[ Vox | Новини порталу » Ірина Кліщевська: «Театр – це місце обміном позитивною енергією»]

[Повернутись у розділ] 15.10.2011, 02:35 Ірина Кліщевська: «Театр – це місце обміном позитивною енергією»
Коментарі (0)
Нашою гостею є народна артистка України Ірина Кліщевська, засновник, директор і художній керівник київського камерного театру «Колесо» (нині академічний державний). На сцені театру нею поставлено більше 20 вистав, серед них такі хіти як драми «Триптих для двох» С.Злотникова, «Емма» Я.Стельмаха, «Кавказька рулетка» В.Мережко, комедії «Генерали у спідницях» Жана Ануя, «Шантрапа» П.Саксаганського, «Уявно хворий» Ж.-Б. Мольєра, «Дама-примара» П.Кальдерона, фольклорна вистава «Вечорниці», авангардний спектакль «Скандал з публікою» Петера Хандке, ліричні драми «Місяць в селі» І.Тургенєва, «Ніч кохання» С.Васильченка... Крім того, що Ірину Кліщевську можна назвати яскравим, оригінальним режисером, вона ще й талановита актриса широкого діапазону, провідний майстер сцени. Створені нею образи точні і цікаві, вона володіє мистецтвом психологічного малюнка і виразної зовнішньої деталі, грає на межі комедійного і трагедійного. Завдяки зусиллям Ірини Кліщевської театр «Колесо» завоював гідне місце серед найкращих вітчизняних театральних колективів і здобув відомість у світі, зокрема в Росії, Польщі, Болгарії, Румунії, Франції, Шотландії, Австрії, США... – Ірино Яківно, набирає обертів новий театральний сезон. Що змінилося в театрі «Колесо»? Із чим Ви вийшли на черговий виток? – Його ми розпочали ще 19-го серпня, першими в Києві. Минулий сезон був для нас дуже вдалим, ми завершили його двома прем’єрами в нашому новому «Камінному залі». Глядачі виявили величезну цікавість до комедії «Примадонни» американця Кена Людвіга й драми «Puch Up 1-3» німця Роланда Шиммельпфенніга (спектакль поставлений за допомогою Goethe-Institut, німці – молодці, добре, цікаво працюють, люблять свою країну й своє мистецтво). У нас невеликий штат: 16 акторів. Плюс з десять на контрактах, зайнятих у двох-трьох спектаклях, це, переважно, молодь. На такій невеликій кількості артистів дуже складно будувати репертуар, але він у нас великий (приблизно 30 вистав), різноманітний, постійно оновлюється. Ми відновили спектакль «Ніч кохання», у нового складу (з п'яти акторів троє – нових) в серпні відбулася прем'єра, я рада, що новачки добре влилися, глядач чудово приймає спектакль, сподіваюся, він повернувся в репертуар міцно. – Корифеї не уходять? – Ні, слава Богові, а от молодь постійно проситься. Ми кажемо, що можемо тільки прослухати. Нині складно потрапити в театри, акторам важко знайти свій шлях, ми прослуховуємо, скажімо так, на резерв, не більше того, поки що колектив укомплектовано, усі активно зайняті, у нас немає такого, щоб хтось прийшов і прохолоджувався, навіть молодь швидко одержує сольні ролі, відразу почувається повноцінною в колективі, а не п'ятим зайчиком у третьому ряду в другому складі, як в багатьох великих театрах буває. Вони, напевно, теж наводитимуть нині порядок. Звичайно, ми думаємо про те, як далі розвиватися, про експериментальні роботи. – У чому полягає специфіка й своєрідність ваших залів? Чому конкретні спектаклі «прив'язані» до них? – Наш основний зал улаштований за стандартним класичним типом. Проте, ми намагаємося знаходити оригінальні сценографічні рішення, придумуємо цікаві декорації. Зокрема, у нас були неординарні впровадження в глядачевий простір. За 24 роки ми випробували багато різних варіантів рішень спектаклів. За щасливим збігом обставин ми одержали сусіднє приміщення, це дуже нам допомогло жити творчо далі, по-новому, цікавіше. Камінний зал улаштований за іншим принципом, ми його одержали в «некласичному» вигляді, треба було або ставати на капремонт і ламати стіну, тобто отримати зал невідомо через скільки років, або працювати в даних умовах. Вирішили: що немає лиха без добра, якраз є родзинкою такий оригінальний зал, де всі глядачі сидять навколо сценічного майданчика в першому ряду з відчуттям абсолютної присутності у місці подій. В різних залах зовсім різні рішення спектаклів, по інакшому вибудовуються мізансцени. Спільне – величезний ступінь заразливості, заворожливий внутрішній ритм… Потрібно ювелірно точно знайти міру правди й театральності (перебільшень), злити їх у компроміс, в Камінному залі це ще більш важливо, тому що найменша фальш – і глядач починає відштовхувати героїв від себе. Чому я зосередилася на новому залі? Бо наш старий зал надто перевантажений, нам важко прокручувати весь репертуар, а його треба грати, не можна втрачати-закривати вистави, тому що всі вони – живі, мають успіх. В Камінному залі граємо поки що три вистави (до вище названих додам ще драму «Фатальний флірт» австрійського автора Артура Шніцлера). І наступний спектакль робитимемо в ньому. – Я недавно спілкувався з драматургом Анатолієм Кримом, він на запитання «Куди йде український театр?» відповів: «Наш театр виживає». Принагідно розповів про сприятливу театральну атмосферу за рубежем. А на ваш погляд, куди йде український театр і як себе почуває «Колесо»? – Я не погоджуся з Кримом, український театр все-таки живе. Щоб робити такий категоричний висновок, потрібно переглянути всі українські театри й зробити глибокий аналіз. Анатолій Крим не може знати всі ситуації. – Він мав на увазі передусім фінансовий аспект. – Працює досить багато національних і муніципальних театрів, велика подяка, що держава їх підтримує, тому що в країні, яка економічно почувається погано, утримувати театри – це подарунок усім нам. Звичайно, час важкий, якщо раніше ми одержували (природно, з труднощами) гроші на гастрольні й фестивальні поїздки, на постановки, то тепер одержуємо тільки на заробітну плату. Але я кажу: Слава Богові, що вона є. Так практично існують усі театри в Україні, деяким іноді допомагають спонсори. – Хтось виграє гранти… – І таке трапляється. Взяти хоча б наш альянс із «Ґете-Інститут», з подачі якого ми поставили спектакль «Puch Up 1-3». Німці запропонували зробити читання. Подивилися нас і сказали: «Нам подобається, ми вас фінансуємо, зробіть із цього виставу». Ми, природно, без зволікання зробили. – Із чого вибирали? – Нам запропонували багатий вибір: сучасна німецька, австрійська, швейцарська драматургія в трьох величезних томах (четвертий готується). До речі, у читаннях брали участь, а потім й поставили спектаклі також Театр російської драми імені Лесі Українки, Новий театр на Печерську й Театр «Дах». Просто дивуєшся, як німці турбуються про свою культуру. А от допомогти українській драматургії доброзичливців нема, навіть постановочних грошей не дають. Звичайно, ми в складній ситуації, та все одно театр бореться, я не можу сказати, що скніє, я бачу багато цікавих речей у колег, ми теж намагаємося шукати, експериментувати. Звісно, гірко, що український театр не підтримують так, як за рубежем. Росія, наприклад, багато робить у цьому напрямку, от і наші друзі, Театр «У Никитских ворот» Марка Розовського одержав новий чудовий зал з найсучаснішим обладнанням на триста місць, побудований впритул із старим маленьким приміщенням. Цей театр виступав у нас на фестивалях, ми грали в Москві на його старій сцені. Головне, що в Росії існує системна фінансова програма на підтримку театру, там вважають, що театрів у них мало (нам про таку кількість тільки мріяти), будують нові. І правильно роблять, вони прагнуть розвиватися як нормальна держава, яка думає про культуру й майбутні покоління. У Києві за роки незалежності побудували тільки один театр – ляльковий, і переробили два кінотеатри – під потреби Молодого театру й Театру драми й комедії на лівому березі. – Будівництво Театру на Подолі завмерло. – Так, це пам'ятник довгобуду на Андріївському узвозі. Однак, незважаючи на скрутну ситуацію, мої колеги повсюдно борються, намагаються працювати цікаво, крутяться, як ми в «Колесі», навіть проводять фестивалі. Наприклад, театр-студія «Дивний замок» на Солом’янці регулярно проводить «Незалежний Інтерактивний Містичний Фестиваль Авторів – НІМФА», у якому ми теж брали участь. Київський академічний Молодий театр у вересні організував Перший міжнародний театральний фестиваль «Будинок Химер», що представив програму сучасного польського театрального мистецтва «Польський театр у Києві» і «Український блок». Відкриття фестивалю відбулося на Софійській площі масштабною вуличною виставою «Планета Лем» познанського театру "Бюро Подорожей". У рамках фестивалю на сцені Молодого театру відбулися театральні вистави, презентації робіт молодих режисерів і зустрічі з відомими діячами сучасного польського мистецтва. Тож театральний народ ворушиться, усі щось роблять. Ви пам’ятаєте, скільки разів стверджували, що театр помре, тому що кіно, телебачення, Інтернет його поховають. Цього не відбудеться, бо театр – це жива енергія, він не вмре, доки живі люди; актори гратимуть, доки є кому дивитися. Дуже важко триматися на плаву, але ми намагаємося творчо працювати, а не існувати, і це нам вдається, судячи з оцінок наших глядачів. – Попри все, берете участь у фестивалях і гастролях? – Звичайно. От, наприклад, зовсім недавно брали участь у XIV міжнародному фестивалі театрального мистецтва «Мандруючі зірки», присвяченого творчості класика єврейської літератури Шолом-Алейхема. Правда, мали виступати в наступному році, але заявлений театр зі Львова не зміг приїхати (акторка, на якій тримається спектакль, зламала ногу), мені зателефонував голова оргкомітету Аркадій Монастирський: «Виручайте». Отже, виступили зі спектаклем «У Києві на Подолі або Гдє ви сохнітє бєльйо”. У листопаді маємо їхати в Ізраїль із «Примадоннами». У Київ приїжджав молодий ізраїльський Театр комедії, показав дві вистави. Запросив нас. Ми виступимо чотири рази – у різних містах. До речі, надходить чимало пропозицій, шкода, що нас не підтримує фінансово держава. Запрошують із Тольятті, де існує наш тезка театр «Колесо». Із Санкт-Петербурга прийшло запрошення-обмін. З Мінська запрошує Республіканський театр, ми з ним дружимо, грали там два моноспектаклі, тепер прагнемо обмінятися камерними виставами. Відчувається, усі прагнуть контактів, але дорога – за свій рахунок, а це серйозна перешкода, шукаємо можливості як в усе це влитися крім роботи в себе на базі. Не можна варитися у власному соку, треба бачити інших і показувати себе, щоб розвиватися. – Я не пам'ятаю в «Колеса» провальних вистав, які швидко випадають із поточного репертуару. Як ви прораховуєте успіх? Які у вас критерії добору п'єс? – Питання добору п'єси складне, спрацьовують вельми різні чинники, навіть випадковість: раптом з'являється п'єса, яка саме зараз нам необхідна. Скажімо, як з'явилася п'єса «Puch Up 1-3»? Можливо, я ніколи не дізналася б про її існування, якби не надійшла пропозиція від Ґете-Інституту. Тепер цей спектакль добре сприймається, він модерновий, з використанням техніки: проекторів, моніторів, камер і всього того, що властиве офісному життю, яке роздирають пристрасті-взаємини. Дуже по-різному, повторю, знаходимо п'єси. У будь-якому разі вони мають містити в собі те, чого в нашому репертуарі бракує. Ми зацікавлені не в якомусь вузькоспрямованому глядачеві, а в різному. У нас є фольклорні «Вечорниці» з частуваннями, є авангардний спектакль «Скандал з публікою» за п'єсою раніше невідомого в Україні Петера Хандке, ми граємо «Портрет планети» Дюрренматта, який ніде не йде в Україні. Отже, ми пропонуємо різноманітний репертуар: класику (вітчизняну й закордонну), авангард, модерн, фольклор… «Не маємо права на помилку» – точно сказано, тому що нам, дійсно, не можна помилятися, щоб не вилетіти в трубу. Навіть усі наші авангардні постановки сприймаються дуже добре. Знімаємо вистави вкрай рідко – зазвичай через відхід ключових виконавців. Виходить, що я Плюшкін: до останнього зберігаю спектакль, шкода, це все одно що вбити живий організм. Скажімо, ну як «закрити» чудовий зворушливий спектакль «Ліка» про двох сестер, хоча він іде понад двадцять років, і з якими емоціями, слізьми, захватом у залі… – А «Генерали в спідницях» б'ють усі рекорди… – «Генералів…» на шість ранку в понеділок поставте – і глядачі будуть. Оригінально й смішно! Наприкінці головний персонаж Леон говорить: «Народ як завжди зімкне свої ряди й кинеться до вказаної мети. А ви кажете: свобода». Є речі, які будуть актуальні дуже довго. Скажімо, «Шантрапа» написана Саксаганським майже сто років тому, у п'єсі звучить запитання: «Де більше народу – у бібліотеці чи в кафешантані?» Запитує купець (спонсор по нинішньому), усі перед ним плазують, переробляють драму на комедію. Коли ми показали «Шантрапу» у США, американські колеги сказали: «Ми все зрозуміли, це про ваше життя в Україні тепер». Дуже цікаво простежити, як спектаклі з'являються й живуть. Не буває прямолінійних мотивацій: зараз треба розповісти про молодіжні проблеми або про розкол суспільства. Репертуар, повторю, будується на основі безлічі складових. Буває блискавичне рішення, а щось може вибудовуватися довго. Наприклад, «Місяць у селі» за Тургенєвим ми кілька разів починали репетирувати. Кидали, потім знову бралися. Актори мінялися, скажімо, Валентина Бойко, яка мала грати Вірочку, стала грати Наталю Петрівну. Усе не складалося, а потім – раз, постановка успішно здійснилася. – Вам доводиться чуйно тримати руку на пульсі життя. Що, на ваш погляд, публіці потрібно насамперед? – Публіці потрібні сміх і сльози, пожива розуму й серцю, а в підсумку – позитив. Для цього спектаклі мають бути зроблені на хорошому творчому рівні на основі талановитих п'єс, тому що театр – місце публічне, можна писати в стіл, але грати в стіл неможливо, треба лицедіяти так, щоб глядачі прагли приходили, щоб в акторів з ними виникав обмін позитивною енергією. Тому в «Колесі» немає спектаклів, які називають чорнушними. Вони дуже різні, у них, як і в нашому житті, є гострі драми, але все одно має бути позитив, якого жадають люди. Один глядач після перегляду спектаклю «Генерали в спідницях» навіть написав у книзі відгуків: «Нарешті я розслабився». Театр – це й психотерапія, і просвітительство, і виховання. Що більше глядачі співпереживають, то більше душа працює. У театр приходять, щоб працювала душа, тому що вона вже майже ніде не може працювати, телебачення, наприклад, просто руйнує людей, засмічуючи мізки рекламою, а душу розтліваючи шоуманією. Театр – інше, живе, лікувальне. Усі складові вистави мають працювати на те, щоб заразити глядача нашими думками, енергіями, суть яких світло, а не темрява. Глядачі спочатку мають повірити й потім разом з нами вже існувати в тій ситуації, яка задана на сцені. – Але телебачення, деформуючи глядача, деформує й театр. Триває тотальна атака аморальності… – На жаль, у багатьох людей, особливо в молоді з'являється поверхневе кліпове мислення. – Вони продукт «миготливих картинок», на яких не можна зосередитися й зрозуміти їх… – На жаль. Такі люди не фіксують дійсність. Нині серед молоді відбувається серйозне розшарування. Частина молодих людей дуже розумна, просунута, з двома-трьома освітами, добре, так би мовити, стоїть на ногах, але гуманітарно теж часто обмежена, зациклена на чомусь. Відбувається звуження моральної сфери, а театр дає широту, простір духовний і душевний, це його завдання. – Інтернет-фрагментарність, нахапаність, поверховість спустошують однаковою мірою розум і душу. – Мас-медіа надають широке поле інформації, вона здебільшого негативна, скандальна, її намагаються сприймати відсторонено, не включатися в неї, не співпереживати. А театр – насамперед співпереживання: якщо включається глядач, тоді відбувається спільний процес народження вистави, по суті вона народжується щораз заново. Виконуючи поставлені завдання, спектакль, природно, не завжди отримує однакові відгуки. Іноді глядачі, немов спеціально, збираються досить своєрідні, то гучні, то делікатні. Якось на «Генералів…» я запросила свою знайому. За лаштунками відчуваю: якийсь важкий сьогодні зал… Звичайно гомеричний регіт виникає, а тут скромне «хі-хі, ха-ха…». Що ж таке? Актори викладаються, а реакція стримана. Після вистави моя приятелька каже: «Дуже дякую. Я так сміялася, що почало щелепи зводити. І в інших теж…». Виявилося, публіка так швидко уреготалася до кольків у животі й до болю у вилицях, що довелося перейти на «делікатний» режим… За 23 з лишком років життя «Колеса» ми пережили дуже багато різних ситуацій, життя театральне неймовірно цікаве, щораз прогнозоване й водночас несподіване. – Розкажіть про найбільшу театральну хохму. – Господи, як багато їх було! Є в нас спектакль «Міріам» за п'єсою Олега Юр'єва. Колізія: під одним дахом у молодої жінки переховуються білогвардійський офіцер, отаман, комісар… Спочатку роль Міріам грала акторка Віра Щуревська. На прогоні вона ненароком влучила бутафорською гранатою в актора Олександра Бірюкова, під оком у нього виник великий синець (для прем'єри гримувати не довелося). Коли Щуревська виїхала в Польщу, ми рішили оригінальну, цікаву виставу не втрачати, я стала грати Міріам. У Хмельницькому на незнайомій сцені герой Бірюкова падає, я притискаю його рогачем до підлоги, він кидає гранату, вона має полетіти за сцену, але потрапляє… мені в чоло. Звукорежисер у цілковитій розгубленості: абсурдно озвучувати фонограмою вибух... У мене гул у голові й зірочки в очах. А грати ще хвилин сорок. Торкаюсь косинки, вона волога. Після поклону полишаю сцену, підбігає Бірюков, запитує: «Іро, я тебе не сильно вдарив». Знімаю косинку, по обличчю тече кров. Викликали «швидку допомогу». У лікарні, коли накладали шви, дуже здивувалися, коли почули, що в мене попала граната (на моє щастя вона була дерев'яна, залізна мене просто вбила б). Потім колеги сміялися: «Персонаж помстився персонажеві». Перша виконавиця ролі Міріам влучила Бірюкову гранатою під око, а він влучив другій у чоло. Акторська робота, до речі, небезпечна, чимало несподіваного трапляється на сцені, не кажу вже про кіно. Але потім багато чого виглядає смішним, перетворюється в байки. – Чи є тенденція зменшення числа трагедійних спектаклів, гострих драм на догоду комедіям? – Звичайно, багато глядачів прагнуть комедій. Але є театрали, які їх не жалують. Ми намагаємося триматися міри, і завжди знаходяться вдячні глядачі, які однаково люблять комедію й драму. Адже свою публіку виховуємо ми. На виставі «Місяць у селі» був цікавий випадок: парубок на першому ряду щось шепотів, ділився враженнями з тими, хто праворуч і ліворуч. А в нас все великим планом, це здається, що артисти нічого не чують. Після фіналу хлопець, стоячи, аплодував, потім простодушно сказав: «Ходив на дискотеку, тепер буду ходити в театр». Взагалі-то глядачі дещо здичавіли, молоді люди плутають аншлаг з репертуаром, запитують: «Який у вас кіносеанс?». Ми намагаємося бути терпимими. У театрі наші глядачі просвіщаються. – Чи плекаєте Ви біля себе режисера-спадкоємця? – На жаль, поки що ні. Я багатьох режисерів запрошувала, у тому числі болгарських, французьких, американських, з ними виходили гарні спектаклі. А з нашими не завжди складалося так, щоб надалі співпрацювати. Скажімо, один випускник Київського театрального інституту не виправдав надій. Коли я побачила, що він зробив з виставою, сказала: «Дякую і перепрошую, це неможливо… До побачення». Довелося повністю робити інший спектакль. Хоча він вчився в хорошого педагога, я йому повірила. Але… Були, звісно, і удачі. В «Колесі» ставили Володимир Судьїн, Вахтанг Чхаїдзе, і багато інших режисерів, але до постійної співпраці це не призвело. Загалом, поки що режисерів-однодумців не маю, а їх допомога була б ой як потрібна. Може, ще прийдуть. Але як узяти? У нас і ставки такої немає навіть. – Тобто ви можете запросити разово? – Так. На деякі постановки, повторю, я запрошувала різних режисерів, але в закордонних майстрів спектаклі виходили ліпше. Втім, у процесі роботи бувало по всякому, я як художній керівник намагалася вчасно підправити, адже за великим рахунком я відповідаю за весь репертуар театру. Періодично хтось пропонує себе, але до постановочного фіналу ми не завжди доходимо, було кілька збоїв. Шкода загубленого часу. Доводилося робити зовсім інший спектакль, добре, що актори були вже, як кажуть, у матеріалі. На жаль, так іноді трапляється. Актори збентежені: «Ми не знаємо, що робити, заради чого…». – Спектакль розсипається… – Доводилося дію, логіку, психологію воєдино збирати. – Нову виставу режисуватимете Ви? – Так, буду ставити п'єсу Миколи Куліша «Отак загинув Гуска». Це цікава сатирико-романтична комедія, напрочуд актуальна, але практично забута. Куліш працював з Курбасом, і більше вона фактично не ставилася, хіба що в народних театрах, у театральних інститутах, здається, ще в Харківському драмтеатрі. П'єса не має серйозної театральної історії, а мені цікаво. Розраховую поставити в «Камінному залі», тільки сцену «поверну» по-іншому, глядачі сидітимуть інакше. І думатиму, кого з режисерів запрошувати для подальшої роботи. Володимир КОСКІН

Андрій \| 15.10.2011, 02:35 Розділ: Анонси, Події, Культура, Мистецтво	[Версія для друку] [Надіслати другові] [Обговорити на форумі]

Поділитися