Українська мова неймовірно багата на прислів'я і приказки. Вони повчають, втішають і світлою печаллю оповивають. З одного боку, «Людина до всього звикає», а з іншого – «Добро маючи, кращого не шукають», «У рідному краю і бур'янець пахне», «Свій край, як рай, а чужа країна, як домовина», «До свого краю всі гадки тягнуть».
Ці вислови мають пряме відношення до теми, яку ми маємо обговорити з нашим гостем – Михайлом Сергійовичем Парипсою, головою Асоціації «Українці Казахстану», членом Ради Асамблеї народів цієї дружньої республіки.
На жаль, є фактом, що українці неймовірно розпорошені по світу (перевершують нас, напевно, лише євреї). В цьому особливого позитиву і радості нема, бо «Своя хата – своя правда, своя стріха – своя втіха», «Усюди добре, а вдома найкраще». Та наші земляки, розумні, талановиті, ініціативні, гідно представляють український народ в усіх усюдах, куди вони потрапляють за різних обставин.
Михайло Парипса є лідером обласної профспілки державних установ Павлодарського Надіртишшя в Казахстані (обраний на альтернативній основі в 1988 році). Паралельно займається громадською роботою по розбудові українства на теренах казахстанського краю. Всі три президенти України нагороджували його за особистий вклад у зміцнення зв'язків між Україною і Казахстаном, популяризацію культурної спадщини українського народу: Леонід Кравчук вручив нагрудний знак і диплом заслуженого працівника культури України, Леонід Кучма нагородив орденом України «За заслуги третього ступеню», Віктор Ющенко – орденом «За заслуги другого ступеню». Святіший патріарх Української православної церкви Філарет відзначив орденом Архістратига Михайла, президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв – орденом «Достик» (Дружби).
Та не в нагородах справа, а в совісності й любові: поєднувати українців Казахстану й України стало справою життя Михайла Сергійовича, кровоносною системою його існування, бо «Жити – рідному краєві служити».
– Михайле Сергійовичу, цікаво дізнатися про «параметри» української діаспори в Казахстані, зокрема, яким є її соціальний зріз.
– Нині на теренах казахстанського краю мешкає 420 тисяч українців. Тамтешня українська спільнота вельми схожа за духом і структурою на спільноту в Україні. Наприклад, Карагандинську та колишню Джезказганську області населяють, головним чином українці, які в повоєнні роки під час сталінських репресій висилалися з Західної України, не тільки цілими родинами, а й селами (тепер там живуть й їхні нащадки). Зрозуміло, що до світогляду, культури галичан додали свого українці з інших регіонів України, всі вони освоювали шахти, рудники Карагандинського басейну, але в цілому можна стверджувати, що за менталітетом – це маленька Західна Україна.
Якщо подивитися на Павлодарську, Східноказахстанську, Західноказахстанську, Кустанайську, Акмолинську області, то туди безземельні і малоземельні селяни з Російської імперії переселялися головним чином в період Столипінської реформи. За радянських часів вони склали основу сіл і радгоспів. Починаючи з 2006 року й понині майже кожного місяця відзначається сторіччя заснування того чи іншого поселення, більшість мешканців яких складають переважно українці.
Друга хвиля переселення в східні і північні регіони припала на період освоєння цілинних земель (починаючи з 1954 року), тоді дуже багато приїхало українців, це був другий етап утворення – нових цілинних – радгоспів і поселень, чимало українців після цілинної епопеї лишилися там і пустили коріння.
Починаючи приблизно з 1975 року сталася наступна хвиля переселення – через промисловий бум, будівництво гігантів індустрії, наприклад, Павлодар-Екібастузького паливно-енергетичного комплексу, де базою електростанцій стали численні вугільні розрізи, в яких дешеве вугілля добувають відкритим способом. З України за комсомольськими путівками, за оргнабором приїхало багато випускників учбових закладів, спеціалістів і робітників.
Тепер подивимось на колишню столицю Алмату і прилеглі містечка. Там осіла, головним чином, українська інтелігенція: науковці, артисти, педагоги, лікарі, архітектори, юристи... Звісно, їх ряди поповнюють нові покоління випускників ВНЗ.
Ось такий приблизно «зріз» українства в Казахстані.
Зрозуміло, коли розпочалася компанія по створенню національно-культурних об'єднань різних національностей, зокрема, українських, то підхід був різний: в Караганді – один, в Алматі – другий, в Павлодарській, в Східно-Казахстанській областях – третій. До розпаду Радянського Союзу за результатами останнього перепису 1989 року в Казахстані мешкало 896 тисяч українців. За роки незалежності їх стало, повторю, 420 тисяч. Причому виїхали здебільшого не на історичну батьківщину, а в оту погану, як кажуть, імперію, в Російську федерацію. Трішки – в Канаду, США, туди в революційні і післявоєнні роки виїхало багато українців, переважно з Західної України, там тепер потужні діаспори, та після розпаду Радянського Союзу з Казахстану виїхати в Америку простим людям було вкрай важко, от і подалися в Росію.
– Чому не в Україну?
– Російська Федерація – поруч, вантажівку найняв, нехитрий скарб перевіз і – все. Та й проблем з оформленням всіляких документів для постійного проживання набагато менше. Там не дивляться хто ти за національним походженням. А в Україну їхати – дуже складно, передусім матеріально.
Після того як Україна стала незалежною, на державному рівні було прийнято чимало постанов стосовно діаспори. Так в 1996 році затверджено Державну програму «Українська діаспора на період до 2000 року», яку було подовжено і до 2005 року. Туди було включено чимало злободенних питань. Але більшість з них так і залишились на папері, і, на мою думку, ніхто і не підбивав підсумки виконання тих програм… На різноманітних форумах, засіданнях за участю державних чільників України та представників громадськості, я постійно пропонував (усно і письмово) задекларувати розділ про те, щоб законодавчо сприяти поверненню українців в Україну. Буваючи на своїй рідній Вінниччині, та й Київщині, я бачив напівпорожні, старіючі села, молодь з яких просто тікала в міста. Але конкретної підтримки своїх пропозицій досі не отримав. Доводилося діяти самотужки. Починаючи з 1995 року, практично в усі 24 області України, крім автономної республіки Крим, я направляв листи головам обласних адміністрацій: «Шановний добродію, є українці, які бажають переїхати з Казахстану до України, просимо повідомити про наявність роботи, житла...». І в такому дусі. Хто відгукнувся першими? Львівська, Івано-Франківська, Хмельницька, Київська області. Громади повідомили: приймемо коваля, або бджоляра-пасічника, і так далі. Потрошку ми почали переселяти людей, тобто зв'язувати їх з земляками в Україні. З Шепетівського району на Хмельниччині ми навіть отримали подяки від місцевого керівника сільського господарства і з районної адміністрації за те, що прислали гарних людей, «давайте нам ще таких».
З 1992 року в Україні проводяться Всесвітні форуми українців, в межах яких для представників діаспор також влаштовуються зустрічі в Кабінеті міністрів, в міністерствах, відомствах, в секретаріаті президента, зокрема з головою Уряду й Президентом. Я там весь час піднімаю питання щодо повернення українців на Батьківщину. Пригадую, як ще в 1997 році з'явилась інформація про те, що в Україну переїхали понад 200 тисяч людей, серед яких тільки 30 відсотків – українці.
В Україну бажають повернутися чимало моїх співвітчизників, але перепоною бюрократичні витівки. Я особисто з ними стикнувся. Коли мій син закінчив вищий учбовий заклад у Києві і захотів залишитися, то це виявилося великою проблемою, хоча, здавалося, кого б ще прийняти, як не нащадка українця з вищою освітою, молодого, працелюбного. Довелось сина, аби натуралізувати, прописувати через знайомих в селі.
Дотепер складно і повернутися в Україну, і виїхати звідти. Деякі старенькі українці виїжджають в Казахстан. Чому? Через те, що там живуть їхні діти, які не думають вертатися в Україну, і батько, чи мама хочуть дожити віку з ними. На оформлення документів уходить 6-10 місяців. Для бажаючих повернутися в Україну проблема ще складніша. Причому, відзначу, заковика в обох випадках в українських бюрократах, а не в казахстанських. І це не зважаючи на те, що таку послугу мають право надавати посольства та консульства України. Але щоб отримати дозвіл на постійне місце проживання в Україні, українцеві Казахстану доводиться чекати до року (після того, як він здав всі необхідні документи). Чимало є випадків, коли деякі старенькі не дочікуються, тому що нервування укорочує віку, вони леліють думку пересилитися до своїх родичів, а їм морочать голову, тягнуть час. Нещодавно українське посольство в Астані взагалі «завмерло» приблизно на три місяці. Я запитував: «Чого так довго оформляють візи на ПМЖ?» – «Пошту не отримують. Бо літак не летить». Документи з МВС, з МЗС повинні прибувати тільки через фельд'єгерський поштовий зв'язок, та його оперативність іноді не вкладається у необхідний термін!
В березні 2008 року президент України Віктор Ющенко офіційно відкрив рік України в Казахстані, він зустрівся з керівниками українських громад, я виступив, торкаючись різних проблем, зокрема, нарік на складність отримання віз для постійного місця проживання в Україні. Там же сидів міністр закордонних справ, Ющенко йому сказав: «Треба вирішити це питання». І думаєте, вирішили? Ні! Донині деякі старенькі люди помирають, так і не переїхавши ні в Казахстан, ні в Україну.
– А що позитивне можете відзначити?
– З 1993 року українська діаспора не має проблеми навчати своїх дітей в Україні, виділяють квоти на освіту, причому це стосується всіх колишніх республік союзу, де є поселення українців. Казахстану виділяють 30 місць щорічно, ми направляємо дітей на навчання в найелітарніші ВНЗ України. Як показує практика: половина повертається, половина залишається – з різних причин, здебільшого через працевлаштування, одруження, заміжжя.
Та я знову, перепрошую, про «дьоготь». До 2004 року ми регулярно отримували 20-30 путівок до Артеку для кращих учнів недільних шкіл. Але щорічно нам ці путівки по одній-дві зрізали. Під час візиту Віктора Ющенка я сказав: «Вікторе Андрійовичу, якось не зовсім красиво виходить. Коли були «погані» президенти, ми отримували по 20-30 путівок, а тепер ніби все добре, демократичний режим, президент – демократ, а путівок – мізерія». Він одразу наказав міністру культури виправити ситуацію, той відповів: «Добре». Що ви думаєте? Після того, як я пожалівся, взагалі жодної путівки не дали. Це хтось шкодить, мені здається, і в першу чергу дітям...
Нас, українців Казахстану, Бог трішки скривдив: шлях з України до Європи, Канади, Америки повз Казахстану не проходить, тому представники громадськості України, державні урядники, творчі колективи нас проминають. Я не пам'ятаю, щоб в Казахстан, окрім деколи в Алмату, а тепер Астану, приїжджали українські артисти, хоча в Кустанаї, Павлодарі, Петропавловську, Караганді, Семипалатинську українців рясно. Але ми там як байстрюки. З маленької Чеченії двічі на рік приїжджає творчий колектив «Аланія», на концерти з'їжджаються люди з багатьох областей, так вони леліють своїх артистів. Творчі колективи приїжджають з маленької автономної республіки Чувашія, з далекої Польщі, Кореї, Німеччини, а ми своїх нікого не бачимо. Лишень, коли був проголошений рік України в Казахстані, митці Дніпропетровської області навідалися до Караганди, Одеської – до Алмати. А на його закриття до столиці Астани завітав легендарний колектив імені Вірського. Звісно, ми художню самодіяльність розвиваємо і пропагуємо мистецтво, традиції і звичаї українського народу, та якби приїхали професіонали, це б дало більший поштовх розвитку української культури в Казахстані. Та й казахстанці переконались би в мистецькому рівні України. У нас є особисті зв'язки, приміром, з львівським чоловічим квартетом «Львівські музики», хлопці чудово грають і співають, кажуть: «Якби нам хоча б дорогу оплатили, то ми б безкоштовно поїздили з концертами по Казахстану». Але міністерство культури України мовчить.
– Чи читають українську пресу в Казахстані?
– Асоціація «Українці Казахстану» отримує приблизно десять періодичних видань, серед них газети «Шлях перемоги», «Українське слово» (друковані органи одного і другого крила ОУН-УПА), «Смолоскип», «Український форум», «Наша віра», «Нація і держава», «Свобода», – їх видають громадські об'єднання в Києві, Львові, Канаді, США.
– Ви назвали видання правого спрямування.
– Вони багато в чому допомагають нам в громадській діяльності. Знову таки ми звернулися до президента Віктора Ющенка: «Допоможіть нам виписати газети». «Добре, з цього року все буде нормально», – сказав він. Приходить з Києва лист з Укрпошти, мовляв, шановний Михайле Сергійовичу, ви повинні звернутися до казахстанської пошти, там є каталоги, де Ви можете на свій смак вибрати чимало українських видань. Тобто вони думають, що я дурний і не знаю, що є каталоги. А в каталозі – понад 60 українських журналів російською мовою, здебільшого спеціалізовані, галузеві, які стосуються електроніки, мобільного зв'язку, будівництва і такого іншого, єдиний україномовний був журнал «Україна». З газет єдина українською мовою – «Дзеркало тижня», решта шістнадцять – російською. Ми хотіли отримувати «Урядовий кур'єр», який доносить офіційні матеріали, але його річна передплата – 98 доларів. Хто в змозі стільки платити?.. Одне слово, з отриманням української преси все залишилось без змін.
– Коли почали виникати національно-культурні об'єднання українців в Казахстані?
– Це припало на 1989-91 роки. А от безпосередньо республіканська Асоціація не могла народитися до 1999, хоча ми шість разів збиралися, щоб створити республіканське об'єднання. Інші діаспори, навіть малочисельні, були об'єднані, у нас же спрацьовував менталітет український: де збираються більше двох українців, одразу кожен хоче бути головою. Нас часто критикували в Києві на засіданнях Української всесвітньої координаційної ради (УВКР), поважний Іван Драч казав: «Така велика діаспора. Ну чого ви не можете об'єднатися? З одним же керівним органом краще координувати роботу». І в 1999 році в Павлодарі – місті на Іртиші врешті зібрали установчу конференцію, якраз в день народження Тараса Григоровича Шевченка, і на базі п'яти обласних громад створили Асоціацію «Українці Казахстану». Вона з кожним роком розросталася, набуваючи дедалі більше членів-громад.
– Яка її головна мета?
– Координація роботи, особливо у зв'язках з громадськими організаціями і державними органами України, Західної діаспори. Адже наша асоціація є колективним членом УВКР (м. Київ) та СКУ (Світового Конгресу українців зі штаб-квартирою в м. Торонто). В українських громадах робота головним чином спрямована на відродження української мови, культури, традицій, звичаїв, на розвиток творчих колективів.
До речі, коли ми створювали наші національно-культурні громади, то просили Всевишнього, щоб нам ніхто не заважав. Адже до цієї справи було неоднозначне ставлення. Українці інколи мені телефонували: «Слухай, чого ти там самостійність організовуєш, нас і так переслідують». Дехто з казахів запитував: «А для чого ви об'єднуєтеся? Це, що, проти нас?». Отже, всі насторожено ставилися. Але організація зростала, потихеньку з'являлися нові й нові громади. А державники нагадували: не виходьте за межі правового поля.
В 1995 році міністерство культури Казахстану за підтримки адміністрації президента Нурсултана Назарбаєва зробило заклик: давайте зберемося та порадимося, як краще влаштувати роботу національно-культурних об'єднань. Зауважу, що в Казахстані мешкають представники понад 130 національностей Й народностей. В 1995 ми поїхали на зібрання, де виступив президент Казахстану. Наприкінці промови Нурсултан Назарбаєв запитав: «Шановні, як назвемо республіканське об'єднання?». Хтось з залу запропонував: «Асамблея народів Казахстану». Всі погодилися. Потім президент виголосив: «Треба вибрати керманича, комітет». З залу пропозиція: «Нурсултане Абішевичу, на перших початках очольте Ви «. Він усміхнувся: «В мене роботи багато, але не можу відмовитися, тому що справа вельми важлива». Отже, в 1995 році в червні відбулась установча конференція Асамблеї народів Казахстану, головою якої став президент республіки. Я вважаю це обов’язком держави. Такий хід подій призвів до того, що почали масово виникати національно-культурні об'єднання, навіть ті національності, які про це ніколи не думали, приміром, черкеси, кабардино-балкарці, чуваші, вірмени, євреї, яких в областях не більше 100-150 осіб, стали їх створювати.
Згідно зі статутом Асамблеї народів Казахстану, головами обласних асамблей стали губернатори обласних центрів, по тамтешньому акіми областей. Сесії Асамблеї проходять мінімум раз на рік, а між сесіями працює Рада Асамблеї, головує, як правило, президент Казахстану, в областях – акіми. Така державна підтримка призвела до багатьох позитивних зрушень. Я коли буваю на засіданнях СКУ чи УВКР, то нерідко чую від представників далекого зарубіжжя: «Чому у вас президент опікується національно-культурними об'єднаннями, йому, що, нема чим зайнятися?». Та це ж мудра політика! На початок 1995 року в Казахстані проживало трохи більше п'ятдесяти відсотків корінного населення, решта – люди інших національностей, а це різні менталітети, різноманітні тенденції тощо. Тоді скептики казали: Асамблея нічого не дасть. А нині результати самі за себе говорять: за 17 років незалежності в Казахстані не сталося жодного суттєвого конфлікту – міжнаціонального чи конфесіонального, люди живуть в спокої та порозумінні.
Минулого року Асамблея ще більш зміцнила свої позиції, хоча і є громадським консультативним органом при Президенті Казахстану, вона отримала конституційний статус. Тепер її фінансування здійснюється офіційно за державний кошт. Крім того згідно нового Закону «Про вибори до Мажелісу», до цього вищого представницького органу республіки обирають 9 депутатів від самої Асамблеї. Та ще й до Сенату (верхньої палати парламенту) президент призначає шість сенаторів з числа членів Асамблеї.
– Чому ж тоді так зменшилося українське населення в Казахстані? Відомо, що коли почався парад суверенітетів, некорінне населення в усіх республіках колишнього Радянського Союзу сколихнулося. Але цифри вражають. Що ж спонукає все-таки українців виїжджати з Казахстану? Чи є тертя між ними і казахами?
– Тертя між слов'янами і казахами нема. Якщо подивитися на історію та долю наших народів, вони дуже схожі. Обидва народи гнобили. Як в Казахстані, так і в Україні важка ситуація була з мовою, тому що її намагалися викорінити на державному рівні – за царя і радянщини.
В Казахстані не є дивиною села з назвою Харківка, Львовка, Орловка, Чернігівка, Полтавка, Софіївка і так далі, в них більшість – українці. Казахи з маленьких аулів потихеньку в них вливалися. Взагалі-то вони вели колись кочовий спосіб життя, пересувались зі своїми отарами і табунами залежно від кліматичних і погодних умов. Українці прив'язані до землі. Казахи, німці, перебираючись в їхні села, асимілювалися, міняли мову. Я запитував: «А ви сюди приїхали саме звідки з України?» – «А ми не з України». – «Ну добре, а ваші батьки?». – «Ні, ми німці». – «А чому по-українські розмовляєте?» – «Так, хіба це по-українські? У нас всі так говорять». З казахами та ж мовна історія. Тому що більшість – українці. Бува навпаки. Заходиш в аул, де більшість – казахи, там українці вільно розмовляють казахською мовою. Як кажуть, побут і дружба спрацьовують.
– Отже, ментальності не конфліктують, а українці від’їжджають...
– Так, від’їжджають. Вдвічі українців в Казахстані поменшало. Які причини? Перша. З'явилась можливість вільно рухатися за кордон, передусім в дальнє зарубіжжя, представники Західної України, які проживали в Карагандинській, Джезказганській областях, отримали можливість поїхати до своїх побратимів в Канаду, США, яких там багато. Більшість змогла без всякого оформлення документів вільно переїжджати в Російську федерацію. Чимало українців, колись переслідувані при радянській владі в Україні, змогли вільно повернутися на Батьківщину. Чого гріха таїти, дехто і через те, що стало дискомфортно через мовне питання. Але що то за держава без своєї національної мови? В Казахстані згідно з Конституцією діловодство в офіційних установах ведеться на державній і російській мові, але тепер вимагають пріоритетного, як і в Україні, знання казахської мови, прийняті відповідні закони, та й побут потребує. Працівники бюджетних установ не з числа корінного населення, які використовують в роботі державну мову, навіть отримують доплату до основної зарплати. Але дехто міркує: «А нащо мені мову вчити, важко...». І той, хто не хоче, щоб йому в перспективі було важко, виїжджає. Не секрет, що вивчити українцю казахську мову набагато складніше, ніж росіянам в Україні – українську, то взагалі не проблема, це ж споріднені мови.
Кількість українців в Казахстані ще зменшилась штучно: чимало з них записувалися росіянами. Коли я в Павлодарській області починав з'ясовувати, то виходило, що з десяти росіян – вісім фактично українці (або батьки обоє українці, або діди-бабці). А записалися росіянами. Чому? Через те, що так колись легше було жити, в партію вступати. Я свого часу не був обраний до керівного органу обласного комсомолу, бо, мовляв, закінчилась «квота» для «укр.».
Рідну мову чимала частина українців в Казахстані не знає, а з тих, хто знає, використовували, може, в 15-20 відсотках сімей. Але після створення національно-культурних об'єднань, коли ми почали проводити заходи, відкрили українські недільні школи, люди, хоч з оглядкою, вертаються до своєї мови. Це відбувається не тільки з українцями, а й з іншими народами. Асамблея створила животворні умови, тепер не займаються відродженням своєї культури, традицій, звичаїв тільки дуже ліниві й байдужі до своєї спадщини. Колись ми мріяли, щоб ніхто не заважав. Тепер держава допомагає. Витрачає гроші. Як голова Асоціації «Українці Казахстану» і голова Павлодарського товариства української культури імені Тараса Шевченка я позбавився багатьох проблем. Місто вважає за честь, якщо ми просимо приміщення для проведення заходів – безкоштовно орендуємо палац культури на півтори тисячі місць.
Михайло Парипса з сином Єгором (ліворуч) і першим секретарем посольства Казахстану в Україні Кайсаром Аміржановим, м.Київ
– Для яких заходів?
– Передусім святкуємо Різдво, Великдень, день народження Тараса Шевченка, день Незалежності України, заходи на честь видатних постатей України, навчально-практичні, книжкові конференції, вшанування кращих людей діаспори. Всі свята проводимо в театралізованій формі, люди їх охоче відвідують, і не тільки українці.
Бува таке, що, приміром, я забарився попередити заздалегідь і раптом приміщення не дають (бо в план захід не поставлений). Йду в акімат (адміністрацію міста) з проханням. Звідти телефонують в палац: «Як таке може бути? Національно-культурна громада має проводити свято. Зніміть, перенесіть, будь ласка, свій захід».
Приміщення, озвучення, декорації – все на їхніх плечах. Наше – тільки культурно-мистецьке наповнення.
З грудня 1994 року ми започаткували щомісячну радіопередачу українською мовою «Українська родина», з того часу жодного разу ще не було такого, щоб ми не її не випустили.
– За це теж гроші не беруть?
– За ефірний час шалені гроші треба платити, а ми – безкоштовно. Нам нагадують за три дні: «Ви не забули, що у вас радіопередача?». І це стосується не тільки українців, а й інших громад. Всім створені однакові умови. В Павлодарському Надіртишші існує двадцять національно-культурних центрів різних національностей, всім надано ефірний час, але дехто потихеньку відсіявся, залишилася ті, хто не лінується: українці, німці і татари.
Українці Павлодарського товариства української культури ім. Т. Шевченка святкують Різдво Христове. Театралізована програма в Палаці Дружби: вітання М.Парипси. В залі присутні 750 осіб.
– В Україні політики-спекулянти розкололи мовним питанням країну. А чи не відбувається такого в Казахстані, коли пріоритетність казахської мови стає причиною розбрату?
– Якщо щось маєш, то не ціниш того. Ви маєте Україну, українську мову, але дехто нехтує цим. А ми не маємо цього, тому за все українське «хапаємося», цінуємо.
Втім, в Казахстані нема ґрунту для розбрату. Через що? В стратегії Асамблеї народів Казахстану записано, що за відродження мов національних меншин і рівень їх освоєння несуть відповідальність (неофіційно) представники корінної нації: кожен рядовий казах і працівники державних структур. Так, пріоритет віддано казахській мові, але щоб не було підступних закидів типу: «Бачите, вони свою мову леліють», створюються всі можливі умови для розвитку національних меншин. Результат: якщо хтось нехтує рідною мовою, з нього сміються: тобі надали умови, а ти...
Ми намагаємося залучити дітей-українців до вивчення української мови в недільних школах. В кожному місті, селі, де хочуть створити таку школу, звертаються в місцеві відділи освіти, ті виділяють безкоштовно приміщення та гроші на вчителя, громади ж повинні організувати учнів і найти українського педагога серед діаспори. І все, розпочинається навчання. В Павлодарському Надіртишші до того ж створено ще таку нову форму навчання, як школа національного відродження. Під одним дахом вчаться діти двадцяти національностей, на перервах вони граються, спілкуються на російські мові, тільки зайшли в класи – кожен на своїй. Обов'язково раз на тиждень проходить свято якоїсь національності, в актову залу сходяться всі діти, вони пізнають традиції, звичаї людей, які рядом живуть. Дітей приваблюють веселі, цікаві дійства, вони бачать чим, приміром, схожі і відрізняються українське Різдво і киргизький Наураз, або українське Купайло і татарський сабантуй.
Держава щороку проводить фестиваль національних культур. Проходить він в три етапи на трьох рівнях: на селищному-районному, обласному і республіканському, тобто у фінал виходять найкращі. Чітко видно, який район чи область представляють більше національних культур. Розповім цікавий випадок, який ілюструє відповідальність казахів. Є у нас Баяноульський район, в склад населення якого входять 96 відсотків казахів. Мешкає там 620 українців, звісно, не кожен вміє співати, танцювати і таке інше. То казахи для того, щоб була презентована українська культура, шиють українські костюми одягають їх, освоюють український репертуар і бува зі з сцени лунає: «Пісню «Червона рута» виконують представники українського центру Жумабаєв і Кадирбаєв». В районі українського центра нема, але казахи не хочуть пасти, як кажуть, задніх.
Паралельно з фестивалями художньої самодіяльності, до речі, проходять виставки-конкурси національної кухні. Мене як члена журі іноді «тягнуть на розборки»: «Михайле Сергійовичу», російська кухня набрала 54 бали, а українська – 55, але щодо одного блюда є розбіжності». – «Якого блюда?» – «Ось дивіться, написано «Селёдка с луком». Чия це кухня?» «Напевно, російська», – кажу. Підводять до української експозиції, там серед іншого – «Оселедець з цибулею». А представників-українців на виставці немає, за них директорка-казашка першої школи відбувається (українські страви казахи готували), вона подивилася на мене сердито, каже: «Почекайте», – і побігла в кабінет, приносить книжку «Українська кухня», – «Читайте» (написано: «Оселедці з цибулею», все точно за рецептом). Директорка каже: «Ви ж, Михайле Сергійовичу, врахуйте це. Я погоджуюся: «Виходить це страва російської і української кухні». Додали обом по балу, в українців вийшло 56, у росіян – 55, українці виграли. Ось таке ставлення у казахів до національного питання.
– Отже, мовне питання Казахстан не розколює?
– Ніяк не розколює. З одного боку, держслужбовцям в бюджетних закладах, установах необхідно знати державну мову, вміти писати, а не просто так-сяк спілкуватися на побутовому рівні, з другого боку, тим же чиновникам треба відповідально ставитися до національних меншин, це йде згори.
Президент Казахстану мінімум раз на рік збирає голів республіканських національно-культурних об'єднань, коротко інформує про ситуацію, затим звертається до кожного: будь-ласка, ставте запитання, висловлюйте пропозиції, зауваження. Згодом, коли я звертаюсь письмово з певною національною проблемою в якесь міністерство чи відомство, такого не буває, щоб не відповіли. Чому? Не через те, що дуже гарні службовці-чиновники, вони скрізь майже однакові, просто вони знають, що раз на рік я буду з президентом спілкуватися і скажу, приміром таке: «Ви знаєте, міністерство культури не допрацювало в такому-то напрямі...» Якщо навіть, буває, я не за адресою направляю якийсь запит, мені телефонують: «Михайле Сергійовичу, а можна ми зробимо такий-то компроміс?..».
На восьмій сесії Асамблеї народів Казахстану я свій виступ почав казахською мовою, потім кілька речень сказав українською, далі заговорив російською – не задля парадності, а щоб всі розуміли конструктивну конкретику (адже в залі і міністри сиділи). Коли я закінчив, головуючий президент запитав: «Михайле Сергійовичу, а чому ви тільки чотири речення сказали українською мовою?». Я пояснив свій підхід. Тоді він: «А чому ви думаєте, що присутні не знають українську мову. Я, приміром, знаю». Я відповів: «Нурсултане Абішевичу, мені відомо, що ви наш подвійний земляк: ми для вас – казахстанці, а ви для нас – дніпродзержинець». Річ в тім, що колись президент Назарбаєв вчився в Дніпродзержинську на Дніпропетровщині, туди він з іншими хлопцями був направлений з металургійного ПТУ (Теміртау Карагандинської області) набиратися досвіду в найкращих металургів Радянського Союзу. Він добре пам'ятає той період, навіть коли вручав мені орден Казахстану «Достик» (Дружби), звертався українською мовою. Отже, на Асамблеї я сказав: «Нурсултане Абішевичу, нема проблем, наступного разу виступатиму тільки українською». Коли президент вже підводив підсумки, він сказав: «Я тут послушал прекрасную и близкую мне украинскую речь и подумал, что было бы хорошо, если бы на наших сессиях представители каждой национальности выступали на своих языках. Неужели мы не сделаем синхронный перевод?». Всі зааплодували, він відреагував: «Я зрозумів, що ви проголосували «за».
– А з українськими підручниками є проблеми?
– Україна непогано допомагала підручниками, я навіз їх чимало. Причому коли буваю в сільських школах на рідній Вінниччині, то бачу, що навіть в Україні нема таких нових підручників, які мені дає міністерство освіти, Українська всесвітня координаційна рада, міністерство закордонних справ. Пересилати дуже дорого, тому доводиться брати з собою, скільки сил вистачить. Дещо в родичів складаю, згодом знову таки сам або з допомогою знайомих потихеньку вивожу. Отож є у нас підручники, було б тільки їх кому вивчати.
Завдяки зв'язку з міжнародним відділом при Держтелерадіо регулярно отримуємо з 1993 року по п'ять-шість компакт-дисків в квартал з цікавими записами народних свят, фольклорних пісень, поезії, пізнавальних матеріалів. Ми їх копіюємо і розповсюджуємо по громадах, використовуємо в радіопередачах, на своїх святах. Маємо тісний зв'язок з Міжнародним інститутом освіти, що у Львові, де директоркою Ірина Ключковська.
– Чи є своя українська газета?
– Ще в 1994 році керівник української громади міста Алмати, тодішньої столиці Казахстану, Олександр Гаркавець звернувся до президента Нурсултана Назарбаєва з проханням допомогти видавати газету (люди, які вміють її робити, є, а коштів – нема). Звернувся раз, другий, і що ви думаєте, президент відреагував: ви мені вже надоїли з тією газетою, допоможу, побачимо як ви її будете випускати. Дає команду і в 1994 році за рахунок держави вийшов перший номер «Українських новин». І до сьогодні успішно виходить – на дванадцяти шпальтах, перша в світі газета українських поселенців, яка почала друкуватися за державний кошт. Згодом це сталося у Вірменії, Грузії. Слід зазначити, що цей український тижневик, який редагує кандидат філологічних наук Тарас Чернега, уродженець колишньої Ціліноградської області і нині постійний житель казахстанського краю, став своєрідним об’єднуючим рупором української спільноти Казахстану.
– Об'єднуючи українців, якою Ви озброїлись програмою?
– У нас, однодумців, була така програма: 1. культурологія, 2. шкільництво, 3. церква. Час показав нашу правоту, ці три кити стали правильною основою об'єднання українців. Культурологію ми осилили, шкільництво майже осилили (завтрашній день діаспори найбільше закладається у шкільництві, не буде національно свідомої молоді, діаспора помре). Нині в Казахстані діє вісім українських греко-католицьких церков, зокрема, три храми новозбудовані – в Павлодарі, Караганді, Сатпаєві. Будівництво четвертого храму буде завершено в поточному році – в столиці Астані.
Ще один задум я повинен обов'язково реалізувати: на теренах великого Казахстану має лунати спів бандуристів. Я навіть придбав чотири бандури, тепер шукаю вчителя. Коли Віктор Ющенко з міністрами культури і закордонних справ були з візитом в Астані, я це питання підняв, президент України відповів: «Ми вам допоможемо. До речі, треба щоб наша освіта і в українських школах ввела уроки бандури». Ось я б'юся другий рік: ніяк не можу вирішити справу з вчителем. Серед місцевих не знайду точно, немає; фахівці (у нас є музичні коледжі, музична академія) мені відповіли, що бандура – це спеціальна школа, жодний струнник з наскоку її не потягне, вчителем має бути суто бандурист.
В Казахстані я стрічаю чимало волонтерів різного спрямування, от у мене і виникла думка про волонтера-бандуриста. Я звернувся до президента України: «Допоможіть, ми організуємо квартиру, трошки винайдемо грошей, хоча, звичайно, не зможемо платити більше, ніж в Україні». Президент пообіцяв допомогти. Але поки що слова залишаються словами, бандури у нас не чути.
В Казахстані є добрі приклади: Болгарія, Польща, Греція, Корея, Німеччина присилають вчителів на три роки в недільні школи. Приміром, фахівцям з Болгарії і Польщі залишають за місцем роботи на батьківщині, здається, 80 відсотків зарплати, вони мають в Казахстані пільгову квартиру і спокійно вчать дітей (звісно, за зарплату). Ось чому поляки та болгари нас де в чому випереджають, особливо в мистецтві. Подібне практикують греки і корейці, німці. А ми просимо – і катма. Доки я не здійсню, щоб в Казахстані бандура звучала, я не зможу попрощатися з цим світом. Цікаво, що в казахів національним інструментом є домбра, в певній мірі сестра бандури, вона обов'язково висить на стіні як символ національного духу, зазвичай же в сім'ях хтось та грає на домбрі.
Іноді зауважують: в Україні бандура не так вже і розповсюджена, але мені прикро, що серед чотирьохсот тисяч офіційно зареєстрованих українців в Казахстані немає жодного бандуриста. Ми вже підібрали для навчання дві групи дітей (7-12 років) і підлітків (14-17 років), вони вчаться в музичних школах, отже їм легше буде освоювати бандуру. Вся проблема, повторюю, у відсутності вчителя. Правда, була одна пропозиція: «За тисячу двісті доларів щомісяця – приїду». Це нам не по силах. Є другий варіант: послати свого представника вчитися в Україну. Здійснимо в перспективі, але доведеться чекати мінімум чотири роки, а потрібно сьогодні, я не хочу відкладати, бо є максималістом. Якось знайшов інформацію про Міжнародний благодійний фонд «Україна 3000» (голова – Катерина Ющенко), склав проект «Школа гри на бандурі в Казахстані» і навіть виграв грант – біля чотирьох тисяч доларів. Правда, мені сказали: «Як тільки знайдете вчителя, виплатимо». Шукаю. Двічі писав листа до Національного університету культури і мистецтва, на жаль, навіть відповіді не дали. Просив: може, хоча б на практику пришлете талановитого студента. Адже за 6-7 місяців дитина з музичною освітою здатна опанувати бандурою. Кращі б учні осилили, а там би справа поступово пішла б.
До речі, з питанням бандури ми були у колишнього міністра культури Юрія Богуцького, нині радника президента. В 2007 році в листопаді в його кабінеті в присутності посла Казахстану Амангельди Жумабаєва я обговорював «бандурну проблему», Богуцький сказав: «Допоможемо, допоможемо», доручив особисто своєму заступнику Кохану. Коли Богуцький лишився поста міністра, я написав в міністерство Кохану, який втримався в кріслі: «Пане Кохан, давайте зрушимо цю справу з місця. Допоможіть». Він навіть не відповів. Видно, Богуцький так йому доручив, що той нічого не пам'ятає, а нас тепер не хоче почути.
До речі, я склав та погодив з Посольством України в Казахстані шість проектів в межах Плану реалізації заходів МЗС України на 2008 рік з виконання бюджетної програми за номером 1401150 «Заходи щодо підтримки зв’язків з українцями, які проживають за межами України». Мене навіть похвалив перший секретар українського посольства, мовляв ваші проекти грамотні та змістовні. І навіть повідомив, що деякі з них схвалені Києвом. Але все залишилося на папері. Щоправда в грудні зателефонували з посольства і передали, що з фінвідділу порадили: нехай Парипса проводить заходи (їхній кошторис складає майже 6 тисяч доларів), а ми компенсуємо фактичні витрати, підтверджені документами. Як кажуть, скрутніше і не придумаєш. І на тому спасибі, принаймні за «корисне спілкування протягом року…».
Втім, є люди, яких ми завжди згадуємо з великою вдячністю, серед них Олександр Дикий, редактор Всесвітньої служби радіо України, це чудова людина, яка самодіяльно нас інформує про українські новини в радіопросторі, повідомляє координати (частоти, час тощо) радіопередач, присилає корисні вирізки з газеті, зазвичай вітає громади з усіма народними та державними святами України. Ми, керівники громад, завжди бажанні гості на його радіоканалі і навіть у власній квартирі.
А як не згадати 84-річного Івана Буртика, голову ради захисту і допомоги українців при конгресовому комітеті США. Це проста людина, не дуже заможна, але він організовує збір грошей, витрачає свої кошти, майже кожен рік приїжджає в Казахстан, за його допомоги побудовані практично всі українські храми в Казахстані. Він допомагає утримувати газету «Українські новини», пересилає через нас гроші для стареньких ветеранів ОУН-УПА, каже: «Хай це буде додаткова пенсія». Все це Іван Буртик жертовно робить на суцільному ентузіазмі. Свого часу добродій Буртик випадково не потрапив до КараЛагу, коли вивозили його односельців і разом з ними його сімейство. Тому він дякує Всевишньому, що зберіг його від нещастя, і дав обіцянку до кінця свого життя допомагати українцям Казахстану, серед котрих міг бути і сам.
– Розкажіть про себе. Яким чином Ви опинилися в Казахстані?
– Я народився 15.11.1946 року в селі Росоша Липовецького району Вінницької області в сім'ї колгоспниці та залізничника. Вчився в будівельному технікумі в Києві. В 1969 році за комсомольською путівкою потрапив на будівництво енергооб'єктів Павлодарського Надіртишшя. Гадав, що поїду на два-три роки, але сподобався край, зустрів супутницю життя, до речі, росіянку, доньку військовослужбовця, і залишився в місті на Іртиші, що на півночі Казахстану. Закінчив два ВНЗ: московський економічний і карагандинський юридичний.
Працював в учбових закладах профтехосвіти, в будівельно-монтажних організаціях, врешті в державних органах. В 1988 році на альтернативній основі був обраний лідером обласної профспілки державних установ, де працюю донині.
З 1989 року почав паралельно займатися громадською роботою по розбудові українства на теренах казахстанського краю, ця справа і зробила мене відомим в Казахстані і в Україні.
Маю чотирьох дітей. Цікаво, що коли йшла організація недільної школи, на яку батьки слабо зреагували, я своїх дітей попросив, щоб кожен з них привів по троє друзів з європейською зовнішністю. Для чого? Щоб скептики подивилися: «Ого, шістнадцятеро дітей прийшло». Поступово школа стала наповнюватися, мої діти запитали: «Тату, коли нашим друзям (здебільшого німцям) можна буде вже не ходити». Оскільки за чотири місяці організаційний процес налагодився, я сказав: «Всі, хто не хоче, можуть відсіятись, бо справді бажаючих достатньо». Отже, всі мої діти пройшли недільну школу. Сини Владислав і Єгор (до речі, обидва спортсмени, старший грав в професійній баскетбольній лізі в київській команді «Політехнік баскет» закінчили державний університет імені Драгоманова і Національний економічний університет. Доньки-двійнята Інна і Оля закінчили місцеві вузи – будівельний і економічний, є співголовами потужної молодіжної гілки Павлодарського товариства української культури імені Тараса Шевченка. Виходить, у нас сімейний підряд. До речі, в Казахстані проходять чудові спортивні спартакіади в областях серед національно-культурних об'єднань, зокрема в Надіртишші відбулось шість спартакіад з восьми видів спорту, на п'яти з них перемогли українці, і лише в одній ми поступилися малочисельній чеченській діаспорі.
– Чи займаєтеся Ви дослідницькою, творчою роботою?
– У мене є величезна стара валіза, з якою колись я приїхав до Казахстану з України, я туди потихеньку складаю матеріали, набралося їх уже під саму клямку. Поки що немає часу, але сподіваюсь засісти за писання. Є чимало цікавого з історії української діаспори, починаючи з перших поселень українців у Казахстані. Я свідок народження Асамблеї народів Казахстану, становлення національно-культурних об'єднань, багато чого знаю, особисто знайомий з багатьма українцями: гарними, добрими, цікавими і не дуже. Є про що писати. Я, до речі, допомагав колишньому послу України Василеві Цибенкові в 1994 році видати до 190-річчя Тараса Шевченка і 50-річчя цілинної епопеї гарну книгу-альбом «Українці Казахстану» (видавництво «Мистецтво»). Я цей альбом на Всесвітньому форумі українців подарував представникам буквально кожної діаспори, щоб в різних державах знали про наше життя в Казахстані.
– Щоб Ви хотіли побажати землякам-українцям?
– Бажаю здоров'я-довголіття і справді демократичних устоїв на нашій рідній землі, де живе талановитий і працьовитий народ, який давно цього заслуговує.
Обіцяю, що ми, українці Казахстану, і надалі з гідністю та гордістю стверджуватимемо честь і славу наших пращурів.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
– Я народився 15.11.1946 року в селі Росоша Липовецького району Вінницької області в сім'ї колгоспниці та залізничника. Вчився в будівельному технікумі в Києві. В 1969 році за комсомольською путівкою потрапив на будівництво енергооб'єктів Павлодарського Надіртишшя. Гадав, що поїду на два-три роки, але сподобався край, зустрів супутницю життя, до речі, росіянку, доньку військовослужбовця, і залишився в місті на Іртиші, що на півночі Казахстану. Закінчив два ВНЗ: московський економічний і карагандинський юридичний. 
