На головну На головну На головну
 
 
Google
Google
Грудень 2014
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031 
Архів публікацій

 

560x413 | Переглядів: 482




[ Реклама ]
Реклама від "Порталу українця"
Запрошуємо до співпраці


 
 
 
 .. » Григорій Штонь: “Чи для Бога все ясно щодо майбутнього не одної лише України”
Держава, Політика, Суспільство (1355)   Історія, Філософія, Релігія (467)
Національна ідея, Мова, Народне (803)   Людина, Особистість (379)
Культура, Мистецтво (738)   Наука, Oсвіта (89)
Наші за кордоном (96)   Економіка, Бізнес (64)
Екологія, Здоров'я (111)   Техніка, Технології (35)


Григорій Штонь: “Чи для Бога все ясно щодо майбутнього не одної лише України”


Автор: Володимир Коскін
Джерело: Портал Українця
Коментарі (0)


Наш співрозмовник – видатний український письменник і вчений-мовознавець, лауреат Шевченківської премії Григорій Штонь. За цим ще стоїть кілька спеціалізацій – літературознавець, поет, прозаїк, кінодраматург, професор.

Г.М.Штонь народився в с. Вербовець на Тернопільщині. Батьки подалися за кращим життям до далекого Сибіру. Та це не завадило йому повернутися на Батьківщину, де він буквально проріс рідною мовою, якою володіє приголомшливо.

У різних жанрах – критика, поезія, романістика, п'єси, есеї, оповідання, сценарії – принциповий (руба правду в очі) Григорій Максимович створює непересічні твори і вирізняється вражаючою стилістичною розмаїтістю в царинах лірики, документалістики, психологічно-філософського реалізму і фантасмагорій.



"Писати так, як всі, я не збирався"

– Григорію Максимовичу, розкажіть про Вашу творчу еволюцію.

– Колись я сказав щодо одного поета – він людина без хати, живе тільки у своїх віршах. Приблизно те саме у мене, якщо говорити про внутрішній стан. Попри благополучну сім'ю з двома синами, які мають пристойну роботу (дружина померла – Царство їй Небесне), попри хорошу хату, роботу і платню, відносно непогане здоров'я, я самітник. До того ж скоро лягатиму на операцію, мені поміняють коліно.

Даються взнаки й печалі, пов'язані з віком. (Всміхається). Скажімо, дівчата, які подобаються, на товариське зближення вже автоматично не йдуть. Сімдесят два роки не жарт. Та все одно нема спасу від роботи.

Вранці (якщо не йду на лекції) – сиджу з шостої за комп'ютером. Продовжую те, що писав допіру, розганяю нове. До одинадцятої встигаю виконати денну норму. Потім – відпочинок. І знов за старе. Отже, як поет, над яким колись іронізував, гибію в текстах. Втім, маю машину, "літаю" убік Карпат чи на море. Але наїздив за чотири роки тільки 36 тисяч кілометрів. Моє життя кабінетне, я дитина книжки.

– Певно, батьки прищепили любов до читання?

– Я жив практично без батьків. Після того, як тато став священиком, вони з мамою трималися великих сибірських міст. А я, поки виходило, жив у тітки. Не міг без України.

До армії теж пішов з Тернопільщини. До Львівського університету опісля не вступив, але взяли в Дрогобицький педінститут. Закінчив, трохи працював у школі, потім перебрався до Києва, в аспірантуру. І з України вже нікуди не потикався. Хоч у Новосибірську, коли там жив, мене навіть збиралися "зробити" російським письменником. Мав у новосибірському літоб'єднанні щось на зразок творчого вечора.

– Отже, нинішнє Ваше життя – це книжки, книжки, книжки.

– Так. Найголовніше заняття – компонувати різні тексти. Не як щось апріорно модерне, з витребеньками. Ні, сума слів має між собою порозумітися, впрягтися в певну думку, не прямо висловлену, а опосередковано. І почати рухатися, отак, як у Рєпіна йшли бурлаки берегом Волги. Йти, йти і раптом відчути, що ритм знайдено, ти хитаєшся, баржа пливе, мотузка не натирає плечі... Рано чи пізно дописуєшся до фіналу. Точніше, стаття, п'єса, роман закінчують самі себе. Хіба часу на роман йде більше. При моїй нетерплячій натурі це мало б вимучувати, але нічого – витримую.

Я завжди міняв заняття. Поезія. Драматургія. Романістика. Літературознавство. Критика. Жінки. Малював.

– Певно, щось відсіваєте, є жанрові пріоритети?

– До п'ятдесяти років я вважався критиком і якимось там літературознавцем. Інші жанри до часу не тривожив.

Колись навіть збирався стати актором, не знаючи про те, що є професія режисера. Саме вона мене найбільше влаштувала б. Але в шахтарському селищі неподалік Новокузнецька, де закінчив десятий клас, мрії були такими ж невиразними, як тамтешнє життя.

Вбився у пір'я літературного критика я досить швидко. Довго недооцінював те, що роблю, хоч траплялося чути й бачити, що мою писанину цінують як щось цілком професійне. Проте сам я на цьому не зациклювався. Полюбляв епатажі, наскоки на сановитих.

Приміром, Микола Олійник чи Юрій Бедзик як члени якихось парткомів вважали себе чи й не класиками, вели себе пихато. А я про них писав, як про дуже й дуже плохеньких середнячків... Декому з керівництва Спілки це подобалося. Наприклад, другий секретар СПУ Загребельний мої публікації в "Літературній Україні" від редактора рятував.

– Ворогів, напевно, нажили чимало?

– Не без того. Прийняли мене в СПУ за третім чи четвертим разом. А багато хто й досі мстиво говорить: "Це наш критик Штонь". Тобто той, що їх чи когось іншого обслуговує. А цей Штонь вже давно чим тільки не займається. Побував навіть живописцем.

Колись я справді набив руку на тлумаченні прочитаного. З бійкою з усім, що підлягало визначенню "псевдо". Не писав статей, де цитувалися рішення партії чи виступи комуністичних керманичів, хоч ними незрідка прикривався. Писав про те, що мені подобалося, про все високопорядне в літературі, скажімо, про Анатолія Дімарова, Віктора Міняйла, про обох Тютюнників, Леоніда Первомайського...

Але писати так, як усі вони, я не збирався, бо інтуїтивно відчував, що традиційний український письменник з мене ніякий. Як, для прикладу, Стельмах, Гончар. (Я про них теж багато писав). Вони є і цього досить.

Коли ж мій світ на рівні інтуїції почав мінятися і з моєї середини почав виборсуватися невідомий мені Хтось, я взяв і вродив кілька повістей. Паралельно – десяток оповідань. Ще за радянського часу випустив книжку "Пастораль". Внутрішню рецензію написав Яворівський, який тоді був у фаворі. Він з подивом зазначив, що критик Штонь, який живе нібито раціо, може займатися характерологією, та ще й з психологічними вивертами, що мій інтелектуальний "набряк" практично не затуляє поліфонію почуттів, рельєфність натур, конкретику подій.

Практично я кинув виклик деяким стереотипам української сільської прози, хоч його не помітили. Чи вдали, що не помітили.



– А за кінематограф коли взялися?

– Коли захитався Радянський Союз. Я взяв у роботу кілька кіносценаріїв. За одним з них зняли фільм "Страчені світанки". Такий собі. Разом з тим це одна з перших стрічок про УПА, без ура-патріотичних перехнябів. Потім зняли "Чорну раду". Говорили, що з Кулішевого твору не можна зробити сценарій. Я з Миколою Мащенком навіть на пляшку коньяку посперечався. Перед новим роком (ще за радянського часу) приніс йому сценарій "Чорної ради". Його віддали чоловікові, який не знав вітчизняної історії, але скомпонував дев'ять серій, навіть вписав себе автором сценарію (я – другий), хоча насправді все це знято виключно на основі мого тексту.

– І хто ж цей "співавтор"?

– Микола Засєєв. До речі, його донька була (а може і залишається) за сином Євгена Марчука, і Засєєв звабив керівників кіностудії тим, що Марчук (тоді, здається, прем'єр) дасть доста грошей на кінофільм. Коли я передивився дев'ять серій, сказав: "Миколо, вийшло неподобство". Написав в газету "Слово Просвіти" статтю, в якій просив зняти моє прізвище з титрів. Гра в народ, розмахування шаблями, славлення чи гудження гетьманів Сомка й Брюховецького не вимагають від митця достатньо високого інтелекту. Тим паче, що сам Куліш був амбітним холериком, не цурався крайнощів. "Чорна рада" писана спочатку російською мовою, потім перекладена нашою. Твір вважають першим українським історичним романом. З приводу цього думають різне. Та попри все версію "Чорної ради" можна було б поставити у підмурівок нового українського історичного кіно. Проте так не сталося. А Галичина в той час почала знімати патріотичні бойовички про УПА.

– І де тепер вони?

– Мистецтво має бути мистецтвом. Не можна зловживати риторикою, там, де має постати твір, який входить в людину не через вуха і очі, а через єство, стає частиною крові. Твір має бути "заразливим". Таке кіно я збирався творити як сценарист. Займав призові місця у всіляких конкурсах. А потім зрозумів, що роману з кіноіндустрією не вийде. І навіть жорстко пояснив кіношникам, чому. За це роль, яку мав у "Страчених світанках", порізали вщент. У всіх є самолюбство, режисери – не виняток.

Почав писати романи. Досі майже не читані, бо розраховані на мистецьку Україну, якої ще немає. Скажімо, роман "Форум вічноживих". Збираються люди, серед них два філософи, київський і львівський, разом вчилися. У філософії існує дві дороги: більш раціональна – від Аристотеля, більш одуховнена – від Платона. Мої герої радше платоністи. Розумні чоловіки. Виникає інтелектуальна дуель. Спроектована на життя як монаду...

Була журнальна публікація. Нині твір вивчає один грамотний видавець, каже, що цей роман буде цікавий кантіанцям...



– Дивує, що Ваші романи не видані окремими книжками.

– Може й видадуть.
Поки що вони оприлюднені в журналах "Кур'єр Кривбасу", "Київ", "Дніпро". Я збагнув, що дуже важливо публікувати все у своїй редакції, щоби потім ніхто не робив з тебе якогось іншого писаку.

Є у світовій літературі кілька романних версій про Атлантиду. І є україномовна "Атлантида", перед вами її автор.

Про Ісуса Христа написано не так вже й багато саме художніх творів. Я маю роман з Ісусом Христом, де він говорить від імені свого "Я". Спочатку на мене було накинулися. Один колега з Німеччини дорікнув: "Ну що ти себе ставиш на одну дошку з Христом". Я йому щось пояснив. Але ж і пояснене треба тямити.

Був здивований дзвінком невідомої мені людини. "Ви Григорій Штонь? Автор роману про Ісуса Христа?" – "Так". – "А можна з вами зустрітися?" – "Можна". – "Де?" Домовилися – біля університету імені Шевченка. Для чого був потрібен цій людині, я не знав. Приходжу. Такий собі невиразний чоловік. Стоїть, дивиться. Привіталися. Кількома словами обмовилися, і він уже збирається йти. Я дивуюся: "А нащо ви мене викликали?" Я вже знав, що приїхав він додому після півторарічного перебування в Афінах. Прочитав мій "Суд", надрукований в журналі "Київ". Тоді пролунала дуже дивна фраза: "Хотів переконатися, чи справді існує жива людина, яка написала цю річ". Справді, не сам же Ісус Христос її нам подарував. Це дуже істотний зачерп для кожного, хто знає українську літературу, історію, наше мистецтво. У нас для такої теми просто не було ні стартової площини, ні традицій. А я це зробив.

Третій вже рік валяється роман "Всього лиш люди". Земна спільнота послала в іншу галактику гурт людей, якому належало започаткувати там цивілізацію. Цих людей впродовж багатьох років доводили до абсолютної взірцевості. Коли їх навідали через п'ятдесят років, виявили: попри те, що це були бездоганні гомо сапієнс, вони все одно вернулися до традиційної земної моделі буття: хтось став богошукачем, хтось – п'яницею, хтось – добрим господарем. А дещиця жінок – повіями. На наш, правда, розмисел. Тобто всі зайняли ніші, звичні для людського гуртожитку. Один недурний кіношник від захвату і сміху просто підскакував, коли я пропонував цю колізію для ймовірного фільму. Проте коли я вже взявся до написання твору про нашу планету 2600-го якогось там року, то все вийшло трошки складніше, розумніше. Аж такого реготу це не викликає.

– Отже, йдеться про кілька Ваших філософських романів.

– Замахнувся я і на мелодраму. Якось послав дружину і дітей відпочивати, а сам сиджу в хаті. І думаю про Підгір'я, звідки до Києва приїхав. Згадав Східницю, після неї річечку, при погляді на яку мені щось колись в середині сказало: "Це тут". Що тут? З цього запитання й почалися "Нічні сонця". Мені здавалося, що цим романом я хоч трішечки зацікавлю собою видавців. Надрукував лише журнал "Київська Русь". Десь в інтернеті бачив, як дівчата переписуються: "Ти читала Штоня? "Нічні сонця". – "Ні, але чула. Де його дістати?" – "Там-то". – "А я Штоня знаю, він мій викладач". От і вся цікавість.

– Її обмежує малодоступність.

– Коли приїжджаю на Західну Україну, кажу видавцям: "Хлопці, видайте кілька романів. Ви ж заробите на них гроші". Ні. Видають "кавового" Винничука, перевидають Андруховича. Я не знаю, чи міг би чутися комфортно у їхньому колі. Але цілком свідомий того, що багато людей, в тому числі і київських прозаїків, знають: "Якщо друкуватимуть Штоня і про нього писатимуть, тоді нас не буде. Краще, щоб були ми. Якомога довше". І ці хлопці тихесенько чекають моєї смерті. Після якої можна буде записатися в мої друзі. Втім, не думаю, що скочу дуже далеко своїми романами, тому що українська література пішла шляхом, де вони не потрібні. Якщо вона піде шляхом іншим, поетико-філософським, з космологічними засадами письма, тоді, може, з'являться хлопці, які напишуть краще. А поки що дев'ять моїх романів нікому не потрібні.



"Я застряг у п'ятдесяти роках духовного мого віку"

– Зате у Вас вийшли два томи драматургії.

– То допоміг Кривий Ріг. А передісторія така. У мене стався інфаркт, я сидів цілу ніч, не міг рухатися, дружина ще була жива, я не хотів її будити, і в темряві дуже озленно думав про те, що деякі речі не позакінчував. П'єси не зібрав, не видав.

Після цього зрозумів: ще не помру. Померти – то дуже складна штука. Мають відбутися певні пертурбації задля того, щоб тебе турнули з тіла. Я відчув, як задерев'яніле єство, налякане збунтованим серцем, все одно не збирається гаснути. Думалося про друзів-письменників, зокрема про Григора Тютюнника і Віктора Близнеця, які пішли з життя самовільно. Вони долали могутні енергетичні спротиви тому, що надягало на їхні шиї зашморг. Урешті-решт втямив – мене для чогось залишають.

А перед тим була автокатастрофа. Теж кілька днів ходив і питав сам себе: нащо мене залишили? Було незручно. Невідомо перед ким. Бо знаю точно, що чогось такого екстраординарного я не зробив і вже не зроблю. Проте... Якась жінка телефонує на роботу, каже, що пише докторську, що їй хотілося б прочитати мою чорнобильську п'єсу, про яку десь чула. Це справді пристойна штука, мені за неї гарно заплатило міністерство культури, але жодний театр її не використав. Та я все одно тренував мізки діалогічним мисленням. І виявилося, що у мене вже набралося аж дев'ять п'єс. Тетяна Вірченко переписала їх на флешку, повезла в Кривий Ріг, прочитала разом зі своїм товаришем Романом Козловим. А через два місяці повідомила, що вони видають мою книжку. Ще через місяць ці даровані Богом двісті примірників приїхали до Києва.

– Фантастика...

– Я теж був ошелешений. Потім з'ясувалося, що Тетяна ще й вписала ці п'єси у свою докторську. Я був на її захисті. У якості (це теж комусь не сподобалося) опонента. Звичайно, сторінки про мене були тактично зайвими. Проте консультантом докторської був не я, захист відбувся... Чув, що Тетяну тепер перепровіряють. Сірість у цьому світі незмірно злютованіша...

Коли вернувся зі Львова, перейшов на становище бранця хвороби. Клято боліли суглоби. Після першої (зараз на носі друга) операції з дому виходив рідко. Обернулося це якимось творчим шалом – за рік я скомпонував десять п'єс. Компенсував, видно, цим підрадянську душевну й духовну яловість.

Після цього й з'явився другий драматургійний том. У перший увійшли п'єси, написані здебільшого у дев'яності. Там є цікаві сюжети. А п'єсами "Адам і Хева" і "Біля ватри богів" я пишаюся. Це віршовані твори, де вірш не лізе у вухо, написано розмовно, розхитано. Я покликав до себе еллінство і воно справно мені послужило. Для чого? Щоб розширити свій життєпростір або духопростір до трьох тисяч років і в ньому зі своїм словом почуватися, як вдома. Це і є бути слугою української літератури. Письменники, особливо такі, як Франко, Винниченко, Коцюбинський, вихитувалися з українськості а-ля Шевченко на якісь інші оводи.

Найбільше дивує те, що маю п'єсу з Франком. Це маленьке чудо. Франко – людина надто крупна, щоби до неї кожен міг підступитися як до чоловіка, про якого можна говорити не пафосно, а спокійно. Моя п'єса дуже спокійна. І цим, вочевидь, несподівана. Ті, хто читали, кажуть, що вона не для нашого театру. Наш театр не вміє ставити такі речі. В ній нема нічого складного, просто треба інакше на сцені жити. Не кричати. Треба почути життя й існувати в ньому. Особливо тоді, коли художні ваги починають хитатися і все вище й вище здіймається певний інтелектуальний посил.

Я показую персонажів без подієвого й риторичного форсажу. Людей міста й села, столичних тіток, які збираються під будинком на Оболоні, де живе на енному поверсі колишній працівник посольства Японії. Ці прості тітки з тим старим "японцем" таке порозуміння находять, що я чманію.

Таких вистав у наших театрах нема. Про всі українські землі: Прикарпаття, Волинь, Поділля, південь України. Кожен регіон має в мене по п'єсі, отже, може спокійно розраховувати на драматургію, яку я смію назвати новою. Та нема куди з нею йти. Треба вмирати(сміється). Проте відчуваю: мені це робити чомусь заборонено. Я застряг у п'ятдесяти роках духовного мого віку. Не вироблений, не виписаний, не зреалізований чоловік, що знайшов порозуміння з мовою, жанрами. Хіба що з поезії вже вибув. Останнього разу на поетичну збірку накрутив себе на сімдесятиліття.

Я нічого не повторюю. Продукую щось таке, чого не робив я і ніхто.

Я міг би створити альянс з якимсь театром або кіностудією. Скажіть мені, що вам треба – я зроблю. Хочете про льотчиків? Я поняття не маю, що вони роблять. Але заглиблюсь, розкручу колізію і матимете п'єсу про льотчиків. Це не заробітчанство. Це просто нав'язування себе літературі таким, яким я є. А література каже: "Пішов до біса! Мені добре бути й такою". Ну й будь. Я до неї не в претензії. Живіть собі, люди добрі, пишіть, як пишете. А я писатиму так, як пишу я.



"В цілому нам нічого додати світові"

– Виникає запитання: чи література хвора, чи, може, неправий гонористий Штонь? І взагалі, що то за звір такий – сучасна українська література?

– Річ у тім, що на єство письменника тисне та модель літератури, яка нині найуспішніша, найпотужніша. Якщо хочеш писати не так, повинен перейти в модель іншу. У Франції це легко зробити, там проза чи драматургія багатомодельна. А у нас література йде табуном, де з більшими, де з меншими успіхами. Критерій майже один і той самий. Треба писати як Гончар, Стельмах або як Тютюнник. Чи Андрухович з Жаданом. А я не хочу. І, очевидно, не можу.

Наша література тисне своєю одноплощинністю. Хоч люди думають, що у нас дуже багато індивідуальностей. Та й читача у нас майже немає. Той, що існує, тішить себе традиційними формами художнього письма. Йому хочеться, щоб ми своїми творами повоювали з вороженьками, дурне назвали дурним. А як же бути з кардинальним запитанням: "Нащо жити?" У нас немає незалежного художнього інтелекту, розмаїтого, потужного, який пробував би ставити питання Богові, Небу чи самому собі. І на ці питання давав ті чи ті відповіді.

– Отже, можна сказати, що література винна?

– Вона не винна. Я ж не можу звинувачувати жінку за те, що в неї, скажімо, гарна постава, але трошки не такого малюнку, як мені подобається. Вона жива. Література наша теж жива, але самоскалічена! Я зумисно не вживаю прізвищ людей, які нібито виражають її обличчя.

– А чому б не назвати?

– Навіщо? З моєї точки зору це давно вже не література. Хоч її автура часто на слуху. А молоді хлопці – ще не література. Попри те, що вони вже знають запити своїх однолітків, свого покоління, знають, що модне, що користується попитом... Проте письменником зараз є не той, хто пропонує книжку, а хто виступає на естраді, десь говорить про себе, бере участь у дійствах, презентаціях, у балаканині, всіляких бульках.

– А хто Ваші вчителі?

– Камю, американські, німецькі романісти, російські письменники. У нас, якщо скажеш, що Астаф'єв, Распутін або Шукшин для тебе цікаві, то ніби грішиш проти України. Так не повинно бути. Попри те, що російська культура шовіністична, держава – шовіністична, Пушкін – шовініст. Але ж він геніальний поет, це треба в ньому шанувати. І на шовіністові Солженіцині ми обпеклися. На багатьох. Але все одно це крупні постаті. У нас таких мало. Немає смаку до крупності. Є смак до слави і визнаності. А цією визнаністю десятиліттями керувала партія, зараз – мас-медіа. Тобто працювали й працюють не літературні, а сторонні чинники й важелі. Я в цьому кагалі маю вигляд білої ворони. Мене на жодні книжкові й славогонні базари не запрошують. А якби запросили, скажімо, до аудиторії, перед якою виступає кілька наших гарних балакунів, ще не відомо, чи дав би їм Штонь чутися цікавими.

Кожен, хто виступає перед аудиторією, хто пише, першими же реченнями переробляє публіку під себе. Перелаштовує. А потім починає накачувати якимись змістами. Так раніше було. Нині мало хто зацікавлений в тому, щоб накачуватися думаннями. Літературою розважаються, в тому числі тою, яка розмахує шаблею чи воює за світле майбутнє.



– Чому наша література не присутня у світі?

– Хтось можете сказати, що Шевченка знає весь світ. Як саме знає? Так, як знаю його я, ви, наші колеги, допитливі студенти? Ні. Наше знання світові поки що не потрібне.

– Є Вінграновський.

– Геніальний поет. Та для того, щоб його проштовхнути, наприклад, в Іспанію, потрібно конгеніального перекладача, якого дуже важко знайти. Тож Вінграновський буде відомим колись, а не зараз.

В цілому нам нічого додати світові. Те, що ми вважаємо нашим інтелектуальним та художнім набутком, у Європи давно уже є і спожито.

Я не бачив дурнішого письменника за пишучого українця. Мені доводилося подорожувати на грецькому пароплаві, де зібрали десь шістсот європейських літераторів. Наш брат мав вигляд ніякий. По-перше, ми не знаємо мов. А по-друге, якби і знали, то нема що цими мовами повідомляти. Хоча кілька яскравих моментів з українською делегацією було. Зокрема Василь Герасим'юк прочитав вірш, яким привів весь пароплав у захват. Ніхто не розумів змісту, але Василь надто оригінально скандував. Вийшов горянський аркан, є такий танок. Я, до речі, колись танцював, тому цей вірш міг би станцювати. Якби не боліла нога. Літературна публіка слухала Герасим'юка із захватом.

Дехто з наших авторів свою літературу хитро обставляє нібито своєю європейськістю, потрібністю у Польщі, Франції, Канаді, США. Так роблять Забужко, Андрухович. У них це виходить не зовсім коректно. Скажімо, Андрухович увійшов у всі ради по європейських культурах, і коли його запитують: "Хто в Україні письменник?", – він каже: "Андрухович, Жадан, Іздрик...". А решту просто в ці списки не пускає. Люди, які могли б дати в Україну гроші, через те не мають до нас доступу. Саме тому я вважаю подібну поведінку ганебною. Говорю це з цілковитою відповідальністю за сказане.

Проте не в тому річ. Якби ж то ми були різнокультурними. Не варилися в спільному художньому казані. Тому й нема з чим йти у Європу і пропонувати їй те, що у нас вважається високим мистецтвом. Якби я був французом, то був би вельми відомим письменником.



– Розвинуті держави лобіюють власних письменників, фінансують переклади. А хто за "бугром" знає, що рівень української поезії дивовижний?

– У Європі на сьогодні він найвищий.

З приводу держави дозволю собі сказати таке. Ми дуже поспішили назвати територію, на якій всі живемо (а це різні люди з різними культурами і ментальностями) Україною. Є ще багато Малоросії, не знатуралізованих росіян, мадяр, євреїв. Перетворитися з етносу на народ зі спільним духовним знаменником нам не вдалося.

– Тим паче в націю.

– І з різних причин. Найбільшого винуватця ми знаємо. До речі, єдиною порядною державою-сусідом була Австро-Угорщина. Вона дала після 1846 року той різновид конституційної демократії, яка дозволила мати в Галичині україномовні гімназії, пресу й видавництва. А великоімперська Росія щодо української культури поводилася і далі поводиться по-свинськи: наступально й нищівно нещадно. Викорінювана українська культура так і не встигла зачепитися за землю і небо змістовніше, ніж це маємо нині. Для нас небо – це наша обрядовість. Щастя – це бути ситим. А якісь інші інтереси не прищепилися, нації ж немає. Нація – це той конгломерат розмаїтої людності, яка виробляє, грубо кажучи, свої фізико-математичні, медичні й інші знання. Вона черпає і з сусідів, але може на всі питання людського буття відповісти своєю мовою. А ми своєю мовою можемо розповісти тільки про наше подвір'я і нужник за ним. Ми ще не вилізли з нужників. І вважаємо себе мудрими, культурними тощо. Нам не вистачає жорсткого критицизму. Лінь себе критикувати і лінь ставати інакшими. І цим користується всяка мерзота, яка називається політиками. Це нелюди. Істоти, які не мають ні честі, ні совісті. До них байдуже звертатися. Вони одержали змогу багатіти. І багатіють. А мислити якимись категоріями культури, тобто прокидати цю теперішню землю на двісті років вперед – не здатні.

Найбільшим ворогом України упродовж понад двадцяти років самостійного існування став її "герой" Ющенко. Нарцисоїдний балакун, політичне ніщо. Якщо він не заступив дорогу тим, хто сьогодні при владі, то звинувачувати тих владців даремна справа. Їх від влади вже відірвеш не скоро.

Узагалі Україна стане на ноги тоді, коли перестане бути політизованою. Є гасло або звинувачення, що кожен українець хоче жити в хаті скраю. Я колись казав певним політикам: "Що ви, дурні, нарікаєте на хату скраю. Дайте кожному українцю хату скраю і матимете Україну. Ви хочете тримати нас на вигоні? Хочете, щоб ми весь час кричали "Ганьба!"?

Якщо ми індивідуали, то це наша ментальність, ми такими хочемо бути. Політики не чують. Хочуть соборності, крику...



"Віддали найголовніше: всі монастирі українські – російській церкві"

– Проте наодинці жити важче.

– Тож мусиш набратися розуму. У тиші, самоті, відрубності. А коли тебе вже покличе держава і скаже: треба якийсь закон обміркувати, ну що ж, я прийду. Головне, що держава Україна, яка бажана на цій землі, в мені вже є. В моїй хаті скраю. Україна – вимір одиничний, індивідуалізований.

Колгоспна Україна – неможлива. Можлива колгоспна Росія, тому що вона общинна. Так її формували, так вона може існувати. Немає жодної відповідальності за кожним окремо взятим індивідуумом, там достатньо мати імператора, короля, Путіна чи когось іншого, хто на це місце прийде. А у нас Україна має бути в кожній квартирі. Бути або не бути. Поки що ми йдемо шляхом найменшого спротиву. Приймаємо реальність, якою вона є. На стадіоні України не існує, в оперному театрі України не існує, на академічних і естрадних концертах України нема, на спортивних тренуваннях і змаганнях немає жодної української команди...

Зрозумійте, весь спектр людського життя на українській землі відданий іншій мові. І ніхто з цим не воює. Бо ті, хто при владі, інтуїтивно, як звірі, знають, що поки українство здригує, його кров можна смоктати. Але рано чи пізно ця енергія передсмертних здригів і народного хропіння перейде у смерть. Все йде саме до того. Всі політичні діячі, супротивні Україні, а також ті, які ніби з ними борються, поки що беруть участь в політиці смертодійній. А дядьки й тітоньки, які десь живуть у своїх хатах або будують нові хороші хати, обходяться без жодної книжки. Якщо вони й далі хочуть називатися українцями, хай...

Я колись кричав у Національній філармонії нардепу Мовчану, який розбазікував про те, що таке українець: "Тоді, Павле, я не українець!". Він знав – чому. Нинішні хлопці, які ступили у політику і взяли на себе уповноваження речників українства, багатьма вчинками, хабарництвом скомпрометували поняття ще не сформованої нашої нації.



– Яким принципом Ви користуєтеся в оцінці людей?

– Він приблизно такий. Кажуть: "Я познайомлю тебе з гарною людиною" (виходить, що той, хто знайомить, теж гарний). Добре. Познайомив. Але я повинен знати: від чого в житті ця людина відмовилася. Від посади не відмовилася. Від хабара не відмовилася. Від липових дипломів, організованих нагород і пільг не відмовилася. То в якій якості вона хоче зі мною розмовляти. Як діяч, котрий прийняв всі паскудства, що йшли до нього, котрому мерзотники казали: будь з нами. А він це прийняв і після цього ще хоче грати в моїх очах роль порядного.

Немає політики без жертовності. Чим жертвують наші офіційні патріоти? Навіть дисиденти, які вернулися з таборів. За те, що їм дали волю самовислову, вони, власне кажучи, подарували Кучмі і його челяді право бути такими, якими ті є. А треба було після таборів організувати партію, яка б крицево, активно протистояла несправедливості. Я знаю серед цих людей багатьох, які справді щось зробили. Це Ірина Калинець, Мирослав Маринович... Одиниці. Але більше було балакунів. Вони виступають у Будинку вчителя, ходять у пророках, героях. Тоді як на місці партії Тягнибока давно мала бути могутня й непоступлива партія національного вибору.

Може, щось зміниться. Але поки що вимогливої, безгрішної, жертовної потреби в Україні, немає. Ця потреба не дебатується.

– Ви пробували піти в політику?

– Мені колись пропонували від Тернопільщини балотуватися у Верховну Раду. Я пояснив, що це буде зрадою моєму дотеперішньому життю. Я не політик. Не хочу, навіть якби був молодший, засідати, не хочу бути людиною телевізора, не хочу за правилами зграї красти. Але що таке моє "не хочу"? Таких повинно бути дві третини.

Можна ігнорувати щось, можна щось не купувати і на щось не купуватись. Можна повстати проти Інтернету, де половина новин і програм є російськими. Я не хочу їх читати і дивитися. От з'явився український євроньюс, його дивлюсь. Більшістю своєю ми могли б керувати життям. Міська община, скажімо, в Сумах, Вінниці чи Луцьку спокійно здатна зреагувати на антинаціональні бігборди, без крику їх прибрати.

А що маємо? Віддали найголовніше: всі монастирі українські – російській церкві. Я, син священика російської церкви (тоді іншої не було), не можу цього пробачити. Їздити в Почаїв у мій монастир, як монастир російський, це мука.

– А уніати?

– Греко-католики здавна тримаються українськості в церкві, але для недалеких людей, які вважають, що вони знають, що таке віра, що вони є християнами, уніати заледве не вороги. Чому? Ворожа сила – це імперська Росія. Навіть її церква налаштована на боротьбу проти всього світу. Навіщо нам бути знаряддям цієї боротьби? От я був у містечку Вадовице недалеко від Кракова, де народився Папа Римський Павло Іван II, був у церкві, де його хрестили. Коли я переступив поріг католицького храму, мені стало напрочуд спокійно. Павло II для мене значуща фігура, чого не можу сказати про Філарета, хоч він ніби стоїть на українській позиції. Втім, мене не цікавлять міжконфесійні сварки, найприкріше, що церква у нас не є спільним храмом для нашого духу, а є торжищем, де вирішуються якісь громадські проблеми, вирують пристрасті низового порядку.

Зазначу, що й іслам на сьогодні переживає велику драму. Коріння цієї драми ми прочитуємо не там, де воно насправді є. Воно в так званій західній демократії, котра якимось побитом прийшла в Ірак чи Іран. А там була жорстка ієрархія. Імам був людиною, до якої так просто не дістанешся. Особливо босоті-голоті, яка нині ходить з автоматами Калашнікова. Хто думав, що ненавчені, непосвячені вояки можуть керувати розпруженням віри. Ні. Вони повинні слухняно впасти, почувши муедзина, проговорити молитву, далі виконувати свої обов'язки на цій землі. А тепер всі стали причетними до релігійної філософії, до релігійної щоденності. Причетними чим? Недорозвинутою душею, яка скаженіє від будь-якого заперечення чи спротиву, яка хапається за зброю. Хоча мусульманські навчителі говорять, що їхня релігія засадниче толерантна. Я з цим не зовсім згоден, бо вивчав історію ісламу. Була все-таки у нього спершу своєрідна суто військова організація...

Хоч коли згадати іспанську Кордову, її культуру, архітектуру, побутову естетику, грішити на іслам як державну релігію не випадає. Не те що тепер! В єдиновірців стріляють. Яка ж це віра? У нас теж точиться боротьба не за душі, а за церкви. Якщо ми християни, то коли і де? Тоді, коли стелемо на могилах рушники і ставимо тарілку з крашанками? Чи щокрок і щодень? Моральні імперативи християнства надзвичайно місткі.

Тривалий час людство було лякане гнівом Божим. Прочитайте Ветхий заповіт: "Біжи до них і скажи їм, якщо вони не зроблять те то і те, то будуть вбиті". "Убий їх, убий їхніх жон, убий їхніх дітей, убий їхніх тварин..." і таке інше. Вбий, вбий, вбий... Страх Божий був для ветхозаповітного світу аналогом моралі. Христос прийшов і нагадав людям, що в них є зародки такої субстанції, як совість. І судити щодень людину повинна совість.



– Чи траплялось щось містичне у Вашому житті?

– В ірпінському Будинку творчості письменників я дописував роман "Затіння". До моєї кімнати постукали і сказали, що у мене помер батько. Я ніч пробув у ступорі. Вранці полетів до Новосибірська, звідти – в Новокузнецьк. Але вже заспокоєний, бо в літаку, коли спав, батько сів поруч. Я придивився до нього й кажу: "Тато, нащо було це робити?"

У батька почався перитоніт, прооперували, лікар, вважаючи, що він помре, дозволив дати телеграму синові в Україну, щоб я приїхав. А батько, слава Богу, ожив. Потім мені розповів: "Я через пару днів виліз із ліжка, сів і дивлюся телевізор. Заходить хірург, який мене списав, дивиться і наївно питає: "Батя, а ты что здесь делаешь?".

Отже, провідницький сон у мене був. І не один.

За нами хтось дивиться, веде, опікується. Хто саме – не можу сказати. От сиджу я за письмовим столом, пишу, весь час позираю на телефон, потім відкладаю все і набираю Кемеровську область, селище Малиновка. І ніби чую-бачу як сигнал летить через Європу, Азію... "Алло, вітаю..." Сестра відгукується: "То ти, Грішо..." І в цю мить чую передсмертний скрик мами. Мама вмирає. Так я почув її востаннє. Сидячи у Києві, у своїй квартирі. Хтось же змусив мене набрати саме в цю мить номер її телефону.

"Добро може бути добром тільки тоді, коли воно є диктатом добра"

– Переведемо стрілки знову на літературне. Українське письменство дуже конфліктне. І в суспільстві і між собою. Так склалося історично: раніше літератори творили під ковпаком КДБ. Нині молодь конфліктує на ґрунті піару: хто кого перекричить, хто кого перескандалить. На вашу думку, ця конфліктність руйнівна-деструктивна чи в ній є позитиви, викресання іскор істин?

– Ця конфліктність і не будує, і не руйнує, вона просто є станом письменницької свідомості на сьогодні. Тут треба зазирати в природу цієї свідомості. Вона орієнтована на народ і на владу. А якби вона була орієнтована на жанри, на Небо, тобто на поняття набагато ширші, і на попит, коли б такий існував, ми б не сварилися між собою. Я продавав би свої книжки на Полтавщині, а колега – на Сумщині. Потім помінялися б. Інколи говориш письменникам: "Друзі мої, місця в літературі, як у небі, вистачить всім".

Та наше життя письменницьке зациклене на частковостях: видатися можна тільки в державному видавництві. Або у приватному, яке реагує на піар. Коли ми зв'язані по руках і ногах, звичайно, ми сварливі люди. У нас нема волі істинної, немає свободи творчості, в тому числі свободи від самих себе.

Людина не є чимось взірцевим. Але коли сідає за стіл, коли розпишеться і творить цікавий роман, вона стає людиною хорошою. Проте ця людина нікому не потрібна. Вона виходить на вулицю, приходить на письменницьке зібрання і бачить: одному поталанило, другому – ні.



– А як за кордоном?

– У нас літератури, якою та побутує, скажімо, у Фінляндії, Швеції чи Британії, нема. Втім, думаєте, там всі читають? Ні. Просто багатші держави вважають, що кожен, хто довів своє право на письменницьку працю, має одержувати стипендію. Скажімо, тисячу доларів. Тоді літератор їде в Афіни і ці гроші пропиває. Це нікого не цікавить. Бо інший пише. І ніхто ні з ким не дереться за блага, славу. А у нас? Одним держава роздає звання і когось робить героєм України, а інших тримає у чорному тілі.

Маємо тотальну одержавленість, загнузданість, безправність...

Хоча свобода ніби є. За критику Януковича нас ніхто не заарештує. Чому? Тому що ми раби, які своєю критикою нічого не можуть змінити.

А ще наша література попалася в капкан недорозвинутості. Чижевський колись говорив, що у нас література неповна. Це значить, що вона не здатна відповідати на всі можливі запити читача. Ми тільки підгодовуємо його якимись патріотичними речами, історичні підручники заміняємо своїми романами і таке інше.

– З розвитком демократії все "устаканиться".

– Варто знати, що демократія є фікцією. Ми цим словом спекулюємо. Я не можу мати такий самий доступ до лекторської роботи, як люди, що не вміють навіть розмовляти. Градація, нерівність існують. Демократія потрібна для плебсу, для сволоти, для бездарностей. А з тим і для влади, яка нею маніпулює. Всі демократичні установи напрочуд слухняні.

Ілюзія про демократію мусить випаруватися, на її місце прийде щось інше. Отара не може бути колективом, колектив не може бути індивідуумом. Взагалі, література – це не "про щось", а про себе. Контрольованого Культурою, Наукою. І, звісно, Правом, тиранія якого в царині естетичній теж доконечно потрібна. Про Дух говорити не буду. Він говорить про себе сам. Або мовчить. Недемократично.

Залежна від Розуму й Духу література у нас ще не прижилася, її майже немає. Як і немає державного життя, зорієнтованого на цінності найвищого морального кшталту... Здатна контролюватися вимогами совісті дійсність теж ілюзія. Це, правда, не поширюється на дійсність художню. Вона мусить стреміти до ідеалу. Без нього літератури не існує. Тільки маскульт.

– Якщо у наших театрах нема вистав український авторів, це означає, що нема української драматургії. А я зараз сиджу перед українським драматургом, у якого вийшло два ошатних томики п'єс. Ваша реакція на цю репліку.

– Всі ми мріємо про театр, який здатен мати свою творчу платформу, потребує власної театральної мови. Про театр, не заспокоєний на якихось традиціях, хоча традиції треба поважати, а який потребує безперервного творчого зросту.

Український театр зазвичай обходиться старим багажем, він є ветхозаповітним. Театр корифеїв був вражаючим у своєму часі найперше тому, що там зібралися геніальні актори, згадаймо Садовського, Саксаганського, Заньковецьку та інших. Це могутні люди. Вони компенсували засилля традиційності.

Взагалі, театр не є чимось таким, що змушує глядача в межах двох годин ставати кардинально кращим. Потім глядач вернеться до себе вчорашнього, але віч-на-віч зі сценою він стає іншим. На Неві я бачив позначки висоти паводкової води. Так само з позначками театрального збурення. Вони не зникають безслідно. Пам'ять про висоту, куди дохлюпнула душа глядача, залишає зарубку.

Не зрозуміло чому ми зациклилися на манері Миколи Куліша. А вона державницька, ті ж самі проблеми творення України, нема гамлетовського "Бути чи не бути", нема шекспірівських пристрастей. Знову таки традиційний театр, тільки в іншому різновиді.



– А новації Леся Курбаса?

– Вважають, що він стоїть обіч тих шляхів, якими ходив і ходить наш театр. Я би не сказав, що так уже обіч. Курбас, скажімо, у Шевченкові акцентував (наскільки я зрозумів з того, що прочитав), натовпність, шум, масовість, колотнечу. А театр може бути зовсім іншим, я мрію колись в такому посидіти. Зайшла людина на сцену, сіла, замовкла – і глядач теж напружено розпружився. Бо в цей час стільки відбувається душевних порухів, борінь... Театр, закладений у моїх п'єсах, не крикливий, він не такий, як театр імені Франка чи імені Заньковецької. Не той.

Я хочу, щоб форми життя, в яких вільно почувається мова, психологія, добро нашої землі, і крайнощі, творені злом, існували непедальовано, без крику, щоб все відбувалося так, як приходить до нас сум, навіть розпач. Потім він десь дівається.

Колись Олексій Коломієць мені сказав: "А знаєш, чого по всьому світі ставлять Чехова? Чого його люблять? Бо усі скрізь відчувають: у нього кожен говорить, що думає. Бачив старовинні лики святих? Те саме в Чехова. В нього є очі душі. Їх бачиш і відчуваєш. Душа ними говорить".
Я внутрішньо тяжію саме до такого театру. Взагалі, хочу, щоб Україна своїм мистецтвом могла показати творчу дулю всім країнам Європи, сказати: "Я країна театральна, маю свою естетику, яка зважає на вашу естетику, з нею діалогізує, але моє життя – цікавіше, ви побачите, що воно не крикливе, не потребує обов'язкових смертей і трагедій".

Зрозуміймо: на який біс Україна бореться за державу, якщо вона не вміє говорити про щастя і не вміє бути щасливою.

– Режисери й директори українських театрів скажуть: "Який наївний романтик цей Григорій Штонь". Бо нині український театр – це що? Це вистави австрійських, французьких, англійських польських, чеських, італійських й інших іноземних авторів, постановки яких спонсорують культурні центри відповідних країн.

– Мої п'єси кращі!

– А появу постановок диктують іноземні фінанси. Наш Мінкульт грошей не дає, він, певно, зайнятий "відкатами".

– Не тільки. Мінкульт знає про мою п'єсу з Шевченком. Гряде двісті років з дня його народження. Режисер, що першим прочитав цю п'єсу, дуже обережно сказав, що для такого Шевченка у нього немає публіки. А для чужинства є...

Все це свідчить, що загальнодержавна біда робить бідними і багатих. Тобто театр, який має гроші, щоб за п'єсу заплатити і її поставити, все одно веде себе, як жебрак – він не сміє бути самостійною творчою одиницею, яка на свій страх і ризик замовляє п'єси. Їм приносиш їх цілий десяток, а завліт в Молодому театрі питає: "Нащо? Ви хочете, щоб я прочитала і оцінила?". "Ні – кажу, – щоб прочитали і поставили". "Хм", – сказала ця цінителька, взяла томик і пішла. І на тому кінець. Я до чого веду? Треба сто років говорити, щоб договоритися до конкретної причини наших всіх бід. А причина в тому, що нам самостійність не потрібна, ми до неї не готові. Нам культура не потрібна, ми до неї не готові.

Нам правова держава не потрібна, ми до неї не готові. Ми до всього цього не готові. Нам треба всім, всім повмирати, щоб на наше місце прийшли невідомі нам діти, які зараз ще ходять у садочки. От вони може й здивуються: "Як? Є п'єса, її можна ставити, а ми запрошуємо автора з Австрії, а режисера з Лондона. Навіщо?"

Бог до нас суворий знаєте чому? Тому що ми жодного разу не подякували своїм мистецтвом йому за життя. Ми весь час дорікали. В тому числі й словом Шевченка. Але ж ми живемо. Хтось когось сьогодні цілує. Хтось дивиться в полі на підрослі пшениці, які вихитуються під вітром. Хтось про щось мріє. Де все це в нашому мистецтві? Ми що, всі такі нещасні? Та це ж брехня. Немає в полі Януковича. Він є і його немає. Якщо ми наше мистецтво побудуємо так, що в ньому на головних ролях буде Сонце, воно зійде в кожній сприймацькій душі. Розумієте, культура живе поза тою політикою, яка тіпає Україною. Скажімо, композитор Євген Станкович закінчує десь зараз оперу чи симфонію. Оце і є завтра нас усіх. Сущих і ще не народжених. А ми лише лементуємо.

– Хто винен?

– У Федьковича є вірш про те, як хлопцеві моргає дружина його дядька. Вона молода, той – старий. Він забрав у свого племінника його любаску. І все-таки молодість бере своє: тітка горнеться до племінника. Письменник насамкінець каже: "А хто винен? Тітка винна, бо моргати не повинна". Але моргає.

Ми хочемо мати хорошу українську оперу? Я про це не чув. Коли йду у філармонію, там російськомовна професура подивовано запитує: "А вы что здесь дєлаєтє?" Або якось, коли зронив, що був учора на змаганнях з легкої атлетики, почув: "Ви?" Не повинно бути українців, які ходять на спортивні змагання. Ми тільки годні кричати "Геть!" і "Ганьба!" Бо цивілізаційно повносилого життя не потребуємо. Як і воно нас...



– Але по Ваших очах я бачу, що Ви великий хитрун, тобто не такий вже песиміст і скептик, як хочете здатися. Яким є Ваше творче завтра?

– Кожен день треба написати кілька сторінок. Кожен день треба зробити те, про що вчора навіть не думалося. Кожен день повинен бути несподіванкою. Як і той невідомий я, з яким познайомлюся в процесі роботи.

Я літератор, і крім літератури у мене більше нікого й нічого немає. Це по-перше. По-друге, чому я песиміст? З якого дива? Всі бачили мене таким, яким хотіли бачити. Всім, всім, від друзів до ворогів я всукав дулю: я був і залишився Штонем. Чого ж я песиміст? Інша річ, що певну суму духовних потреб я не розповсюдив на більше число людей. Хіба що на моїх синів. Вони ніякі не начальники, не хотіли їхати до Канади чи ще кудись. Виховувалися у гарних радянських традиціях, які не відповідали дійсності, але проголошувалися в школі, в літературі. У певному сенсі я зробив синів нещасними: вони не є багатими і успішними. Винен.

Та мене більше хвилює, чи для Бога (або для богів різноступеневих) все ясно щодо майбутнього не одної лише України. Чи тим шляхом людство пішло? Довкола цікавляться лише тим, скільки люди купують.

І б'ють на сполох, коли купують мало. А якщо вони зовсім не купуватимуть?.. Виходить, світ тримається на тому, що зосереджено в потребі тратити. А у тих, хто продає – в умінні торгувати. І все ж є якась нездоланна частина людства, яка, заробивши достатньо грошей, їде знайомиться з Афінами чи Парижем, ходить в оперу...

– І вкладає гроші в екологію.

– Авжеж, є й люди такі. Ми ж зі своєю демократією в Україні досі товчемося на майдані, все за Тичиною: "На майдані коло церкви революція іде". Я ненавиджу майдан. Я ненавиджу колгосп. Я ненавиджу спільну ідею! Я хочу, щоб всі ми мали свою Божу ідею і в сумі своїй це буде та ідея, за якою наша земля, і не тільки наша, буде рухатися до світла. А нині – жах. Подивіться телевізор: без кінця убивають, убивають, убивають. Ну що це таке? Державники, політики говорять про якусь гуманізацію. Яка ж це гуманізація? Добро може бути добром тільки тоді, коли воно є диктатом добра. Чуєте – дик-та-том.

Володимир КОСКІН, фото автора


Читати цю та інші публікації у своєму телефоні
на своєму сайті


Unable to safe captcha-image.