На головну На головну На головну
 
 
Google
Google
« Березень 2008 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31 
Архів публікацій

 


[ Реклама ]
Реклама від "Порталу українця"
Запрошуємо до співпраці


[ Стрічка публікацій ]
 
 
 
 

Ігор Борко: “Опера відбиває наше сьогодення”

Автор: Володимир КОСКІН
Джерело: Портал Українця
Коментарі (1)


Митець все життя, як бджола, збирає без відпочинку нектар для свого меду – збирає з квітів дитинства, юності, зрілості, всотуючи настанови і поради батьків, вчителів, акумулюючи події, враження, колізії, успіхи, поразки, досягнення, розчарування і захоплення, що замішані на головному компоненті – любові й надії. Справжній мед завжди з незбагненною гіркавинкою, віддає букетом ароматів вітру й сонця, він лікує того, хто ним ласує. І щасливий митець, котрому вдається найбільше віддати. Бути потрібним – ось мета.

Медоносна творчість співака Ігоря Борка – це Божий дар й працелюбність, це антипод патоки й поверховості, це квітка й плід одночасно. До Борка точно підходять визначення “унікальний тенор-бельканто” й “золотий голос”. Він безоглядно справжній, хоча справжнє нині губиться в мішурі-миготінні фальшивих зірок та піар-акцій.

Заслужений артист України, лауреат міжнародних конкурсів, прима Національної опери, він чарує всіх шедеврами світової класики та української музики з майстерністю, яка притаманна тільки великим оперним співакам.

Драматична життєва доля стала запорукою того, що спів Борка набув глибинної чистоти-щиросердності. Людина, в якої немає власного багатого внутрішнього досвіду переживань, розчарувань та просвітлень, так не заспіває. Тут ніяка уява не допоможе. Цей спів – через серце, від серця. І до серця. Він здатен зацікавити навіть тих, хто оперу не слухає і не любить, бо справжнє мистецтво існує поза жанровими умовностями і особистими вподобаннями.

Перед тим як поступити (по другому колу) в Київську консерваторію Ігор Борко співав в Національній капелі бандуристів, в чоловічому квартеті “Явір”, у військових ансамблях, закінчив музичний факультет педінституту імені М.Драгоманова. У консерваторії Ігор став останнім – улюбленим і блискучим учнем незабутнього Костянтина Огнєвого.

Перед тим як розпочати оперну кар’єру у Державному Одеському театрі опери та балету і згодом в Національній опері Ігор Борко з дивовижною стабільністю перемагає у престижних конкурсах вокалістів: на другому Міжнародному конкурсі імені М. Дестінової (вона співала разом із Карузо) у Чехії, на 34-му Міжнародному конкурсі оперних співаків імені Франциско Віньяса в іспанській Барселоні (знаменитий італійський тенор Луїджі Альва здивовано констатував: “Я не знав, що в Україні можуть бути співаки такого високого класу”.), на 8-му Міжнародному конкурсі оперних співаків імені Вінченцо Белліні в Італії (президент конкурсу Марчелло Аббадо порівняв голос Ігоря Борка з голосом видатного італійського співака Беньяміно Джільї). У Франції на 9-му Міжнародному конкурсі співаків в Аквітанії його акомпаніатором у другому і третьому турах була дружина славнозвісного Ніколая Гедди - Надія, яку захопив голос українського співака.



Соліст Будинку органної та камерної музики України Борко успішно гастролює в Австрії, Швейцарії, Румунії, Угорщині, Китаї, Нідерландах, Німеччині, Канаді, з'являється багато цікавих пропозицій і це безумовно додає йому наснаги, але співати на оперній сцені в Україні залишається найбільшим бажанням. Та в цій справі є певний парадокс. На прослуховуванні в оперному театрі в Києві Ігорю “дали від коша”, як, до речі, і під час першої спроби поступити в консерваторію (поважний педагог сказав, що оперного співака з нього не вийде)! Пропозицію співати в опері йому запропонував у Франції (!) після тріумфального концерту художній керівник Одеського оперного театру Гліб Дранов. Несповідимі шляхи Господні.

Уже будучи солістом Національної опери України імені Т.Шевченка Ігор Борко виграв 5-й Великий Турнір Тенорів у польському приморському місті Щецин. У замку Поморських Князів співаки різних країн виконують популярні оперні арії, зокрема Верді, Пуччіні, Доніцетті. Свого улюбленця обирає публіка (вона голосує квітами) і оркестр. Український співак став безперечним героєм конкурсу, фаворитом і меломанів, і оркестрантів. “Газета Виборча” написала: “Ігор Борко осяяв блиском свого оксамитного голосу й зворушив глядачів”. Тритисячна публіка вручила українцю 894 троянди і обрала Першим тенором, а музиканти оркестру вручили Ігорю Борку жовту майку лідера з написом “Улюбленець оркестру”.



Та в дивній країні Україні шлях творчої людини встелений не квітами, а шипами. Останнім часом йому розкривала обійми Америка, Росія, Чехія, а от Батьківщина в особі функціонерів від мистецтва виявляє незрозумілу байдужість. Ігор Борко блискуче виконує тенорові партії в “Шукачах перлин” Бізе, у “Фаусті” Гуно, у “Лючії ді Ламмермур” Доніцетті, у “Богемі” Пучіні, “Травіаті” та “Ріголетто” Верді. В його репертуарі чимало творів, які практично не виконують інші його колеги, серед них, приміром, арія італійського гостя з опери «Кавалер троянд» Ріхарда Штрауса, арія Фернандо з опер Доніцетті “Фаворитка”, арія Артура з опери Белліні “Пуритани”, які є нездоланними для багатьох тенорів. За його участі знято два музичних фільми. У фондах Національного радіо зберігається чимало творів, записаних співаком. Але на сцену Національної опери “національне надбання” допускають, м'яко кажучи, занадто дозовано.

- Пане Ігорю, що цікавого було у вашому артистичному житті останнім часом?

- Вистави в Національній опері, великі гастролі, фестивалі, записи нових творів. Ця праця приносить задоволення і наснагу: я потрібний, мене запрошують. Для будь-якої творчої людини це найважливіше. Розповім про закордонні гастролі. Знаменита американської агенція “Театр. Лірика” проводила відбір серед кращих європейських співаків у Москві і Санкт-Петербурзі для проекту “Опера Європи”. Із ста претендентів було відібрано чотирьох (із Росії, приміром, у конкурсі брали участь співаки не нижче Маріїнського театру і Великого). В підсумку я переміг. Окрім розуміння, що перемога в такого рівня конкурсі дуже престижна, мною керувало бажання ще раз перевірити себе. Під час туру по Америці пролунало чимало схвальних відгуків, але найбільше вразив вчинок директора Бостонського оперного театру, він підбіг до мене і сказав: “Боже мій, я працюю тут стільки років, але тенору такого рівня не чув давно”. Звісно, такі слова дуже приємно чути, бо за ними стоїть визнання того, що ти гідно представляєш українську вокальну школу й Україну.



США є країною, де люблять мистецтво, з задоволенням ходять не тільки на великі естрадні шоу співаків світового рівня, але й на оперу. У великому гастрольному турне по Америці я виконував партії Альфреда у “Травіаті” Верді” та “Рудольфа” у “Богемі” Пуччіні. Моїми сценічними партнерками були солістки Маріїнського та Софійського оперних театрів. Я співав на сценах Флориди і Каліфорнії у містах Савана, Джексонвілл, Тампа, Панама, Майамі, Потрленд, Нейплс.
У Штатах окрім оперних театрів (їх, здається шість) є великі концертні зали, де йдуть оперні вистави й мюзикли, ця справа там дуже правильно поставлена. Люди, які скажімо не можуть поїхати в Нью-Йоркську “Метрополітен-опера” або в Чикагський театр, залюбки долають 20-30 кілометрів, аби послухати оперу у концертному залі.

Пригадую, як в Портленді (це близько до Канади), я розхвилювався з двох причин: по-перше, через сильний мороз я не був цілком здоровий, по-друге, коли побачив на співанці величезний зал на три тисячі місць, то подумав: “Невже публіка його заповнить?”. Та коли ввечері вийшов на сцену, був вражений не тільки видовищем повного вщерть залу, а й захопленою публікою.



Дуже запам'ятався виступ у місті Нейплс. Зал там велетенський, мені розповіли, що його збудували мільйонери, щоб не їздити до Вашингтону чи Атланти. “Napels Phyilharmonic Center” вважають “Метрополітен-оперою” в мініатюрі, хоча за величиною зала, рівнем технічного обладнання і навіть архітектурою він кращий ніж театр у Нью-Йорку. Одна з його принад – цей палац збудований на острові. Люди, котрі вклали в це диво гроші, тепер мають змогу чути найкращих співаків. Цікаво, що у другій виставі мав співати легендарний італійський тенор Роберто Аланья (до речі, чоловік всесвітньо відомої співачки Анжели Георгіу). Та Аланья чи то захворів, чи в нього виникли проблеми в “Ла Скала”, одне слово за три години до вистави імпресаріо каже: “Ігорю, ти сьогодні маєш рятувати ситуацію, будеш співати”. Це, звісно, мене збентежило. Отже, перед початком вистави об'явили, що українець Ігор Борко співатиме замість Роберто Аланья.

- Сприйняли насторожено?

- Авжеж, але після балади, арії і особливо пісеньки Герцога, коли я взяв високу ноту і тримав її, серед публіки виникла атмосфера фурору.

До речі, цю виставу я співав у супроводі оркестру під орудою знаменитого диригента Юджина Кона, угорця, який живе і працює в Америці, зробив багато прем'єрних вистав у “Метрополітен-опера” (разом з Пласідо Домінго), в Чикаго, Вашингтоні. Я був у неймовірному захопленні й піднесенні, відчув, як має бути по справжньому, міг заспівати ще раз, голос був абсолютно не втомлений, свіжий - від того, що диригент розуміє і любить співака, бачить твої очі і йому нічого не треба казати: Юджин Кон плекає голос оркестром.


- Наші диригенти зазвичай заглушають співаків...

- А він не нав'язує свій темп, ритм. Оркестр виконує акомпануючу роль, підкреслює всі достоїнства вокалу. На жаль, в Україні такий підхід - рідкість.

- А яким чином ви потрапили у Празьку оперу?

- Провідна промоушен-компанія проводила прослуховування в Німеччині – в берлінській “Коміше опер”, де зібрались керівники європейських театрів. Мене запросили, бо чули мій спів в Америці. В результаті мною зацікавилась Празька опера, я заспівав там партію Едгара в “Лючії ді Ламмермур”. Згодом отримав запрошення заспівати ще кілька разів на цій сцені. Отже, сподіваюсь, починається співпраця з Празьким оперним театром. Дещо раніше були гастролі до Росії в місто Казань, де народився великий Шаляпін. З казанською оперною трупою я співпрацюю майже сім років, почалося це після тамтешнього Міжнародного оперного фестивалю імені Шаляпіна, де я вперше заспівав партію Рудольфа (“Богема” Пуччіні), вийшло вдало, казанці мною зацікавилися. Через рік після фестивалю я взяв участь у конкурсному відборі в Амстердамі на партію Надіра (“Шукачі перлин” Бізе). Знаєте, у кожного оперного співака є мрія виконати заповітну партію, бо вона стовідсотково лягає на його голос, здатна розкрити всі вокальні можливості, тембральні барви, школу, гру. Партію Надіра я здавна мріяв вивчити і виконати. Мене дуже тішить, що в Україні часто замовляють на радіо романс Надіра саме у моєму виконанні. На всіх гала-концертах, котрі йдуть на початку і в кінці сезону в Національному театрі опери та балету імені Шевченка, я завжди співаю (і співатиму) романс Надіра, пропагуючи цю оперу. Колись вона йшла у виконанні багатьох наших славетних вокалістів, котрі тепер є історією українського вокалу, серед них мій вчитель Костянтин Огнєвой. На жаль, “Шукачі перлин” у нас несправедливо забуті. Коли на Різдво у концерті “Солісти опери запрошують...” я знову таки заспівав романс Надіра, директор театру Петро Чуприна сказав: “Ну ти впертий”, я відреагував: “Хай всі чують, яка це чудова музика, я мрію про те, щоб “Шукачів перлин” поставили у нас”.



- А ви співаєте партію Надіра завдяки голландцям?

- Так. До речі, голландська агенція “VDB Theater prodacties” займається не тільки оперними виставами, а й в інших жанрах робить вдалі проекти у великих залах. Пригадую, що відібрали десять співаків на партію Надіра, потім залишилося три, в результаті прем'єру “Шукачі перлин” в Амстердамі і в Гаазі співав я.

Моєю партнеркою була незабутня Нуржамал Усанбаєва, солістка Казахського оперного театру з міста Алма-Ата. Британські постановники вирішили, що у Лейли мають бути розкосі очі, адже в основу лібрето покладена індійська легенда. Хореографію всіх танців (босоніж) здійснила фахівець з Індії Шаміта. Я, приміром, виконував жести притаманні Богу Ра (бог Сонця). Працювати було фантастично цікаво, я стикнувся з дуже високим рівнем режисури, не звичним для мене. Зрозуміло, що цей оперний проект користувався шаленим попитом. До речі, в “Шукачах перлин” лише чотири героя – мисливець, шукач перлин Надір, прекрасна жриця Лейла, вождь племені Зурга, верховний жрець Нурабад та хор. Але яка музика, який оркестр, які декорації!

- А що в Україні?

- На Батьківщині я співаю не так рясно, як хотілося б, втім це стосується багатьох наших оперних солістів. Це залежить не тільки від економічних факторів, а й від уподобань керівництва театру. Слава Богу, що я все-таки співаю мої партії. Що значить “мої”? Ті, що написані для мого голосу, насамперед це партія Альфреда в “Травіаті”, Рудольфа - в “Богемі”, Едгара - в “Лючії ді Ламмермур”, герцога - в “Ріголетто”.

Репертуарна політика в нашому театрі складається так, що нема ліричних постановок, і не заплановано. Зазвичай, публіці пропонують складну і важку для сприйняття музику. Є, приміром, непогані постановки “Турандот” і “Манон Лєско” Пуччіні, “Джоконда” Понкієлі, але це, я би сказав, суворий оперний пласт. В репертуарі відсутні святкові, іскристі, світлі ліричні опери Моцарта, Россіні, Доніцетті, Белліні, Бізе... Це питання дуже серйозне – як формується репертуар, бо від того залежить творча реалізація і доля співаків.

Останні місяці я багато виступав з відомою співачкою-сопрано Ольгою Микитенко - в “Богемі” і “Лючії ді Ламмермур”. Ольга співає в Національній опері за контрактом, а здебільшого - в інших трупах.



З нашим театром у вересні минулого року я був на гастролях в Японії, це вельми цікавий досвід. Правда, зазвичай я їжджу на гастролі окремо. Так складається моє творче життя, що мене запрошують в різні цікаві проекти, в яких я з задоволенням беру участь. Якби я чекав-сидів, то багато втратив би як митець, адже час спливає скоро, співочий вік не такий вже тривалий. Тому хочеться працювати по максимуму, є серйозні плани, знову таки пов'язані, на жаль, не з нашим театром. Мене неприємно шокувало, що я залишився осторонь постановки опери “Фауст” Гуно. Партію Фауста я вивчив і співав ще в консерваторії студентом. Коли пішли чутки, що у нас ставитимуть “Фауста”, я дуже зрадів, якось при зустрічі з керівництвом почув: “Так, ти співатимеш цю виставу”.

Почалися репетиції. Як це завжди буває, на цю партію призначили кількох тенорів, бо має бути три-чотири склади, всі чудово розуміють: хтось захворів, хтось поїхав... Та скоро я відчув, що ця постановка проходить повз мене... У нас це уміють – співака або не помічають, або витискають…
Отже, у день прем'єри “Фауста” тенорову партію співав, здається, Микола Шуляк. Я сподівався, що заспіваю хоча б другу чи третю виставу... не справдилося. Моє бажання зав'язали ніби у вузол, цим ставленням-нехтуванням я був збитий з пантелику, я досі не розумію причин, чому я не заспівав партію, котру ніби спеціально написано для мого голосу, особливо коли Фауст співає “Світлий ангел...” і тримає верхнє “до”. Признаюся, була не одна безсонна ніч у пошуках відповіді. Потім на одній з радіопередач я навіть сказав: “Дорогі мої слухачі, я вас прошу, не задавайте мені запитання, чому я не співав Фауста”.

- Наскільки я знаю, ваш шлях на оперну сцену був тернистий.

- Так, мене не прийняли з першого прослуховування в столичний оперний театр. Перебуваючи у стані розчарування я, однак, розумів, що не треба хитрувати, інтригувати, бо ніколи не перехитриш себе, внутрішній голос совісті. Я собі сказав: “Ігорю, якщо до сорока років ти не співатимеш в опері, то взагалі покінчиш із співочою кар'єрою”. Та мене запросили в Одеський оперний театр, де я пропрацював три сезони і був тим дуже задоволений. Хоча інколи точила думка, що я втратив чимало часу, мої однокурсники по консерваторії мають в опері багато роботи і ролей, а в мене життя складалося по іншому: я працював і співав скрізь, всі мене ніби знали, та коли справа дійшла – в 1996 році – до прослуховування в Оперному театрі, мені сказали: “У вас ліричний голос, а нам потрібні міцні драматичні, у нас є ліричні”. То було єдине прослуховування (щоправда, чимало співаків і співачок прослуховуються по 5-10 разів), та я відмову сприйняв як вирок, хоча мені не сказали: “Ви погано співаєте”, однак негативну позицію не міг збагнути. Натомість взяв за мету працювати так, щоб прийшов той день, коли зателефонують і скажуть: “Ігорю Миколайовичу, ми вас запрошуємо”. І так сталося. В Одеському оперному театрі я заспівав свою коронну партію Едгара в “Лючії ді Ламмермур”, отримав серед інших букетів кошик з квітами від дивовижної прими Євгенії Мірошниченко, неперевершеної Лючії. (Цікаво, що прем'єра була приурочена першому виконанню цієї опери Доніцетті 1820 року в Одесі, коли до царської Росії приїздила на турне італійська оперна трупа). Отже, певні чутки про мій спів дійшли до Києва і Євгенія Семенівна зробила шляхетний жест, який запам'ятався мені на все життя, - пригадую тривалі оплески, квіти, я був щасливий, що моя багаторічна праця не пройшла даром, я вдало заспівав свою першу найвідповідальнішу партію на оперній сцені.



Прийшов день, коли таки мені зателефонували з Києва: “Ми приступили до постановки “Лючії ді Ламмермур”. Запрошуємо вас на співанку”. Я приїхав, заспівав, абсолютно без усяких претензій на перспективу, і поїхав додому, не чекаючи нічого. Ввечері мені знову телефонують: “Куди ж ви пішли?” - “Як куди? Додому”. - “У вас завтра репетиція з оркестром, ви нам дуже сподобалися”. Я кажу: “Ні, вибачте, я працюю в Одесі, в мене є керівництво. Якщо ви зателефонуєте, домовитеся...”. І що ви думаєте, дзвонили і домовлялися. В травні 2001 року (Боже, скільки часу минуло) я співав прем'єру “Лючії ді Ламмермур” у постановці Анатолія Солов'яненка-молодшого в Києві в парі з Ольгою Микитенко. Причому дві прем'єри підряд, бо другий тенор захворів. Своєю наполегливістю, працею, професіоналізмом я довів, що можу співати складні оперні партії і бути солістом Національної опери.

Моїми друзями стали Анатолій Солов'яненко-молодший і художній керівник, директор театру Петро Чуприна. Серед людей, котрі повірили в мене, був диригент Микола Дядюра (він також є головним диригентом симфонічного оркестру Національної філармонії), у мене з ним з першої репетиції виникло порозуміння, згодом ми потоваришували, маємо один вік і долі наші дещо схожі: Микола теж не одразу став диригентом... Неодноразово їздили до Франції на гастролі (Дядюра запрошував мене), виступали з капелою “Думка”, з польським хором і оркестром, представляли нашу державу на багатьох міжнародних фестивалях, зокрема у Франції на фестивалі імені Берліоза в містечку La Côte-Saint-André, де народився великий композитор, в Марселі і в Ля шез дьйо (ініціатором створення останнього є колишній президент Франції Жискар Д’Естен). Там ми виконували “Реквієм” Верді та Моцарта, “Дзвони” Рахманінова, “Тедеум” Берліоза, “Стабат Матер” Дворжака, “9-ту симфонію” та “Солемніс” – Бетховена, “Ді Глорія” Пуччіні тощо. Незабутньою стала праця над ораторією для великого хору і шістнадцяти солістів “Коронація Наполеона” Пазієлло. Нот цього твору взагалі не було в Україні, їх нам передало французьке посольство. Дійство вийшло колосальне, працювали великі екрани-монітори, у велетенський зал прийшло море людей, в тому числі перші особи держави.



- Недавно в Національному театрі опери та балету відбулась прем'єра опери “Норма” Белліні. Там є чудові тенорові партії. Вони теж пройшли повз вас?

- Так. Але тішить, що ця постановка здійснилася. Режисер Анатолій Солов'яненко ніби відкрив нову оперну сторінку – поставив оперу-бельканто. У нашому театрі співають кілька опер Верді, Пуччіні, але опер Белліні жодної не було в репертуарі.

- Режисура цієї постановки була піддана досить жорсткій критиці. Більше того, дедалі частіше лунають вислови, що Національний театр опери та балету втратив режисерські традиції, постановки вітчизняних режисерів виглядають, м'яко кажучи, слабенькими. А якою є ваша точка зору?

- Критика критикою, але те, що Солов'яненко наважився на те, щоб поставити “Норму”, це вже є позитивом (а огріхи можна вичистити). Розумієте, одна річ, коли нічого не робиться, все тихо-спокійно, і друга справа, коли відбувається прем'єра, люди її обговорюють, подія виплескується на шпальти газет, в Інтернет. Солов'яненко ще дуже молодий, у нього не так вже багато було спроб в Оперному театрі. Дивовижної Ірини Молостової давно вже нема на світі, молоді режисери кинуті напризволяще, нині нема у кого вчитися. Солов'яненку ніхто не допомагав, у нас немає такого, коли на репетиції “заглядають” інші режисери, щось радять заради кінцевого результату.



Я був на прем'єрі “Норми”. Що я можу сказати? Режисура у нас дійсно дуже відрізняється від закордонних надбань, в тому числі через слабке технічне обладнання. Коли я співав на сцені Празької опери у “Лючії ді Ламмермур”, то під час дуету Едгара і Енріке, брата Лючії (в нашому театрі ця сцена пропущена) лив справжній дощ і натурально гримів грім з блискавкою, я був весь мокрий. В закордонних театрах постановочні можливості, техніка дивовижно розв'язують руки режисеру, хоча, зрозуміло, режисуру технічним обладнанням не можна підмінити, тут першу скрипку грає талант.

Взагалі-то закордонні режисери не так вже і багато займаються з виконавцями, але всі їхні вказівки точні, виважені, продумані. Після репетицій тобі дають відеокасету, ти дивишся і все для себе відмічаєш, і на виставі мусиш все точно зіграти, - таким чином виявляється професіоналізм оперного співака.

Я знову-таки повертаюсь до опер-бельканто. На мою думку, вітчизняні співаки і співачки звикли до міцної голосової подачі, атаки звуком. Це відбивається і у репертуарі нашого театру, приміром, “Аїда”, “Турандот”, “Паяци”, “Джоконда” тощо насичені психологічно напруженими партіями. А в операх-бельканто зовсім інша манера співу, до них належить і “Норма”, в якій “чудовий спів” продемонстрували далеко не всі. Мені є з чим порівнювати, я бачив “Норму” в Афінах, вона запам'яталась мені на все життя саме манерою бельканто, ніхто не перекрикував один одного, був ансамбль. У нас ансамблю не було. Так повелося, що в наших вокалістів психологічно закладено видавати звук не на сто, а на двісті відсотків. Це незрозуміло, особливо у світлі того, як працюють закордонні співаки із славетними світовими оркестрами, демонструючи, як має бути, що у світі цінується...



- Можна тільки розводити руками і констатувати, що Ви “видали на гора” всі можливі аргументи, від Вашого співу захоплюється Європа, Америка, Азія, але дивна країна Україна байдужа до цього. Тривожним є той факт, що наші чудові оперні співаки мають мізерну дискографію. Хоча на думку численних шанувальників такі голоси як Ваш необхідно при найменшій можливості увічнювати. Куди дивляться рекордингові компанії?

- Вони дивляться на розпіарених, а я не вмію себе рекламувати. Хоча у мене справді є багато шанувальників-друзів, та напевно, ще більше шанувальників за кордоном, де до мистецтва зовсім інше ставлення. Тому і від'їжджають туди наші співаки світового рівня. Назавжди. Були запрошення і у мене, і не один раз. Але я українець, і це диктує мені, що я повинен жити в Україні і працювати для України. Я співаю, щоб люди не забували своє рідне коріння – українську пісню, українську культуру, бо, на жаль, у нас відбувається зовсім інша історія.

Щодо записів... Так, дійсно, чудові співаки відходять за вічну межу, а записів - одна-дві арії. Швидкоплинний час мене підштовхує: працюй-поспішай. Мій покійний вчитель Костянтин Дмитрович Огнєвой, якого мені Боженька дав ніби батька, казав: “Тобі дано взяти певну ноту визначену кількість разів, прийде той час, коли ти її не заспіваєш”. А ще він переконано стверджував: “Краще на півроку раніше піти, ніж на день пізніше”. Це свята правда, для співака дуже важливо вчасно піти з театру, коли він у формі, коли в нього голос - свіжий, такий, який запам'ятався слухачам.

Але виникає питання, що залишиться зафіксованим. Перші свої записи я зробив 11-12 років тому завдяки диригенту оркестру народних інструментів Національної радіокомпанії України Святославу Литвиненку. Він повірив в мене, поступово вів в міру мого зростання як співака, це відбивалось у підборі репертуару, в його насиченості й складності. Народний артист України Святослав Литвиненко дуже тонкий музикант, ми могли лишень обсудити “схему” якогось твору, а він вже це чув і відчував у мелодиці, оркестровій палітрі, дивовижно знаходив тембральні барви, робив неординарні аранжування. Завдяки цій талановитій людині я зробив чимало записів арій, романсів на Національному радіо. За відгуками слухачів навіть відомі пісні зазвучали по-новому, я намагався вкласти в них своє бачення, ставив за мету, щоб кожен твір був несхожий на записи інших виконавців. Додати-донести своє - це моє кредо.

- Скільки вийшло дисків взагалі?

- Лише два – “З голосу землі моєї” і “Арії та неаполітанські пісні”. З виданням дисків в Україні сутужно, вони виходять зазвичай за власні кошти.

Є ще записи творів Олександра Білаша й пісень Великої Вітчизняної війни (декілька з них увійшла в диски, котрі Національне радіо виготовляло за свій кошт і дарувала ветеранам), тобто матеріалу набралося ще на один альбом. Хочу записати декілька ярій, котрі у нас практично не виконують, серед них, приміром, арія Оронте з опери “Ломбардці” Верді та арія Сабініна з опери Глінки “Життя за царя”.

- Наступне запитання спонукали зробити ваші сумні очі. Що в цьому світі вас тішить, що може викликати радість?

- Сумні очі... Напевно, вони не сумні, а дуже серйозні. Так виходило, що в житті мені неодноразово доводилось розпочинати все ніби з нуля. Якби я не пройшов цей шлях випробувань, то, напевно, не досяг би нинішнього рівня якості як співак. Я не вважаю себе популярним, я просто відомий в мистецьких колах, у мене ніколи не було зіркової хвороби, як, скажімо, у деяких наших солістів опери. Я дуже філософські ставлюся до “розкрученості”. Всі ми бачимо, як певні виконавці нав'язують свою популярність різними заходами-викрутасами. А до когось ця популярність з часом приходить сама завдяки наполегливій праці, Божому дару. Я вважаю, що ця поступова популярність набагато краща, бо вона справжня. Розпіарені зірки швидко згасають-зникають.

Стабільну радість викликає праця в опері, хоча вона є важка і складна, адже ти працюєш як спортсмен не тільки голосовими зв'язочками, відбувається колосальна амортизація всього організму. Коли виходиш на аудиторію, то мусиш бути заряджений, як потужний акумулятор, ти не просто співаєш, а передаєш образ героя, витрачаєшся фізично й емоційно.



- Опера – це унікальне поєднання всіх жанрів.

- Авжеж, треба співати, танцювати, падати, на шпагах битися тощо, тобто акторські викладатися на всі сто. А в підсумку відчуваєш щастя, бо даруєш радість глядачам.
Тішить, звісно, моя мама, кохана дружина, донечка Оленка, їй в цьому році виповниться двадцять один рік, - це велике щастя, коли тебе розуміють.

Я радію, коли під час живих ефірів телефонують люди і висловлюють своє захоплення-подяку. Виростають крила і бажання творити – голосом торкатися найтонших струн людської душі. Коли це вдається, тоді посміхаюсь.

Гадаю, що перебуваю все-таки в потрібному відрізку часу і роблю потрібні речі. Мої образи відбивають час, як, приміром, Альфред з “Травіати”, котрий дарує квіти своїй коханій, або підступний Герцог з “Ріголетто”... В характерах і діях цих та інших персонажів є те, що відбувається сьогодні в нашому житті, коли всім нам бракує щирого почуття до жінки, взаємоповаги, порядності...

- Бува чуємо, що опера це архаїка, ретро, а виявляється вона актуально перегукується із сьогоденням.

- Боже борони, це не архаїка. Так кажуть несвідомі люди. Опера, звісно, не дарує якихось фінансових рецептів, вона виховує почуття, лікує – людина в театрі водночас забуває про всі свої негаразди і знаходить відповіді на нагальні питання, опера – це очисне переживання, вона торкає наше єство-сутність. Момент істини пронизує людей різних за професіями, характерами, соціальним станом, багатих і бідних. Перед музикою всі рівні. Вона об'єднує, захоплює і обдаровує прозріннями. Щоб там не казали, а вище музики нічого немає: з перших днів життя людина чує мамину колискову, а коли помирає - лунає прощальний марш.
Все наше життя відбито в операх - прізвища інші, а герої ті самі, вони живуть поряд з нами, просто одні помічають це, інші - ні.



- Тобто оперних персонажів можна побачити і на майданах, і в парламенті, і на вулицях, і в установах?

- Безперечно.

- Яких змін воліє ваше серце?

- Насамперед я хотів би, щоб змінилося ставлення до класики. Одна з ознак нормальної країни – це популяризація, реклама класичної музики. В Україні цього абсолютно нема, хоча рекламують будь-що.

Класична музика була до нас і буде після нас, але в країні більшає людей, котрі про неї нічого не знають, не здогадуються, що в опері, філармонії відкривається світ незбагненний.

Влада має відректися від політики антикультури і кардинально змінити ставлення до класичного мистецтва.

- Класика – це чорнозем, на якому все росте, а у нас цей чорнозем закатують асфальтом і будують казино чи банки.

- Нині це набуло епідемічного характеру. Наша невихована політична еліта відвідує естрадні гала-концерти в палаці “Україна”, а в оперний театр не знає дороги. Це нонсенс. На гастролях за кордоном я чую від імпресаріо: “Це мер міста, а це міністр, а це конгресмен”, або це “Наш головний пожежник, а це головний поліцейський”. Розумієте, їм опера потрібна, цікава. А хто бачив нашого головного пожежника або мера в опері?

Коли прийде той час і наша еліта не шарахатиметься від мистецтва? Може тоді, коли припинить бійки в парламенті і в інших відповідальних місцях?



- Тим часом “смердючкізм” засмоктує культурний простір.

- Оскільки політикум своїм зловісним крилом відмежувався від культури, митцям треба єднатися. Людей треба виховувати, вони мають розуміти пріоритети. Це лихо – топити в естраді і попсі класику, вона має йти поруч з іншими жанрами з гордо піднятою головою, в мистецтві не повинно бути антагоністів, кожен жанр має право на повноцінне існування.

Україна нині тішить світ чарівністю наших жінок і культурно-мистецькими надбаннями (епізодично спортивними досягненнями), решта - в повному загоні. Тож давайте леліяти-берегти наших жінок і розвивати-пропагувати нашу культуру. Мені хотілося б, щоб відвідування опери стало для кожної людини тією престижною, насущною потребою, яка б сколихувала в ній всі найкращі людські якості.

Володимир КОСКІН




mp3 з творами у виконанні Ігоря Борка:

Класичні твори 1 2

Українські пісні 1 2 3

(якість - достатня лише для ознайомлення (mp3, 96 кбіт/сек)



Відеозаписи:

Опера "Lucia di Lammermoor" (Gaetano Donizetti)


Пісня Герцога "La donna e mobile" з опери "Rigoletto" (Giuseppe Verdi)


06.08.2003 у Польщі (Щецин) проходив 5й конкурс тенорів, в якому Ігор Борко брав участь і отримав перемогу.


Інші відеофрагменти: http://ru.youtube.com/user/igorborko


Читати цю та інші публікації у своєму телефоні
на своєму сайті


18.09.2009, 17:36
Безмерно благодарен всем,создавшим этот сайт. Игорь,ВЫ- настоящий герой Украины!Жду с не- терпением Вашего приезда в наш старинный го- род Донбасса-Артемовск.Буду еще с большей энергией добиваться,чтобы осуществились Ваши пожелания в прогрессе Культуры. Ваш преданный поклоник.Эд


Є що сказати? Говори на форумі або додай коментар:


(за бажанням)
Введіть код:
This is a captcha-picture. It is used to prevent mass-access by robots. (see: www.captcha.net)   



Інші коментарі

... ›››
Oleg Pk | 23.09.2011, 19:36

Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти. ... ›››
Василь | 04.09.2011, 18:19

В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,... ›››
Наталі | 23.08.2011, 17:49

Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію... ›››
Подільський | 20.08.2011, 17:43

На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн. (у книгарнях дорожче) :))) До речі, сьогодні, 17-го серпня, о... ›››
Іванченко Ірина | 17.08.2011, 15:12

Інші публікації

Богдан Жолдак: “Україна найбагатша на таланти і найбідніша на їхню реалізацію”
Наш співрозмовник Богдан Жолдак -- прозаїк, драматург, кіносценарист,...
Євген Ковтонюк: «Заради шедеврів я скрізь суну носа»
Наш гість Євген Ковтонюк цікавий багатьма гранями – як мандрівник,...
Анатолій Зборовський: «Я вивчаю портрет народу»
Наш гість – Анатолій Зборовський, історик і краєзнавець, директор...
Володимир Базилевський: "Куди не кинь, підстеріга чужизна..."
Поет, критик, есеїст, публіцист Володимир Базилевський розчинився у...
Південну Пальміру накрила “зелена хвиля”
В таку спеку подібне книжкове стовпотворіння могло статися лише тут, в...
Микола Славинський про прямостояння під високими небесами України
Наш гість – Микола Славинський, типовий український галерник в царині...
Віктор Грабоський: Вириваймося з мороку!
Письменник Віктор Грабовський впродовж творчого життя поступово набував...
Володимир Бушняк: «Письменник є засобом націєтворення»
Наш гість – письменник Володимир Бушняк. Донедавна голова Кримської...
Неллі Корнієнко: “Без культури держава впаде”
Наш гість – доктор мистецтвознавства, академік Національної Академії...
Олексій Кононенко: “Книга не буває передчасною”
Олексій Кононенко – поет, прозаїк, журналіст, автор відомих українських...
Більше


Завантаження...

Стрічки публікацій   Мобільна версія сайту: PDA/WAP
Наш інформер на вашому сайті

  Умови використання та цитування матеріалів сайту
  Авторські права
  Застереження
© AnViSer 2004-2013.  Адміністрація порталу не несе відповідальності за зміст рекламних банерів, які надає банерообмінна мережа
Hosting by hostBe.net