На головну На головну На головну
 
 
Google
Google
« Жовтень 2013 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031 
Архів публікацій

 

640x480 | Переглядів: 235




[ Реклама ]
Реклама від "Порталу українця"
Запрошуємо до співпраці


 
 
 
 .. » Ідеш до Європи? - Візьми з собою вудку!
Держава, Політика, Суспільство (1355)   Історія, Філософія, Релігія (467)
Національна ідея, Мова, Народне (803)   Людина, Особистість (379)
Культура, Мистецтво (738)   Наука, Oсвіта (89)
Наші за кордоном (96)   Економіка, Бізнес (64)
Екологія, Здоров'я (111)   Техніка, Технології (35)


Ідеш до Європи? - Візьми з собою вудку!


Автор: Максим Холявін
Джерело: Проект "Ноос"
Коментарі (0)


Ми неминуче повинні пройти етап від бунту маси до бунту маси проти себе самої. По інерції з усього свого історичного минулого, аж від розсмоктування Січі та утвердження Івана IV Грізного царем у Москві, СНД волоче важку долю імперської ментальності, коли найвищі з можливих цілі раба є а) мати власних рабів; б) вимагати хліба та видовищ. У тій чи іншій мірі навіть сучасний активізм іще піддається інтенціям упокореного, підсвідомо відчуваючи себе безправним, і тому його поглинає ressentiment. Це аж ніяк не звинувачення, лише сумна констатація сумного факту, адже звинувачувати когось у чомусь можна було б, якби він знав альтернативу наявному. Ми не знаємо альтернативи. Максимум, що ми наразі можемо – це дивитися на Європу і дивуватися її високій культурі, попутно нарікаючи, мовляв, от свого часу Русь задавала тон, а тепер колись немита Європа вибилася в законодавці.

 

У будь-якій завеликій спільноті люди стають масою, однак Європа сильна тим, що там утворився культурний простір, просочений тою мірою егоїзму, яка вимагає кожний з класів невідступно тягти на себе ковдру. Пролетарій у Франції такий самий пролетарій по суті, однак із тією відмінністю, що він бачить у роботодавці не царя (народного директора), а опонента, що (припустимо) затис його кревні, і вважає, що треба ті кревні витрясти. Це здорове ставлення людини, котра не пройшла крізь соціалістичне прокрустове ложе, де верхи суспільства ототожнилися з низами, і тим самим остаточно збили з пантелику і без того розгублений народ. Опозиційність класів на Заході дозволяє реально відстоювати свої права, задекларована колись у нас «рівність» класів досі примушує робочого ставитися до роботодавця і чиновників як до привілейованих людей, що їм видніше, як тобі краще жити. Змішаність класів надавала начальникам виключне право наказувати, бо влада ж належить народу, а значить начальник народний, і його голос є голос народу. Опозиційність класів, що рівно тягнуть на себе ковдру, змушує домовлятися, змішаним класам незрозуміло, про що взагалі домовлятися. На такому благодатному полі, щедро угноєному терором та словесною чехардою ідеології, дуже легко узурпувати владу. Що й було зроблено. На місце народного директора прийшов капіталіст, а робочо-селянська маса на той час була вже занадто затюкана та заплутана, аби опиратися. Фактично, тільки зараз, крок за кроком, повільно та болісно ми починаємо виповзати з незмінно централізованого протягом століть соціально-політичного ладу. Наш час – справдешні «досвітні вогні», про які писали класики. Важко сказати, як довго нам доведеться розгрібати історичні завали. До того ж, розгрібати їх у першу чергу в самих собі, бо, попри всю високу думку про себе і свої прагнення, ми недалеко відійшли від психології узалежненої та упослідженої людини.

Ми «вимагаємо». А треба «створювати». Вимагати – означає визнавати систему. Виходить, неможливо відремонтувати автомат з газованими напоями, можна тільки вибити з нього собі хоч би пом’яту банку. Заїдання автомату – буцімто незмінна риса його первісної суті. Ідея така: автомат зламаний. Завжди. Але біда в тому, що ми навіть копнути той автомат не можемо. Замість того стоїмо і кричимо на нього: «Давай напої!» =))) Почати створювати власне життя самостійно – так само важко, як зрозуміти, що можна самому собі зварити корисний та поживний компот замість лаятися на автомат з кока-колою. А тепер уявімо себе інакше: ми сидимо в квартирі і кричимо автомату, щоб він прибрався у будинку і відремонтував ліфти. Автомат мовчить і тільки ковтає монети. Копнути не можемо, припинити сувати монети боїмося, бо «знаємо», що тоді точно не доб’ємося нічого. А коли приходить сусід з будинку напроти і каже: «Тю, так приберися та відремонтуй сам!» - презирливо фиркаємо, мовляв, «як це так, я сую йому монети, а ще й маю сам за нього справу робити!» На пораду не сувати монети приходить догматичний рефлекс переляку «як можна?!» На роз’яснення, що Закон при всій своїй недосконалості все одно на твоєму боці, приходить недовіра (наслідок того ж запрограмованого остраху) «не може бути!» Далі майже обов’язково виникає агресія, бо ж нікому не подобається, коли йому наочно доводять неспроможність налагодити своє життя, і сусіда таврують як посіпаку негідного автомата, поносять і зневажають. Кінець історії.

 

А віз донині там. Скільки не воюй з машиною, вона працювати не буде. Щоб відремонтувати її, треба згадати про власні руки та голову. В доробку вони дають змогу взяти палицю і перетворитися хоча б на мавпу, бо мавпи вже давно самі зрозуміли принади паличок у якості інструментів. Поки що активізм доходить здебільшого до копання автоматів ногами, бо рано чи пізно навіть радянський терпець уривається, і людина переходить до активних дій. Однак до «компотного просвітлення» ще треба дожити. Пророки його, як то Тетяна Монтян з реформами майнових прав чи активісти правотворчої філософії людини та громади, наразі або лишаються непочутими, або піддаються вищеописаній агресії. Відповідно і корисні книжки, як то «Керування спільним» Еленор Остром, «Капіталізм проти капіталізму» Мішеля Альбера та ін. лишаються позбавленими прочитання. Постмонархічна (а ми насправді саме такі, бо навіть зачатки капіталізму в нас пройшли під знаком дрімучої російської монархії, не кажучи вже про соціалістичну диктатуру, а отже ми з часів Переяславської угоди (згрубши) жодного року до останніх 22-ох не жили в іншому, крім монархічного, суспільно-політичному ладі) людина не бажає нести відповідальність, бо несила їй. Це насправді важко, так само, як дитині робити перші кроки. Тільки от дитину штовхає вперед допитливість та радість пізнання світу, а дорослий для того ж результату повинен докласти, мабуть, втричі більше зусиль, подолати внутрішній опір, народжений відчуттям власної неповноцінності, постійно збирати в кулак волю. Просвітницька діяльність в Україні – доглядання тяжко травмованого, довге та неприємне відновлення базових навичок у народі.

Однак то єдиний спосіб примусити автомат працювати. Бо з часом неадекватне ставлення до нього може стати навіть небезпечним. Чи ми станемо здоровим класовим суспільством з його динамічною рівновагою інтересів, а чи зможемо перетворитися на громадянське суспільство, сформоване самодостатніми людьми – важко сказати. Обидва варіанти кращі за наявне, експериментувати варто. Я не буду переписувати сюди теоретичні матеріали вищеописаних осіб, вони є в мережі. Однак скажу, що бути самодостатньою людиною – не значить могти все-таки перетягти ту горезвісну ковдру на себе, а опанувати такі речі:

1. Віднайти собі власне, самостійне життя. Припинити лізти в душу іншому, вимагати від іншого собі пільг, звинувачувати його в усіх негараздах, звернутися нарешті до самого себе. Мислити так: я сам повинен про себе подбати.
2. Зрозуміти, що людина є тварина соціальна, і від того не втечеш. Так чи інакше, а наш особистий простір торкається сусідського, земля, будинки та майно перебувають поруч одне з одним, і зрештою, завжди залишаються ті речі, про які дбати треба спільно (під’їзди, подвір’я, дороги, освітлення, комунікації, парки, рекреаційні зони, природне середовище, врешті-решт), і краще за все це робиться тоді, коли кожен сюди інвестуватиме принаймні стільки, скільки може.
 
Поки буде розбрат і гаркання на автомати – спільне буде колодою в оці та камінцем у черевику: під’їзди та вулиці брудні, опалення та вода по плану, а не за потребою, парки вирубані чи набиті асоціальним елементом, сміття не вивезене та не перероблене, дороги розбиті, природа висотана та понівечена. Хочете жити добре – беріть і робіть. Риби не дадуть, є тільки вудки та ріки.

Майнові права в Україні. Лекція
Територіальні громади. Пряме народовладдя


Читати цю та інші публікації у своєму телефоні
на своєму сайті


Unable to safe captcha-image.