезію, якій зазвичай притаманні гарячкуватість і наївність? Втім, можливо, інтелектуальність ваших поезій є привабливою особливістю. Кожному, як кажуть своє.

– Можливо, й занизила. Але холоднуватість як і гарячкуватість не є показником якості поезії. Холоднуватий Плужник зі своїм напруженим спокоєм. Холоднуваті неокласики, усі без винятку. Холоднувата Ліна Костенко. Холоднуватий Руденко, позаяк це філософська лірика і не холоднуватою бути вона не може. Холоднуватий Римарук, надто в тій частині спадщини, що пов'язана з неокласикою. Нікому з них холоднуватість не зашкодила, не завадила хорошим поетом.

Втім, я волів би говорити не про холоднуватість, а про стриманість, коли емоція загнана вглиб і озивається лише легкою вібрацією. Цю вібрацію дано почути не всім. Тютчева нарекли генієм лише на початку XX століття. За життя його почули троє: Некрасов, Фет, Лев Толстой. Давня моя стаття про Ліну Костенко має назву "Поезія як мислення". Де мислення, там і раціо. Без мислення поезія приречена на банальність. Гарячкуватих і наївних хоч греблю гати. Навіть Тичина скаржився: мало поетів-мислителів, хоч сам до них не належав. Я бачу свої вразливі місця краще ніж мої критики. Але бачу й те, що ними не зауважено. Я жив складним внутрішнім життям. Смію думати, що ця складність якоюсь мірою відбилася і в моїх віршах. Не всім вона до душі? То й добре. Поет не повинен подобатися всім. Читач – різноповерховий. Найбажаніший той, що налаштований на твій камертон. Такий читач розуміє тебе з півслова.

– Хто з видатних українських поетів іде від емоціо, а хто від раціо?

– Я їх уже назвав. Додам лише, що поет-епік не може бути ні гарячкуватим, ні наївним.

– Хто з українських прозаїків "змушує" Вас читати їхні твори? Чому?

– Дочинець, майстер масштабного мислення з виходами на базові цінності, вигадливий оповідач, який добре відчуває читацьку психологію і вміє "без швів" поєднати мудре й захоплююче, високе й ординарне. Його «Вічник», «Горянин», «Криничар» відклалися в пам'яті пізнавальним матеріалом, мальовничим густописом письма, інтригуючою подієвістю, характерами і мовним повнокров'ям. Усе те озвалося в душі тією особливою просвітленістю, яку здатні викликати тільки неабиякі твори.

– Часто лунають думки про надто низький інтелектуальний рівень нинішньої можновладної еліти. Що скажете з цього приводу Ви? Про причини і наслідки.



– Лексеми "еліта" й "інтелектуальність" стосовно цієї публіки годиться брати в лапки. Вона – виплід охлократії. Хамове поріддя без честі й совісті, що з грязі пнеться в князі, не гребуючи найганебнішими засобами збагачення. Горе державі, яка потрапляє в залежність від таких «державників». Наслідки їхнього господарювання відомі. Причини? Тільки за суспільних розломів можлива з'ява таких монструальних типів. Каламутна хвиля викинула їх на поверхню і вони, як п'явки, висмоктують тіло країни...

– Як можна нині прислужитися правді?

– Не брехати.

– В чому полягає, на вашу думку, українська мета?

– Її чітко сформулював Франко. Маємо стати організмом, здатним до суверенного політичного і культурного життя, живою одиницею між інших народів.

– За Ліною Костенко, "Ми ніколи ні до чого не готові". За Франком: "Горе нашій нації, коли велика доба застане нас малими і неприготованими". Якщо поглянути в історію, то справді: проблеми з нашою неготовністю важко розв'язуються. Чи будемо колись готові до конструктивних дій?

– Франко як у воду дивився: велика доба застала нас малими. Нам двічі у XX столітті випадала можливість випростатися й утвердитися. Обидва шанси змарновані. Доки ми втішалися паперовою незалежністю, українські заводи й ресурси опинилися у чужих руках. Доки оп'янялися заколисуючою риторикою, не помітили, що ходимо з ярмом на шиї. Ми люди фрази, а не дії. Продуману державницьку стратегію і тактику ми підмінили галасом про розбудову. Проблеми з неготовністю важко розв'язуються? Та не розв'язуються вони зовсім. То на які конструктивні дії можна сподіватися? Де вони – носії тих дій? Незворотність корозійних процесів очевидна. Втрачених можливостей не повернеш. Українці – лицарі в'яло-текучої боротьби без перемог. Якщо й станеться вибух, то це буде вибух людини соціальної. Людина національна потоптана. Третього шансу не буде. А буде так:

Після нечуваних потрав
німіють слово й звук.
І тих пісень, що дід співав,
не заспіва онук.

Розірветься ланцюг епох,
й затамувавши крик,
посунеться, як магма, в льох
селянський материк.

Нащадок вирівня ландшафт,
себе в нім не пізна.
І вип'є з ним на брудершафт
веселий сатана.


– Та ж Ліна Костенко з болем констатувала: «Україна - це резервація для українців. Жоден українець не почувається своїм у своїй державі". А Ви почуваєтеся своїм в Українській державі?



– В тім-то й річ, що держава не своя. Як можна почуватися своїм у не своїй державі? Україна – резервація для українців? То послухайте насамкінець ще один вірш. Він так і називається: "Повітря резервацій". У ньому відбилося якраз те, про що ви запитуєте.

Повітря резервацій – кам’яне,
паралізує волю і легені.
Там крик німує – не вбивай мене! –
коли стріляють по живій мішені.

Абориген, що з діда однокрил,
тендітна флора й фауна тривожна
виштовхують той судорожний крик,
та крик німий, і виштовхнуть не можна.

Парламентські фехтують ловкачі,
мисливству потурає Ліга Націй.
Стоять німі невольничі плачі
у кам’янім повітрі резервацій.

А промисел натискує курок,
влуча в релікт, занесений до Книги.
І випада з переліку рядок,
пробілом пише смерть ловецькі звихи.

За всіх пропащих, загнаних кричу:
воздай лихим ошую й одесную!
Цей край – Сиваш німотного плачу.
Почуй! – кричу, та сам себе не чую.

Дух браконьєрства й браконьєрських зграй,
куди не кинь, підстеріга чужизна.
І кам’янїє криком – не вбивай! –
в повітрі резервації Вітчизна.


Володимир КОСКІН, фото автора


Читати цю та інші публікації у своєму телефоні
на своєму сайті


Unable to safe captcha-image.