[ Vox | Про спорт » Підіймати гідність в народі]

[Повернутись у розділ] Підіймати гідність в народі
Автор статті: [xfgiven_author] Автор: Євген СВЕРСТЮК Джерело: Газета "Наша Віра" Коментарі (1)
Гідність – таке просте слово, а за ним стоїть така складна світобудова. Відстоювати свою гідність, зберігати гідність, дотриматися гідности, відповісти з гідністю… Отже гідність – цнота самозахисна і тиха. На неї наступає нечестива сила, яка може – ображати гідність, зневажати гідність, не рахуватися з гідністю… Але є брак чи відсутність гідности, і то вже найгірше. Про таких прислів’я: «Йому у вічі плюють, а він каже, що то дощ…» То тема для цілого соціяльно-психологічного трактату. У цьому трактаті не слід забувати про міру людини не лише від ніг до голови, але й від голови до неба. Людина гідна свого Бога, а то вже цінність нерозмінна. – А які політичні цілі ви ставили, коли ризикували життям своїм і своїх близьких? – нерідко запитують учасників опору. – Чому цілі мають бути політичні? – Є цілі етичні, моральні, духовні… Нам ішлося насамперед про те, щоб жити чесно і підіймати гідність в народі… – То що то за героїзм шістдесятників?! Як тут не усміхнутися: большевицька школа прямолінійного мислення! Колись у глухому засланні харківський народник Павло Грабовський став українським поетом. Він одружився з засланою в ті краї російською революціонеркою. Їй імпонувало його апостольське обличчя, але заняття його здавалися нікчемними: думати, писати – хіба це діло? Інша справа – кинути бомбу… А діло було в ті часи, після 1881 р., коли бомбу вже кинули і убили царя Олександра ІІ… На його місце вже сів цар, на порядок гірший… Про що ж думав у тайзі той чоловік, який зумів за таких умов будити Україну і розпалювати за тисячі кілометрів вогники живої чесної думки? Думав про брак гідности… «Ні в одній країні брак самопошани так людей не жер», – писав він в Україну. «Сміле слово – то наші гармати. Світлі вчинки – то наші мечі». Отже, думав він про те, що ми й тепер думаємо, вже після всіх експериментів змінювати світ силою… «Железной рукой загоним человечество к счастью» – висіло гасло на Соловках… Чому в 60-ті роки так гостро стояло питання виховання національної гідности? В часи революцій, голодоморів і колгоспного рабства людина була обезбожена і затоптана, а слово її було використане для озвучення партійних гасел. Заклики до бойового і трудового героїзму і до радянської патріотичної гордости були, а про гідність забуто. В кіносценарії «Україна в огні» Олександер Довженко творить образ дівчини, якій прокурор закидає: «Де ваша честь і гідність?» — На що вона здивовано відказує: «Ви мені говорите про гідність? Мені говорили тільки про буряки»… Отже, нічого дивного, що поняття національної гідности тими ж прокурорами трактувалося, як вияв націоналізму. А цим уже займалося КҐБ. І то було логічно: людина з почуттям національної гідности не могла приймати рабської риторики, типу «беззавітна відданість партії», «вплив великого російського народу», «історична мрія про возз’єднання», «злиття націй і зникнення національних культур»… В середовищі рабів не резонує вільне слово, ба навіть бомба народовольця не матиме відлуння… Якби в нашому суспільстві була вихована гідність громадян, зокрема національна гідність, то хіба ми мали б в парляменті нардепів, які заперечують Голодомор, які озвучують імперські русифікаторські стереотипи, які не визнають борців за волю тієї України, яку вони представляють? Хіба ми тепер мали б проблеми української мови та інші проблеми, колись не зв’язані з прямим тиском Кремля? Потім міжреґіональний, міжконфесійний поділ на основі старих і нових стереотипів можна легко накинути тільки народові, який ще не зовсім прокинувся. Майже двадцять років відкритих кордонів зруйнували совєтський блеф про воєнну загрозу із Заходу. Західні технології і товари відкрили правду про якість життя на Заході. Однак дуже повільно проникає правда вищого, духовного порядку. Такий легкий розпад «нерушимої» імперії зла, таке раптове знецінення її страшної зброї, таке ганебне падіння її жорсткої ідеології – то Боже чудо, що відкрило Україні небачену століттями Свободу. Тим часом люди без гідности почали згадувати старі ціни на ковбасу і геть забули імена своїх предків, замучених Голодомором і убитих на війні, на яку їх гнали уже в 1939 р…. Вони не згадують мільйонів своїх земляків, яких вивозили в товарних вагонах до Сибіру на каторгу – без усякого суду. І людині без гідности нічого не поясниш. Саме ім’я Україна в світі було заблоковане і замасковане назвою СССР або просто «Росія». За 17 років стався такий інформаційний прорив, про який патріотам України в тюрмах навіть не снилося. Більше того, на геополітичній мапі світу Україна зайняла те місце, на яке спрямована увага світових політиків. Стоїть питання, як заповнити ті відкриті ніші українцями з почуттям гідности. Бо гідність підкаже, як діяти для відродження доброго імені України. Комуністична система виховала тип лукавого раба, який функціонує в умовах страху і контролю, але не діє в умовах свободи за покликом сумління і серця. На відміну від патріотизму, гідність є органічною і захованою на глибині. Патріотизм можна вдавати, перелицьовувати, демонструвати і, зрештою, змінювати… Звичайно, окрім справжнього патріотизму, що ґрунтується на національній гідності і моральних принципах. Нині багато «патріотів» думають, що треба виділятися своїм етнічним протистоянням. Хоч як вже висміяний пічкурний «патріотизм проти москалів, ляхів, жидів», а той бур’ян знов і знов вилазить з землі і нагадує нам стару селянську науку: бур’ян треба виривати з коренем і систематично… Інакше заглушить так важко вирощувану культуру. Часто бур’ян – у науковоподібній формі… Газети полюбляють гостру науковоподібність. Нині не зупиняються над тим, де не можна переступати межу. Про Президента пишуть, як про ділягу з конкуруючої фірми, з великим поетом – запанібрата, а Україну називають – «эта страна»… І все під гострим патріотичним соусом. Мені трапилась в кількох передруках стаття кандидата правничих наук «Чи проіснує Україна до 2017 року». Стаття майже аналітична і «патріотична» — про силу російського ведмедя. Але в даному разі нам досить самого підступного заголовку, на який клюнули різні видання. Коли Амальрик писав «Чи проіснує Совєтский Союз до 1984 року», то знав, що пише про останню імперію, під якою загнили економічні підвалини і падають ідеологічні ходулі. Окрім того, за ним стояли мільйони живих і мертвих з тим самим питанням. А наш «патріот» мавпує сенсаційну назву з мізерною думкою про дату виведення російського чорноморського флоту. Його «аналітичний» розум не торкається здорових підвалин, на яких стоїть демократична українська держава. Його «патріотична» думка також обминає питання, на чому до 2017 року буде триматися Російська Федерація, яка замінила в принципі здоровий постулат інтернаціоналізму на оголений шовінізм і повзучу ксенофобію. Буде триматися перекиданням своїх болячок на сусідів? Але вдумаймось в саму назву «патріотичної» статті – як з неї стирчить рабський комплекс і звичка дивитися на рідну країну чужими очима. Хіба міг би таке сказати чоловік зі здоровим національним інстинктом? Отой здоровий інстинкт і лежить в основі національної гідности. Він вчить любити, лікувати рани, посилати живлющі позитивні імпульси і кожен день давати приклад діяльної любови. Він вчить терпеливої і наполегливої праці на рідній ниві і щоденного стоїчного захисту свого поля. Тільки гоголівські «небокоптителі» лежачи гадають, що може статися за десять чи сто років. І гадають тому, що їм зовсім байдуже, куди йде життя. Жодна думка їхня не перелітає за огорожу власної садиби. Діяльний громадянин свого краю розуміє, що чистоту і лад слід наводити передусім в собі, бо ж «розруха починається в голові». І передусім у власній сім’ї і власній хаті. А отже і за порогом своєї хати підтримувати зневірених і вчити неохайних . І робити все з гідністю господаря, що подає добрий приклад. Егоїзм і неприхована корисливість сучасної людини є загрозою для суспільства. В нормальному суспільстві має вибудовуватися і постійно підійматися ієрархічна суспільна піраміда. Коли немає вершин і мало тих, що пориваються на вершину, жити стає тоскно і зникають усякі правила гри, а за ними вже і правила шляхового руху… Більшість суспільних проблем після большевицької революції виникло через падіння культури і через ліквідацію людей високої гідности. З рабами легко організувати терор і «чистки», але не можна створити високих інституцій, де панує закон і діють чесні правила гри. Плебей може розбагатіти і запровадити в своєму домі розкіш, але він не може зрозуміти, навіщо витрачати гроші на культуру, яка не дає прямого зиску. І чому треба поважати людей високої гідности у всіх інституціях, навіть коли вони не є провідними спеціялістами. Суспільство має постійно вибудовувати свої вершини, інакше звідусіль будуть скарги на невідповідність людей своєму становищу і на засилля кримінальних типів, що займаються політикою, правом, а заодно церквою… А народ буде зневірюватися і ремствувати: «Навіщо така незалежність?» Справді, на тому рівні, де немає етичної єрархії, не може бути добору, ні здорових умов для розвитку, де вже почнуть виділятися особистості, що творять погоду. Не багатих, не успішних, не дипломованих, не високопоставлених цінує суспільство, а тих, у кого багатство і успіх забезпечені нерозмінною гідністю особи, котрій можна вірити «Нам треба моральних авторитетів» - вважають журналісти. Не завадить, але навіщо вони? Та й чи помітять їх раби зорового поля? Нам треба гідних громадян, на яких можна покластися чи то в політиці, чи в бізнесі, чи в школі. То і будуть авторитети, на яких тримається кожен колектив і кожна клітина громадянського суспільства. І то програма цілком реальна: в розумній і чесній людині той потенціял закладено. Але чи може реалізувати свій потенціял молода людина в споживацькому середовищі, де не культивуються моральні чесноти і вищі цілі, задля яких люди усіх часів готові були покласти своє життя? Молодість має крила. Тільки ж хтось її має вчити літати і відкривати на обрії звабливі вершини. Культ вершини в суспільстві те саме, що в спорті прагнення недосяжного – з дотримуванням правил гри і вірою в себе. А може, ці уроки банкрутства готують нам стрибок на нову духовну височину, де наука і релігія разом зійдуться в «точці Омега» — за вірою Теяра де Шардена? У всякому разі, перед вашими молодими очима — щоденна безформність, де ви маєте надати матерії кшталту, і прокладати дорогу, і випробувати щаблі, й випромінювати світло зі стоїчною вірою і гідністю. Тільки не забуваймо 103-й Псалом: Посилаєш Ти Духа Свого — вони творяться, і Ти відновлюєш обличчя землі… Забираєш їм Духа — вмирають вони, та й повертаються до свого пороху…Зі слова перед студентами УКУ 18 червня 2005 р. Читати цю та інші публікації у своєму телефоні на своєму сайті

Myshko \| 18.12.2008, 22:26 Розділ: Ідея, Постаті, особистості, долі, Держава, Політика, Суспільство, Національна ідея, Мова, Народне, Історія, Філософія, Релігія, Людина, Особистість	[Версія для друку] [Надіслати другові] [Обговорити на форумі]

1. fisher7

04.01.2009, 19:29

"ПІЧКУРНИЙ ПАТРІОТИМ" - геніально. Таке може промовити тільки Сверстюк. Проте за цим вгадується і ілюзія автора, що є нібито непічкурний патріотизм. До речі, навіщо вчити літати того, хто має крила?! Навіщо пояснювати, нащо літаєш?!!! Кому?