Так склалося, що філософія переживає кризу трансформації. Вона всіляко прагне віднайти шляхи втілення, але чомусь залишається “піднебесною” сферою. Нібито і шляхи ці вже давно відомі, якщо не обмежувати розмаїтий світ Софії теоретичними трактатами та трактуваннями, але очевидним стає те, що навіть фаховій філософії варто розширювати і коло проблем, і засоби їх подачі.
Саме це входить у сферу інтересів всесвітньо відомого доктора філософських наук, лауреата Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка 2005 року, професора Сергія Кримського. Він не тільки шукає нитку Аріадни у світі, а й прагне віднайти саму Аріадну.
Нещодавно у видавництві “КМ-Академія” вийшла його нова книга – як підсумок діалогу з епохою. Спромогтися першим вступити в діалог із тепер-триваючою епохою, зробити її виклики менш грізними – в цьому, певно, й полягає роль справжнього філософа.
Сергій Борисович відповідав на мої запитання, а я відчувала, як час, проведений у його товаристві, втікає, мов пісок крізь пальці. За три години розмови так і не встигла поговорити про все, що запланувала.
– Видається, що наскрізною концепцією вашої книги “Під сигнатурою Софії” є ідея софійності, що сягає корінням греко-слов’янської цивілізації як архетипу українського менталітету...
– Деякий час вважали, що ніхто не досліджує українську культуру загалом, а лише окремі її частини (епохи, авторів). Був заклик Дзюби – почати вивчати українську культуру загалом. Свого часу діаспора написала багато неточного про нашу культуру. В її діячів не було архівних матеріалів, вони романтично підійшли до вивчення проблем культури. От, скажімо, діаспорні науковці твердять: “Українська людина – романтична”.
А поляки не романтичні? А грузини? Не сперечаюся, може, так воно і є, але треба дати конкретні показники, які підтвердять, що романтична вдача найчастіше зустрічається в українців. Але ж цього немає, є власне суб’єктивне побажання! Або ще оті вічні суперечки щодо конкретного діяча: він українець чи ні? Має бути універсальний показник, який спрацьовував би інваріантно. Таким показником є архетип.
Архетип – це наскрізна символічна структура, яка пронизує весь масив тієї чи іншої національності, тобто її зустрічаєш на всіх етапах історичного розвитку. У світовій культурі є такі універсальні архетипи: Істина, Добро, Краса. Кожна епоха має власне розуміння Істини, Добра, Краси, але тематично вони присутні обов’язково. Архетип по-різному інтерпретують у різні епохи, проте він завжди присутній. У своїй книзі мотивую ідею архетипічного аналізу. Скажімо, архетип кордоцентризму. Символічне розуміння серця йде від Сковороди, у нього серце є внутрішньою людиною. Для Куліша серце – це орган сприйняття національної ідеї. Для Шевченка серце є джерелом пізнання краси, джерело мандрів у національне.
Архетип Слова означає символ мови. Коли Шевченко їде в Казахстан, він везе із собою своє Слово, свою духовну батьківщину.
У ХVІІ столітті, коли емпірично довели систему Коперника, в західноєвропейській культурі виникла антропоцентрична криза. Коперник довів, що людина перестала бути центром світу. Ґьоте переживав через це драму. Цілі століття до того людина була центром світу, а тут раптом перестає ним бути! Першим знайшов вихід Сковорода: він не заперечив, що людина перестала бути центром світу, а запропонував дивитися на неї, як на особливий символічний світ, у якому людина зберігає своє становище центру світу. Він стає не в центрі Всесвіту, а в центрі світу людини!
Ми живемо під античним небом. Ми бачимо сузір’я, які символізують античну грецьку міфологію. Нічне небо – це окремий символічний світ. Стрілець, Діва – не астрономічні об’єкти, а символічні структури античної міфології. Такий світ мав на увазі Сковорода.
– Що дають нам архетипи?
– Архетипи дають змогу вирішувати багато питань емпіричного характеру, дозволяють встановлювати, чи є явище феноменом української культури. От, скажімо, Гоголь має всі архетипи, властиві українській культурі: і софійність, і кордоцентризм, і архетип Слова. Він типовий представник української культури.
– Так сталося, що кажуть, буцім поряд з іншими “кінцями” настав і “кінець філософії”. Мовляв, вона вже вичерпала себе...
– Усі ці розмови про кінець філософії мають одну цікаву особливість. Конкретні науки нині заглиблюються у сферу проблем загального порядку. Історія, скажімо, має справу з такими проблемами, як аналіз розвитку цивілізацій. Вирішувати це й інші питання поза філософією неможливо. Адже філософія – це єдиний напрямок пізнання, який бере явища в їхній узагальненості й універсальності. Ця обставина і створює враження, що філософія нібито й не потрібна. Філософія має відбуватися в режимі агону (давньогрецьке поняття, яке означає змагання).
Роль філософії не зводиться лише до вирішення певних екзистенційних або ідеологічних проблем, вона стає персоноцентричною, в її фокусі – не просто людина, як це було в культурі Ренесансу, а особистість, внутрішній світ.
– В одному з інтерв’ю ви констатуєте, що суспільство почало змінюватися не лише протягом “великого” історичного часу, а й протягом “малого” часу одного покоління. Це має безпосередній стосунок до українського суспільства?
– Людство все частіше зіштовхується з проблемами, для яких немає вирішення. Неможливо поширити той рівень споживання, що його нині пропагують у світі – планета просто не витримає. Будь-який етнос не готовий до інтеграції у складніші утворення, якщо він не отримає змоги сформувати державність. Планета не витримає дві тисячі держав. Соціальні процеси ХХ століття вдарили, як блискавка, по ментальності українців. Як народ ми стоїмо перед проваллям загиблих національних цінностей. Інтелігенція знає про це, а загальній масі це треба показати. В українській культурі закладено всі можливості й, так би мовити, всі перспективи української нації.
Апокатастіс – це і є онтологічний оптимізм!
– У яку духовну “систему координат” нинішньої України вписується, на ваш погляд, існування власне українського “браунівського” руху? Маю на увазі роман-із-текстами, як визначила сама авторка, О. Забужко, “Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій”.
– Останнім часом з’явилася думка, мовляв, українську ідею треба переінтерпретувати з тієї причини, що вона сільська, незрозуміла сучасникам. Уже те, що в ній присутня традиція вічних ідей у кожній історичній епосі, означає багато: вона софійна, її наскрізною проблемою є ідея Вічності, Мудрості, вона має свої вічні речі, зрозумілі без зовнішніх впливів. Інша річ, що йдеться про інтерпретацію на західний лад.
Щодо Лесі Українки, то вона переосмислила європейські конфлікти. Дон Жуан із “Кам’яного Господаря” не є прихильником жінки, кохання, його спокушають владою, а він не витримує дотику Кам’яного Господаря, тоталітарного режиму.
До Шевченка українська драма була епічною. Трагедія Катерини – це трагедія всієї нації. Лише наприкінці ХІХ століття народжується суб’єктивна лірична драма – драма ліричної особистості Лесі Українки.
У всій європейській культурі однією з головних тем є конфлікт плотського та духовного розуму, а в нас він неорганічний, відсутній, бо в нас є духовний розум. Ісая Копистенський у ХVІ столітті писав: “Розум вищий за віру, бо він веде до віри”! Тобто розум не як альтернатива вірі, а розум як духовне явище! Ця ідея була провідною, оскільки європейська думка розвивалась у сцієнтичному напрямі. Сковорода першим висунув новий проект мудрості, а не розуму. Мудрість за Сковородою – це розум, настояний на совісті, духовний розум! Ми завжди були попереду. От візьмімо бароко – це перший стиль планетарного масштабу від Лісабона до Полтави. Україна має свій варіант бароко. Ренесансні міста – це релігія прямої лінії, симетрія, навіть вежі прямокутні. В епоху Контрреформації, так званої другої хвилі схоластики, європейське бароко трансформувалось у більш трагічному напрямі. З’являються сюжети “танцю зі смертю”, зникає ренесансна ідея людини. Натомість в Україні та Німеччині одночасно ця ідея продовжувала існувати в образі лицаря, громадського діяча.
З українським онтологічним оптимізмом перегукується те, що мали на увазі члени кападокійського гуртка, що на півдні сучасної Туреччини, під ідеєю апокатастісу – благосного повернення до первісної чистоти ще за життя людини, а не після Страшного суду.
За радянських часів твердили, нібито українська культура – селянська. Більшу дурницю важко придумати. Україну у світі звали Гайдарикою, країною міст. Українці – майже єдина нація, яка витримала тиск степу. Гідно протистояти степовій навалі могли тільки відмінно укріплені міста. До ХVІІІ століття в нашій країні майже не було сіл – були укріплені міста. Господарями в містах була козацька старшина. Український фольклор (чи не єдиний у світі) не має виразного сільського походження. Думи – це творіння дуже освічених людей, тогочасної еліти. Вже у ХІХ столітті Україна була колонізованою, і єдиним джерелом української нації стало село, яке змогло зберегти українську ідентичність.
Софійність – перспектива нації
– Як у ХХІ столітті вберегтися від трагедії Парсифаля: не втратити здатність розрізняти добро і зло?
– Гріх призводить до такого надзвичайно небезпечного стану, як втрата моральної орієнтації, що завжди вважали найтяжчим покаранням для людини. Цю ситуацію було обіграно в Парсифалі. Психологи стверджують, що люди на межі самогубства втрачають моральну орієнтацію, здатність відрізняти добро від зла. Онтологічний оптимізм рятував завжди.
– Що вкладають у поняття “українська релігійність”? Православ’я як сплав візантійської традиції та язичництва, яке традиція не змогла викорінити? Чи мав Драгоманов підстави стверджувати, що українська релігійність – богумильська?
– Українська релігійність завжди була дуже демократична: вона мала багато напрямів, яких не забороняли офіційно. У ХVІ столітті в Західній Європі спалили 300 тисяч лише німецьких жінок, у Києві – жодного такого процесу! Так склалося через двовір’я своєрідного народноязичництва та канону. Відсутність гонінь сприяла ще й тому, що до Києва втікали старообрядці з Росії. Богумильство не є визначальним для специфічно української релігійності.
– Та ж таки Забужко береться стверджувати, що Марія – відгомін матріархату, гностичного дуалізму, а не Теотокос...
– Неоднозначне розуміння Матері Божої не нове. Відомо, наприклад, що під час походу варварів із середини Подніпров’я на Константинополь Роман Піснеспівець склав гімн Божій Матері, в якій Її титуловано як духовного воєводу. Теологічний зміст Оранти полягає в напруженні, від якого й “розтануть воріженьки, як роса на сонці”. Уже пізніше культ перейшов до Русі, козаків.
Щодо матріархату, то він не відбувся. В Європі жінка ще не мала права успадковувати майно, а в Київській Русі – могла. Якщо чоловік позичав у жінки гроші, то писав розписку. Якщо за козаччини подружжя розлучали, то це було великою драмою для чоловіка. Тому заяви Забужко необґрунтовані.
– Тобто ми завжди знаємо про історію значно менше, ніж вона може нам запропонувати. Писана та дійсна історія – різні?
– Історія ніби концентрується в культурному вимірі й у ньому входить у нашу душу. Після походу Наполеона виникає ампір – як відродження єгипетської культури. Ренесанс постав як відродження античності. Ідея кордоцентризму потребує більшої уваги дослідників, вона може стати рятівною в сучасному жорстокому світі. Проте вона, можливо, є запізнілою для соціуму, який пройшов крізь усі жахи радянського режиму.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
Саме це входить у сферу інтересів всесвітньо відомого доктора філософських наук, лауреата Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка 2005 року, професора Сергія Кримського. Він не тільки шукає нитку Аріадни у світі, а й прагне віднайти саму Аріадну. 