Ігор Закус має колоритне прізвище, яке одразу запам’ятовується, і зовнішність рафінованого інтелігента, але без цукру, бо за характером він відверто-щирий і принциповий, як у музиці, так і в житті. Не сприймає найменшу фальш, адже Богом йому дано так чисто інтонувати на бас-гітарі, що іноді його гра здається проявом незбагнених можливостей людини-феномена. Та сам Ігор Закус – людина самокритична, ярлик “Найкращий бас-гітарист України” сприймає з іронічною посмішкою, бо розуміє, що вчорашній Закус має певні недоліки, а от сьогоднішній Закус – вже кращий, а завтра буде ще досконаліший. Це тому що музикант невпинно розвивається і терпіти не може спочивати на лаврах.
До речі, бас-гітариста, композитора і аранжувальника Ігоря Закуса в однаковій мірі добре знають як естрадники (він співпрацював з Таїсією Повалій, Оксаною Білозір, Іриною Білик, нині грає у “ВІА Грі”), так і джазмени: виступає практично з усіма найкращими музикантами України, часто потрапляє у “компанії” західних зірок, приміром, 15-го листопада він виступатиме на одній сцені з мегазіркою з США Маркусом Мілером у Жовтневому палаці. А ось що розповів про Ігоря подвижник і популяризатор джазу Олексій Коган: “В характері Закуса багато дуже важливих і рідкісних нині рис. Він завжди зібраний і спокійний, посидючий і водночас одержимий різними ідеями. Багато виступає в клубах, їздить на гастролі, постійно вчиться і творить музику. Одного разу буквально врятував концерт квінтету британського барабанщика Марка Гілмора. Коли за три години до початку стало зрозуміло, що басист Гі Нсанге до Києва не прилетить, Закус "постояв за державу" на всі сто! Гілмор і його партнери допомагали Ігорю як могли, і наш земляк був на висоті. Наступного дня Нсанге все ж прибув. На другому концерті музиканти спершу подякували Ігорю, що сидів в залі, а потім викликали його на сцену, щоб зіграти з ним одну з п'єс. Приємно!”
Заради цього “приємно” Закус дедалі більше занурюється в джаз, не бажаючи віддаватися грошовитій попсі, хоча вона завжди очікує його з солодкими обіймами. Знедавна він запрягся ще в одну складну роботу – у проект «Джаз-Коло». Що з цього виходить та про інше ми якраз і дізнаємося від нашого співбесідника – Ігоря Закуса.
- Ігорю, почнемо з насущного. Що дратує, болить, що заважає працювати і дихати?
- Все те саме, напевно, що дошкуляє кожному українцю. Політична ситуація в країні впливає на всі сфери: на виробництво, ціни, побут, і на музику, звісно. Коли народ ситий, живе в достатку, то він цікавиться мистецтвом, культурою, пам'ятає про свої коріння, народні традиції, більше ходить до церкви і не думає про те, який жах його очікує в старості. Наш народ, “прибитий” постійними проблемами, добуванням хліба насущного, не має часу думати про щось високе, про те, як виховуються і ростуть діти. Звісно, це нас обмежує, ми стаємо набагато духовно біднішими і наші нащадки ці проблеми так само відчуватимуть на собі.
Мені, як будь-якому громадянину України, заважають нестабільність, постійна загроза чогось жахливого, чим постійно лякають нас політики, які без кінця ділять черговий ласий шматок.
Хотілося б грати більше власне джазових концертів, адже у нас в Україні є музиканти, які дійсно сформувалися і можуть сказати власне слово. Я не хотів би, щоб мої слова трактували так, що ось в Україні народився новий джаз і українці надзвичайно чимось відрізняються, ні, просто є вже достойні музиканти, які у цьому жанрі піднялися, можуть презентувати цікаві програми нашому слухачеві і представляти країну на різних міжнародних фестивалях. Але з цією справою у нас сумно, як і в усіх інших сферах, навіть набридло вже про це говорити.
- А які рифи існують навколо джазового середовища?
- Оскільки переважна маса нашого народу слухає легковажно-доступну музику, то українська поп-музика вже увібрала ті закони ринку, які існують в усьому світі, артисти почали працювати цивілізовано, тобто вони виступають і заробляють гроші. Якщо ми візьмемо класично-академічну музику, то у нас є оперні театри, філармонії, існують спеціалізовані концертні площадки, отже цей жанр теж якимсь чином працює, держава його, хоча б мізерно, підтримує.
А от джазове мистецтво перебуває поки що в дуже несприятливих умовах. Можливо, заважає менталітет українців, які вважають, що це не наша музика, не ми її придумали, це музика американських негрів, і, хоч весь світ її сприйняв, включився в неї і ця музика вже є народним надбанням в різних країнах, то в Україні цей процес почався пізніше.
Наша держава, телевізійні канали, радіо, преса спрямовані на попсу, а джаз надзвичайно слабо представлений, він – неформат, тому цей жанр перебуває в найскрутнішому стані. Джазмени, і я в тому числі, заробляємо собі на хліб в іншій площині, я, приміром, співпрацюю з естрадниками, ця робота теж потребує вміння, професіоналізму, відповідальності, вона годує мою сім'ю і дає мені можливість займатися улюбленою справою. Я записую власні джазові сольні альбоми, беру участь у проектах наших українських джазменів. Є, зрозуміло, світлі плями у нашій справі: чимало журналістів цю музику люблять, знають, пишуть про неї, вона представлена на радіо “Ренесанс”, “Промінь”, “Ера”, є клуб “Арена-сіті”, де Олексій Коган проводить джазові концерти раз на тиждень. Богу дякувати, доля звела мене з Юлією Олійник, директором видавництва “Темпора”, яке випустило мій другий сольний альбом, до нас приєднався Роман Недзельський (чоловік, продюсер Оксани Білозір, - В.К.), керівник компанії “Україна гастрольна”, і народилася ідея проведення джазових концертів. У лютому 2007 року ми розпочали серію виступів українських виконавців, у яких є власний матеріал, які випустили сольні альбоми, але з приводу їхніх добутків відбувалась якась невеличка презентація і на тому все, на жаль, закінчувалося, тобто для широкого глядача на нормальних концертних площадках ці програми не представлялися. В Українському домі на чотирьох концертах були презентовані два моїх проекти, програми Млади та групи “Кактус-фреш”, яку створили піаністка Наталя Лебедєва і саксофоніст Дмитро Александров. Всі виступи ми записали, відзняли, змонтували відео. Для мене це велика радість і велика подія, сподіваюся ось-ось вийдуть три CD живих концертів, які видаватиме компанія “Комп”, це два моїх проекти: “Тут був Закус” та “Коломийки”, і проект “Кактус-фреш”. Крім того видавництво “Темпора” видає два українських джазових DVD, в нашій країні це новина.
Мені здається, що це той добротний продукт, який не соромно показувати, він ніби “індикатор” того, що є в Україні в джазовій музиці. Диски плануємо продавати в Україні, висилати за кордон, може, таким чином щось трошки зарухається. Мене, власне, цікавить питання українських музикантів, разом з колегами я копирсаюся у спільних проблемах, - можливо, завдяки нашим зусиллям трішки “розвидняється”, хай не завтра-післязавтра, але коли цей матеріал лежатиме на поличках наших магазинів, буде доступний для слухачів, то люди зможуть подивитися, як все це відбувається на сцені, оцінити рівень, тоді у них, можливо, виникне бажання не тільки відвідувати концерти “Джаз-кола”, а й проводити такі концерти в інших містах, щоб ожило гастрольне життя. Всі знають, що в провінції з джазом повний застій, та й в Києві по клубах це мистецтво ледь жевріє. На нечисленних фестивалях, які є в Україні, наші музиканти чомусь представлені не так гідно, як на те вони заслуговують, запрошують здебільшого гостей з інших країн. Це добре, але про своїх не треба забувати.
Тому “джаз-кольна” діяльність накладає на мене нині велику відповідальність.
Крім того я зараз записую третій свій студійний сольний альбом “Коломийки”, який буде дещо відрізнятися від того, що ми заграли в Українському домі. На мою думку, це дуже цікавий і колоритний матеріал. Насиченість композицій українською етнікою може по справжньому відрізняти наших музикантів, показувати їхні особисті самобутні риси – в гармонії, в мелодиці, в ритміці. Українська пісня дивовижно мелодійна, її гармонізувати можна надзвичайно цікаво, це той матеріал, який на сьогодні дедалі більше зацікавлює багатьох музикантів, - це, напевно, найвірніший шлях, по якому треба йти нашим джазменам для того, щоб зарекомендувати себе, щоб в світі казали: “Цей джаз має своє лице, він цікавий, бо український”. Отож я закликаю звертатися до наших корінь, до нашої народної музики, черпати звідти і на основі того творити щось своє, справді актуальне. Зрозуміло, що джазові стандарти теж треба знати.
- А поки що українські джазмени лише зрідка грають українські теми, віддаючи перевагу американській музиці. Попутно я хочу заперечити Вашому твердженню, що джаз не притаманний менталітетові українського народу, адже троїсті музики – це суцільний джаз.
- Згідний, якщо поїхати в Карпати та послухати дідусів...
- Імпровізаційність в крові українців, але прикопана непотребом цивілізації.
- Кожен митець, коли він вже перебуває у зрілому віці, починає задумуватися: “А чому я тут живу? А хто були мої діди-прадіди? За що вони вболівали?”
Я в свій час студентом зіграв багато весіль, заробляючи гроші по селах на Львівщині. Я стикався з народними обрядами, звичаями, традиціями, тому мені це зрозуміло і близько. За певний період це в мені осіло. Згодом я почав займатися іншими справами, мені було не до того. І от тепер, коли я вже тривалий час слухаю і граю джазову музику, наступив певний момент, коли накопичене пробивається паростком. Я почав міркувати: “А що відбувається? Чому в джазі так мало українського?” І так далі? Коли ти починаєш думати, аналізувати - в тобі починає щось народжуватися, принаймні ти повертаєшся до рідного. У нас справді з українським складно, ми бачимо яка сутужна ситуація з мовою, культурою, - це продукт всього нашого життя, про яке ми говорили з самого початку. Наші музиканти часто не знають народної музики, не мають бажання її грати. Але обов'язково настає такий момент у кожного, повторюю, коли починається переоцінка, переосмислення, все одно рано чи пізно виникає необхідність повернутися до своїх коренів, до української культури. Я думаю, що у наших джазменів все попереду, вони усвідомлять, що без знання фольклору, його основ, гуцульського ладу важко зробити щось гідне.
Ми ще перебуваємо в перехідному періоді, Україна не стала повноцінною державою, яка може заявити про себе в повний голос. Але є вже чимало ознак того, що наші музиканти починають черпати з національних скарбниць. Зрозуміло, це не є гарантією того, що їхні власні добутки виходять цікавими, якісними, але цей перспективний процес радує і вселяє надію, що і в джазовій сфері з'явиться щось добре, цінне, за що нас будуть більше поважати і знатимуть Україну не тільки завдяки Шевченку чи Чорнобилю.
- Ви маєте на увазі якого Шевченка?
- Футболіста Андрія Шевченка. Тараса Шевченка ми не чіпатимемо, то святе. Розумієте, Андрій Шевченко це теж дуже позитивний фактор. Брати Клички так само. На жаль, наших талановитих людей погано знають у світі (та й вдома), а дуже хотілося б, щоб нашу Україну знали ще й по багатьом прізвищам.
- У певних колах існує думка, що в Україні кращий контрабасист – це Максим Гладецький, а найкращий бас-гітарист – Ігор Закус. Я пригадую вислів славетного Ніколо Паганіні, який без зайвої скромності казав: “Я кращий скрипаль в світі”. А як Ви особисто оцінюєте себе?
- Я, на жаль, не Паганіні і, поклавши руку на серце, не можу сказати, що я найкращий. Знаєте, є такий анекдот. Зустрічаються скрипаль і флейтист. Скрипаль хвалиться: “Я перший, мене скрізь знають...” Флейтист каже: “А я другий”. – “А чому ти другий?” – “Тому що перших дуже багато, а другий тільки один”.
Наразі я не претендую ні на перше, ні на друге місце, це все дуже суб'єктивно. Ну що значить найкращий? У світі море чудових музикантів, які на сьогодні дуже багато зробили. У мене кумирів чимало, відтоді як я п'ятнадцять років тому закінчив консерваторію, я ненаситно вчуся і звідусіль черпаю матеріал для себе. Слухаю гітаристів, скрипалів, піаністів, вокалістів, і цей процес нині ще більш насичений, ніж колись. Я вважаю, що справжній професіонал в будь-якій сфері, особливо в мистецтві вчиться протягом всього життя. Коли я чую фразу “Ігор Закус – кращий басист”, мені стає смішно від того, я вже стільки цього наслухався, що навіть трошки вивертає. Мене більше хвилює, чи подобається комусь моя музика, чи слухають її. А до “характеристик” я ставлюся дуже спокійно. Є чудовий музикант Макс Гладецький, є інші контрабасисти в Києві хороші, і бас-гітаристів добрих вистачає, і молоді таланти підростають. Я за те, щоб нас було якомога більше, і щоб було якомога більше кращих. Тоді вони будуть між собою творчо спілкуватися, на вищі сходинки підніматися, буде ріст, і гарної музики буде більше, і концертів.
- Ви граєте на безладовій бас-гітарі. В чому її специфіка? Наскільки складно на ній грати?
- Почну з анекдоту. Приходить юнак до метра і каже: “Я дуже хочу у вас займатися на басу. Чи могли би ви мені дати кілька уроків?” Той каже: “Ну, звичайно. Ось ця струна – мі, ось ця струна - ля, граєш: ля-мі, ля-мі... На другий урок приходь наступного тижня”. Учня немає тиждень, два, місяць, другий... Якось зустрічає метр учня на вулиці, питає: “Чого ж ти не приходиш на уроки?” - “Ви знаєте, просто часу не вистачає. Концерти, халтури...”.
Насправді, інструмент непростий, бас-гітарист має одночасно відчувати мелодію і гармонію, і тримати ритм.
Щодо моїх гітар... Річ в тім, що бас-гітара - це велика окрема тема, на сьогодні є багато різновидів: ладові і безладові чотириструнні, п'ятиструнні, шестиструнні, семиструнні і навіть восьмиструнні. Цей інструмент нині дуже популярний і музиканти його надзвичайно розвинули, бас-гітара співає безліччю голосів: то “пливе” як контрабас Чарлі Хейдена, мудро, глибоко розповідаючи правду життя, то співає м'яким, ніжним голосом як у Жако Пасторіуса, то звучить потужно яскраво, ніби непереборна машина, що заставляє вас коливатись-рухатися в певному ритмі, як у Маркуса Міллера.
Сучасна бас-гітара настільки різнобарвна і різноманітна, що просто треба слухати музику і робити висновки. У мене наразі п'ять інструментів: чотирьохструнна безладова акустична бас-гітара звучить близько до контрабасу; шестиструнна безладова - надзвичайно співуча, має дуже яскравий, вишуканий, тонкий тембр; п'ятиструнна ладова дозволяє колоритно акомпанувати і грати цікаві соло; шестиструнний ладовий електричний бас також дуже співучий, має свій специфічний тембр. Є ще в мене чотирьохструнний джаз-бас, це класична бас-гітара, яку всі знають, на аналогічній грав великий Жако Пасторіус, і мені пощастило – я став представником фірми “Фендер” в Україні і граю на її інструментах.
Всі перераховані гітари різні не тільки за звучанням, а й, зрозуміло, конструктивно, тому бути універсальним дуже важко, але є музика, яку краще може висловити певний інструмент, він звучить виграшніше, адже по школі, приміром, в акустичній музиці потрібен акустичний бас, в ліриці бас-гітара має співати, як це може зробити шестиструнний безладовий або ладовий бас. Тобто у кожного інструмента своє призначення.
- А якому Ви віддаєте перевагу?
- Коли в сім'ї п'ятеро дітей, кого мама найбільше любить? Всі вони різні і всі чудові.
Протягом двадцяти років я мав можливість грати на багатьох інструментах і тепер вважаю своїм великим везінням, що в Києві є майстер, який робить баси. Стас Покотило змайстрував основні інструменти, на яких я тепер граю, це надзвичайно висококласні бас-гітари, тому я відмовився від багатьох фірмових інструментів, які визнані в усьому світі. Стас робить баси на замовлення, і я маю можливість прийти до майстра і вибрати певне дерево, певну електроніку, вибрати форму і замовити інструмент такий як мені потрібно. Це велике щастя для музиканта. До того ж, як сказав, фірма “Фендер” довірила мені представляти її в Україні (завдяки компанії І&T TRADE та Сергію Семенову), тож я маю можливість грати на різних моделях “Фендерів”. Також маю честь представляти струни американської фірми “D.R.” з доброї подачі компанії REAL MUSIC та Олексія Івченка.
- Звідки у Вас така чудова українська мова.
- Вона звичайна, нормальна. Я виріс в шахтарському місті Червонограді на Львівщині, мій тато був шахтарем, мама працювала на фабриці, тобто мої батьки - прості люди, які періодично водили мене до церкви, літом відвозили в село до бабусі. У Львові я закінчив музичне училище і консерваторію, до речі, по классу гобою. Мені і дружині мова залишилися у спадок, ми намагаємося передати її дітям. Так має бути.
На жаль, громадяни України багато в чому були обмежені в свій час, в одних регіонах більше, в других менше, натомість постраждали від радянського імперіалізму всі. Дедалі більше ми починаємо це розуміти і повертатися в бік українства. В музиці відбивається те саме, що відбувається з нашою мовою, культурою, в цілому з суспільством, - ми йдемо тернистим шляхом до свободи, до усвідомлення, що ми нація. Богу дякувати, відкривається дедалі більше українських шкіл. Погодьтеся, що десять років тому в Києві з українською мовою справа була кепська, тепер вже на тебе не озираються, коли у транспорті запитуєш українською у водія щось про зупинку. Так само у магазині тебе сприймають нормально. Це вже велике досягнення.
- Авжеж, іноді можна було почути закиди щодо „западенця” чи націоналіста…
- Тепер я цього не відчуваю. Приїхавши десять років тому до Києва, я працював переважно з приїжджими музикантами: з Юрою Шепетою з Вінниці, Сергієм Овсянніковим з Краматорська, Сергієм Табунщиком з Миколаєва і багатьма іншими. Вони були (та й залишилися) російськомовними, але я ніколи себе не “ламав”, не бачив потреби переходити на російську мову, люди мене і так чудово розуміли, може, навіть через те більше поважали, нині я бачу тенденцію, що колеги, спілкуючись зі мною, переходять на українську мову, і не тому, що це якась повага, чи бажання підлаштуватися, напевно, вони теж почали міркувати про значимість рідної мови, цей аспект чіпляє їхні струни серця, вони своїх дітей віддають в українські садочки, школи, їхні дітки приходять звідти і розповідають віршики українською, розмовляють українською, в них це на противагу від батьків виходить природно, бо там з ними спілкуються українською. Це чудово, якщо людина знатиме кілька мов, вона від того тільки багатшою стане, але рідна мова – передусім.
- Ігор Закус як аранжувальник, композитор…
- Аранжуванням і композицією я почав займатися побічно, життя заставило, - може, тому, що не було достатньо нотного матеріалу для бас-гітари, а, може, мені хотілося чогось особливого. Поступово почали народжуватися композиції, я їх записував, одразу розраховуючи на бас, таким чином, у мене накопичувалися свої пісні, п'єси, які треба було також аранжувати.
- А чи матеріалізується ця діяльність в нотний матеріал? Чимало юних бас-гітаристів стикаються з колосальними проблемами у пошуках посібників, збірників.
- Мені це добре знайоме, оскільки я в Університеті культури і мистецтва викладаю бас-гітару. Нотний матеріал для студентів - вічна проблема. Все, що в мене було на руках, всі збірнички, видані в радянський час, які я збирав протягом життя, розійшлися між студентами. Але нині з нотами легше, тому що є Інтернет, куди партитури потрапляють з численних західних видань. Але цього все одно мало.
- Отож напрошується збірник Ігоря Закуса.
- Це питання я неодноразово обговорював з чудовим музикантом В’ячеславом Анваровичем Полянським, моїм колегою-начальником на кафедрі. Посібник, що складається зі світового репертуару, який найчастіше студенти грають, та моїх творів, я, сподіваюсь, скоро створю.
- Життя артиста – це сміх і сльози. Чого більше?
- Залежить від натури. Найсмішніші випадки трапляються в гастрольних турах, особливо на останньому, так званому зеленому концерті, коли технічна група, музиканти стараються зробити один одному “хохму-западлянку”: приміром хтось перед самим виходом на сцену “вирівняє” кілки на бас-гітарі, розстроїть інструмент, а вже треба грати, або насипле пудри на малий барабан і, коли барабанщик б'є по ньому, здіймається „дим” і все обличчя біле, або прив'яжуть гітару до стійки перед концертом… Пригадую випадок, коли в турі з Іриною Білик, гітарист одну пісню виконував на стільчику, а йому поставили замість нього ящик на колесах і коли гітарист почав грати, його просто почало „возити” по всій сцені. Якось і самій Ірі Білик прив'язали до мікрофону цілий оберемок з пустими пластиковими пляшками. Після концерту в рюкзаки, сумки, кейси хлопцям кладуть важенні металеві ваги, які використовують на сценах для підйому-опускання штанкет, - а ти вже настільки вимучений, що нічого не розумієш, тягнеш ту тяжінь до самого готелю. Були випадки, коли ті ваги кидали баяністу у футляр, а він з отим всім біг на сцену (такий був номер) і, не встигаючи оговтатися, просто падав. Гастрольне життя без жартів немислиме, тому що насправді це важка праця, коли вдень у тебе два літаки плюс автобус, або поїзд, потім два саунд-чеки і концерт, то без веселощів важко все подужати…
- Коли джазовому музиканту так не солодко в Україні, то не виникає думка: “Піду-ка я з головою в естраду і пішло воно все до дідька...”?
- Напевно, у кожного музиканта рішення приходять індивідуально, все від людини залежить: наскільки вона сформована, наскільки віддана своїй справі. Джаз, взагалі-то, це як наркотик, від якого вилікуватися майже не можливо, це вже просто спосіб життя. Без імпровізаційної музики ти не можеш існувати, а коли ще за улюблену справу тобі починають платити гроші, то це взагалі щастя, тому ні в якому разі я не хотів би, щоб хтось подумав, що я на щось ображений чи жаліюся. Мені дуже поталанило, що я отримую насолоду від улюбленої справи, ще й нею заробляю на життя, це насправді дуже велике щастя для будь-якої людини.
- Яким чином відбувається творче підживлення-відновлення?
- Насамперед сама музика акумулює в мені енергію. Концерти видатних артистів, які, на жаль, не часто виступають в Києві, можуть справити на мене сильне враження, викликати натхнення, потім це матеріалізуються, можливо, в якусь п'єсу чи проект.
Я збираю альбоми світових зірок, спілкуюся з музикантами, які теж щось колекціонують, у нас постійно відбувається обмін, коли хтось приходить і каже: “Ось послухай, я “викопав” диск цікавого музиканта”. Мене також переслідує потреба поділитися з кимсь зі своїх друзів тим новим, що я почув і воно вразило.
З другого боку, потужно надихає сім'я: дружина Мирослава та мої діти – дев’ятнадцятирічна донька Оксанка - студентка університету, майбутній психолог, і одинадцятирічний Остапчик – спортсмен (коричневий пояс з таеквондо), в цьому році він почав займатися музикою, що мене дуже тішить. В родинному сенсі я щаслива людина, у мене напевно є все те, що для життя потрібно. Дуже важливо, коли все добре в сім'ї, коли діти ростуть гарними, здоровими, - наступає момент і ти починаєш ними пишатися, вони тішать, і це тебе переповнює, і, звичайно, ці емоції так само приводять до якихось наслідків - ти повинен те щастя, яке тебе моментами переповнює, обов'язково вилити-матеріалізувати в творчість. А буває і біда. Усе пережите робить творчість зрілою.
- Коли і кого найближчим часом ми побачимо в Українському домі в “Джаз-колі”?
- 30 жовтня відбудеться великий концерт. У першій половині презентуємо два диски Ігоря Закуса і гурту “Z-Band”: «Тут був Закус», «Коломийки» та диску «Кактус-Фреш” Дмитра Александрова і Наталі Лебедєвої. У другій половині концерту виступатимуть співачки Юлія Рома, Ольга Войченко, гітаристи Сергій Овсянников, Володимир Шабалтас, піаніст Родіон Іванов, та інші музиканти, сольні проекти котрих будуть представлені в наступних “Джаз-колах”. Це буде музика майстрів імпровізацій, які задовольнять смаки найприскіпливіших гурманів-меломанів.
Ігор в мене до вас питання на рахунок університету культури і мистецтва!!!Якшо ви можете відправте мені свій мобільний номер на електронну почту в мене є декілька питаннь стосовно навчання в вас!!!Дякую вам буд чекати!!!!!!!!!!!
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
