На головну На головну На головну
 
 
Google
Google
Грудень 2013
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031 
Архів публікацій

 

640x480 | Переглядів: 356




[ Реклама ]
Реклама від "Порталу українця"
Запрошуємо до співпраці


 
 
 
 .. » Дует «Світязь» - музичні терапевти
Держава, Політика, Суспільство (1355)   Історія, Філософія, Релігія (467)
Національна ідея, Мова, Народне (803)   Людина, Особистість (379)
Культура, Мистецтво (738)   Наука, Oсвіта (89)
Наші за кордоном (96)   Економіка, Бізнес (64)
Екологія, Здоров'я (111)   Техніка, Технології (35)


Дует «Світязь» - музичні терапевти


Автор: Портал українця
Джерело: Портал українця
Коментарі (0)


Заслужені артисти України Дмитро Гершензон і Анатолій Говорадло є універсальними митцями, здатними майстерно пародіювати знаменитих колег і бути самими собою в авторських піснях. До речі, Микола Басков пародію на себе сприйняв гідно і пішов далі всіх – на своєму сольному концерті в Києві разом з дуетом виконав сміхотливу версію «Шарманки»: «Цветут ли цветы «зацветалые», мечтут ли мечты «замечталые».

Спочатку був ВІА «Світязь», у різні роки його солістами були Олександр Сєров, Лілія Сандулеса, Василь Зінкевич. Колектив гастролював світом, артисти мали визнання.

Та трапилося так, що у «Світязі» залишилися лише двоє. Почалося нове життя. Принагідно музична тусовка України та Росії почала жити і творити під пильною увагою найстійкіших зі «світязів». При тому дует є ще постачальником пісень для найвідоміших співаків України.



– Анатолію і Дмитре, у відомій пісні з мультика є слова про те, що як корабель назвете, так він і попливе. Що означають ваші неординарні прізвища – Говорадло і Гершензон?

Анатолій Говорадло:

– Я хоч і замислювався над цим, однак чомусь ніколи не шукав відповіді на це запитання. Та якось на станції техобслуговування під час прийому замовлення інтелігентний чоловік, який розмовляв чистою українською мовою, запитав мене: «А ви знаєте, що означає ваше прізвище?» – «Ні». – «Я вам розповім, я цим цікавлюся. У козаків був говорадло – перемовник, по-сучасному парламентер». Я подякував, сказав: «Ви мене, як кажуть, підняли у власних очах». Бо мав іншу версію: говорадло – це той, хто любить багато говорити. Паша Зібров жартує: «Говорадло говорило говорудлою». Насправді я радше Співадло.

Дмитро Гершензон:

– Наскільки я знаю, будь-яке єврейське прізвище має переклад. Ось один з варіантів. Герш – древнє єврейське ім’я, українською Григорій, Гриша. Зон – син. Отже, Гершензон – син Герша.

Другий варіант. Зі стародавньої мови ідіш герш – це олень. Отже, син оленя. Я завжди кажу: щось рогате в мені точно є.

Є третій варіант. Олень на сонці (зон ще як сонце перекладається) або сонячний олень.

– Виходить, у вас обох перспективні прізвища, в які закладено потенціал.
Дмитро Гершензон:

– Їх ніхто не може запам’ятати. Зазвичай кажуть: «Це той, що з отим».



– Дует має назву найвеличнішого в Україні озера Світязь і цим все сказано. Від людей не з кола музикантів про вас можна почути: «Ці хлопці добре співають і мають чудовий репертуар». А хто є хто – не знають (крім того, що Анатолій – гітарист, Дмитро – клавішник). Навіть те, що один спеціалізується на аранжуваннях, а другий – на написанні пісень (текстів і мелодій). Як ви до цього прийшли?

Дмитро Гершензон:

– Заїду здалеку. Я багато років прожив з родиною в Луцьку, працював в студії «Олекса», до якої Анатолій весь час по будь-якому питанню мав щастя їздити 270 кілометрів з Житомиру. У мене були діти, з’явився друг – лікар-хірург, завідуючий дитячим відділенням. Ясна річ, що по питаннях здоров’я ми завжди зверталися до нього: «Володю, у малого горло заболіло» або «У малої щічка напухла». Він консультував. Коли ж були потрібні серйозні фахові консультації, він, не зважаючи на те, що сам багато всього знає, обов’язково звертався до колег: терапевта, кардіолога, стоматолога, уролога й інших. Це говорить про те, що справжній фахівець не хапається за все і відчуває відповідальність. Не треба заходити на інше поле.

Я пропрацював тридцять років пліч-о-пліч з Василем Зінкевичем як аранжувальник, він мені не раз казав: «Слухай, ти придумуєш такі складні партії. Невже не можеш пісню написати?» Я казав: «Василю Івановичу, народжений повзати літати не може. І навпаки».

Авжеж, я можу з пальця висмоктати пісеньку. Це ясно. Такі фітюльки, які сьогодні продукують, може написати навіть хірург, не те що аранжувальник. Але я ставлюсь до цього відповідально. Тільки людина з відповідним хистом здатна придумати цікаву мелодію, яку я не можу придумати і ви не зможете.

Якщо одній людині дано аранжувати, а другій писати пісні, вони мають цим займатися і фахово розвиватися.

Напевно, це головне, чому ми так розділили обов’язки.

Плюс технічний момент. Колись ми удвох залишилися. «Світязь» як великий колектив розлетівся, треба було якось виживати. У нас не було можливості позаду себе ставити вісім-десять музикантів, утримувати їх фінансово (у всіх сім’ї). Чому ми взялися за пародії? Треба було переорієнтовуватися, зокрема, на корпоративи. Справді, стало більше замовлень, тому що людям хочеться посміятися. Однак вульгарного гумору ми собі не можемо дозволити, намагаємося все робити інтелігентно, інтелігенція в Україні, слава Богу, поки що є.

Отак ми прагматично мислили. Тож, коли залишилися удвох, у нас обов’язки самі по собі розділилися. Анатолій як писав пісні, так і далі пише. Я як займався аранжуванням для будь-кого з замовників, так само і для нашого дуету продовжує цим займатися. Ніхто з нас не задумується зранку, що Говорадло треба зробити аранжування, а Гершензону пісню написати. Це як у сім’ї: у кожного свої обов’язки.



– Ви, напевно, обоє починали як ресторанні музиканти?

Гершензон, Говорадло:

– Так. Це найкраща школа.

– А коли Анатолій взявся за авторські пісні?

Говорадло:

– У Житомирі я грав і співав у досить відомому молодіжному кафе. Концерти відбувалися чотири рази на тиждень. Ми мали костюми, репертуар. У першому відділенні зокрема лунала джазова музика. У другому відділенні, коли починалась відпочинкова частина, ми виконували репертуар замовно-розважальний. Саме тоді і виникли перші спроби написати щось своє. Це мало розвиток в армії. Я служив після інституту (якого?) в Будинку офіцерів, де ми грали вечори відпочинку для сімей військовослужбовців, а також виїздили на виступи в різні частини. Давали концерти для цивільних людей.

Але дійсно професійно, я взявся за справу в ансамблі «Світязь», де зіткнувся з майстрами, як кажуть, вищого пілотажу. Ті ж самі пісні, які я виконував до того зі своїми колегами, Дмитро аранжував по-іншому, вони зазвучали зовсім не так, як раніше.

– А які метаморфози сталися з текстами?

– Ранні мої тексти радше були заримованими словами. «Ти прийшла, я пішов…» – такими були пісні про кохання. Я був молодим і якусь філософію вкладати не прагнув, про зміст не думав, для мене головними були мелодія, те, як пісня буде виконуватися: під роковий акомпанемент, джаз-роковий, інший…

Коли ж прийшов у «Світязь» і ми на студії працювали з Василем Зінкевичем, я побачив, як він ставиться до кожного слова, аби воно потім виспівувалося, було зрозумілим, передавало емоцію. Саме тоді я зрозумів наскільки це тонка справа.

Коли ми чуємо пісню і отримуємо насолоду, нам здається, що це просто так карта лягла: от взяв і заспівав, і все. Насправді це високоінтелектуальна робота, людина все прораховує, продумує кожну інтонацію, кожне слово, кожну частоту, я вже не кажу про діапазон і аранжування.

Тоді я зрозумів, що потрібен дуже серйозний підхід і до тексту, почав набагато серйозніше з ним працювати. Потім все одно мелодію і слова ми корегували. Була ретельна спільна робота, і тому, напевно, ці пісні мали і мають резонанс, результат подобається людям, бо їх філігранно відшліфовували.



– Коли запитуєш про змістовність пісень у молодих артистів, таких, скажімо, як Світлана Лобода чи Гайтана, чуєш від них «тезу», що текст – це другорядне, він має бути гранично простий, найголовніше для хіта – ефектна мелодія. Проте будь-яка мелодія з тупим текстом приречена на забуття. Ні, вперто стверджують, що пісня тримається на так званих гачках.

Дмитро Гершензон:

– Та гачків-то немає! Це вони так собі думають, оточення лестить.

Я намагаюсь тримати руку на пульсі музичного життя. Скажімо, працюю з аранжуваннями, а поруч стоїть ноутбук і практично весь час фейсбук відкритий. Щодо наших виступів надходять відгуки, друзі, знайомі, незнайомі пишуть. Всіх мислячих людей хвилює змістовність, вони не можуть сприймати концерт за принципом «прикольно чи не прикольно». Вслухаються у кожне слово, у старі та нові твори, в пародії.

І всі не можуть збагнути один парадокс, обговорюють його між собою, сперечаються: що ж то за такий в нашій країні формат і неформат, коли неформат збирає аншлаг, а формат серця не зворушує. Я не хочу називати прізвищ молодих колег. Хай вони зберуть аншлаг в палаці «Україна». Те, що їх крутять на FM станціях, людей зовсім не цікавить.

З подачі продюсера здійснюють ротацію певциці. Проте якщо пісня не попадає ні в душу, ні в мізки, а тільки в одне місце, будь-які зусилля даремні. Однак «форматні» вважають: о, це розкручено, тож сунуться на якісь вечірні паті. До працівників міста і села вони не поїдуть, бо туди не запросять, люди не прийдуть на концерт. А на «Світязь» ідуть, хай після того важко буде тиждень прожити, бо нині нелегко в нашій країні зводити кінці з кінцями. Людина все одно тратить кровні гроші, щоб почути пісні для народу у виконанні Оксани Білозір, Василя Зінкевича.

А у так званих форматних пісень, скільки б їх не крутили на ефемках, один шлях – на той світ, бо в них немає мелодії і поезії, а є тільки так званий гачок типу «Ах, мама, мама» чи «Європа опа».

До речі, американський глядач, який виріс на піснях кантрі, вельми відрізняється від нас. З чого зазвичай складається текст кантрі-пісні? «Мені потрібні два центи. Де мені взяти ті два центи? Може, я піду до Білла, візьму два центи? Ні, Білл мені не дасть два центи. Отже, дорогі друзі, я закінчив пісню, тому що у мене немає двох центів». По суті всі кантрі-пісні основані на таких текстах. Слов’янська музика – інше. Колись Борис Гребенщиков сказав: «Слов’янська жінка, коли на кухні готує їсти, слухає гарний текст, її не цікавить ні до-мажор, ні ля-мінор». Наша пісня немислима без гідного тексту і красивої мелодії, які генетично пов’язані «З двома кольорами», «Чорнобривцями».

Ще такий приклад. Наш гітарист Роман Недзельський і по сумісництву чоловік Оксани Білозір розповів таку річ: «У Києві на стадіоні виступала якась реп-група. Потужний звук, молодь светрами крутить… Ми з Оксаною трохи послухали і пішли собі. Сіли в машину. Якраз закінчився концерт. Виходить молодь. Нам стало цікаво: що ж вони співатимуть після цього реп-концерту? Відчиняємо вікно і чуємо: «А старша сестра бодай не зросла…»

Генетика непереборна, скільки б нам не нав’язували європейську чи американську музику, на якій ми, до речі, вчилися як музиканти, бо в неї справді є чого вчитися. Однак «Запрягайте, хлопці, коні» чи «Дивлюсь я на небо» є нашим повітрям і українська людина шукатиме мелодії саме з таким посиланням.

Анатолій Говорадло:

– Мені здається, що деяким молодим колегам просто не пощастило в житті так, як нам, – їм мало зустрічалося професійних музикантів, які навчили б їх правильним манерам, поводженню на сцені і в житті, вмінню спілкуватися з журналістами.

Можливо, вони мають чималі гонорари, дай Боже, їм здоров’я і цих гонорарів. Але хотілося б чути на сцені, екрані, по радіо більше інтелігентних змістовних пісень, свіжих мелодій. Щоби пісні не викликали негативних емоції, а від них ставало світліше на душі, хотілося б жити далі і бути оптимістом.

Дмитро Гершензон:

– В будь-якій нормальній країні мають існувати всі музичні стилі і напрямки, починаючи від народної пісні і закінчуючи хард-роком, треш-металом. А люди вже мають обирати, що їм ближче. У нас, на жаль, для людей, які прочитали хоча би три книжки у житті, після 35-40 років майже немає музичної інформації, яку вони хотіли б слухати для душі. Багато наших знайомих не слухають FM-станції, бо їхні формати не хвилюють ні серце, ні розум.

Анатолій Говорадло:

– Парадоксальна ситуація склалася в нашому суспільству. Людина закінчує музичну школу, музичне училище, консерваторію. На навчання уходять десятки років. Людина починає самостійно творити. Приходить на радіо, а там сидить діджей без музичної освіти, у якого музика ділиться на швидку і повільну. І той неосвічений діджей вирішує: формат це чи не формат.

У нашій країні має вирости об’єктивна критика, сформуватися музичні журналісти з профільною освітою, досвідом, авторитетом, які у виданнях могли б висловлювати свою суб’єктивну думку. А багато суб’єктивних думок даватимуть нам об’єктивну картину. І коли це відбудеться, ситуація виправиться на краще.



– На ювілейному концерті в Палаці «Україна» Анатолій Говорадло забув текст у пісні «Дорогі мої батьки», зупинив номер.

Однак вразило інше. Толерантність і терпимість колеги. Дмитро Гершензон абсолютно не звернув уваги на цю накладку, ще й підіграв, рятуючи ситуацію. Це що, професіоналізм чи добре ставлення одне до одного? Невже за роки співпраці не виникла обопільна психологічна втома?


Дмитро Гершензон:

– Спрацювали і професіоналізм, і добре ставлення одне до одного. Ясна річ, що за багато років на сцені виробилась стійкість, організм готовий до всіляких казусів. Звісно, на репетиціях виникають зовсім інші реакції, лунають слова не для преси. Але концерт – це відповідальність у першу чергу. Яка може бути недружня реакція між колегами на публіці?

Пригадую ще один вельми відповідальний концерт. Нас запросили на 70-річчя Луцької філармонії. Тоді теж вилетів текст з голови. Потім всі наші друзі казали: «Ну ви й придумали, як всім довести, що дійсно наживо співаєте». Всі подумали, що ми спеціально це зробили.

І в Палаці «Україна» Анатолій почав співати з другого куплету не задля понтів. Було хвилювання, певні думки про те, що попереду ще півпрограми. Музикант має на сцені думати, як шахіст, на кілька ходів наперед. І раптом казус. Однак взаєморозуміння, напрацьоване за багато років на сцені (а бувало всіляке), це та струна, яка не дає надто розтягнутися, вона стримує. Тому на обличчях не завжди те, що всередині.

Анатолій Говорадло:

– Дивність полягає в тому, що коли я почав співати вдруге з першого куплету, я забув другий. І знову заспівав перший куплет, тобто проспівав його двічі. Певно, це сталося через втому. Були виснажливі репетиції, і також в день виступу з одинадцятої ранку. Плюс концерт тривав майже п’ять годин. У мене було неймовірне фізичне виснаження, зовні його не було видно, але внутрішньо тьохкало під серцем, стояв вже просто на автопілоті, тож як автор тексту я по частинам його пам’ятав, а разом до купи скласти не зміг.

Дмитро Гершензон:

– Цікаво, що Анатолій повернувся до мене, щоб я підказав, а я теж забув начисто. Таке трапляється. Парадокс полягає в тому, що на концертах, бува, весь стадіон разом з нами співає: «Келих терпкого вина…», можна тільки акомпанувати і люди доспівають цю пісню до кінця. Це означає, що вона пішла в народ. І в такій пісні забути текст! Під час монтування телеверсії виникла проблема, як ув’язати шматочки, аби вийшла повноцінна пісня з першим і другим куплетом. А на концерті глядачі все пробачили, за що ми їм безмежно вдячні.



– Розкажіть про хохми і казуси під час виступів.

– В концертні зали люди приходять адекватні, а от у Дні міст чи на якихось велелюдних святах всяке трапляється. Дехто вискакує на сцену, хоче з нами потанцювати, обняти, поцілувати.

Дмитро Гершензон:

– У них просто святковий настрій. Правда, у Павлограді на Дні міста місцеві хлопці так гарно святкували, що ми потім ледве виїхали, не порізавши шини, бо стільки пляшок було розбитих. Всі артисти потрапляють в такі ситуації.

Щодо хохм. Колись «Світязь» був великим колективом, акомпанував касовому артисту Василю Зінкевичу. Виступали на великих і маленьких майданчиках з двома-трьома концертами за день. Ночували в готелях іноді по дві години і автобус віз нас в іншу область. Отже, маленький готель в райцентрі (що гірший, то більше пафосу і прискіпливості). Мальовані килимки на стінах. Покоївки лютують, їх не цікавить артист ти чи ні. Два хлопці з нашої духової групи, сплять, не роздягнувшись. Знизу лунає крик: «Хлопці, автобус! Поїхали!». Покоївка моментально починає перевіряти номер. «Та ми нічого не чіпали, не встигли», – кажуть хлопці. – «Секундочку. Так… стакани на місці, графини на місці, рушники є. А де вішалки?» – «Які вішалки?» – «Шість вішалок, ви що? Вкрали? – «Ми не брали». – «Нічого не знаю, дивіться, немає. Платіть за вішалки!»

Довелося платити. Не ганьбитися ж через ці вішалки. Тут крик знизу: «Стоп, стоп, це не наш автобус! Ще чекаємо!» Хлопці вертаються в номер. Покоївка перестеляє, прибирає, уходить. Один каже: «Валеро, що за вішалки?» Подивилися, а в кінці ніші ці шість вішалок висять. «Слухай, нас просто взули на рівному місці. Давай заберемо ці вішалки, якщо ми вже заплатили за них». – «Давай».

Спустилися вниз, сіли в автобус, що під’їхав. Лунає лемент: «Знову вкрали!» – «Що вкрали?» – «Вішалки!» – «Ми ж заплатили». – «Та я ж інші принесла, поки ви туди-сюди!». Виявилося, що покоївка справді нові вішалки принесла. А хлопці саме їх і прихопили.

– Накладка налізла на накладку…

– Чимало всілякого було. От підемо на пенсію, візьмемося за мемуари, окремий розділ назвемо «Приколи».



– Існує термін «нафталін». Його вживають щодо манери співу і убогих аранжувань, коли заспів і приспів виконують під копірку, без будь-якого розвитку і цікавих «відхилень».

А от Василь Зінкевич використовує розкішні аранжування, особливо вражає пісня «Козацькому роду нема переводу».


Дмитро Гершензон:

– Ми її назвали географією України. Там озвучені Буковина, Гуцульщина, Поділля, Полтавщина…

– Це – просто пісня-симфонія. Як на мене, є три критерії, які вирізняють гарну пісню: чудові мелодія і текст, вигадливе аранжування і фірмове звучання.

Анатолій Говорадло:

– Всі пісні Василя Зінкевича за останні тридцять років аранжовані Дмитром Гершензоном.

До речі, в Інтернеті є різні відгуки щодо нашого ювілейного концерту в Палаці «Україна». В основному хвалять, але є кілька коментарів, в яких пишуть, що «Світязь» був нецікавий, а концерт відбувся тільки дякуючи Василю Зінкевичу, Оксані Білозір, Іво Бобулу, Яна Табачнику, Тетяні Недєльській. Але при тому забувають, що Оксана Білозір співала наші пісні «Кафе» і я «Не вірю тобі», це фрагменти альбому, який ми колись написали для Оксани. Василь Зінкевич співав свої кращі пісні «Скрипка грає» і «Червона рута» в геніальних аранжуваннях Дмитра Гершензона. Володимир Данилець також співав пісню, аранжовану і записану на студії Гершензоном. Тож якщо оцінювати успіх тільки з огляду на гостей, то все одно це є наш успіх, бо ми до нього приклали руку.

Дмитро Гершензон:

– Претензії переважно зводилися до того, що мало нового, стара програма. Але ж на ювілейному концерті ми намагалися показати найкраще з того, що у нас є. Бо якщо будемо показувати принципово нове, це не означатиме, що воно найкраще.

Знайомий мені написав: «Ти ж – не десять доларів, чого ти маєш всім подобатися». Дехто прийшов спеціально на нове (такі пісні були у нас), чимало людей думали, що ми тільки пародії співаємо, для них було відкриття, що ми співаємо лірику.

Головне, що продовжується творчий рух, а конкретна творчість, якщо вона справжня, комусь подобається, комусь – ні. Різні люди.

Анатолій Говорадло:

– Кожна людина може на нашому сайті залишити комент, хай і не нашу користь, у будь-якому разі це означає, що ми якимось чином хвилюємо, бо байдужий не витрачатиме навіть п’яти хвилин на комент.

Дмитро Гершензон:

– Один з наших прихильників написав: «Це ж треба було висидіти весь концерт, який не подобався, щоб нарешті почути Василя Зінкевича». Все нормально. Людина має висловитися, хай критично.

Анатолій Говорадло:

– Чесна критика вимагає бути весь час у формі. Не зваблюйся, не думай, що тебе всі гладитимуть по шерсті. Це примушує вдосконалюватися.



– Палац «Україна» має, м’яко кажучи, складну акустику. Як ви її приборкали?

Анатолій Говорадло:

– Завдяки нашим друзям, які допомагали нам в проведенні концерту. Причому вони перед нами не ставили ніяких матеріальних вимог, сказали: «Ми просто хочемо, щоб у вас було класне звучання». Так вчинив Юрій Лич – відомий всій Україні звукорежисер, Валерій Болотов – головний звукорежисер палацу "Україна". Кожен музикант, який стояв на сцені, поставив матеріальне на другий план, на першому місці було бажання зробити якісний продукт.

І це вдалося. Ми безмежно вдячні клавішнику Олександру Сошальському, гітаристу Роману Недзельському, молодому барабанщику Антону Степаненку, саксофоністу Сергію Цимбалу. Ну, і, ясна річ, нашим синам – Ігору Говорадло та Вові Гершензону. Це дійсно класні музиканти, яких ми запалили своєю ідеєю. Отже, проект в Палаці «Україна» був успішний.

Ми сподіваємося на те, що вся наша команда музикантів і звукорежисерів надалі працюватиме в такому ключі. Уже в плані новий концерт в Палаці «Україна», тож наші прихильники матимуть нагоду знову ж таки живцем побачити «Світязь» в іншому ракурсі.

– Під час вашого концерту поруч зі мною сидів козацький генерал. Він був у строї дивовижної краси – з лампасами, візерунками і зірками, вишитими золотом і сріблом. Груди були розцяцьковані різноманітними нагородами-орденами.

Дивна річ, коли ви пародіювали злодійську «Мурку», він із захватом співав її від початку до кінця. Потім шалено аплодував. Коли я до нього звернувся українською, виявилося, що козачий генерал розмовляє тільки російською.

А тепер питання до вас. Музиканти зазвичай ідентифікують себе людьми світу. А ви – космополіти чи вважаєте себе голосом України?


Дмитро Гершензон:

– Певно, про щось говорить те, що я досі нікуди не виїхав, хоча люди моєї національності і далі виїжджають з України. Навіть з моїх родичів тут нікого не залишилося. От приїздила сестра на концерт спеціально з Ізраїлю. Моя дружина Лора Шевченко – українка. Донька і син вільно спілкуються українською мовою з дитинства (ми жили в Луцьку, де російською майже не говорять).

Думаю, я відповів на запитання, хто я є за своєю натурою. Богдан Бенюк мене називає єврейсько-українським націоналістом. Він жартує, це Богдан є націоналістом, а я був і залишусь просто сином України. Навіть якщо мені доведеться на пенсії поїхати в теплі краї для того, щоб погріти свої крижі, все одно я залишусь серцем і душею тут.

Анатолій Говорадло:

– Моє прізвище говорить само за себе, я не можу себе відчувати ніким іншим як українцем. Діти, дружина, вся моя рідня тут.

Серцем і душею я переживаю за Україну, хочу щоби була злагода. Шукаю разом з однодумцями рецепт, як зробити, щоб ми нормально, цивілізовано жили.

У фейсбуці я знаходжу багато агресивних коментарів стосовно української мови і українства. Якось звернувся з проханням: «Поясніть мені свою позицію, я хочу збагнути, чому ви так реагуєте». В результаті зрозумів, що немає нічого конкретного, є тільки емоції. Таку людину ніяка аргументація не переконає.

– Біологічна агресивність…

– Мабуть. Цей сіро-чорний період просто треба пережити. Як? Потрібно справжніх українців виховувати в наших дітях. І політика держави має бути налаштована на те, щоб у молоді не було подібного антагонізму. А в поколінні, яке вибачте, доживає свій вік, слід культивувати компроміси.

Нову Україну необхідно будувати на новому поколінні, прищеплювати їй європейські погляди і моральні цінності. Мені здається, цей процес уже незворотній, вибудовується нова Україна, наші діти вже не шугаються української мови, навпаки сьогодні модно бути українцем, розмовляти українською мовою. Мої діти в сім’ї, з друзями спілкуються зазвичай українською.

Це маленький крок вперед. Прийде час, коли ми будемо нормальною цивілізованою країною і всі нинішні непорозуміння відійдуть у минуле. І деякі наші пісні, можливо, залишаться, їх співатимуть в іншій інтерпретації, вони когось хвилюватимуть, будуть потрібні.

- Відбувається колосальна дебілізація нашого населення. Гумористи грішать брутальністю, вульгарністю. А чи працює внутрішній цензор у вас, особливо в пародіях? Щоб це була гра розуму, а не дешева вульгарність. Як ви з нею боретеся з низьким в собі, аби не підігрувати публіці?

Дмитро Гершензон:

– Не приховаю, коли нас запрошують на корпоративи, банкети, нам досить часто замовляють «сюрпризи», аби зробити приємне іменнику. Щось розповідають рідні.

Коли співаєш про відомого артиста, не можна схибити неделікатністю. Та навіть коли всі присутні близько знають людину, не можна собі дозволити надмірну фривольність. Мені сподобалося, як сказав Ян Табачник: «У вас такий небезпечний жанр, але, на щастя, у вас все перебуває вище поясу, там де душа».

Ми намагаємося не перегинати палицю. З цього приводу виникає чимало суперечок. Бува в процесі придумування, сміємося-заливаємося, бо справді смішно, а потім спохоплюємося: «Приберімо це слово».

У нас є пародія на Олега Газманова, люди її з реготом сприймають, але вона висмоктана з пальця, в ній обігрується рядок: «Я сегодня не такой, как вчера…» – «Я не то что не такой – никакой!…» І далі: «Я бухал, гудел…». На солідному концерті в Палаці «Україна» ми зняли цю пародію, серце було не на місці. Поруч з таким піснями як «Дорогі мої батьки», «Донечка маленька», «Пусть небеса хранят тебя, мой сын» співати такі речі, як «бухав, гудел» не бажано.

Сподіваюсь, що наш внутрішній цензор і надалі буде дозволяти грати-співати на грані фолу, але не фолити.

– Тексти пародій пише Анатолій?

Анатолій Говорадло:

– Ні, якраз в пародіях більше знахідок Дмитра, ніж моїх, він більш дотепний. Прагнемо давати якісь натяки, щоб гумор був тонкий, а не в лоб. Хай людина сама домальовує ситуацію, яка викликає сміх.

Дмитро Гершензон:

– Коли ми придумуємо чергову пародію, уявляємо, що співаємо в присутності її героя. Ця присутність не дає можливості поза очі висловлювати образливі речі.

Всі артисти, особливо українські, це наші приятелі, які обов’язково пародію почують, ми не зможемо нічого приховати. З іншого боку, не хочемо бути беззубими. Скажімо, на Андрія Данилка у нас є гостра пародія – на його пісню зі словами «Ще не вмерла Україна…» Коли ми вперше її почули, нас як внутрішніх патріотів пересмикнуло: не можна глумитися над гімном, це блюзнірство. Я не уявляю, щоб в радянський час хтось заспівав на мотив розвеселої гоцалки «Ой, Союз мой нерушимый…» Ми відреагували словами: «Сколько ж нужно выпить водки, чтоб такое написать?» Автор слів цієї пісні якось підійшов до нас і сказав: «Хлопці, я до речі, не п’ю взагалі». Ми відповіли: «Ми ж не на особистість наїжджаємо, а на вчинок і творчість».

Анатолій Говорадло:

– Бува, хтось в когось цупить мелодію. Часто це трапляється не спеціально, автор іноді навіть не підозрює, що його твір схожий на чийсь інший. Ми на це відкриваємо очі.

– Не ображаються на пародії?

Дмитро Гершензон:

– Нащо до правди апелювати? А починаючий артист, який розкрутив якусь ОДНУ пісню, коли ще зможе опинитися в одній компанії з Зінкевичем або з Білозір? Тільки в наших пародіях.

Коли ми взялися за пародії, ставилися до них тільки як музиканти: здебільшого шукали якісь музичні ходи. Музиканти завжди приколюються, скажімо, на весіллях можуть на ходу зіграти одну пісню, а закінчити іншою. Завжди кажуть: «Нот усього сім, а їсти хочеться всім».

Згодом ми зрозуміли, що публіку все ж таки треба брати не музичними тонкощами, а текстом, бо далеко не всі знають, хто взяв у Баха, а хто у Бетховена.

– Хто придумав імпрезу з нагородженнями вас у Палаці «Україна» козацькими орденами?

Дмитро Гершензон:

– Козацькі генерали самі і придумали. Я кожного літа їжджу до родичів в Ізраїль, вони мене там знайшли, сказали: «Ми хочемо під час концерту вручити вам нагороди». Я відповів: «Не можу взяти на себе відповідальність. У нас є режисер-продюсер наших концертів Юрій Квеленков. Ось вам телефонний номер, дзвоніть до нього».

Я думав, що нагородження пройде по-військовому лаконічно. А на сцену вийшов великий гурт козаків.

– Через гармидер чимало глядачів це дійство сприйняли негативно.

Анатолій Говорадло:

– Нині дуже непростий час. От вийшли люди, які нас нагородили якимись незрозумілими орденами. Я не хочу їх ображати, але мені чомусь здалося, що це був більше піар для них, ніж потрібно нам. Якщо вже вийшли на сцену нас вітати, то принаймні треба було перед тим прочитати наші прізвища, щоб їх вимовити. Для мене було не зрозумілим, що це за організація, що за козаки.

Дмитро Гершензон:

– Певно, ще був не дуже вдало вибраний момент на концерті. Мені потім телефонували і писали у фейсбуці: багато хто подумав, що це просто якийсь пародійний номер.

Анатолій Говорадло:

– Коли вони вийшли з орденами, Діма з залом пошуткував: «Мені б ще коня до цих нагород». Хоч там як, але в будь-якому разі ці люди хотіли як краще.

Дмитро Гершензон:

– Кожен по-різному бачить свою місію у відбудові України. Хтось бачить свою місію в розкішних лампасах, кокардах. З другого боку, нам стільки років не хочуть давати звань народних артистів, то хай хоч якісь ордени дадуть (сміється). Колись Яну Табачнику на алеї зірок біля Жовтневого Палацу сказали: «Яне, в тебе стільки вже зірочок, нащо тобі ще одну». Він відповів: «Як на що? А на подушечку!». Тож, може, наші нагородні хрести колись на подушечках понесуть… (сміється).

Анатолій Говорадло:

– Почесті кажучи, регалії для нас не так вже і важливі. Однак дякуємо цим людям.

– Орендна плата за Палац «Україна» шалена, здається за 260 тисяч гривень перевалила. Невже концертом реально цю суму перекрити і щось заробити?

Дмитро Гершензон:

– До керівництва Палацом «Україна» прийшла нова команда на чолі з Михайлом Кулиняком і його заступником Юрій Квеленковим, який знає український шоу-бізнес не по чутках, бо сам його вибудовує. Ми вперше в житті відчули себе артистами, які не думають ні про оренду, ні про організаційні проблеми. Кулиняк і Квеленков сказали: «Хлопці, ми хочемо зробити так, щоб двері Палацу мистецтв, який називається «Україна», а не «Всесвіт», нарешті відчинився для українських артистів».

Приємно, що ми стали першою ластівкою в цьому сенсі. І ми знаємо, що тепер в планах артисти, яких справді любить публіка. Кулиняк і Квеленков придумали, як розкрутити наш концерт. Всі сили кинули на те, щоб не було жодної FM-cтанції, сайту чи газети, які б оминули цю подію. Вони все зробили, щоб на українських артистів був аншлаг.

Анатолій Говорадло:

– Справді, цьому аншлагу ми завдячуємо Юрію Квеленкову і Михайлу Кулиняку, який дав добро на проведення цього концерту. Причому вони всі ризики взяли на себе. Якби раптом не були продані квитки, це були б переважно їхні проблеми, ніж наші. Ми щасливі, що глядачів було море, і весь колектив, який працює в Палаці «Україна», лишився задоволений. Все по-чесному, все відкрито.

– Отже, матеріально і вас не обійшли?

– Авжеж. Ми дякуємо, дуже задоволені. Дай Боже, щоб у всіх наших колег подібним чином складалися концерти.

Дмитро Гершензон:

– У Палаці великий штат і люди, напевно, звикли дещо до іншої системи роботи, особливо молодь до українських артистів скептично ставиться. Після концерту «Світязя», коли вони побачили, що може бути щось дійсно справжнє, без понтів, без розтопирки пальців, вони сказали: «Давайте проводити концерти суто українських артистів. Ми працювали з задоволенням. Все було кльово, артистично, звук по-справжньому живий, а не лише на афішах задекларований…»

– А за телетрансляцію вам заплатили?

Дмитро Гершензон:

– Ні. Поки що наша країна не вийшла на той рівень, щоб артистам платити за телетрансляції. Проте ми і є наша країна, що тут зробиш. Звісно, артист має відчувати, що це його продукт і він складає контент і прибуток телекомпанії, і таким чином він дійсно буде відчувати себе суперзіркою не на папірці, а насправді.

Анатолій Говорадло:

– Внутрішньо я завжди дивуюсь стану речей у вітчизняному теле- і радіо просторі. Коли ти приходиш до магазину, тобі на дурняк нічого не дають, за будь-яку річ ти повинен платити. А відзнятий продукт, який коштує шалених грошей, ми мусимо віддавати просто задарма, артисти поставлені в такі умови. Отаке авторське право. Скільки можна про це товкмачити? Артист вкладає у свою працю (тобто у витвір) час, талант, майстерність, гроші, а радіостанції і телеканали, кав’ярні, ресторани, торгові і розважальні заклади тощо користуються цим безплатно. Чомусь нікому не приходить в голову піти на авіазавод і взяти собі літак, чи у сусіда забрати городину і доїти його корову. А музик, перепрошую, доять.

Та ми, як та скатертина-самобранка, продукуємо світлу радість, яка викликає в людей бажання жити, працювати, творити.

Володимир КОСКІН


Читати цю та інші публікації у своєму телефоні
на своєму сайті

Андрій | 02.12.2013, 00:15
Розділ: Культура, Мистецтво, Людина, Особистість

Unable to safe captcha-image.