Різноманітні політичні спроби «протягнути» другу державну мову давно сприймаються як політтехнологія під чергові вибори і звикли до цього як до рядової ознаки присутності демократії в Україні. На цьому й заспокоїлись, повторюючи мантру про те, що це нереально з точки зору відповідних змін Конституції. Звідси й відповідне поблажливе ставлення до фактів відвертої дискредитації статусу державної мови, так званого «мовного сепаратизму» і до поступового витіснення української мови з престижних сфер суспільної діяльності. Неважко зрозуміти відверті наміри тих, хто за поширення російської без обмежень і обсягах набагато більших від потреби збереження етнічної самобутності українців російського етнічного походження. Не дивує позиція влади - лише свідчить про те, що замало в ній поборників і носіїв української мови. Дивує позиція етнічних українців, українських організацій і політиків, які легковажать мовним питанням і при цьому вважають себе етнічними українцями. З любов’ю на словах, але за такої реальної безсилої байдужості до стану державної мови вони просто провокують проросійське лобі в усіх суспільних структурах, в парламенті. Петиції, заяви протесту і просьби підтримати українську мову і книгу так чи інакше потрапляють переважно до того ж байдужого або чужомовного чиновника.
Навіщо петиції, коли етнічні українці складають переважаючу більшість населення? Достатньо говорити скрізь українською, вимагати такої ж відповіді і обирати до влади людей з власного ж середовища, щоб справа вирішилась сама собою з точним додержанням 10-ї статті Конституції. Якщо не знаємо як, можна спитати кримських татар, в них є чітка і діюча програма. Щоправда, останнім часом, і у них подала голос татарська проросійська організація, очевидно хтось не пошкодував на це гроші. Зараз національна гордість, як і все на світі, можна в декого купити, хоч не у всіх. Купування байдужості до рідної мови і провокування протистоянь на мовному і національному ґрунті є випробуваним від початку світової історії засобом «примушення до нерівноправної дружби» для полегшення ведення «дуже вигідного» бізнесу на цих територіях впливу. Колись це називалось «розділяй і владарюй». Владарювати – означало і завжди означатиме, - жити коштом підкореного народу. Постколоніальну Україну не вигідно завойовувати, достатньо офіційно розділити навпіл мовами. Судячи з поблажливих відмовок російського посла в Україні на однозначні українські оцінки подій в Грузії, росіяни не мають наміру з нами воювати бо задоволені ходом більш результативного «примушення до вічної дружби». Йдеться про зростаючі темпи поширення російської мови і паспортизацію. А ще - вимальовується якась реальна схема введення формальної державності російської мови. Почались дивні дії і дивні голосування в парламенті тих сил, які прямо чи не афішовано за другу державну мову. Синхронно активізувались відповідні організації. Шаленіють численні ЗМІ і спливають жовчю інтернет-форуми. Так чи інакше, пожинаємо плоди тривалої бездіяльності чи безсилля політичної еліти з етнічних українців і тих, хто, як державники, за державність української мови. Це жорстока правда, гірка правда, але її треба визнати і зрозуміти – друга державна мова протягується із «заднього двору» держави шляхом давно задуманої багатоходівки, яка близька до завершення. Не треба бути шахістом чи аналітиком - це відчувається майже фізично. Слухаючи базікання лібералів-українців про широкі реформи, яких потребує Україна, неважко пересвідчитись – великий сон самозаспокоєння української політичної еліти навіть міцнішає. Україна потребує не безкінечних безглуздих реформ, а єдності. Все інше українці здобудуть без фарисейських порад світових економістів і продавців ерзац-демократії на експорт. А без єдиної державної мови єдності не буде. Буде пробудження фактом вибору однієї з державних мов. Етнічний українець вже не зможе байдуже сказати «Яка різниця?». Він зобов’язаний власним вибором мови і власною громадянською позицією стати на бік української державної мови, стати її носієм і оборонцем її конституційного статусу. Якщо не стане сили і сміливості – мусить прийняти російську як державну, а відтак, поміняти рідну українську на не чужу російську, тобто перестати бути етнічним українцем, залишившись середньостатистичним українцем-громадянином. Чи стане сили стати принциповими носіями державної української мови в тих етнічних українців які проживають в зросійщених районах, та й у всій Україні теж? Цього не знає ніхто. Вірніше – всі сумніваються, одні з сумом і жалем, а інші із злорадством домінуючої сили. Проте може статись несподіване для апологетів другої державної мови. Розбуджені терплячі українці можуть зреагувати інакше. Розумне і освічене молоде покоління українців вже підростає, воно вільне від радянських штампів на душах і наведе лад в Україні.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
Різноманітні політичні спроби «протягнути» другу державну мову давно сприймаються як політтехнологія під чергові вибори і звикли до цього як до рядової ознаки присутності демократії в Україні. На цьому й заспокоїлись, повторюючи мантру про те, що це нереально з точки зору відповідних змін Конституції. Звідси й відповідне поблажливе ставлення до фактів відвертої дискредитації статусу державної мови, так званого «мовного сепаратизму» і до поступового витіснення української мови з престижних сфер суспільної діяльності. Неважко зрозуміти відверті наміри тих, хто за поширення російської без обмежень і обсягах набагато більших від потреби збереження етнічної самобутності українців російського етнічного походження. Не дивує позиція влади - лише свідчить про те, що замало в ній поборників і носіїв української мови. Дивує позиція етнічних українців, українських організацій і політиків, які легковажать мовним питанням і при цьому вважають себе етнічними українцями. З любов’ю на словах, але за такої реальної безсилої байдужості до стану державної мови вони просто провокують проросійське лобі в усіх суспільних структурах, в парламенті. Петиції, заяви протесту і просьби підтримати українську мову і книгу так чи інакше потрапляють переважно до того ж байдужого або чужомовного чиновника.