Івано-франківця Степана Процюка, прозаїка, поета, есеїста, автора п'ятнадцяти книг, лауреата кількох національних літературних премій, одного із засновників літпроектів – «Інша проза» та «Інша література», напевно, вже можна назвати одним з найуспішніших письменників України. Адже за життя автора його творчість почали вивчати в школах.
Комусь він нестерпно подобається, а дехто його писання, навпаки, люто ненавидить. Читачі називають Степана Процюка «бунтарем» в літературі, а колеги, письменники старшого й середнього покоління й досі вважають його таким, що «замахнувся на устої» в літературі.
Навколо творчості С.Процюка не вщухають бурхливі дискусії. Свого часу нині покійний Олесь Гончар шалено обурювався, як, мовляв, Процюк з друзями міг назвати свою «бригаду», тобто літгурт, «Новою дегенерацією», яка до того ж займається профанацією «святощів». Проте академік Іван Дзюба висував Процюків роман «Інфекція» на Шевченківську премію (хоча опоненти закидали, що справжній українець не міг би бути таким жорстким щодо критики національних негараздів і ментальних недоладностей).
До Процюка приліпилися уїдливі ярлики, приміром, «творець українського психіатричного роману», «співець невротизму і сексу» (напевно також через те, що невід'ємним елементом його прози є часто екстравагантні та ексцентричні любовні історії), «проповідник хворобливого патріотизму»...
Як на мене, порожнеча ніколи не викликає дискусій. Степану Процюку, безперечно, не відмовиш у таланті, багатограннішому за всі дошкульні ярлики і епітети. Процюка треба читати. І тоді з'ясується, що він принаймні не співець невротизму – письменник чесно препарує сувору дійсність, не додаючи їй висмоктаних з пальця жахів. Він стовідсотковий реаліст, котрий ліхтарем свого світогляду вишукує людську душу у лабіринтах буття. Як тут не згадати російського поета Станіслава Куняєва: «На самом деле жизнь прекраснее и страшнее, чем мир хотел меня уверить». Найголовніше, що після прочитання гірких книжок Степана Процюка хочеться стати кращим, він відкриває перспективи позитиву і надії, збурює пристрасть до чищення духу.
– Пане Степане, поясніть, що таке письменник Процюк, в чому полягає його сутність?
– На таке запитання важко відповідати, з боку видніше. Але спробую. Гадаю, що складаюся з декількох «я». Коли писав вірші, у мене був цикл з трохи патетичною назвою «Навколішки до ідеалу», там були такі рядки: «Вчора, довірившись санові, Втямив, як мруть вінки, Як у одному Степанові Сховані три Процюки».
Цю строфу часто пародіювали. Натомість мої «я» об'єднує інтерес до людської душі і її найглибших порухів. Кожен з нас часто носить маски, а мене дуже цікавить людина без маски. Тому я намагаюсь слідкувати за своїми власними масками, бо вони іноді мають небезпеку приростати до обличчя. Отже, я люблю спостерігати за масками своїми й інших людей, за тим, що ховається під гримом..
Я не належу до типу хлопців-балагурів, яких називають душею компанії, я не можу веселити гурт, бути якимось тамадою, чи оратором, я волію камерних спілкувань з людьми, а не публічних виступів. То вже інша справа, коли йдеться за якісь презентації, за велику аудиторію, там знову ж таки надягаєш маску, там знову ж таки не я (у певній мірі), то Процюк – публічний, а він підключає нарцисичні елементи, які є у кожної людини. І тоді мені важливо із своїм внутрішнім Нарцисом домовитися, щоб він не розростався, а був скромний і тихенько сидів у кутку, бо навколо дуже багато людей з власними світами.
– А Ви, напевно, мінливий і примхливий?
– Знаєте, однією з моїх настільних книг нині є праця римського філософа Сенеки «Моральні листи до Луцилія», які я намагаюсь принаймні двічі на тиждень читати і перечитувати. Серед інших мудрих думок там є вислів, що кожен цар був рабом, кожен раб був царем, тобто йдеться про відносність будь-яких успіхів чи невдач людини, взагалі будь-чого, бо все на шальках великих терезів є дуже відносним. От, власне, якщо підсумувати, то інтерес до внутрішнього світу людини – це те, що об'єднує всі мої «я», а вони часом вступають між собою у конфлікти заради того, щоб я міг цей інтерес реалізовувати не на якомусь камерному рівні, а трохи ширше.
– От Ви сказали «про трьох Процюків». Які ще є в них професії і захоплення? – Я ще викладаю українську літературу в Прикарпатському університеті в Івано-Франківську (в Києві вчився в аспірантурі). Займаюсь аматорським спортом: бігом, ходжу в атлетичний зал. Близько року зовсім не вживаю алкоголю, намагаюся кинути палити: з чималими зусиллями не курив п'ять днів, а сьогодні, так вийшло, що запалив до обіду, і бачите, вже купив пачку сигарет. Але повинен подолати цю пристрасть.
– Ви сказали, що намагаєтесь вести себе скромненько, бо навкруги є чимало значимих світів-особистотей.
– Безперечно.
– Проте часто можна почути стосовно людей мистецтва, що талант – ніщо, головне – розкрутка.
– Колись за життя Фрідріха Ніцше купили сім примірників його книги «Так говорив Заратуштра». А Лесю Українку (Ларису Косач) люди знали як дружину судді Климентія Квітки. Тиражі книжок і популярність російського письменника Петра Боборикіна перевищували успіхи Антона Чехова. До чого я веду? Бачимо, як все помінялося. І таких прикладів – безліч. Нам не дано знати, що станеться з популярністю нинішніх «зірок», так само відомим людям, які мають певну суспільну запотребованість, не дано знати як складеться далі їхня доля.
Карл Юнг казав, що не любить знаменитостей, бо у них майже нічому не навчився, чимало з них переважно є людьми з потрійним дном і таке інше. А у нас занадто багато знаменитостей-порхавок. В Україні говорити про літературних зірок явно зарано, з моєї точки зору літературна зірка – це людина, яка видає багато різних книжок у різних країнах великим накладами, і до думки якої прислухається суспільство. У нас тільки починає формуватися інтерес до української сучасної літератури, згодом, може, і світ зацікавиться. Поки що радше йдеться про певну запотребованість літератури певного штибу.
Я бачу формування певної категорії читачів, які слідкують за моєї творчістю, підтримують серію «Інша проза», яку я започаткував в івано-франківському видавництві «Типовіт» за допомогою деяких меценатів, які не лише на словах люблять мою творчість і слідкують за нею (отже, появляється і такий прошарок людей в Україні). У серії «Інша проза» вийшли не тільки мої книжки, а й проза киянина Сергія Грабара, івано-франківчан Ольги Деркачової, Романа Черковського, книжка критики Івана Андрусяка «Латання німбів», тобто серія має шанс розвиватися. Я хочу протиставити її попсовій літературі.
– Отже, «інша проза» – це альтернатива?
– У певній мірі так. Хоча, якщо подивитися під іншим кутом зору, то після Біблії, книг великих вчителів людства взагалі нічого нового не можна сказати, тоді назва «Інша проза» є претензійною. І все ж чому «Інша проза»? Мені і багатьом людям здається, що культ оргії і насолоди, культ споживацького суспільства, культ попси набирає загрозливих масштабів (про це і світова економічна криза засвідчує) і цьому треба протидіяти. Звісно, я не хочу видавати себе якимось Дон Кіхотом, який бореться з вітряками, я також людина свого часу, однак я намагаюсь пропонувати літературу, яка піднімає, як на мене, важливі, серйозні питання, підштовхує людину думати над екзистенційним сенсом буття.
Ця література повинна бути читабельною, це ще одна складова серії «Інша проза», адже є серйозні, глибокі твори, яких, на жаль, майже не читають, треба враховувати динаміку розвитку нашого суспільства, знаходити золотий перетин, щоб література була глибокою і разом з тим – в читабельній оправі.
Попсова література – це елемент споживацького суспільства, вона уніфікує людину, зводить до спільного знаменника: прийшов, трахнулися, посварилися і пішли за чіткими/нечіткими адресами...
Багато творів, що виходять масовими накладами, люди забувають на другий день після читання у метро! Тобто це література для розваги, я не кажу, що її не повинно бути, але її надто багато! І вже треба думати про те, щоб рятувати і реанімувати літературу іншого ґатунку...
Я не вважаю себе рятівником високої літератури, це б виглядало претензійно і смішно, але я б хотів тим, що пишу, серією «Інша проза» докласти цеглинку в будівлю позитиву. Сучасна українська література має різні напрями і течії, має свого читача, тож нехай вона зміцнює свої позиції, вводить в обіг нові імена, аби не тяжіли певні стереотипи і літературний простір не звужувався до кількох прізвищ. Щоправда для цього мені потрібно грати за правилами нашого суспільства: видавати книжки, брати участь у презентаціях, в книжкових фестивалях, йти до аудиторій, знайомитися і спілкуватися з людьми, давати автографи.
«Інша проза» – це та, яка, на мій погляд, є психологічною, тобто зачіпає широке коло читачів, не залишає байдужим через свою спрямованість не до якогось кічу чи балагану, а до життя людини (часто закулісного), до драм і переживань, навіть до страждань і, звісно, до щасливих миттєвостей.
Драматичний світ людської душі ніколи не може бути немодним, тому що людина не міняється, а мода приходить і відходить. Ми всі граємо якісь ролі, і коли лишаємося сам на сам, то усвідомлюємо часом певну драматичність наших стосунків з соціумом, наших комплексів, неврозів тощо. І хоч мені закидають деколи, що я є співцем неврозів і надламів в людині, я так не вважаю, адже намагаюся реалістично зобразити складний внутрішній світ сучасного українця, без прикрас і камуфляжу.
– Мене дедалі більше бентежать фрази про те, що, мовляв, попса, маскульт, Поплавський, Вєрка Сердючка (не як конкретні особи, а як явище) хай вже собі існують і процвітають. Як на мене, така аморфна, безхребетна точка зору доволі небезпечна. Попсі, кічу треба протидіяти (звісно, системною популяризацією якісного, здорового мистецтва). Треба боротися з брутальністю, нецензурщиною, які виливають на наші голови, приміром, Лесь Подерв'янськийі або Ірена Карпа. Що Ви думаєте з цього приводу?
– В деяких моїх романах є, з точки зору певних читачів, вульгарні, натуралістичні сцени, але я їх зображую не для того, щоб смакувати і підносити в ранг якогось естетичного абсолюту чи кон'юнктурно грати на нервах читача. Це є певний світ конкретних героїв. Приміром, в моєму романі «Інфекція» рідні брати Остап і Назар перебувають у ідеологічному протистоянні, і коли брат думає про те, що він вистрелив би з пістолету в обличчя братові, то йому приходить на гадку брудна лайка. І я використовую мат в потоці свідомості, тому що навряд чи йому тоді спаде на думку квіточка або, припустимо вишневий садочок.
Коли ж твір складений суцільно з лайливої лексики, він мені здається інфантильним пережитком певного рівня духовної свободи, більшість людей це вже перестало цікавити (бо всі наїлися лайливої лексики), і мене вона як така теж не цікавить.
Я працюю в своїй ніші і мені багато чого не подобається в сучасній українській літературі. Я не літературний критик, мало читав творів Подерв'янського чи Ірени Карпи, а до того, що читав, залишився прохолодним, воно мене не зачепило, але ці письменники працюють, вони не застиглі, люди часто міняються, принаймні тепер це популярні літератори, і вони, очевидно, якийсь сегмент ринку задовольняють. Мені важко говорити про їхні спонуки і мотивацію, мене цікавить іншого роду література, про яку я вам розповідаю. А література, яку я називаю попсою (і до якої безперечно належать Подерв'янський і Карпа, хоч вони дуже різні) є, на мою думку, результатом кумедної гламуризації та інфантилізму нашого суспільства. І ми цей підлітковий інфантилізм, упивання вседозволеністю починаємо долати в українській літературі, тому що слово має певну енергетику і притягає споріднену енергетику.
Я усвідомлюю свою відповідальність за написане. Слово «боротися» позиціоную так: я не повинен боротися з кимось, я маю писати власні твори, які були б цікавими якомога більшій кількості людей, і це буде моя літературна відповідь.
– Якою ви живитеся літературою, якими шедеврами (з вашої точку зору)? На кого рівняєтеся?
– Нещодавно в серії «Життя видатних дітей» у київському видавництві «Грані Т» вийшла моя книжка про дитинство Архипа Тесленка, Василя Стефаника, Володимира Винниченка, Ніки Турбіної, Карла Густава Юнга. Це абсолютно різні постаті, але цей список також свідчить про мої уподобання, тому що я сам підбирав собі персонажів.
Останнім часом я прочитав романи Джона Фаулза «Жрець», «Дружина французького лейтенанта» і «Колекціонер», романи росіянина Віктора Єрофеєва «Хороший Сталін» і «Можливість острова» француза Мішеля Уельбека. Ці твори мене зачепили кожен по своєму.
У світі багато високоякісної літератури, і вираз «чукча не читач, чукча письменник» не про мене, тому що я намагаюся багато читати, слідкувати, розуміючи, які існують довершені і самодостатні художні світи. І все ж мене цікавить література, яка зображує драматизм людського життя. Нині кожному з нас треба осмислити, що ми смертні, що ми не напівбоги, наше життя тлінне і його треба заповнювати не забаганками-забавками різного штибу, а повноцінними вчинками і справами. Власне я розглядаю різні варіанти цього життя, різні варіанти відповідей на запитання, для чого я живу, чому плачу, чому страждаю, чому мені радісно, чого я боюся, що мене найглибше хвилює, що мене приводить в жах, які в мене комплекси і неврози. Література отакого штибу, яка виходить в різних країнах, мене цікавить найбільше.
– Що в книговидавчій ситуації в Україні вас найбільше хвилює і дратує?
– Шалена зацикленість видавців на комерційному аспекті своєї діяльності. Мені навіть деколи здається, що багато наших видавців за певних обставин могли би видавати під певними брендами романи з чистими сторінками і казати, що це є чудова література – тільки б їм за це платили гроші. Золотий телець часто пожирає творчий пошук, ковтає ймовірні прориви творів, які не можуть мати моментального розголосу, адже до них ще, даруйте, не доросла значна частина нашого суспільства....
Прагнення швидкого збагачення, зиску також є відображенням нашого часу. Культ грошей проникає в усі сфери нашого життя і всі ми так чи інакше з тим стикаємося. Цього уникнути практично неможливо. Натомість хотілося б більше пасіонарності від видавців, більше дон-кіхотизму, більше ідейності (в гарному сенсі цього слова), більше навіть безкорисливості – задля того, щоб наше майбутнє не було погибельним чи похмурим.
– Існує чимало свідчень, що відбувається цілком конкретне витискання, вичавлювання письменників з території України. Доходить до абсурду: їм доводиться перекладати з української на російську і видавати свої твори в Росії (бо там менше перепон). Є приклади, коли талановиті українські письменники з другої книжки ставали членами Національної спілки письменників Росії, і те, що вони пишуть, є комерційно успішним. От і виникає запитання, чому наші видавці часто-густо нехтують «курками, які несуть золоті яйця».
– Я думаю, що значною мірою це так і є. Але знову ж таки я був би занадто категоричний і радикальний, якби сказав, що всі видавці є такими. Є приклади безкорисливості, відданості своїй роботі, праці на перспективу, от хоча б мій приятель Василь Вітенко з його видавництвом «Тіповіт». Я знаю ще кількох подібних. І все ж тенденція швидкого збагачення є переважною, додамо ще фактори мови, поламаної системи книгорозповсюдження, – про це вже дуже багато сказано і всі ми часто плачемося, але зміни малопомітні.
Щось, звісно, змінилося, порівняно з початком дев'яностих, тоді взагалі кепсько було, ви пам'ятаєте, які тоді книжечки страшні виходили, насамперед з точки зору поліграфії? Тепер багато книжок розкішно оформлені, але всередині часто порожнеча, це вже інша проблема – нема що читати, бо нині все тільки гроші вирішують. Будь-хто може книжки видавати, будь-хто може себе уявляти письменником, але як писав Василь Симоненко: «Мало великим себе уявляти, треба великим буть». Найважливішою нині є пухкий гаманець і тенденція долароцентризму...
– Ви, напевно, плануєте видавати свої книжки за рубежем – в Білорусі, в Росії, в країнах Європи? Чи робите якісь кроки з приводу цього?
– Так, звичайно, тому що зображення людини з її переживаннями знаходить відгук в будь-якій країні, бо чіпляє загальнолюдське, стрижневе, та й вихід книжок за кордоном підсилює інтерес до автора на батьківщині. Я сподіваюсь (не буду забобонний), що ще цього року вийде мій роман «Тотем» в перекладі іноземною мовою. Здійснюю інші кроки, це, як на мене, є важливим у письменницькій роботі: не чекати біля моря погоди, не сидіти у вежі з слонової кістки, а намагатися популяризувати власну творчість. До мене надходять певні пропозиції, я планую, думаю, як це реалізувати. Більш конкретно, на жаль, поки що не можу сказати. Раніше мої окремі вірші, прозові уривки перекладалися англійської, німецькою, словацькою, російською, польською, тепер вже, слава Богу, має появитися мій роман «Тотем». Точка зору людей, які його перекладали, така, що цей роман може бути цікавий на теренах будь-якої країни, бо піднімає чимало загальнолюдських проблем.
– Чи годує творчість письменника?
– Останні кілька років певною мірою так, але не цілком, якщо врахувати, що у мене є сім'я: дружина, двоє дітей. Я отримую невеликі гонорарні відсотки від продажу своїх книжок, маю підробітки на сайтах і в газетах, це значною мірою підгодовує. Але я ще працюю в університеті, не ризикуючи його покинути.
– Дехто з письменників визнає, що радикальним виходом із майже жебрацького життя для них стало написання сценаріїв, за якими знімаються серіали. Ви щось плануєте робити в цьому напрямі? Як ставитеся до матеріального достатку?
– Окремі фахівці мені говорили, що мої романи можна було б застосувати як основи для кіносценаріїв, але поки що у мене не було конкретних пропозицій.
Здається, Еміль Золя сказав, що людина, яка заробляє десять су (тобто копійки), на десять су і мислить. На жаль, це також правда. Злиденний письменник, який не має статку, у якого голодні діти, який постійно думає про шматок хліба, навряд чи напише великий (не тільки за розмірами) твір, особливо коли це стосується прози. Злиденність і замежова бідність породжують також певні зміни у внутрішньому світі: дратівливість, пригніченість, сальєризм тощо.
Мені здається, що має бути якась золота середина, я ніколи не гнався за багатством, мені треба тільки те, що є для мене і моїх близьких достатнім, щоб я міг вільно писати те, що хочу. Отже, у мене досить скромні матеріальні запити, втім не аскетичні. Я не маю машини і не хочу мати, мене не приваблює водіння авто, я живу в панельному будинку в трикімнатній квартирі в Івано-Франківську. Звісно, якщо б ситуація поліпшилась, радів би, і ні – то й добре так. Основне – і це не є кокетство чи манірність! – що я хочу написати кілька значимих творів, які би зацікавили чи навіть вразили читача.
– За радянських часів часто можна було почути, що справжній письменник – це совість і цвіт нації. Навіщо пишете Ви?
– Якби ж я знав...
– Хтось для слави, для самоствердження...
– О, це присутнє у кожного письменника! І автопсихотерапія, і певне честолюбство, і самоствердження – складові мотивації.
До речі, ніколи не сідаю писати, коли наївся, я повинен бути голодний. Іноді складається враження, що в мене відкриваються якісь чакри і йде інформація згори, мені надиктовують, я є медіумом. Так було і з віршами, і з прозою, можливо, це є елементі того, що час від часу творчий потік не залежить від мене, я не відаю Великого Промислу, як і кожна людина.
Але знову ж таки «спілкування з небесами» може бути ілюзією, я не хотів би міфологізувати письменника, що, мовляв, він може сказати людям щось суперсуттєве, може щось змінити. Література, безсумнівно, нічого не може змінити, це міф, хоча література може когось підштовхнути до роздумів, когось схвилювати, але книжок, які б міняли людей кардинально дуже мало, я маю на увазі не Великих Книг, а книжок письменників. Література тих чи інших авторів «зачіпає» читачів, принаймні так мені кажуть люди, які мене читають, які люблять мої романи чи есеїстику, щось не залишає їх байдужими, заставляє думати, щось вони навіть виписують і вивчають напам'ять, і таке буває. Отже, можна багато говорити про те, що це для когось потрібно. Я пишу передусім для того, щоб висловитися, виплеснути важливе, наболіле, таке, що я обов'язково маю сказати. Але в той момент, коли пишу, я не думаю про це, інакше нічого б не вийшло.
– Якщо книжка не може кардинально перевернути людину, то що тоді може?
– Велике потрясіння.
– Що мається на увазі: революція, природні катаклізми?
– Для кожного це свої вирішальні потрясіння, є така відома фраза: що для одного їжа, для другого – отрута. Для мене потрясінням стала смерть мами 28 березня цього року, я після того довго читав праці з танатології, приміром «Людина перед обличчям смерті» Станіслава Грофа.
– Тобто Ви заглибилися в науку про смерть?
– Так. Це дуже делікатна тема, я недавно припинив це читати. Цікаво, що серед іншого я зробив висновок, що не можу сказати як Тичина: «За всіх скажу, за всіх переболію», це фальшива фраза, я не можу за всіх сказати, за всіх переболіти, та й Тичина не міг, це була монументальна радянська фальш, хоч і красиво сформульована.
Коли мені було двадцять років, потрясінням стала моя любовна історія, яка мене дуже вразила і якимось чином змінила мене. Потрясінням був Майдан разом з мільйонами людей, які там стояли, – ця велика енергія не залежала від політиків, від того, що нині відбувається. Я пробував в своєму найсвіжішому романі «Руйнування ляльки» (він ще не виданий) частково осмислити феномен Майдану, тому що вважаю: проза повинна бути значною мірою і соціальною.
– А як щодо соціальних тенденцій у літературі?
Письменник не може сидіти у вежі зі слонової кістки, виблискувати перстенями на пальцях і казати, що він має успіхи. Він повинен вивчати і знати різні шари життя, принаймні українського суспільства. Чому ніхто про бомжів не напише роман? Тому що треба знати їхнє життя, треба пожити з ними!. Звісно, можна написати і без цього, але це буде фальш. Про українських заробітчан, здається, ще не появилося значного твору. Тем багато, вони дуже важкі, чекають, і десь формуються ті письменники, які спробують.
– Чого Ви чекаєте від сучасної молоді?
– Не хотів би корчити із себе педагога-мораліста. Я знаю, принаймні, кілька десятків талановитих молодих людей, твори яких мені імпонують. Не називатиму прізвищ, щоб когось не забути у цьому довгому переліку. Сподіваюся, що ці та інші молоді творці зуміють якнайдовше зберегти у власній душі юнацький запал і не стануть прагматиками, циніками чи кар′єристами.
– Бути цікавим для нащадків входить у Ваше завдання?
– Як Бог дасть. Можна багато думати про цікавість для нащадків, і перестати бути цікавим сучасникам...
– До чого найбільше прагне душа?
– Я хотів би завжди відчувати гармонію між собою і світом, відчувати себе частинкою людства і природи і мати від цього співіснування тиху радість.
Володимир КОСКІН
НАША ДОВІДКА:
Степан Процюк
Степан Процюк народився 13 серпня 1964 року на Львівщині. Закінчив Івано-Франківський педінститут(1985) та аспірантуру Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка. Кандидат філологічних наук. Викладає українську літературу у Прикарпатському університеті( м. Івано-Франківськ).
Одружений. Дружина Люба також є викладачем української літератури. Два сини – Антон і Захар – школярі.
Степан Процюк є автором п′ятнадцяти книг. 1. «На вістрі двох правд»( поезії, у збірнику «Нова дегенерація», Івано-Франківськ, 1992) 2. «Апологетика на світанку»( поезії, Ужгород, «Гражда», 1995) 3. «Лицарі стилосу і кав′ярень (есеїстика, Київ, «Смолоскип», 1996) 4. «Переступ у вакуумі»( проза, Коломия, «Вік», 1996) 5. «Завжди і ніколи» (поезії, Львів, «Престиж-Інформ», 1999) 6. «Шибениця для ніжності» (повісті, Тернопіль, «Джура», 2001) 7. «Серафими і мізантропи» ( повісті, Івано-Франківськ, «Тіповіт», 2002) 8. «Інфекція» (роман, Львів, «Піраміда», 2002) 9. «Тотем»( роман, Івано-Франківськ, «Тіповіт», 2005:; перевидання у тому ж видавництві, серія «Інша проза», 2007) 10. «Жертвопринесення» (роман, Івано-Франківськ, «Тіповіт», 2007, серія «Інша проза») 11. «Канатоходці» (есеїстика, Івано-Франківськ, «Тіповіт», 2007, серія «Інша есеїстика» 12. «Марійка і Костик» ( проза, Київ, «Грані-Т», 2008) 13. «Залюблені в сонце» (проза, Київ, «Грані-Т», 2008) 14. «Аргонавти» (проза, Київ, «Грані-Т», 2008) 15. «Степан Процюк про Василя Стефаника, Карла-Густава Юнга, Володимира Винниченка, Архипа Тесленка, Ніку Турбіну» (проза, Київ, «Грані-Т», 2008, серія «Життя видатних дітей»)
Окремі твори Степана Процюка перекладені іноземними мовами (російська, польська, словацька, азербайджанська, німецька).
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
Навколо творчості С.Процюка не вщухають бурхливі дискусії. Свого часу нині покійний Олесь Гончар шалено обурювався, як, мовляв, Процюк з друзями міг назвати свою «бригаду», тобто літгурт, «Новою дегенерацією», яка до того ж займається профанацією «святощів». Проте академік Іван Дзюба висував Процюків роман «Інфекція» на Шевченківську премію (хоча опоненти закидали, що справжній українець не міг би бути таким жорстким щодо критики національних негараздів і ментальних недоладностей). 
