До Дня "Побєди" - Ніщо не забуте. Корюківка: трагедія чи злочин?, 1-2 березня 1943-го нацисти знищили 7-тисячне українське містечко. Чер Нлаштування

[Varnak]

Корюківка: трагедія чи злочин?
1-2 березня 1943-го нацисти знищили 7-тисячне українське містечко. Червоні партизани не втручалися
Марія ОСТЕРСЬКА

Корюківка на Чернігівщині — найбільше серед європейських поселень, знищених нацистами під час Другої світової війни. У ході каральної акції окупанти убили 6700 людей. За що ж так покарали мирних жителів? Архіви, наразі відкриті, дають відповідь на це запитання. Отже, Український інститут національної пам’яті до скорботної дати поширив серед журналістів і педагогів детальну історичну довідку про ті події. Згідно з документами, у лютому 43-го у лісах неподалік Корюківки розташувалося партизанське з’єднання під командуванням Олексія Федорова. Червоні месники приходили до селян по їжу і дорогою шкодили окупантам. У відповідь німці арештували в містечку членів сімей партизанів. «Федорівці» помстилися: у ніч на 27 лютого розгромили німецько-угорський окупаційний гарнізон Корюківки. Розстріляли 78 солдатів та взяли трофеї — 2 кулемети, 119 гвинтівок, 3 тонни солі та ще дещо. «Решті мешканців Корюківки вони обійшлися дорогою ціною», — зазначає історик Олександр Зінченко.

Начальник штабу 399-ї головної польової комендатури у місті Конотоп Байєр Бруно Франц наказав стерти Корюківку з лиця землі. Очолили виконавців злочину представники зондеркоманди 4а (що провадила розстріли в Бабиному Яру у вересні 1941-го). Уранці 1 березня Корюківку оточив каральний загін. Жителів заганяли у великі будинки і розстрілювали. Містечко підпалили. А через тиждень повернулися, щоб добити тих, хто вцілів.

«У час, коли 300-500 карателів нищили Корюківку, за 15 кілометрів перебувало партизанське з’єднання Олексія Федорова чисельністю від 3 до 5 тисяч вояків, яке за кілька днів до того розгромило окупаційний гарнізон у цьому селищі, — нагадує історик, співробітник Інституту національної пам’яті Сергій Бутко. — Проте партизанське командування на чолі з Миколою Попудренком так і не віддало наказ захистити населення». Історик пояснює, що, попри масштаб трагедії, у радянські часи вона не стала одним із символів нацистських злочинів. Вірогідно, тому, що спростовувала образ радянських партизанiв як «народних месників», які «захищали місцеве населення». Утім правда про ті події потрібна для розуміння нашого сьогодення, коли знову точиться війна, — переконаний директор УІНП Володимир В’ятрович. «Радянські партизани реалізовували цілі, поставлені перед ними Кремлем, навіть якщо це призводило до масових убивств цивільних, — каже пан В’ятрович. — Війни, в яких сторони не рахуються з життям людей, перетворюють їх на заручників військово-політичних планів. І мають бути визнані злочином, неприпустимим у сучасному світі».

Варто знати

Корюківська трагедія — один iз багатьох випадків знищення нацистами населених пунктів на українській території. За підрахунками Українського інституту національної пам’яті, за час німецької окупації України свідомо було знищено понад 670 населених пунктів на території 16 сучасних областей України та Автономної Республіки Крим. Жертвами таких каральних операцій стали щонайменше 50828 убитих.

Україна молода
Номер 029 за 27.02.2015
<a href=" *.umoloda.kiev.ua/number/2616/116/92039/" target="_blank"> *.umoloda.kiev.ua/number/2616/116/92039/</a>

P.S.
Чомусь не працює посилання - що я неправильно зробив?
Varnak

[Varnak]

Нижче спогади очевидця про "подвиги" червоних партизан на окупованих німцями українських територіях під час "Великої Вітчизняної"

"Під час безладної і швидкої втечі на схід, а також внаслідок раптового оточення Миргородщини німецькими частинами на наших землях залишилося, за висловом того, хто їх породив, – Леніна, чимало "різної швалі". Перш за все це були в'язні, кілька тисяч яких так і не встигли перегнати через територію України в глибинку Росії для дармової праці. По лісах розповзлися оточенці – переважно люди різних національностей з Російської Федерації: татари, чуваші, мордвини. Їх виловлювали так звані райкомівці – підпільні обкоми діяли – і записували в червону партизанку. Якщо хтось відмовлявся, тихо, без пострілів карали "нагорло" – вішали.
...
У комендатурі працювала вродлива перекладачка-українка. Не з місцевих. Викликали селян, запитували їх, чому не здають сала. Кожен відповідав:
— Сала не здаю, бо нема. Але здам замість сала десяток яєць. Це відповідало німецькій податковій інструкції. Перекладачка доносила до вух німців:
— Для вас не здам ні сала, ні курей...
Селян били, знущались, садили в "холодну". Десь через півроку до Миргорода для роботи в редакції газети прибув з Буковини український перекладач з німецької на прізвище Тарушинський-Трушабка. Він випадково потрапив на один із таких допитів і був настільки вражений почутим перекладом, що йому й власну мову відібрало. Він не міг вимовити й слова. Він чув і бачив, як німці били чергову жертву. Зовсім безвинну.
Після допиту він розповів про все коменданту. Той наказав все перевірити. Незабаром слова немолодого буковинця підтвердились. Перекладачка виявилась комсомолкою, яку було залишено працювати в підпіллі. Працювати можна було і треба було для України. Але в ім'я чого і для чого необхідно було позбавляти життя українських селян, людей простих і щирих? Адже їх і так чимало винищила совєтська влада. Комсомолку через кілька днів повісили.

Поліцаї, які називали себе татарами, узбеками, мордвинами (оминали слово "росіянин"), ґвалтували наших дівчат, жінок, грабували людей.
Колишній секретар райкому організував невеличкий партизанський загін, який складався з політруків, двох енкаведистів, радистки і дівчини-розвідниці. Вони перерізали дроти, телефонні кабелі, убили у районі трьох німців. За ці їхні "подвиги" безневинні українці поплатилися головами. Німці хапали на вулицях перших-ліпших як заложників і з кожної сотні кожного п'ятого розстрілювали. Мій шкільний товариш був схоплений тричі, і тричі доля йому посміхалася. Він ні разу не став п'ятим – розстріляним. Німці спалили також троє сіл. Як бачимо, партизанські "подвиги" не варті були тих безневинних жертв. Особливо було жаль діточок, які живими згоряли в полум'ї фашистської помсти."

Олексій Воскобійник. Повість моїх літ.
kin.host22 /v1.html#v1_37

[Олесь Вахній]

Ідея показати гнилу суть савєцької терористичної "партизанки" - правильна. Але як вона чиниться? Що за терміни "Вітчихняна війна", "народні месники" (чи то б пак червоні)?

[Varnak]

А ось як населення України тікало від комуністичного раю під час "Великої Вітчизняної" Спогади біженки Галини Воскобійник

"Через терни до ... невідомості
(Друга оповідь моєї дружини Галини)

Тато йшов попереду довгої валки возів. Пам'ятаю, над нами летіли журавлі. Птахи — на південь, а ми на захід.

— А чи справді ми прямуємо на захід? — стиха запитав сам себе тато. Уточнити не було у кого. Батька вибрали за старшого. Йшли на Знам'янку, а опинилися за Первомайськом. Зустріли німецький обоз. Там були українці-перекладачі. Судячи з вимови, галичани. Добрі люди. Сказали: "Перепрошуємо, то не туди. Ви якраз ідете в пазурі звіра..."

Валка повернула. Гнали коней вдень і вночі. Здається, й не зупинялись. Може, ненадовго. Дуже ненадовго. Їли прямо на возах. Під час руху. Заспокоїлись, коли побачили дорожній знак і стрілку: "Могилів-Подільський". Тато мовив:

— Слава тобі, Господи! Звідти недалеко до кордону. За Могилевом-Подільським Україна кінчається...

Мама заплакала. Це передалось нам — старшій моїй сестрі Марусі та мені. Рая — ще немовля. Брати Григорій та Микола мовчали.

З нами ще їхали з Дніпропетровщини п'ятеро братів Шапок, і в кожного повний віз дітей. Одне одного менше.

Далі просуватися стало ще важче. Подільські чорноземи масні, як чорне масло. Недаром гітлерівці вивозили поїздами наші чорноземи до Німеччини. Маруся гнала корову. Вгрузала в багнюку. Відставала від нас. Батько кричав:

— Маню, не відставай! Заблудишся...

Біля якогось села — назви не пам'ятаю — нас зустріли жіночки.

— Куди ж ви йдете? Там партизани...

Усі розгубилися. Просувалися як по зачарованому колу. Три дні валка не зупинялась. Куди не поткнемось, попередження: "Там червоні партизани". Пограбують, дітей поб'ють. С* досі проймає серце. Нарешті, вирвались на битий шлях. Дощило. Накрили підводи. Хто чим. Їхали, як цигани. Попереду зблиснув свинцевим кольором Дністер. Дивилися на річку як на порятунок. Аби швидше на той берег.

Возів на шляху все більшало і більшало. Здавалося, вся Україна тікає від ката Сталіна. Цей с* перед батьком Сталіним і нам, малим, передався.

Перед самісіньким в'їздом на міст сталося щось страшне. Згадую те як жахливий сон. Здавалося, то не я там була — мені про це розповідали. Над берегами річки зависли молочні тумани. Людей за кілька метрів не було видно. Ввижалось, — мабуть, через туман, — що зовсім поруч ревуть двигуни танків, танкеток, автомашин. Брязкотять гусениці, мукає стривожено худоба, іржуть коні, шарахаючись то в один, то в другий бік. Верещали перелякані діти. Розпочався Страшний суд.

Тисячі людей — військових і цивільних — сунули до переправи. Щось кричали німці. Кричав наш тато. Благав триматися купи. Йти в напрямку Дністра. Гітлерівці запанікували. Бігли, не відстрілюючись, кидали зброю, скидали на ходу свої мундири. Десь з лівого боку, з лісу, почали бити гармати. Засвистіли кулі. Потім з'явилися танкетки. Почали обстрілювати шлях. Тато наказав з'їхати з дороги. В обоз врізались совєтські танки. Перемелювали на своєму шляху все, що потрапляло під гусениці. Трощили вози, візочки, тачки, коней, корів, жінок, дітей. Стояв вереск і ґвалт. Небо, певне, нічого страшнішого ще не чуло і не бачило. Я й досі прокидаюся ночами від того с*у. Інколи скрикую. Розплющую очі і сама себе заспокоюю: "Жива!"

Крізь вогонь і туман помітили віддалік скирти соломи. А може, й сіна. Та це не мало ніякого значення. Тато спрямував коней туди.

— Де діти з коровою? — закричала мама. З нами не було ні Гриші, ні Миколи, ні Марусі. Я з дітей залишилась найстаршою. Маленька Рая плакала. Досі, як згадую, і у самої сльози навертаються на очі. Питаю себе: "Як могли?"

Мама накинула на мене довге синє батькове пальто.

— Галю, ти у нас розбитна. Залишайся при дорозі... Ми будемо вас з Манею біля скирт чекати...

Валка возів посунула до далеких скирт. Вечоріло. Накрапав дощ. Я підняла поли татового пальта. Накрила ними голову. І стояла. Повз мене ревли уже німецькі танки. Німці нарешті відбили атаку. Скреготів метал. Бухкали гармати. Вибухали снаряди. Німці розвернули величезні гаубиці. Почали стріляти. Навкруж свистіли кулі. Я тоді нічого не розуміла, не відчувала с*у. Він прийшов згодом. Хтось до мене крикнув з воза:

— Мала, сідай на підводу. Загинеш...

Я вперто чекала сестру. Трасуючі кулі, бачила, вилітали з лісу. Летіли, як джмелі. Тепер мені стало страшно. Я пішла обіч дороги. Канавою. Не бачила ні Марусі, ні корови. Далі йшла полем. Наштовхнулась на німецьких саперів. Вони тягли дроти. До мене підбіг офіцер. Ламаною мовою закричав:

— Девочка, назад! Тут міни."
.....
Олексій Воскобійник. Повість моїх літ ( kin.host22 /v2.html)