Балтійські метастази Путіна, Про шкідливий вплив російської діаспори на суспільні процеси в Балтіро Нлаштування

[Varnak]

Балтійські метастази Путіна
Дещо про «п’яту колону» Москви, інтегровану у політичні структури прибалтійських країн
Наталія ЛЕБІДЬ

Аналізуючи ситуацію в Україні, можна чітко сказати: будь-яка експансія є успішною, якщо спирається на внутрішню «п’яту колону». Живильне середовище для проросійського екстремізму присутнє у кожній з колишніх радянських республік, і країни Балтії — не виняток. Помилкою є вважати, що раннє «дорослішання» Балтії, котра першою розірвала пуповину з СРСР, і подальше членство в Євросоюзі та НАТО стало надійною протиотрутою щодо заміряння реанімувати колишню імперію. Цьогорічне святкування «дня перемоги» з георгіївськими стрічками і подібною атрибутикою (зокрема у Латвії) свідчить: небезпека не минула. Вона, навпаки, зростає.
І походить ця небезпека не тільки від російських громад всіх трьох країн. Хоча діаспора, безумовно, грає першу скрипку. Серед тих, хто тримає руку Кремля, є й етнічні прибалти. Вони у синергії з російським прошарком створюють політичні партії, які перебувають переважно на маргінесі, проте все-таки існують. У ситуації, коли відбувається поляризація настроїв на тлі розв’язаної Росією війни в Україні, партії-маргінали отримують нагоду загострити увагу на своїх тезах. А тим часом, класифікувавши Росію як терористичну державу, Даля Грибаускайте — найяскравіший балтійський лідер — поставила мешканців регіону перед вибором: з нею вони чи з Путіним. Саме тут і активізуються представники істеблішменту, котрі схилятимуть свій і чужий електорат до союзу з РФ.

...
...Проблема російської діаспори та її шкідливого впливу на суспільні процеси в Балтії є гострою та актуальною. Російськомовне населення всіх трьох балтійських республік не бажає залишати своєї власної зони комфорту, розширювати кругозір та розвивати в собі бодай найменше критичне мислення щодо російської пропаганди. Воно традиційно віддає перевагу російським телек*ам, успішно засвоюючи їхню маячню. На добре підготовлений ґрунт лягає родюче зерно. А ті, хто буде його плекати, зрощувати та сподіватися на урожай, перебувають у всеозброєнні — завдяки російським же грошам та російським зв’язкам.

Подробиці див. на сторінках
Україна молода, номер 091 за 09.07.2015
*.umoloda.kiev.ua/number/2678/186/93947/

--------------------------------------------------------

"...москалі є москалі. ...Де б вони не перебували — чи у себе на батьківщині, чи в полоні."

Ось як згадує їх біженка - втікачка від комуністичного раю, що опинилася в 1944 році в Німеччині (див. Олексій Воскобійник. Повість моїх літ. kin.host22 /v2.html#v2_8)

... Місто Кассель не мало свого українського табору втікачів. Записалася я до російської школи. Тато казав:

— Тут росіяни такі, як і ми. Також політичні біженці. Вони ненавидять більшовиків, і ми ненавидимо їх. Тепер ділити нам нема чого. Вони втратили свою землю. Ми свою. Йди, доню, до їхньої школи. Без науки ти — ніхто.

Я довго відмовлялася. Не знала російської. Не хотілося в школі пасти задніх. Характер такий у мене. Якщо уже братися за щось, то бути першою. Пішла шукати роботу. Нікуди не взяли. З одного боку — мала, 15 років. З другого — не німкеня. Навіть телеграми розносити мені на пошті не довіряли...

Записалася-таки до школи. Незабаром заробила добрі оцінки. Найняли перед цим іншого репетитора. Якогось царського аристократа. Він мене добре підготував. Радів за мене: здібна, мовляв, у нього учениця. Порекомендував мене в російську гімназію. Імені Ломоносова.

Переїхала в ту гімназію. Гарні будиночки. Навколо ліс. Словом, інтернат для хлопців та дівчат. Учителі-емігранти любили свою професію. Гімназія мала власні гуртки самодіяльності, хор. Я співала в хорі і в нашій українській церкві.

У "Майській ночі" — за Миколою Гоголем — грала головну роль — українки. Теж Галі. Одержала від того величезне задоволення. Не відставала і в навчанні. Найздібніших переводили на клас вище. До таких потрапила і я. Та от лихо: хтось із моїх учителів почув, що я з мамою та й із сестричкою розмовляю українською. Та ще й відвідую українську православну церкву. Співаю у хорі. До того я до росіян дуже добре ставилась. Не помічала між ними і нами, українцями, різниці. Тільки у мові. Та ж релігія. Ніби й люди схожі на нас. А тут таке почалося. Наші сусіди-галичани сказали: москалі є москалі. Я відчула: то й справді так.

Де б вони не перебували — чи у себе на батьківщині, чи в полоні. Вони всі аж на дибки піднялися. Мовляв, записалась у їхній табір, то ставай з голови до ніг "русской". Страшенні вони шовіністи. Це уже я потім зрозуміла. Але й тоді відчула на собі їхній дух, характер. Окрім того, вони природжені донощики. Наклепали на мене, одразу про все, директору гімназії: у нашу гімназію затесалась "хохлушка". А той одразу: "Как? Она українка? Дроботова?"

Хоч я ніколи "Дроботовою" не писалася. Виявилося, вони мене так записали. Без мого дозволу додали оте своє "ова". Після цього і пішло і поїхало.

— Ти сказала "чого", а треба "пачєму"!

І ліплять у журнал успішності першу "трійку". Горда я була. Такою і залишилась. Плюнула я на ту "русскую" гімназію, на тих недорікуватих шовіністів і пішла геть. Ще й батьків переконала. Забралися ми із шовіністичного табору. Тато дійшов висновку:

— Ставились до них як до людей, а вони...