На головну На головну На головну
 
 
Google
Google
« Липень 2007 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031 
Архів публікацій

 


[ Реклама ]
Реклама від "Порталу українця"
Запрошуємо до співпраці


[ Стрічка публікацій ]
 
 
 
 

Віктор Женченко: «Я тримаюсь на музиці, поезії і друзях»

Автор: Володимир Коскін
Джерело: Портал Українця
Коментарі (0)


Віктор Женченко... Співак, поет, актор, діяч культури. Талановита, універсальна людина, яка вміє захоплюватися щиросердно чеснотами й талантами інших людей, а це вже рівень богоугодного ставлення до світу.

Народився на благодатній Полтавщині в селі Оболонь Семенівського району, де немає жодного клаптика, який би не був переораний безліч разів безжальним плугом Великої Історії.



Сказати, що Віктор Женченко має складну долю — майже нічого не сказати. У воєнні роки сиротою він двічі переступив смерть. Кілька разів тікав з дитбудинку, шукаючи матір, батька, родичів. Різного люду набачився в брудних «теплушках»: одні жаліли, інші викидали, як цуценя, з вагона, забираючи нехитрий сирітський харч. Одного разу вилетів у сніги аж під Іркутськом. Двоє добрих сибіряків-залізничників випадково врятували. Підлікувавши сяк-так обморожені щоки й руки, дорожня міліція знову здала мандрівника-невдаху до непривітного хорольського притулку.
Навесні 1945 року Вітька Женченка, що знесилів від постійного недоїдання, звалила епідемія. Кілька днів нестерпних марень — і він знепритомнів. Медична сестра дитбудинку, не виявивши пульсу, віднесла його надвечір у якусь комірчину, щоби «долежав»...

«Врятували мене,— згадує Віктор Васильович,— моя бабуся Параска, якій в ту ніч наснився віщий сон, і дідусь Яків. Він за півночі дійшов з Оболоні до Хорола, відшукав мене і на руках — від села до села! — доніс до отчої хати».

Удруге підліток Віктор Женченко ледь не загинув, коли на косарці косив за сім кілометрів від села люцерну, і коні, злякавшись зайця, понесли. Ножі полосонули по сухожиллях лівої ноги, перерізавши її до кістки. Якимсь дивом Віктор випряг одного гриваня і, стікаючи кров’ю, догуцикав до лікарні.

Віктор Женченко вмів не тільки вправно працювати на землі, а й співати. Керівник шкільного хору Іван Іванович Сироватка звернув увагу на міцний тембральний голос хлопця. Згодом — перемога на обласному огляді художньої самодіяльності в Полтаві, потім у Києві, і... запис на Республіканському радіо. Невдовзі з Харківської консерваторії надійшов лист-запрошення, там почули талановитого дев’ятикласника... У консерваторії Віктор опинився, не знаючи навіть нотної грамоти. Мусив за два роки, аби не відрахували, все надолужити.

«Все було б гаразд, якби не прокляте безгрошів’я,— згадує Віктор Васильович. — Воно пригнічувало до відчаю... Хотілося їсти. Стипендії не вистачало, а допомоги я не чекав. І знову мені голодному, ставили голос...»

О, як це важливо — мати свій голос, мати своє місце в житті — вибороти право здійснитися, стати людиною, щоб світитися.

«Все, що навколо нас цвіло,
Світилося тієї ночі:
Світилося твоє чоло,
Світились очі,
Світився молоденький дуб,
Світилась у степу могила,
Все, що злітало з наших губ, —
світилось!»


— Вікторе Васильовичу, по зрізі дерева досвідчені лісівники можуть прочитати всю його біографію. А що на «зрізі» вашої долі можна прочитати?

— Напевно, що я фахово займаюсь тим, до чого маю хист і завжди прагнув душею. Радію, бо подобається робота, і ще більше тішусь, коли вдається комусь допомогти хоча б на зернину. Щоденно розбудовуючи спільні проблеми й ситуації, я щось роблю для себе старшого і для себе меншого, вкладаю частку праці в те, що сумарно називається народ, нація, держава.

Трудовий шлях я розпочав майже півстоліття тому в колгоспі, згодом навчався в Харківській консерваторії. Як оперний і камерний виконавець співав в оперних театрах й концертних установах по усьому Радянському Союзу, за кордоном. Після Донецького оперного я потрапив в Ташкентський театр опери та балету імені Алішера Навої. У Ташкенті, до речі, вивчив узбецьку мову, що стоїть у центрі тюркської групи мов країн колишнього Радянського Союзу, отже, її знання дозволяє спілкуватися з азербайджанцями, татарами, казахами, туркменами тощо.

Будь-який народ, якщо ти не знаєш його мови, ніколи не відкриє тобі душу. Хіба що український народ, який товчуть майже чотириста років, знущаються з нього, а він відкриває серце і щирістю, добротою облагороджує тих, хто його ображає. Найдіть таку державу світу, де б половина парламенту розмовляла рідною мовою, а половина — польською або мовою Зімбабве. Нема такої держави.
Дослідники даремно шукатимуть у різних кутках планети народ, котрий би без шаленого тиску, добровільно дозволяв негідникам, які знущаються над честю і гідністю його тисячолітньої історії, розмовляти чужинською мовою в найвищому законодавчому органі. Нісенітниця.



— Коли почався Женченко-поет?

— До поезії я прикипів у школі. У п’ятому класі став лауреатом Республіканського поетичного конкурсу серед школярів. Друкувався в дитячих газетах «Зірка», «Пионерская правда», в районці. Я бачив світ по-іншому, ніж люди навколо мене, і, щоб передати свій стан, брався за рідне слово.

Упродовж 33 років я — член Спілки письменників України. Маю 12 власних книжок та 20 книжок перекладів — з узбецької, казахської, татарської тощо. Упорядкував першу антологію хорватської лірики. Хорвати, щоб відстояти самостійність своєї маленької держави, взялися за зброю, серед них було чимало поетів, які загинули. Я не звинувачую ні сербський, ні хорватський народи, у братовбивчу війну їх втягнула вселенська змова — нищити слов’янство.

У світі залишилась найнепокірніше древо народів — слов’яни: українці, росіяни, білоруси, болгари, серби, чехи, словаки, поляки... Комусь слов’янство заважає, усе робиться для того, щоб це древо знищити або ж зробити так, щоб слов’яни одне одного нищили. Розпалюється страшне багаття між росіянами й українцями. І хай росіяни не думають, що те багаття змилостивиться перед ними, вони згорять, як снопи, і ми згоримо, як снопи, ніхто не виграє. Нас зблизить тільки порозуміння й любов, повага до великої спільної історії! Стикаючи нас лобами, ослабляють принаймні фланги Росії,— для того, щоб її ковтнути. Ось який далекий приціл.

— Ви співак, який пише поезію, і поет, твори якого інші співають.

— Мені пощастило, що на мої вірші писали музику найкращі мелодисти ХХ сторіччя — Климентій Домінчин й Олександр Білаш.З сучасними композиторами мало співпрацюю, бо вважаю, що в пісні має бути мелодія, а не суцільний ритм-грюкіт. Я не звик, щоб виконавці «ковтали» мікрофон і кричали страшні тексти, замішані на сексі, беззмістовності, непрофесійності.

Цій гидотній навалі я хотів би протиставити мужні чоловічі пісні. З композитором Олександром Бурміцьким ми якраз працюємо над новою піснею, яку я найближчим часом запишу з оркестром народних інструментів під орудою Віктора Гуцала. Кожен поет мріє створити таку пісню, щоб вона злітала з вуст рідного народу, тоді до поета приходить щастя.

— Людина тримається на стовпах-друзях. На кому Ви тримаєтесь?

— Я щасливий: мене оточують красиві й талановиті друзі. Водночас я багато подорожував світом, об’їздив 35 країн. Спілкувався з високоповажними людьми. Зрозуміло, якби на запитання з історії України я не зміг відповісти, то від сорому згорів би. Не знати про найдорожче? Як можна! Господи, якщо ти українець, то мусиш знати біографію своєї країни хай вже не досконало як фахівець, то хоча б панорамно...

Першим моїм учителем був дідусь Яків, якого били й вислали в Сибір за те, що не захотів вступити в колгосп. Він повернувся живий додому, зненавидівши катівну владу, на колінах просив: «Боже, дай мені здоров’я, щоб я дожив до того часу, коли цей варвар умре». І він на місяць пережив Сталіна. Дід усе вмів робити, привчив мене до праці, радів з моїх успіхів і фактично окреслив мою дорогу. Коли помирав, попросив: «Приведіть негайно до мене Вітька». І мене за п’ять кілометрів швидко привезли мотоциклом. У мить просвітління дід сказав: «Вікторе, ти мені обіцяв, напиши хоч одну книгу». Іще дід Яків попросив, аби я свого майбутнього сина назвав Василем (у діда на війні загинуло троє синів, у тому числі мій батько Василь). І третій наказ діда був такий: «Щоб ти ніколи в житті не був колгоспником, тікай куди хочеш, здобудь спеціальність. З мене знущались, я отримував трудодні і нічого не досяг у житті». Усе, про що просив мене дідусь, я виконав.

Енергія мого роду велика, могутня, женці-женченки з козацького роду, ми впродовж трьохсот років не були кріпаками, багато людей цього роду увійшло в історію. Прізвище моїх пращурів є в списку письменника Івана Петровича Котляревського, котрий у 1812 році на заклик царя захистити землю і віру прибув у гущу сіл в гирлі річки Сули записувати добровольців-одчайдухів у п’ятий ополченський козацький полк. Мої пращури служили в полку їх імператорської Величності. До моєї ювілейної книжки вибраного увійде також фотографія моїх діда й прадіда, одягнених у військову форму того полку. За ту службу на захист країни та за «куркульство» більшовицька влада потім по-нелюдському познущалась — дванадцять родин Женченків виселили в Сибір. А вони увінчували державу славою,— у нашому роду аж три Герої Радянського Союзу.
Змалку мене супроводжували дивовижні вчителі, яких я обожнював. Вони повернулися з війни поранені й покалічені: хто без руки, хто без ноги, але педагогами-психологами були унікальними.

Мені поталанило, що зі мною дружив Степан Турчак, блискучий диригент, якому не було рівних у Європі. Колись легендарний Герберт фон Караян віддав йому диригентську паличку і сказав: «Я можу спокійно помирати, бо є феноменальний український диригент Степан Турчак».
Сорок років у житті й роботі я поруч з Борисом Олійником. Згадую ті чорні часи, коли Олійника «викинули» з секретаріату Спілки письменників України, заборонили виконання його віршів і пісень. На телебаченні, куди я прийшов записувати пісні на слова Олійника, мені так і сказали: «Не можна. Заборонено».

— Це було, напевно, наприкінці 80-х років?

— Так, тоді сумнозвісний Маланчук очолив ідеологію. Навіть Борису Іллічу було нелегко. Я на червоний терор відповів мистецькою акцією — дав сольний концерт у Національній філармонії, де прозвучали пісні на його вірші. Що тоді творилось! Там уперше я виконав унікальну пісню Олександра Білаша «Заболю, затужу...» на слова Олійника.
Потім Борис Ілліч сказав: «Вікторе, будемо лікуватися». І от втрьох (до нас приєдналась народна артистка України Діана Петриненко) ми поїхали з концертами від села до села, починаючи з Лубен і до його рідної Зачепилівки Новосанжарського району. Люди приходили хмарами, газети про це писали. А КДБ підняло ґвалт: «Що ж це робиться? Олійник, Женченко й Петриненко людей піднімають». Отакий був ідіотизм...

У мене і в самого було чимало неприємностей, я завжди добром згадую голову Спілки письменників України Юрія Мушкетика, котрий мене захищав від безглуздих анонімок-доносів...

Мене довго не пускали за кордон. Уявіть, у Парижі афіші (два на півтора метра) мого сольного концерту, літак уже починає розгін, і раптом «гоп-стоп», відчиняються двері: «Женченко на вихід». І я не лечу. Тоді все робили, щоб я психологічно зламався. Взагалі то була якась чорна хвиля: пішов з життя Григір Тютюник, потім Віктор Близнець... Уявіть мій моральний і психологічний стан. П’ятнадцять років я був «невиїзний»!



— А якими перспективами Вас втішає демократична дійсність?

— У жовтні мені виповнюється 70 років, а це перспектива не дуже весела, якщо говорити відверто. Хоча інколи хлопці підбадьорюють: «О, ти ще в нас просто огірочок». Але ясно, що я вже не той «огірочок»... Мене живить любов до слова, з ним я ніколи не розлучаюся, пишу переважно ночами, удень жодного вірша не написав за весь вік. Творчість починається після дванадцятої години ночі,— це мій золотий час, у хаті всі сплять, а я зачиняюсь у своєму кабінеті, у мене розкішна бібліотека — майже п’ять тисяч томів унікальної літератури, там я знаходжу ту ауру, можу і своє щось викресати й залишити на папері. Мені добре, я плідно працюю, радію, під ранок буджу дружину, а вона сонно відмахується: «Вікторе, четверта година ранку, я ще посплю...» — «Та я тільки вірш прочитаю...» Вона сміється: «Ну, читай». Готую «Вибране». Визріло ще дві книжки: поетична й прозова — згадки в деталях про життя. У мене багатий архів: щоденники, документи, фотографії. Скажімо, є фото, на якому мене цілує, обнімає Микита Хрущов. Я спілкувався з Борисом Єльциним у Юрмалі завдяки Юрієві Щербаку, який мене з ним познайомив. Ми всі троє допізна не раз спілкувались. Це був тривожний 1990 рік, дуже для Бориса Миколайовича важкий, він був оточений різними страшними людьми; як він залишився живий, складно збагнути. До речі, Єльцин — далекоглядна людина, він тоді казав: «Виктор, передай как можно быстрее Борису Ильичу, пусть убегает из Москвы в Киев, к своему народу». Мені здається, якби в той час Борис Ілліч це зробив, то Україна зовсім іншим шляхом пішла, за 15 років це була б квітуча могутня країна. В Олійника тоді були великі шанси стати президентом. Єльцин додав: «У вас, украинцев, это единственная фигура. Попросите Олийныка, чтобы он возглавил государство».

Борис Ілліч, як ніхто інший, уміє оточувати себе професіоналами, відчуває кожну людину і має властивість концентрувати навколо себе вдумливих і порядних людей.
У ряду знакових особистостей, з якими мені поталанило познайомитися, був дивовижний Василь Шукшин... Я зберігаю чимало листів від нього.

Я листувався з блискучим поетом світового значення Євгеном Євтушенком. Познайомився я з ним у Коктебелі в Будинку творчості Спілки письменників. Я дуже люблю далеко запливати в море. От і тоді заплив далеченько, ліг на спину, відпочиваю. Коли чую, хтось потужно розрізає воду. Дивлюсь: Євтушенко. Він був міцний чоловік, спортсмен, чудовий плавець. Підпливає і каже: «Как тебя зовут?» «Виктор». «А меня знаешь?» «Да вас весь берег знает, весь Советский Союз». «Охо-хо-хо»,— йому це приємно було чути. Погомоніли трішки, пливемо назад. Він каже: «Заходи вечером ко мне. Будет весело». Заходжу, а він завжди любив, щоб його супроводжували п’ять-сім дівчат, наприклад, медсестри, та, що готує їсти, та, що прасує... Євтушенко мене рекомендує товариству: «Вот украинский товарищ, мне он очень понравился — все люди возле берега в грязной воде бултыхаются, а он, как и я, любит чистую свежую воду». З того часу зав’язалися наші дружні стосунки.

Я спілкувався з дивовижним волинським поетом Олександром Богачуком, багато співав пісень на його слова, нагадаю його популярну: «Розкажи мені, любиш ти чи ні». Унікальний був чоловік.

А яка дивовижна постать — Микола Луків, з яким я майже щодня спілкуюсь.

Зарубки в душі залишили дивні українські кіноактори Іван Миколайчук і Дмитро Миргородський...

А скільки письменників пройшло зі мною поруч по життєвій дорозі, багатьох їх уже немає. Пам’ять про них, та ще й зафіксована в слові, напевно, і є продовженням життя.

— Вікторе Васильовичу, бажаю Вам великої чистої води і дальніх тривалих запливів.

Володимир Коскін


Читати цю та інші публікації у своєму телефоні
на своєму сайті


Unable to safe captcha-image.