На головну На головну На головну
 
 
Google
Google
« Вересень 2013 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30 
Архів публікацій

 

600x800 | Переглядів: 257




[ Реклама ]
Реклама від "Порталу українця"
Запрошуємо до співпраці


 
 
 
 .. » Анатолій Зборовський: «Я вивчаю портрет народу»
Держава, Політика, Суспільство (1355)   Історія, Філософія, Релігія (467)
Національна ідея, Мова, Народне (803)   Людина, Особистість (379)
Культура, Мистецтво (738)   Наука, Oсвіта (89)
Наші за кордоном (96)   Економіка, Бізнес (64)
Екологія, Здоров'я (111)   Техніка, Технології (35)


Анатолій Зборовський: «Я вивчаю портрет народу»


Автор: Володимир КОСКІН
Джерело: Портал українця
Коментарі (0)


Наш гість – Анатолій Зборовський, історик і краєзнавець, директор Ірпінського історично-краєзнавчого музею, автор шкільного підручника «Історія рідного краю. Приірпіння», статей в Енциклопедії Сучасної України, понад чотирьох з половиною тисяч публікацій переважно краєзнавчої, військово-патріотичної, історичної, екологічної, культурологічної тематики у понад півтори сотнях газет.

Учасник всеукраїнських науково-практичних конференцій. Співавтор документальних фільмів про художників М.О.Донцова і Б.М.Піаніду.

Співзасновник і отаман Ірпінського куреня Козацького товариства Київщини.

З 2009 року – голова Ірпінського осередку «Просвіти».

Двічі (у 2008 і 2009 роках) незаконно звільнений з роботи. Обидва рази поновлювався на посаді рішенням суду.



– Анатолію Івановичу, яким чином Ви прийшли до досліджень в царинах краєзнавства та історії, стали директором історико-краєзнавчого музею?

– До історії, очевидно, у мене поклик з дитинства. Згадую, коли мав іти у перший клас, мати купувала підручники. У книгарні я побачив книжку «Ловці мамонтів» Едуарда Шторха, чеського археолога і письменника. Вона мене так зацікавила, що я почав її вимагати, навіть істерику влаштував. Книжку купили.

Отже, з дитинства я був запрограмований на цікавість до минулого і до історичної науки. Ще навчаючись у школі, читав і художньо-історичну літературу, і науково-популярні праці, які потрапляли до рук.

Закінчив Київський педагогічний інститут імені Горького (нині Драгоманова), саме історичний факультет. Потім працював п’ять років у київській школі, викладав історію, географію. Хотів займатися наукою, на одній з кафедр історії у виші завідуючий після співбесіди сказав: «Такі люди нам потрібні, я вам забезпечу умови, будете займатися наукою, дисертацію захистите». – «Тож я звільняюся з роботи, приходжу до вас після канікул». – «Авжеж, приходьте, ми вас беремо».

Звільняюся, приходжу. Мені кажуть: «Ви знаєте, у нас скоротили одну ставку, завкабінетом перейшов на посаду лаборанта. Проте заходьте. Хоч ми його звільнити не можемо, бо він пенсіонер, але, можливо, він не захоче працювати, тому що пенсіонер». Отакі виверти.

Я опинився без роботи. Спробував працевлаштуватися там-сям. Який час працював у гостомельській школі, та повернулася вчителька з декрету. Випадково влаштувався на Республіканські курси підвищення кваліфікації керівних працівників міністерства місцевої промисловості, розташованій в Ірпені. Став працювати у відділі програм.

Та раптом мені кажуть: «В Ірпені створюють музей. Зайшли в тупик, а ти ж історик. Візьмися за цю справу».

В Ірпені існував шкільний музей, створений у 1977 році учителем історії школи № 3 Олексієм Миколайовичем Передерієм. Він зібрав колекцію експонатів разом з учнями. У 1987-му цей музей почали реорганізовувати у міський. Посади музейного працівника не було. Та діяльна директор Ірпінського парку культури і відпочинку Лідія Токарська, яка теж перейнялася цією справу, виділила ставку методиста чи інструктора з політико-виховної роботи. Музей мав бути у структурі парку.

За тодішнього всевладдя комуністичної партії я мав ще пройти співбесіду в Ірпінському райкомі Компартії України, хоч був безпартійний. Але якраз того 1987 року на лютневому пленумі ЦК КПРС Горбачов сказав, що на керівні посади слід призначати не за наявністю партійного квитка, а за діловими якостями. Якщо генсек ЦК КПРС таке сказав, значить на місцях потрібно відрапортувати, що його вказівку виконують. Я в цьому відношенні підходив. Тим паче у мене була спеціальна освіта. У міськкомі партії працював колишній директор школи № 13 Дмитро Кушнір. Перш ніж призначити мене на посаду, його запитали: «Зборовський працював у вас учителем. Що він за людина?» Той сказав: «Людина хороша, тільки занадто м’яка. Йому треба бути твердішим».

Майже містично виходило: щоб влаштуватися на посаду директора Ірпінського краєзнавчого музею, я ніби спеціально звільнився з роботи у київській школі, перейшов до гостомельської, де був директором Дмитро Кушнір, якого потім забрали працювати у міськком компартії, де він дав добро на моє призначення. Потім я знову ніби спеціально влаштувався на Республіканські курси, працівниця яких Людмила Люта порекомендувала мене своїй знайомій Токарській для організації музею.

Мені пообіцяли: «Ти будеш на посаді методиста політико-виховної роботи парку за невелике винагородження в 110 карбованців. Потім, коли організуєш музей, буде виділена спеціальна ставку директора музею, правда, теж невелика, але ми тобі щось додамо, наприклад, по півставки двірника і кочегара, будеш ще прибирати і експлуатувати газовий котел.

Тим часом я почав працювати саме як спеціаліст по історії, розгрібав, зокрема, помилки, граматичні та історичні, попередників, які іноді висували якісь фантастичні гіпотези.

Експозицію під моїм наглядом оформляли художники. Тоді це було простіше, на кожному підприємстві був свій маляр-оформлювач. Він, скажімо, півдня працював на якомусь заводі, де отримував зарплату, півдня – на оформленні музею. До речі, художню концепцію оформлення музею розробив тодішній головний художник Ірпеня Валерій Гуменюк.

Працювали ударними темпами, останні місяці навіть без вихідних. Тоді без партії нічого не робилося, наприклад, щоб завезти циклювальну машину, потрібна була вказівка третього секретаря Ірпінського міському партії Петра Андрійовича Берегелі. Навіть інструктор міському партії, який був приставлений до музейної справи, таке питання вже вирішити не міг.

У 1987 році музей було успішно відкрито. Однак мені сказали: «Не вдається виділити ставку музейного працівника, бо мала площа закладу не дозволяє». Виявляється, такі були нормативи. Що вже говорити про додаткові півставки двірника чи кочегара. Я – в ступорі: роботу виконав, проте завис без роботи. Осінь, новий учбовий рік почався, в школах всі призначення відбулися. Новий керівник парку культури і відпочинку сказала: «А нащо нам музей?». То була госпрозрахункова організація. Масовики-витівники, які влаштовували свята, отже, заробляли живу копійку, отримували зарплату через парк, який відраховував певний процент собі. А в музей вхід був безплатний, ніякого зиску від нього, тому нова директор написала заяву, що музей, в принципі, їм не потрібен, він навіть на шкоду, бо треба виплачувати зарплату методисту.

Угорі врешті вирішили, що така людина як я все-таки потрібна, і мене перевели на посаду керівника історично-краєзнавчого гуртка «Пошук» при міському Будинку культури. Сказали: там отримуватимеш зарплату, а працюватимеш у музеї.

Звичайно, з’явилося певне коло людей, які зацікавилися краєзнавством, вони потрошку приносили деякі старовинні речі, отже, це можна було оформити як роботу гуртка. Однак весь час я вислуховував докори від начальника відділу культури Ірпінського міськвиконкому Токарської, яку призначили на цю посаду, вона говорила: «Не забувайте, що ви не директор музею, а керівник гуртка». І час від часу, коли їй щось стукало у голову, вона обіцяла звільнити за статтею.



– Як вийшли із ситуації?

– Я звернувся за порадою до керівника відділу народних музеїв Переяслав-Хмельницького історико-культурного заповідника Володимира Мироненка. Він сказав: «Це досить поширене явище. Людину призначають тут, але оформляють десь. А потім кажуть: «А нащо нам ця посада?» Звільняють. Був, наприклад, такий випадок. На заводі вирішили організувати музей. А посади завмузею немає. Є ставка акордеоніста. Призначили на посаду акордеоніста. Потім прийшла вказівка провести скорочення. Кого? Робітника біля верстату не скоротиш. А нащо на заводі акордеоніст? Скоротили акордеоніста. Тобто музей».

Так, підвішений, я працював три роки, проте роботу зумів налагодити, зібрав цікаві експонати. Мені пророкували: «Та ніхто в музей не піде». Але люди пішли. Я проводив екскурсії, передусім для школярів.

Почав писати статті з історії краю. Правда, спочатку боров скептичне ставлення: ну яка там історія?.. Ірпінь виник на початку XX-го століття як дачне селище і невеличка станція. Що цікавого може бути? В усякому разу небагато. Та з’ясував, що Приірпіння має глибоку розмаїту історію. В її орбіті селища міського типу Ворзель, Гостомель, Коцюбинське, Буча.



– Приірпіння – складова стародавньої Київщини, тож це, певно, спонукало копати глобальніше?

– У процесі досліджень саме так і сталося. Такий приклад. Під час походу армії Наполеона на Москву лікар Де Ла Фліз потрапив у полон, його чомусь привезли до Києва. Підприємливий француз одружився на небозі військового діяча графа Івана Гудовича, працював лікарем. Як людина допитлива, зацікавився Україною, сформував кілька альбомів: описав (з малюнками) територію Київського округу, зокрема зазначив кількість жителів у селах, яку худобу тримають, який вигляд мають хати.

Навіть є такий цікавий пункт: кількість п’яниць. Виявляється, не в кожному селі на Київщині були п’янички, Якщо були, то не багато: один-два. Де Ла Фліз описував річки, зокрема зазначав яка водиться риба, іноді зауважував: риби немає, тільки п’явки.

Українців описує як людей високої статури, з яких виходять гарні солдати. На базі цієї інформації я написав цікаву статтю військово-історичної тематики для газети Міністерства оборони «Народна армія» і для обласної газети «Київська правда».

Де Ла Фліза цікавили звичаї. Корінні жителі у повсякденному житті не звертають на них уваги. А іноземець на все дивиться іншими очима, фіксує. Минає сто-двісті років, все змінюється, і ми з «погляду» іноземця дізнаємося, яким було життя.

Очевидці давнини спонукали мене ширше займатися історичною тематикою, я почав писати у всеукраїнські видання.

До речі, підсумком моєї роботи стало те, що музею у 1990 році дали нове приміщення на вулиці Шевченка, 4. Тоді я врешті і став повноправним директором музею. З’явилися ставки музейного доглядача і прибиральниці. До того я виконував всі обов’язки сам, перебуваючи формально на іншій посаді.



– Які нові факти перевертали Ваше уявлення про «історичну правду»?

– З часу перебудови, коли відкрилися архіви, докорінно змінювалися політичні установки й ті ідеологічні настанови, які нам втовкмачували. Щоправда, я знав, що справжня історія не така, як нам викладали в радянських підручниках. Хоча б тому, що сам я із села Скурати Малинського району на Житомирщині, і про голодомор, як і всі сільські діти, добре знав. Мої дві бабусі постійно поверталися до цієї «теми». Особливість людської психіки: ми намагаємося забути погане, і стараємося згадувати те, що було хорошого. Але голодомор – настільки страшне, що мої бабусі весь час поверталися до тих подій, зокрема розповідали про те, як ходили «бригади» по хатах і вишукували хліб. Люди ховали не надлишки зерна, а останнє. Сталінці скрізь металевими прутами штиряли-шукали. Баба Софія з вишитими рушниками їздила в Росію, обмінювала їх на хліб, бо там такого голоду не було.

Ще така деталь. Ми вивчали у школі роман Миколи Островського «Як гартувалася сталь». Там згадується банда жорстокого, хитрого і підступного отамана Орлика. Про цю постать йдеться також в матеріалах, зібраних Ірпінською краєзнавчою комісією.

В шістдесятих роках, коли почали писати «Історію міст і сіл СРСР», пролунав заклик до старожилів: напишіть спогади. Відгукнулося багато людей. Але щодо Ірпеня взяли невеличку частинку з зібраного, решту проігнорували. Тоді в Ірпені при центральній бібліотеці створили краєзнавчу комісію (голова – підполковник у відставці Олександр Веремеєнко, секретар – директор бібліотеки Наталя Синіцина). Почали збирати матеріали по історії краю, був створений певний літопис. У ньому, повторю, теж згадувалася банда Орлика і навіть названо справжнє ім’я – Федір Артеменко. Він родом із Гостомеля.

Мене ця постать зацікавила. Хто був цей Артеменко? За кого воював?

Якось до музею зайшов один чоловік і запитав мене: «Чи є в музеї матеріал про Орлика?» Виявляється, його тітка, яка прожила понад вісімдесят років, розповідала йому, що пам’ятає, як у Бородянці Орлик виступав у жовто-блакитнім шарфі, закликав боротися за самостійну Україну. У мене виникло запитання: бандит і раптом закликає боротися за самостійну Україну. Я вирішив підняти матеріали в архіві СБУ. Зробив лист від громадської організації «Українське козацтво» на дозвіл. Відповіли, що справу на отамана Орлика ще не закрито, тому дати не можуть. Це мене здивувало. Після проголошення незалежності України ще ведеться справа стосовно людини, якої давно немає в живих. А не допускали тому, що Орлик був ще офіційно не реабілітований.

Реабілітували кого? Тих діячів культури, які, власне, зі зброєю в руках проти радянської влади не боролися, часто її підтримували, а потім їх просто перебили.

Якось в електричці бачу: чоловік навпроти читає газету «Кримінальний огляд», на титулі згадується отаман Орлик. У куплених поспіль двох номерах справді стаття про отамана Орлика. Написано з потугами на об’єктивність. Мовляв, все одно його треба вважати бандитом, бо він нібито когось убив, запідозривши, що то агенти.

Я звернувся в обласний архів, підняв справи. Зокрема подивився матеріали відділів при радах по боротьбі з бандитизмом. Вони кожні два тижні доправляли довідки в область, звідти – вище. У спеціальних графах зазначено: чи є в районі банди, їхній склад, лозунги, напрями руху. Фігурують банди Орлика, Гонти, Струка, Хвостенка… Озброєні револьверами, гвинтівками, кулеметами. Навіть мали автомати. Автомат винайшов російський офіцер ще під час першої світової війни, вони були на озброєнні царської армії…



– Які були основні лозунги так званих банд?

– «За самостійну Україну!» і «Геть комуну і совіти!» Не зрозуміло, чого ж вони банди, якщо борються за незалежну Україну. У тих довідках був ще такий пункт: «Отношение населения к бандам? – Сочувственное, снабжает продовольствием». Як можуть люди ставитися до бандитів співчутливо, котрі їх грабують? Зрозуміло, що то були не банди.

Якось до рук мені потрапив ленінградський журнал «Былое» за 1925 рік зі статтею якогось Івана Деревенського про так звані банди на території Київщини. Підозрюю, що то писав чекіст, засланий для ліквідації цих банд, бо надто був обізнаний. Він зазначав, що місцеве населення не називало бійців загонів – бандитами, люди казали: «Козаки, повстанці, добродії».



– Тож виникає риторичне запитання: хто ж насправді був бандитом?

– Знову неупереджено почитаймо книжку Островського «Як гартувалася сталь». Там є такий епізод. Поїхали хлопці брати сіно у селян для червоної армії, тобто конфісковувати. Сільська праця – важка, раптом приходять якісь люди, нічого не платять, просто грабують, можуть ще обкласти матюками і побити. Місцеве населення піднялося проти хлопчиків, затуманених революційною романтикою, яким хотілося показати свою владу. Дядьки, які пройшли першу світову війну, у тих хлопчиків позабирали револьвери, надавали по шиї і прогнали. Після того проти них послали регулярну червону армію. Можемо здогадатися, що сталося. З архівних документів дізнаємося про нажахане населення: пройшла дивізія червоної армії, всіх пограбувала й побила… Навіть представники сільрад скаржилися, що червоноармійці на зауваження б’ють прикладами і навіть вбивають.

Неупереджено аналізуючи раніше закриті історичні матеріали, я зробив висновок, що отаман Орлик – ніякий не бандит, це – повстанець. Я дізнався про життєвий шлях справді непересічної особистості. Батько Федора Артеменка помер відразу після народження сина. У чотирнадцять років він пішов працювати у київську компанію по продажу американських грамофонів. Заробив. На що підліток може витратити гроші? На цукерки, розваги, одежу, частину матері віддасть… Та Федір Артеменко найняв студента, який підготував його до здачі екзаменів екстерном за гімназичний курс. Можна собі уявити, як іспитували вчителі гімназії селянина, який у них не вчився. Артеменко склав екзамени, бо студент добре підготував розумного хлопця.

Коли почалася світова війна, Артеменко пішов в армію. Оскільки мав гімназичну освіту, його відправили у школу прапорщиків. Згодом він став поручиком. Воював мужньо. Коли генерал Скоропадський українізував один з корпусів, освічений Федір Артеменко влився у нього.

Якщо взяти біографії всіх повстанських отаманів, котрих радянська ідеологія малювала як озвірілих куркульських малограмотних бандитів, то насправді постають освічені, національно свідомі люди, часто вчителі й офіцери царської армії, які пройшли першу світову війну, набувши військового досвіду. І коли Україна проголосила незалежність, вони опинилися серед тих, хто її відстоював. Тобто з початком експансії червоної Москви, вони піднялися на боротьбу, організовували партизанські загони. Серед них був і Артеменко.

Він служив в Українській армії. Захворів на тиф. Потім його мобілізували в денікінську армію, в якій він служити не захотів. Переселився з Гостомеля до Бучі, побудував там хату. Коли прийшли червоні, то зацікавилися ним як колишнім офіцером. Почали викликати на допити. Артеменко побачив, чим це закінчиться, зібрав гурт відчайдушних хлопців і пішов у ліси. Невдовзі загриміла слава про отамана Орлика.

У 1998 році вийшла моя книжка – підручник з історії рідного краю для Ірпінських шкіл. Там зокрема я пишу і про отамана Орлика. По суті це перша дійсно об’єктивна, політично не заангажована історія Приірпіння.

Зазначу, що багатий матеріал зібрала Ірпінська краєзнавча комісія, але вона мусила працювати відповідно до ідеологічних настанов.



– А вони були, певно, такі: до революції все було погано, після – все стало краще.

– Авжеж. Насправді Ірпінь був ще до революції вельми культурним селищем. Про чимало фактів допомогла дізнатися колишня завідуюча Ірпінським архівом Галина Петрівна Абрамова.
На початку XX століття Ірпінь відвідували Леся Українка, Панас Мирний. Приїздили сюди і корифеї українського театру Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Заньковецька.

У 1910 році виникло Ірпінське товариство аматорів сценічного мистецтва. Його мета – постановка вистав, організація літературно-музичних і танцювальних вечорів, читань, лекцій і рефератів з питань сценічного мистецтва і літератури. Побудували навіть приміщення театру, отже, виник і театральний колектив. Чого не було за роки радянської влади, тим паче за роки незалежності.

Після революції 1905 року було дано дозвіл на самоорганізацію і населення почало організовувати товариства з налагодження благоустрою. Особливо активно це відбувалося в таких селищах як Ірпінь, Буча, Ворзель, де було багато інтелігенції.



– З ким з відомих людей Ви контактували, були знайомі, дружні?

– Коли я реорганізовував шкільний музей у міський, то звернув увагу, що абсолютно нема матеріалів про майстрів слова. Хоча в Ірпені з 1935 року діє Будинок творчості письменників, де побували практично всі літератори. Там написано безліч творів різних жанрів, Ірпінь оспівано у прозі і поезії.

Маленький відступ. Ще в студентські роки я регулярно відвідував букіністичні магазини. З добуванням книжок були проблеми, а там можна було натрапити на цікаві твори. Особливо якщо у першому ряду книголюбів прийти на відкриття: на десяту або на третю годину, коли виносили тільки-но прийняті у населення книжки.

У мене був друг Василь Марочко. Відвідування книгарень у нас перетворилося не просто у звичку, а в умовний рефлекс. Ми якось навіть сміятися почали. Після лекції прийшли у студентську їдальню, пообідали, підвелися, крокуємо вулицею. Раптом Вася запитує: «А куди ми йдемо?» Я здивовано реагую: «Як куди?» – «Ну ти мені нічого не говорив, я тобі – ні слова. От встали і пішли». Звісно, в букіністичний магазин на вулиці Леніна, потім в «Політичну книгу», далі до книгарні на розі Червоноармійської і Саксаганського.

Якось я купив довідничок «Адреси письменників Спілки письменників». Він лежав, мабуть, років з десять. Я час від часу на нього натикався і думав: «Нащо я його придбав?» Та коли почав реорганізовувати музей, цей довідник згодився. Я почав телефонувати письменникам. Вони досить охоче відгукувалися, дарували свої книжки з автографами. Юрій Бедзик (він тоді жив на дачі у Ворзелі) був на відкритті музею, звісно, залишив свої книжки. Олесь Гончар вельми люб’язно приймав мене у себе вдома, також подарував книжки з автографом.

Павло Загребельний запросив на свою дачу в Конча-Заспі. Був спекотливий серпень, я приїхав автобусом досить потомлений. Він це побачив і перше, що зробив, почастував мене соком. У творі «Попіл снів» Павло Архипович пише про Ірпінь.

Взагалі всі письменники добром згадують Ірпінь, який дарував їм натхнення. Є в цій землі щось особливе, вона притягує до себе талановитих людей. Не випадково, що саме тут виник Будинок творчості письменників. Я, до речі, спілкувався з поетом Іваном Гончаренком, який першим подав ідею створити в Ірпені Будинок творчості письменників. В 1934 році він завідував кабінетом молодого автора у Спілці письменників України, приїхав в Ірпінь до свого товариша журналіста Михайла Мороза, якого пізніше репресували. Побачив порожню дачу київського підприємця Миколи Чоколова. Відтоді і почалася історія Будинку творчості. Згодом було добудовано чимало будинків. Поет Олекса Ющенко уклав книжку спогадів «За Ірпінню гудуть поїзди» про Будинок творчості. Чимало про Ірпінь написав письменник Анатолій Дімаров у книзі «Прожити і розповісти». Олесь Гончар дуже гарно згадує Ірпінь у своїх спогадах.

Найпрестижнішим досі вважається корпус номер один, тобто будинок Чоколова. Там творили класики української літератури Павло Тичина, Олександр Довженко, Юрій Яновський, Остап Вишня, Загребельний, Олесь Гончар, Андрій Малишко, Євген Гуцало...

Я пишаюся тим, що знайомий з письменником-фантастом Олесем Бердником. Дружу з видатним подружжям – письменником, правозахисником, істориком, екологом Данилом Кулиняком та письменницею і науковцем Наталією Околітенко. Це дуже глибокі особистості.

Нині в Ірпені живе фотохудожник Юрій Косін. У нього було понад сорок виставок у двадцяти країнах світу, безліч – в Україні.

Мені пощастило познайомитися з багатьма видатними людьми, зокрема з колишніми політкаторжанами перекладачами Григорієм Кочуром і Дмитром Паламарчуком.

Григорій Порфирович Кочур – феноменальна особистість. Він перекладав поезію з трьох десятків літератур, починаючи зі старогрецької. Всі, хто серйозно займався перекладами, приїздили в Ірпінь поспілкуватися з Кочуром. Його домівку називали Ірпінським університетом.

Дмитро Паламарчук теж належав до китів українського перекладу. В той час, коли нас переконували, що мовою міжнаціонального спілкування є тільки російська, ці люди своєю творчістю доводили, що світова класика прекрасно почувається в українських перекладах.

В Ірпені жив талановитий винахідник, патріот і меценат Ренат Польовий.

Коли я пишу про зв’язки видатних людей з Ірпенем, хочу щоб земляки зверталися до їхніх творів, зокрема до таких, де події відбуваються саме на ірпінських просторах.

– А скільки видатних художників уславили цю землю.

– Їхні долі здебільшого драматичні і навіть трагічні, певно, це і породжує силу творів. От, скажімо, заслужений художник України Володимир Федорович Сидорук. Він помер при вході в музей (взимку). Я тоді був у редакції одній з газет. Вертаюся. Двері не зачинені, бачу ноги, хтось лежить у тамбурі. Найперша думка: бідолаха напився, впав і заснув при вході до музею. Протискуюсь. Обличчя у чоловіка прикрито хустиною і розпливається кривава пляма. Стало не по собі, думаю: «Що це? Поки мене не було сталася перестрілка, когось убили, прямо при вході до музею... Зауважу, що це був 1997 рік – в країні розгул свавілля.

Заходжу в музей, перелякана доглядач Любов Іванівна Піаніда говорить: «Це – художник Володимир Сидорук. Він помер при вході». Виявляється, Володимир Федорович пішов до музею, щоб вирішити організаційні моменти персональної виставки, яку раніше я запропонував йому влаштувати. Він тоді посміхнувся: «Ну я дам одну картину, більше на стіну нічого не вміститься». Справді як монументаліст він малював картини величезних розмірів, ширина яких п’ять або сім метрів. В музеї висить його «ілюстрація» до роману Гоголя «Тарас Бульба» – якраз на півстіни. Проте ми домовилися зробити виставку його картин у музеї. А перед тим він зазнав три інфаркти, два інсульти. Переступаючи поріг музею, Сидорук отримав третій інсульт, упав і моментально помер.

Далі почалася фантасмагорія. Син, невістка, які знали, що він дуже хворий, подалися його шукати. Прийшли до музею. Лікарі викликаної швидкої допомоги констатували смерть. Коли постало питання завести в морг, вони сказали: «Без розтину довідку про смерть не дамо». А без довідки не можна поховати, тому що на кладовищі не приймуть. Колізія виникла через те, що у Сидорука на лобі була хусточка з кривавою плямою. Коли у нього трапився черговий інсульт чи інфаркт, він, падаючи, розбив собі лоба, тож хусточку наклеїв. І з кривавою плямою пішов до музею. Лікарі подумали: хто його знає, може, не сам помер, може, його вбили...

Зателефонували до міліції. Прибулі міліціянти констатували смерть, сказали, що померлого треба відвезти до моргу. Лікарі швидкої допомоги відмовилися: «Не повеземо. Ми їздимо до живих і рятуємо живих. Нема часу возити покійників». Міліція згодилася відвезти, однак десь подалася.

І от лежить труп. Ігор, син художника, у якого теж був інфаркт, не міг сам сісти за кермо. Врешті зупинив якусь машину, попрохав відвезти. Шофер погоджується, та коли дізнається, що треба везти покійника, відразу відмовляється. Мовляв, ситуація незрозуміла, може, ви когось убили, а тепер хочете кудись завезти і заодно мене поховати разом із ним.

Картина не для слабкодухих. Лежить тіло заслуженого художника України при вході до музею. Добре, що через потужний мороз ніхто з відвідувачів не забажав до закладу навідатися. Телефоную в міліцію. Відповідають: «У нас дві машини на Ірпінь і всі селища, так що чекайте, ми приїдемо, заберемо». Згодом знову дзвоню – теж саме. Пішов до заступника міського голови Петра Володимировича Зброжека. Тільки після того о п’ятій годині вечора, коли стемніло, приїхали міліціонери, забрали тіло, відвезли в морг.

Згодом син художника – Ігор Сидорук, до речі, архітектор, який спроектував будинок, де міститься музей, влаштував цілу серію виставок батька. На жаль, музей затісний, хоч і дали більше приміщення, проте немає виставкового залу. Щоб провести виставку, доводиться знімати чи затуляти частину постійної експозиції.

Виставки виховують в ірпінчан, особливо у дітей, почуття патріотизму, протидіють деградації. На вулицях вони бачать п’яничок, бруд, сміття, а в музеї дізнаються, що у нас, виявляється, творили великі письменники, художники, композитори.

Не можу не згадати ім’я Федора Захаровича Колесниченка. Він трошки не дожив до свого дев’яносторіччя і до присвоєння йому звання заслуженого художника України. Народився в 1917 році, коли не було Радянського Союзу, а помер, коли вже не було СРСР. Отже, його життя по суті вмістило всю історію країни, яка розпалася.

В Ірпені жили художники Матвій Донцов і його учень Борис Піаніда. Багато їхніх творів зберігаються в нашому музеї.

У когорті славетних і славних нині сущі художники Олег Огнівець, Валентин Негреско, до речі, син священика.

Недавно у нас була виставка Валентини Бірюкович. Вона більше відома за кордоном, ніж в Україні. Її ікони експонувалися в Італії на міжнародній релігійній виставці. У Франції, Данії були її персональні виставки. Вона оформляли церкви у Франції, Польщі. Шістнадцять років тому пані Валентина продала квартиру у Києві і оселилася в Ірпені.

– Ще одна видатна постать Ірпеня – цехмайстер Кобзарського цеху Микола Будник.

– Він перейняв кобзарську традицію від Георгія Кириловича Ткаченка, який добре знав дореволюційних кобзарів і врятувався від сталінських репресій, виїхавши в Москву. Там нікому не спадало на думку шукати українських буржуазних націоналістів. Молодь, яка цікавилася українськими традиціями, зокрема кобзарськими, гуртувалася в домівці Будника. Тут училися виготовляти кобзарські музичні інструменти, влаштовували вечорниці, йшли до річки відзначати Купальське свято. З підручників ми знаємо, що кобзарі були старими немічними людьми, сліпими. А кобзарство в наш час відродила молодь – студенти, старшокласники. Я пам’ятаю ще зовсім юними відомих нині сучасних кобзарів Тараса Силенка, Тараса Компаніченка, Едуарда Драча та інших.

Микола Будник (Царство йому Небесне) був спокійною, навіть лагідною людиною, але я пригадую, як одного разу він спалахнув, коли мова зайшла про засадничі питання мистецтва.

– Ви маєте стосунок до теперішнього козацтва?

– 4 квітня 1991 року я з однодумцями заснував у приміщенні музею Ірпінський курінь Українського козацтва. Було здійснено чимало мандрівок Україною, кінний похід по Кубані. Потім я вивчав історію цих країв і публікував дорожні нотатки в пресі.

В пошуках історичних знань я постійно відвідую Історичну бібліотеку, Національну бібліотеку України ім. В.І.Вернадського, парламентську бібліотеку, архіви. Гроші на оплату транспорту відділ культури не виділяє. Особливо складно було в дев’яності. Ставка мізерна та й виплату її періодично затримували. В електричці можна було проїхати «зайцем», тікаючи від контролерів, але в міському транспорті Києва був дуже жорсткий контроль. Отож, щоб доїхати до архіву я мусив залишати себе без обіду (гроші, призначені на обід, йшли на оплату транспорту). Так створювалася «Історія рідного краю. Приірпіння».

Музей є одним із осередків культури, а своїми публікаціями в пресі я докладаю зусиль для формування й підтримки українського інформаційного середовища в масштабах усієї країни. Власне, це середовище формує сучасну українську націю.

Ірпінь, незважаючи на всі негаразди, зокрема на знищення парків і лісу, на занехаяння річки, яка колись приваблювала навіть київських відпочивальників, досі притягує талановитих людей звідусіль.

Володимир КОСКІН, фото автора


Читати цю та інші публікації у своєму телефоні
на своєму сайті


Unable to safe captcha-image.