Життя художника і музиканта Валерія Вітера напрочуд яскраве, бурхливе, насичене і навіть феєричне. Він пізнав велику славу в “епоху ансамблю “Кобзи” (в якому Вітер був солістом), і тепер пожинає стійке визнання, бо ніколи не почиває на лаврах.
Цікаво що при неймовірній творчій і подієвій насиченості долі Валерій Вітер завжди виглядає спокійно-врівноваженим й усміхненим. Може, це і є рецептом його молодості. Валерій перейшов шістдесятилітній рубіж, а виглядає юнаком, таким собі нев'янучим вундеркіндом. Страшно подумати, що в далекому 1958 році стався його перший виступ у Київській філармонії – в одинадцятирічному віці. У 1960 році він не просто заспівав “Аве Марія” Баха-Гуно у фільмі С.Параджанова “Українська рапсодія”, а й виконав одну з головних ролей.
Будучи блискучим студентом Київського художнього інституту, Валерій Вітер виявляє себе яскравим співаком-солістом – в ансамблі “Березень (1967-70), в ансамблі “Веснянка” КДУ (1970). Згодом стає вокальною окрасою ансамблю “Кобза” (1971-87). У дев'яностих роках разом з бандуристом Володимиром Кушпетом неодноразово зачаровував Францію.
У 2000 році створює власну групу “Кобза Оригінал”. Голос Валерія Вітера мали нагоду слухати любителі вокального мистецтва не тільки України, а й Москви, Мурманська, Архангельська, Новосибірська, Камчатки, Сахаліну, Сургуту, Молдови, Грузії, Литви, Латвії, Естонії, Азербайджану, Киргизії, Таджикистану і Туркменії, а також Кракова, Лейпцига, Торонто, Оттави, Монреаля, Едмонтона, Калгарі, Вінніпега, Гавани, Улан-Батора, Саккури, Токіо, Будапешта, Шеффілда, Тампере, Порі, Хельсинки, Брюсселя, Льєжа, Ліля, Парижа.
Водночас Валерій Вітер не припиняє свою діяльність як художник, створює кіно- і театральні плакати на соціальні, політичні та екологічні теми. Є учасником республіканських, всесоюзних та міжнародних виставок, його персональні виставки проходили в Києві, в Німеччині, Великій Британії, Фінляндії, Канаді. Колоритні метафоричні роботи Вітера осіли в стількох музеях і колекціях країн світу, що їх перелік зайняв би дуже багато місця.
Над буденністю Вітера несе любов до України і особливо до української пісні, без якої, на його думку, неможливо уявити нашу історію, наше сьогодення і наше майбутнє, вона є невичерпним джерелом, з котрого черпають творчу енергію і натхнення поети, композитори, художники і музиканти. Валерій Вітер впевнився, що українську народну пісню щиро сприймають і люблять в усьому світі – в Африці, Японії, Італії, Монголії, Польщі, Англії, Франції і, звичайно, в Канаді. Прекрасні українські пісні нагадують йому про минуле і надихають мріяти про майбутнє. Так само, осмислюючи в барвах-образах минуле і сьогодення, Вітер творить свої полотна з вірою, що вони націлені в світле прийдешнє...
- Валерію, позаду шістдесят років життя. Не страшно?
- Дата, звичайно, серйозна. Я коли був молодим, міркував, як же це буде, коли двохтисячний рік настане, підраховував, скільки мені років виповниться. Та ось уже сьомий рік третього тисячоліття добігає і ми всі бачимо, що і як...
Скажу абсолютно чесно, я не відчуваю скільки десятиліть залишив позаду. Молодий, активний, є роботи повно, є дружина, маленька дитина. Я пригадую свого жвавого батька в цьому віці. Тато прожив 95 років, отже, у мене попереду 35 років повноцінного життя, так я сподіваюся (сміється).
З іншого боку, я бачу, скільки вже моїх провісників і друзів пішли за вічну межу: художників, поетів, музикантів... Дивно фатальним для чоловіків є вік в 42 роки, коли уходять такі таланти як Андрій Миронов, Володимир Висоцький, Олександр Авагян... Дякуючи Богові, я подолав складні життєві етапи.
Напевно є закономірним, що тільки-но вийшов новий диск гурту “Кобза original” “Повій, вітре, на Вкраїну”. Колектив відтворено мною в 2000 році на базі першого складу легендарної “Кобзи”, долучилися ще молоді хлопці. В ужинок увійшли п'ятнадцять пісень, також доклав своїх колось мій друг - видатний гітарист-імпровізатор Енвер Ізмайлов, котрий зробив два аранжування (до однієї з цих пісень я написав слова).
Якщо ж говорити про мою творчість як художника, то задумів так багато, що часу хронічно не вистачає. Доводиться вставати о пів сьомій ранку і лягати після дванадцятої ночі. Мені шкода тих творчих людей, які, зробивши щось путнє в житті, потім на тому добутку все життя почивають і експлуатують старі заслуги. До таких належить нинішній керівник “Кобзи” (від першоскладу в ній ніхто не залишився) Євген Коваленко, який примудрився за 25 років не випустити жодного диску. Це просто жахливо. Будь-якому колективу завжди є чим похвалитися: наприклад, групи “ДДТ”, “Машина часу”, “Акваріум” випустили кожна окремо зо два десятки альбомів. Тому я дуже радий, що мені вдалося за сім років випустити вісім альбомів. Крім того, регулярно проходять мої художні виставки, які шалено стимулюють для майбутнього цікавого творчого життя. Хоча найбільший мій стимул – це народження доньки. Тепер я дуже розумію свого батька: йому було 47 років, коли я народився. Може, завдяки цьому він так довго прожив.
Аналізуючи пройдений шлях, я бачу, що він складається ніби з трьох цікавих частин. Перша – це дитинство, школа, юність, коли батьки поруч; друга - художній інститут, армія; третій - гастрольні поїздки ансамблю “Кобза” по республіках Союзу і країнах світу.
Нині ці три “етапи” об'єдналися, живлячи одна одну. Я зрозумів, як цікаво жити, збагнув-оцінив, що професія художника найвільніша в світі. Літератор, композитор “прив'язані” до того, чи надрукують твори, чи виконають. Художник малює і – все, робота живе зразу, незалежно від того, чи купує її колекціонер, музей, чи вона вдома висить. Художник не залежить від директора, адміністратора, бухгалтера. Все в твоїх руках.
В моєму житті часто траплялися непередбачені унікальні моменти. У дитинстві, коли я співав в хорі хлопчиків Жовтневого палацу культури (керівник Олександр Раввінов), я випадково записав “Аве Марію” Баха-Гуно, мене випадково знайшли працівники кіностудії імені Довженка і я випадково знявся в одній із головних ролей у фільмі “Українська рапсодія” Сергія Параджанова. Згодом випадково познайомився з дивовижним археологом-музикантом Олександром Авагяном для спільної творчості у групі “Березень”, потім мене випадково знайшли хлопці з “Кобзи”...
- В дивні застійні 70-роки в Білорусії виникли “Пісняри”, в Росії – “Аріель”, в Узбекистані - “Ялла”, в Україні - “Кобза”. Ці легендарні ансамблі, спираючись на народний мелос, вразили всіх дивовижним творами. Чому, на твій погляд згасла неповторна “Кобза”, вокальною барвою якої був Валерій Вітер. Які терни вона пройшла?
- Це складне запитання і відповідь на нього забере багато часу. Якщо лаконічно: “Кобзу” нищила ідеологія і не вберегли музичні керівники. Чималі проблеми вже викликала назва гурту, яку придумали засновники – бандуристи Володимир Кушпет і Кость Новицький. Скоро почалися проблеми з репертуаром (ми співали здебільшого українські народні пісні). Пригадую, як до нас на першому професійному Всесоюзному конкурсі вокально-інструментальних ансамблів і солістів у Мінську звернулись члени журі і суворо попередили, що мають лунати пісні тільки радянських композиторів – членів Спілки. Ми були повністю збиті з пантелику. А тут ще до нас підійшли музиканти з Туркменії і Казахстану, кажуть: “Хлопці, як бути? Ми співаємо лише народні пісні, оскільки тільки-но, так би мовити, спустилися з гір, ми взагалі не знаємо ніяких радянських композиторів”. Довелося викручуватися. Ми записали в програмці, що автором всіх виконуваних нами пісень є Костянтин Мясков (слова народні) - наш приятель, член Спілки композиторів України. Коли ми отримали третю премію, до нас підходив відомий диригент з Москви Юрій Силантьєв і казав: “Який у вас талановитий цей композитор Мясков”.
Валерій Вітер і художник Анатолій Марчук
- Хто не ризикує – той не п'є шампанського.
- Звісно, ми ризикували, інакше б “пролетіли”. Ну, тоді скрізь було окозамилювання. Коли ми повернулися до Києва лауреатами, розповіли Мяскову, він з задоволення відреагував: “Та, нормально. Чому б не допомогти в такий спосіб”.
ЦК комсомолу України направляє нас в Німеччину на Всесвітній фестиваль молоді і студентів. Приходить наш керівник Олександр Зуєв в комсомольське ЦК, там кажуть: “Вітаємо з перемогою, ось вам відрядження, їдьте в Москву. Там вам пошиють костюми і видадуть квитки до Німеччини. У вас всі комсомольці?” Зуєв каже: “Ні. Я і флейтист Георгій Гарбар не комсомольці”. - “Як? “Кобзу” не можна пускати”. В той же день Микола Мозговий, тодішній секретар комсомольської організації “Київської естради”, приймає Зуєва і Гарбара в комсомол, телефонуємо в ЦК: “Все в порядку, у “Кобзі” всі комсомольці”. Звідти кажуть: “Ми вже відмінили вашу поїздку”. Через тиждень нам телефонують з Москви, питають: “Чому ви не приїхали? Ми чекали вас. І костюми для вас були замовлені, і квитки. Вся делегація поїхала в Німеччину. Треба було сідати на поїзд і їхати за свій рахунок до Москви, ми б вас оформили”. Звідки ж ми знали.
Тим часом наше творче життя набирало обертів, почалися виступи в Україні. Високопосадовець тодішнього Міністерства культури копилив губу: “Что это за название - Кобза?.. Лучше - “Поющие бандури” (здається, на перших афішах так і було). А потім він сказав: “Может, вы “Современными гитарами” назоветесь?” Але тут раптом з фурором виходить наша перша платівка-гігант, на якій було написано: “Міністерство культури СРСР. ВІА “Кобза”. Таким чином ми втримали назву. Гастролі розпочалися по всьому СРСР.
- А за кордоном?
- Хто ж випустить “Кобзу” за кордон? Всі націоналісти, бо з вусами і співають україномовні народні й сучасні пісні. “Прорив” стався завдяки оперній примі Євгенії Мірошниченко і режисеру Володимиру Бегмі, тодішньому її чоловіку. Євгенія Семенівна очолювала делегацію митців, в складі якої ми і поїхали в 1977 році в Братиславу. Отже, вона наша хрещена мати. Після того нас уже помітили і великі функціонери, від “Держконцерту” відбулись гастролі в Італії, Фінляндії, Японії... Правда, гроші платили смішні, так звані добові - від шести до дев'ятнадцяти доларів. Це особливо дивно виглядало в Канаді, де ми виступали в залі на три з половиною тисяч місць. Канадійці просто не вірили, сміялися, дізнаючись про нашу “зарплату”, думали, що ми жартуємо. Про гонорари тоді взагалі не можна було казати, тому ми робили вигляд, що дуже багаті і гроші нас не цікавлять.
Підспудно наростали внутрішні проблеми. На другому Всесоюзному конкурсі артистів естради наш керівник Олександр Зуєв виставив тільки свої твори, аранжовані в один-два голоси (основні наші пісні – народні він залишив на другий тур). Ми не проходимо. Міняємо керівника. Починає кермувати талановитий бас-гітарист Олег Лєдньов. Пару років все було добре, потім людина почиває на лаврах, нічого не робить. Міняємо на Новицького, а той невиїзний, його за кордон не пускають. Спонтанно став керівником клавішник Євген Коваленко, з його приходом все різко пішло на спад, творчості - ніякої, за рахунок старих пісень якось ще їздили. У 1987 році я зрозумів, що дуже багато втрачаю як художник. Почав в цьому напрямі надолужувати: став членом Республіканської плакатної комісії, мені дали творчу майстерню на Андріївському узвозі. Переді мною встала дилема: або їздити в складі занепалої “Кобзи” по районах і співати переспіване, або... Я вимушений був піти з ансамблю, тим паче, що всі “первісні” учасники колективу - Кушпет, Новицький, Гарбар - вже пішли. Я єдиний якось тримався, придумував різні “ходи” з колядками, щедрівками, пропонував твори Бортнянського. Але ніхто мене не підтримав.
Тоді я активно запрацював як художник, влився у виставковий процес. В радянський Україні мистецький шлях був дуже ускладнений бюрократизмом. Для того, щоб виставлятися за кордоном, треба було спочатку пройти сито київської організації Спілки художників України, потім - республіканський відбір, далі – московський. Але пробився.
Не обходилося без “хохм”. Наприклад, мій плакат на конкурсі “Охорона природи” в Києві отримав третю премію, але цього виявилося недостатньо, аби “Політвидав” його видав. Та коли цей плакат у Москві отримав першу премію серед сотень творів-претендентів від п'ятнадцяти республік, “Політвидав” був вимушений у 1984 році його надрукувати, хоча функціонери дуже пручалися: “Що це за чорне тло? Адже скрізь буяє сонячна радянська дійсність!” А я зобразив на чорному тлі маленьку пляшечка з ліками і лікарський рецепт: “Щоденно вранці вдень і вночі”. І напис зробив: “Бережіть природу”.
Згодом ще один мій твір, отримавши першу премію у номінації “Кращий плакат Києва”, був надрукований в “Політвидаві”. Таким чином за тридцять років мого творчого життя поважне видавництво надрукували аж два моїх плакати. Зате коли з'явився такий жанр як кіноплакат, виникла віддушина. За три роки творчої свободи найкращі плакатисти України буквально розквітли, спочатку їх було п'ятнадцять, потім - десять, згодом відсіялось до п'яти найпотужніших. Ми були просто щасливі. Коли ти бачиш свій плакат у людних місцях, це стає справжнім святом для художника.
Та перебудова в 1987-89 роках підготувала крах радянської імперії. Кінематограф і театр занепали. Художній фонд розвалився. На мою думку, відсотків 60 художників, які творчо були слабенькі, жили за рахунок Фонду, він розподіляв замовлення: здебільшого малювали Леніна, війну, будівництва комунізму... Ці опуси замовляли радгоспи, інститути, дитячі садки, клуби, установи тощо. Потім, коли ця система рухнула, чимало художників не зуміли перебудуватися на рейки самостійних творчих пошуків, до того ж стало необхідним постійно просувати-піарити себе. Дев'яності роки – це суцільна скрута. Мене рятував закордон – Франція, Фінляндія, Канада. Врешті, і в Україні “прорвало”: мені замовили плакат до фільму “Імітатор” режисера Олексія Фіалка. В майстерню приїхав директор кінокартини і сказав: “Ми знаємо, що ви робите гарні кіноплакати, хочемо замовити”. Коли я назвав суму (а вона була разів в п'ять вища звичної), він відреагував: “Ні, це дуже дорого”. Я кажу: “Ви спочатку подивіться, а потім вирішите”. І коли він побачив перший плакат і все зрозумів, то сказав: “Ми замовляємо вам ще один”. Побачив другий – замовив третій. Потім каже: “Робіть четвертий”. Але я відмовився, бо виснажився в шаленому темпі видавати на гора ідеї, що розкривають фільм.
Саме тоді я зрозумів, що таким творчим життям, мабуть, і живуть художники в різних країнах. Я відчув, що можна за рахунок своїх рук, голови, хисту виживати в цьому світі, долаючи всі перешкоди.
Посипалися замовлення. Найцікавішим для мене стало робити кожну наступну роботу не схожу на попередню, навіть в кольорі і колориті. Щоправда спрямованість на свій стиль, на оригінальність неодноразово призводили до спротиву замовників. Якось попросили зробити плакати для відомої чоловічої хорової капели Богдана Антківа. Коли я приніс дві роботи, Богдан подивився і сказав: “Ні, люди це, напевно, не сприймуть”. Я намалював писанки і свічечки - як нотки, акцентуючи на стародавній музиці. Та спрацювала звичка до банальної фотографії: диригент і хор стоять, у всіх натхненні обличчя... А тут раптом суцільна метафора, образне рішення. Однак надрукували. Коли хор повернувся з закордонних поїздок, Богдан сказав: “Валерію, я зрозумів, що це більше чіпляє. Наші афіші дуже інтригували людей”.
У плакаті-афіші, що замовив хор духовної музики “Дзвони”, домінуючим я зробив зелений колір, внизу зобразив силует Києва, а вгорі - зірочки перетворюються в дзвони. Артисти добре сприйняли. Приходить момент підписувати договір на отримання грошей і раптом розпорядник хору каже: “Зачекайте, а як же дзвони можуть функціонувати вночі?” Я тихенько питаю: “А хто це такий?” Кажуть: “Він колись в “Укрконцерті” працював, був в худраді, такий собі чиновник”. Чолов'яга знову питає: “Ну як дзвони можуть дзвонити вночі? Люди ж сплять”. Пояснюю: “Розумієте, ці дзвони перебувають в космосі, а там завжди ніч. Нема дня. Там панує музика Всесвіту, яку втілює хор”. Він кивнув: “Тоді добре, я згоден”.
Ветерани ансамблю «Кобза»
- Така вже наша людська натура - все неординарне, незвичне, не трафаретне сприймати в багнети. Не йти на поводу смаків – це майже шкодити собі і псувати нерви.
- Нерви псували добряче. Коли я намалював перші плакати для ансамблю “Кобза”, в “Укрконцерті” їх рішуче “зарубали”. Оригінал плакату з зображенням козаків-мамаїв і пергаментом старовинного літопису я подарував з автографом американцю Юрку Кульчицькому, якого привели до мене в майстерню. Згодом я дізнався, що цей плакат у нього вдома висить як ікона на стіні. До речі, він потім був особистим перекладачем президента Буша-старшого. Другий плакат для “Кобзи” з зображенням козака-мамая на барабані отримав премію в Мінську на всесоюзній виставці у 1975 році, лишень після цього його надрукували і він об'їздив чимало країн під час гастролей і виставок.
Обкладинка альбому «Сто плакатів Валерія Вітера»
- Валерію, нині є чимало колекціонерів, які збирають саме плакати - своєрідні образотворчі афоризми-метафори. Скільки коштують такі твори?
- Плакат справді дуже специфічне мистецтво, він став цінитися років 10-15 тому. Адже раніше були магазини “Плакат”, де можна було за десять копійок придбати аркуш на будь-яку тематику. Тепер цих магазинів нема. І плакати, особливо епохи соцреалізму (революційні, військові) нині дуже ціняться. Всі зрозуміли це, коли на аукціоні “Крісті” продали плакат “Будь бдителен, враг не дремлет” за п'ятдесят тисяч доларів. Хоча фактично це поліграфічний відбиток, папірець. Але погляд на плакат суттєво змінився.
Нині у мене купують плакати колекціонери з різних країн. Я був радий, коли, наприклад з швейцарського Базеля приїхала людина, показала книжки, журнали і газети, де про мене написано і надруковані мої плакати. Мене вразило, що за кордоном добре відслідковують плакатне мистецтво, швейцарець купив у мене майже десять плакатів.
У Лондоні є “Галерея лордів”, її власник надіслав мені кілька листів з проханням продати йому плакати, але ціну пропонував смішну. Я подумки реагував: “Ні”. Але потім, коли дізнався, що він допомагає коштами дітям, хворим на СНІД й онкологію, я зібрав цілу колекцію плакатів і безкоштовно йому відіслав. Так що мої роботи є і в “Галереї лордів” і їздять по всьому світу.
В Канаді в 2003-2004 роках у мене пройшло кілька персональних виставок, відбитки плакатів розходилися за досить пристойну ціну.
З кожного тиражу у мене залишається двадцять-тридцять відбитків, а всього у мене є близько 150 авторських друкованих плакатів.
Валерій Вітер і Лесь Подерев'янський
- А чи вийде книжка “Сто плакатів Валерія Вітера”?
- Обов'язково! Нещодавно я приїхав з Москви, де знайшов людей, які дали гроші на цей проект. “Кобза original” виступила з концерт на підтримку цієї ідеї. Бізнесмени Ірина Хакамада, Олександр Смірнов, Віталій Даниленко з великою прихильністю ставляться до України, українського мистецтва і допомагають, як можуть.
- Виходить, що Вас спонсорують не українці, а москвичі.
- Виходить, що так. У нас дуже довго треба бігати по різних установах, аби про щось домовитися. Попри всі труднощі мій великий альбом “Сто плакатів Валерія Вітера”, а це фактично книга (в ній багато текстового матеріалу), ось-ось з'явиться на світ. Нині в Україні плакатистів дуже мало, одиниці виставляються на міжнародних конкурсах. Жодної книги по плакату в Україні поки що не виходило. Я думаю, що моя стане гідним внеском в розвиток українського мистецтва.
- Чому саме плакат Вас так захоплює, адже королем образотворчого мистецтва вважається живопис?
- Плакат - це концентрація на одному аркуші паперу величезної філософської думки, зведеної до знака, символу. Я намагаюся, щоб мій плакат жив не один день і не місяць (до якоїсь дати чи події), а був філософським посланцем у майбутнє, викликаючи цікавість і через 5, і через 50 років.
Плакат поєднує малюнок, графіку, живопис, культуру шрифту. Всі жанри на одному аркуші. Якщо цікава думка втілена художньо і технічно слабо, то вона втрачає свою силу. Бува навпаки – намальовано супер, але нема думки, тому і не чіпає. Іноді все ніби добре, але з шрифтом не вгадав. А коли всі компоненти влучають, виходить цілісно, тоді плакат стає твором мистецтва.
Нині, коли дивишся на бігборди, на концертні і подієві афіші, розумієш, що майже повністю втрачена культура плаката. Зняли – і всі забули. Хоча дуже багато витрачається грошей на цей мотлох, що скрізь захаращує простір. Я часто натикався на величезний плакат з дивною аргументацією “Темно в хаті – купи люстру”. Дурня якась, ну купиш ти люстру, але якщо нема електрики, в хаті все одно буде темно.
- Чимало художників ностальгують за тими соціальними замовленнями, які вони отримували за радянських часів в художніх комбінатах. А Ви кажете, що їхнє зникнення Вам розв'язало руки, стимулювало, сконцентрувало. Чи нема в цих словах певної лукавості?
- Ніякої лукавості. Треба себе в руках тримати. Майстерня, вільний режим дня, купа спокус. Чимало художників спилося – від того, що гроші мали, і від того, що їх не стало. Мене тішить, що я не потонув у спокусах і не набув болячок. Люблю веселих людей, спілкуватися, пісень співати, добру чарку випити, гарно закусити. Інколи потрапляєш в компанію бізнесменів, які приїжджають на крутих машинах, а вони тихенько випивають чарочку сухого винця, потім губи мочать мінеральною водичкою, і розмовляють тільки про те, як завтра вести свій бізнес. І так у них з року в рік, люди просто перестають відчувати радість життя, красу природи, а про те, щоб пішки долати Карпати з рюкзаком, розкладати палатку, взагалі нема мови. Всі їдуть або на Мальдіви, або на Канари чи в Єгипет, а потім розповідають: “О, ти знаєш, я там так класно відпочивав. Чотириразове харчування, а за відвідування басейну платив двісті доларів”.
- А Ви, виходить, їздите у Карпати.
- Авжеж, нещодавно був у селищі Гута. Приємно, що там “Кобзу” пам'ятають. Західна Україна є Західна Україна. Заходиш в готель чи в колибу, люди вдивляються, впізнають, кажуть: “Ми пам'ятаємо ваші пісні”. Або: “А це, що за вусань знайомий завітав! Невже Валерій Вітер? Чим вас пригостити?”
Найбільше вражає, коли впізнають за кордоном. Я майже два місяці був у Канаді, мав приємність зустрічати шанувальників в редакціях газет, на радіо- і телестанціях. Особливо здивував ведучій передачі “Радіоміст” Юрко Кузь в місті Торонто. Він вів прямий ефір, і, не виключаючи мікрофон, майже прокричав: “О, до нас заходить Валерій Вітер, жива легенда української естради! Валерію, розкажіть про ваші плани і про своє життя-буття...” Я дістаю новий диск, ми спілкуємося, в підсумку він мене запрошую на три радіопередачі підряд. Якось мене завезли до банку, директор каже: “О, до нас “Кобза” прийшла, пропоную вам виступити з концертом для співробітників банку, на годину припинимо роботу...” Та ж історія сталася на якомусь хлібокомбінаті.
В 2004 році, запрошуючи в Канаду, організатори запропонували мені взяти з собою двох друзів безкоштовно. Зі мною поїхали народний художник України мікромініатюрист Микола Сядристий і народна артистка України Ніна Матвієнко. Микола взяв з собою шість робіт, які експонувалися поруч з моїми п'ятдесятьма плакатами. Під час відкриття виставки, на яку зібрався весь культурний осередок міста Торонто ми з Ніною Матвієнко дали концерт: кожен з нас заспівав по десять пісень. Вражені канадійці приймали дуже гарно, вони не вірили, що висять мої роботи, по тричі перепитували: “А хто ж тоді виставляється?” Я повторював: “Той хто співав, той все це і намалював”.
- Ще в доволі “глухі” роки я створив плакат “Втрачаючи минуле, втрачаємо майбутнє”. Намалював своєрідну стіну, в якій вгадувалися обриси Софії Київської, Києво-Печерської лаври, Володимирського собору, а також чорні дірки замість підірваних-зруйнованих храмів-святинь - Михайлівського Золотоверхого, Успенського, Богородиці Пирогощі (вони були відповідно підписані). Після того, як плакат був надрукований, всі ці святині були відбудовані. Перед цим приїздили британці і з чотирьохсот плакатів вибрали твори тільки двох українських художників, один з них був я, наші добутки вийшли друком у Великій Британії. Згодом мій “храмовий” плакат поїхав на бієнале у Варшаву, розпочавши збір нагород у світі.
На тому ж конкурсі “Майбутнє минулого” експонувався ще один мій плакат “Пектораль” під девізом: “А ми дивились та мовчали” (слова Шевченка). Девіз для того, щоб всі роботи були до певного моменту анонімними, аби журі оцінювало їх неупереджено-чесно. Роботу над плакатом я закінчив перед самим початком конкурсу, покрив спеціальним лаком і він не встиг висохнути, трішки був сирий-вологий. Коли під час конкурсу плакати почали розпаковувати, я побачив, що виникає проблема, щось приклеїлося, довелося бігти, самому його акуратно визволяти. Зрозуміло, що одразу здогадалися, що то мій плакат. Я отримав третю премію, хоча, якби не “засвітився” (заздрість – страшна сила), міг отримати першу.
Та минулий рік для мене став знаменним тим, що я отримав премію Григорія Нарбута за кращий плакат в Україні, від присвячений постаті Миколи Сядристого. Конкурс, до речі, проходив в п'яти номінаціях: скульптура, живопис, дизайн-плакат, графіка, ужиткове мистецтво.
Цікаво, що Микола Сядристий не одразу зрозумів мою роботу. Питає: “Ну що це таке?..” Я скромно відповідаю: “Микола, це дуже хороший плакат”. -“Точно?” - “Так. Мине час, ти оціниш”. Спочатку той плакат десь в Лаврських сховищах лежав, потім з'явився в якомусь кабінеті в Лаврі, тепер він висить у Миколи Сядристого серед його унікальних робіт як експонат його виставки.
Отаке тернисте життя у плаката.
- А ще більш тернисте життя в українського митця, і зокрема у художника. В столиці взагалі відбуваються дивні речі. Пройшла повномасштабна, добре організована атака на осередки культури, коли виганяли художників, галерейників, театральні установи, книгарні. Під маркою реконструкції Андріївського узвозу, напевно, хочуть повністю “зачистити” художників і заполонити історичну вуличку-перлину філіями банків, казино і ресторанами. Нещодавно на Узвозі загадково згоріла картинна галерея, вогнем і потім водою пожежників знищені художні майстерні...
- Хтось дуже хоче, щоб Київ перестав бути столицею української освіти, культури і духовності. Ці загрозливі процеси почалися з руйнування історичних об'єктів Київської фортеці і продовжуються “виселенням” і розривом договорів із столичними видавництвами, творчими організаціями. Погрожують виселити видавництва “Мистецтво”, “Знання”, Центр сучасного мистецтва “Совіарт”, Музей однієї вулиці, арт-галереї і десятки інших культурно-художніх об'єктів. Буде жахливо, якщо Андріївський узвіз перетворять в район банківських і торгових офісів. Цього не можна допустити. Тут уже має піднятися народ.
Бізнесмени, чиновники абсолютно не розуміють ні що таке мистецтво, ні його значення, сенсу. Пройде 50-100 років і прізвищ банкірів, які маніпулюють грошима, ніхто не згадає, а твори художника, композитора, письменника – це засіб збереження історії, сутності країни, душі нації. Нещодавно у мене була бесіда з одним таким чиновником на Подолі. Він сказав: “Який зиск від художників? Треба в їхні майстерні запустити банки і качати гроші в бюджет”. Це сліпоглухоніма людина, вона навіть не розуміє, що його одежа, житло, автомобіль – це те ж витвори художників, модельєрів, дизайнерів.
- А, правда, що галерейників атакують люди в чорних масках з палицями?
- В “Совіарті” так і було, зламали двері, кажуть: “Вимітайтесь звідси, це вже не ваш будинок”. А документи про оренду не справляють ніякого враження. І таких випадків чимало. Деяким художникам поки що тільки “натякають”. Слава Богу, ми ще якось тримаємося на горищі на вулиці Горького, але й до нас приходив хлопець в шкіряній куртці, питав: “Вам не потрібна охорона? Бо у вас може щось згоріти...” Художник Гена Нечипоренко (Царство йому Небесне) відповів: “Та у нас в художніх майстернях скарбів нема. Згорить, так згорить”. І той шкіряний розвернувся і пішов. Тільки так можна було сказати, щоб вони сюди не лізли.
Я знаю, що в інших країнах, зокрема у Вірменії, Грузії, Білорусі художникам подарували майстерні і не чіпають їх. Там вважають, що це святі люди, нехай собі спокійно працюють.
А ще киян не може не шокувати злочинна забудова Києва жахливими житловими багатоповерхівками. В жодній країні світу такого нема, у “висотках” люди не живуть, там поселяються тільки офіси, і будують висотні “монстри” тільки в певних районах. Я добре знаю Париж, він максимум шести-восьми поверховий.
Якби в Парижі, Празі, Лондоні набудували отаких червоних цегляних монстрів, то люди, напевно, вже давно розігнали мерії і замінили уряди.
- Жахливо, що ця “височінь” в Києві будується на місцях стадіонів, скверів, парків, історичних пам'яток...
- Так, природу і ландшафти знищують, столиця втрачає свою красу і архітектурну доцільність. На першому плані були красиві зелені дерева, парки, квіти, клумби, тепер бачиш кам'яні потвори і безліч машин, які паркуються вже майже не в під'їздах.
А будують як? Мені самі будівельники розповідали, що чималу кількість цегляних будинків “женуть” за проектами, які були розраховані для Туреччини, де зовсім інший клімат. Взимку, коли у нас доволі холодно ззовні і тепло всередині, мікротріщини на стінах від замерзання вологи дедалі збільшуються, відбувається руйнація. Що з тими некондиційними “висотками” буде через 10-15 років? І що можна казати про непрацюючі ліфти?
Отже, повторюю, в жодній країні не будують для житла хмародери (так в Канаді називають висотні будинки), хоча б тому, що, починаючи з восьмого поверху відбувається дуже несприятливе для людей розкачування будівель з певною частотою. Ось чому у людей, що живуть високо, частіше трапляються інфаркти, інсульти й онкозахворювання. Недарма офісні хмародери в Торонто побудовані лише в центрі міста і мають характерну назву “Даун-таун”. А у нас хмародери без всякої міри розкидані по усьому Києву і продовжують рости, як поліпи.
Валерій Вітер з донечкою
- А що живить оптимізмом?
- В мене донька підростає, цікаво спостерігати всі її метаморфози. Гарна дружина Ірина, чудові друзі. Завдяки ним я і живу на цьому світі. Ще дуже багато треба зробити. Намічено випустити диск групи “Березень”, творчість якої в 70-тих роках вплинула на багатьох незалежно мислячих людей; хочу випустити акапельний альбом і диск “Українські пісні і романси”. А на художньому полі взагалі море задумів.
Шостого грудня відкривається моя персональна виставка у Великому залі Спілки художників України. Перед цим буде концерт майстрів мистецтв – моїх друзів. Так що запрошую всіх. Згодом планую зробити окремі виставки портретів, станкових полотен, акварелей. На окрему експозицію “просяться” обкладинки компакт-дисків, яких в мене більше десятка.
Зрозуміло, що моє творче самопочуття залежить від самопочуття країни. Дуже хочеться, щоб з нею все було нормально. Щось мені непереборно підказує, що все владнається і Україна процвітатиме. Будьмо!..
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
