На головну На головну На головну
 
 
Google
Google
« Лютий 2014 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
2425262728 
Архів публікацій

 

1149x750 | Переглядів: 218




[ Реклама ]
Реклама від "Порталу українця"
Запрошуємо до співпраці


 
 
 
 .. » Народ проти імператора: Про право народу на повстання
Держава, Політика, Суспільство (1355)   Історія, Філософія, Релігія (467)
Національна ідея, Мова, Народне (803)   Людина, Особистість (379)
Культура, Мистецтво (738)   Наука, Oсвіта (89)
Наші за кордоном (96)   Економіка, Бізнес (64)
Екологія, Здоров'я (111)   Техніка, Технології (35)


Народ проти імператора: Про право народу на повстання


Автор: Ігор Лубківський
Коментарі (0)


Не до аналізів, здається, зараз – події останніх місяців захопили нас настільки сильно, що ми майже втратили здатність думати. Так завше буває в емоційно значимих ситуаціях. Особливо тоді, коли знаходячись всередині якоїсь короткотривалої послідовності подій, ми не бачимо більш загальних тенденцій їхнього розвитку.

В подібних випадках фізики намагаються знайти ті межі, до яких прямує досліджуваний ними процес – шукають limit функції за умови, що якась її змінна прямує або до нескінченності, або до нуля.

Подібно можемо вчинити й ми – глянути на крайні прояви тих процесів, які відбуваються зараз. Тоді одним їхнім полюсом стане правління всього народу, народовладдя. А іншим – правління однієї людини.

Людини, яка в силу своїх особистих якостей захопила владу і фактично проголосила себе імператором, незважаючи на ззовні збережені ознаки нібито демократичного правління.

Різними є цілі, які ставить перед собою кожна зі сторін, та стратегії поведінки, якими вони користуються:

Ціллю майданівців є створення такої системи народного правління, яка б ефективно працювала незалежно від тих людей, які її очолюють. Ціллю «імператора» – зберегти власну посаду, незалежно від того, як назвати ту система влади, яку він захопив.

Стратегією перших є той опір владі, що є відображенням споконвічного права народу на захист своїх прав – аж до права на повстання. Та пов’язана з ним віра в те, що міліція має служити його, народу, інтересам.

Стратегією «гвардії імператора» – вірне служіння особисто йому – заради того, щоб й далі залишати народ в тому стані бидла, яке „годує” їх усіх. І яке, мов мантру, здатне повторювати лише одне: «работать надо!»

Ба, більше того – ці посібники імператора справді почепили собі на груди гвардійські стрічки, навіть не розуміючи, навіщо. Це й не дивно. Люди, близькі до політики, часто стоять на межі соціопатії, а тому й виконавців собі підбирають таких же.

А тому з критичністю в усіх них, як правило, не в порядку. І роблячи щось, вони часто не розуміють чому.


Нами правлять соціопати?

Соціопати – це люди, що протиставляють себе суспільству, його моральним нормам і системам цінностей.

Як стверджує Вікіпедія: «Соціопаті́я — це відхилення характеру особистості від соціальних норм. Іноді соціопатія трактується як різновид психопатії; інколи — як патологія соціальних властивостей особистості.»

Тому, як твердить автор найбільш ґрунтовного дослідження з цього приводу «Жахаючий світ психопатів», в більшості випадків вона не діагностується. Через що про існування більшості соціопатів, з якими ми стикаємося протягом свого життя, ми навіть не здогадуємося.

Біда тільки, що політика виявилася надто вже сприятливим ґрунтом для їхнього розквіту. Вона дає їм можливість нав’язати суспільству свої власні, і часто хворі, уявлення про мораль, добро і зло, норми і правила пристойної поведінки.

Бо якщо нормальна людина легко адаптується до вимог суспільства, то соціопати не адаптуються ніколи – не маючи змоги змінити себе, вони намагаються нав’язати свої спотворені уявлення іншим.

Ця їхня особливість іноді може стати для них справжнім джерелом енергії, яке все життя буде заставляти їх чогось добиватися – замість того, щоб пробувати розібратися в собі.

Тому так часто в людей успішних, бізнесменів і політиків зберігаються дивні інфантильні пристрасті – власні світломузичні фонтани нагадують їм колишні шкільні дискотеки, дорогі реактивні літаки – гурток авіамоделювання, а вогнепальна зброя – дитячі пістолетики.

Іноді таке прагнення змінити суспільство може нести цілком позитивні наслідки для останнього – так Наполеон, поставивши природні права людини на перше місце, став батьком сучасної юридичної системи Європи.

До певної міри соціопатом можна вважати і Черчіля, який все життя йшов проти традицій консервативного англійського суспільства, і багатьох інших видатних політиків, що увійшли в історію.

От тільки якщо в здоровому суспільстві соціопату для того, щоб завоювати визнання, доводитися дійсно змінювати світ, то в хворому – достатньо просто обманути інших, нав’язавши їм такий образ власного „я”, в якому вони самі з радістю обмануться.

А оскільки основною рисою соціопата є саме вміння красиво і доречно брехати, яке нерідко підкріплюється ще й вродженими талантами – чудовою пам’яттю, акторськими здібностями, вмінням перевтілюватися, то хворе суспільство для них – справжній рай!

Особливо умілі соціопати легко долають спеціальні психологічні тести, покликані виявляти людей з порушеннями психіки, без зусиль обдурюють досвідчених психотерапевтів і граючись долають детектор брехні.


Перша спроба висновку

Так, з’єднавши докупи ці два чинники:

 боротьби між системою народного правління і системою єдиновладдя;
 прагнення соціопатів до влади над людьми –

ми наближено можемо уявити собі, що з нами відбувається і за що ми боремося. Ми боремося за здорове суспільство народного правління, здатне свідомо обирати своїх правителів, уникаючи притому оманливої чарівності соціопатів.


Про системи права та право народу

Однак, треба врахувати ще один чинник – той механізм, що регулюючи відносини в суспільстві, робить його справедливим чи ні, хворим чи ні. Саме він й відрізняє нас від Великої Британії чи Франції – країн, в яких навіть соціопати вимушені працювати на благо країни. Мова – про закони.

Часто кажуть, що наші проблеми від того, що ми їх не виконуємо. Однак закони можуть бути якими завгодно – і цілком можна прийняти такі, які б дозволяли знищувати всіх, хто носить окуляри. Як у Камбоджі. Або такі, що легалізують розстрільні «трійки» – як в СРСР. Або такі, які прийняв наш парламент 16-го січня.

Тож не тільки в дотриманні законів справа, бо не все, що законно – справедливо. А уявлення про те, що законність – це благо, виникло у нас лише тому, що ми надто довго жили в системі візантійського права, яка дозволяла трактувати закони як завгодно.

Тому й здавалося, що римське «світ може загинути, але закон має торжествувати» – межа досконалості.

Однак з часів Кодексу Наполеону світу відомий вже й «третій вихід» – така система права, яка на перше місце ставить не торжество закону, як у римлян, і не його тлумачення, як у греків, а природні і непорушні права людини, дані їй від народження.

Що в світовій системі права вилилося спершу в Декларацію, а потім – у Конвецію про захист прав людини. В підготовці цих документів в свій час приймали участь навіть представники тодішньої УРСР.

Тому висміюючи тепер вимоги Майдану, «гвардія імператора» фактично заперечує те, що створювалося ще в часи такого милого їм Союзу – визнання природних прав людини (на життя, свободу совісті, віросповідання), визнання рівності усіх громадян перед законом, визнання права громадян на вільний і чесний суд – і т.д.

Тепер ці права доповнені ще й тими політичними свободами, які були ратифіковані вже незалежною Україною. Тож їхня практична реалізація мала в результаті створити саме таку систему законодавства, яка б навіть відвертих соціопатів заставляла реалізовувати свої прагнення вигідним для суспільства чином.

В цьому й полягає «європейськість» Майдану – у відстоюванні принципів європейського права, в захисті власної гідності, у висуненні вимог на захист власних прав і свобод.

Тому нерідко на Майдані стоять люди з вищою, або й двома вищими освітами, які вільно володіють англійською, вміють грати на піаніно чи фортепіано, наділені художніми або іншими здібностями.

В той час як головний геолог країни всупереч нормам ООН підписує розпорядження про використання водометів при мінусовій температурі, а міністерством юстиції керує людина з дипломом неіснуючого вищого профспілкового закладу.

Тож чи варто щось їм казати про систему народовладдя, про принцип Верховенства Права, неможливий поза уявленнями про природне право людини?

Про право народу – аж до його права на повстання, якщо іншим чином змінити існуючу систему влади йому не вдається?

Все це наші політики і міністри мали б знати і розуміти самі, якби не були такими відвертими соціопатами, нездатними співпрацювати з тим суспільством, в якому живуть.


Ігор Лубківський


Читати цю та інші публікації у своєму телефоні
на своєму сайті


Unable to safe captcha-image.