На головну На головну На головну
 
 
Google
Google
« Лютий 2009 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
232425262728 
Архів публікацій

 


[ Реклама ]
Реклама від "Порталу українця"
Запрошуємо до співпраці


[ Стрічка публікацій ]
 
 
 
 

Панас Титенко: «Художник – це проект завдовжки в життя»

Автор: Володимир КОСКІН
Джерело: Портал українця
Коментарі (0)


Справжній художник увічнює миттєвості минулого, які завжди спрямовані в майбутнє. Яким чином відбувається це диво? Чому нові покоління не перестають дивуватися картинам минувшини, як небувалим відкриттям? Безсумнівно тому, що краса завжди актуальна, вона вражає новизною, це – поклик майбутнього. Краса, тобто віра, надія, любов, завжди дивиться на нас очима завтрашнього дня, не дає нам зневірятись серед круговерті буденщини.

Наш сучасник – київський художник Панас Титенко, який по праву перебуває в першому ешелоні вітчизняний майстрів, щоразу підносить на своїх полотнах відкриття, хай то будуть обрамлені пейзажі, портрети, натюрморти чи жанрові сценки.

Ну, де ще одержиш таку відчутну можливість побувати не тільки в заповітних куточках України (насамперед Київщини, Криму), а й у Великій Британії, Франції, Голландії, Німеччини, Італії, Бельгії! Панас Титенко – прямо-таки машина часу, в якій немає нічого механічного. І ця машина часу розкодовує ключ до розуміння прекрасного. Адже мистецтво відкривається тому, хто прагне його пізнати. Ця його властивість лишається незмінною за всіх часів – у славетних голландців і ще давніше, в античних майстрів, або в епоху фараонів. От тільки нині, коли в побут образотворчого мистецтва запроваджено чимало чужих нам, штучних, понять, або й відвертого штукарства, істинний живопис уподібнився до скриньки, відкрити яку може хіба що «механік-мудрець».

Отож який він – той ключ, що здатен відкрити цю давно відому річ? І чому стільки кривотлумачень і незгод у сучасному живописі?

Проблеми коріняться в набутому баченні: з одного боку діє звичка фотографічної ілюзорності, техніки в мистецтві, а з другого боку – звичка моди.

Ці ідоли ілюзорності, технічності і моди стоять на дорозі до розуміння образотворчого мистецтва.

Панас Титенко переможно обходить цих ідолів, щоб виявляти гнучку силу живопису.

«Малюнок у нього завжди правильний і невимушений, тому здається, що первинно він існує вже сам по собі”, – пише про секрети Титенка його колега Дмитро Корсунь.



Ось він “компроміс” – малюнок правильний і невимушений. Далі діє магія кольору. Бо живопис – це живе письмо. А душа живопису – колір. І як тут не згадати Марка Шагала: «У нашому житті, як у палітрі художника, є тільки один колір, що надає зміст мистецтву і життю, – колір Любові”. І тоді вміння, ремесло (а в Панаса Титенко чудова школа: його вчителі – академіки Віктор Шаталін і Михайло Гуйда) розчиняється в магії мистецтва. Техніцизм у мистецтві без самого мистецтва – це механізм неправди, що приховує порожнечу під ілюзією правди і життя. Картини П.Титенка випромінюють ніжно-могутню щирість, чистоту, доброту, радість.

Обдарований справжнім талантом, він має здатність облагороджувати навколишню реальність і відтворює своє бачення світу в картинах.

Художник не вдається до зовні ефектних речей. Його душі більш співзвучні тихі «заповідні» місця, сповнені прихованої принадності. Він тонко відчуває і майстерно передає на своїх картинах найскромніші й прості на перший погляд пейзажі, надаючи їм особливої виразності. Звичайні сільські мотиви, будинки, човни, дерева, дахи стають в його полотнах гармонійно цілісними, приваблюють глибокою одухотвореністю. Навіть його «закордон» – це щось по-домашньому близьке, тепле, рідне і тільки написи під картинами свідчать, що насправді це десь дуже далеко.

Особлива «світлочутливість» художника дає йому змогу з точним і потужним ефектом передавати як денні сюжети, так і вечірнє напівсвітло чи наповнені місячним сяйвом сутінки. Повітря на його картинах насичене тонкою вібрацією пронизуючого світла. Найбільш сильний бік Панаса Тищенка-живописця, на мій погляд, – це його живе повітря і жива вода.

Щоб зрозуміти внутрішній світ людини, треба неодмінно торкнутися її коренів. Глибина, теплота, доброзичливість Панаса Титенка йдуть від його «скромного сільського дитинства», позбавленого приголомшливих подій, але замішаного на чистих, тихих заходах і світанках, на добросерді батьків. Далі усе було типове: художня студія в палаці піонерів, Республіканська художня школа ім. Т.Г.Шевченка, Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури. Служба в армії У підсумку виріс самобутній український художник Панас Титенко, чиї шедеври зберігаються в багатьох музеях і прикрашають картинні галереї різних країн. А кияни мають можливість зануритися в магічний імпресіонізм митця в столичній галереї «ШарМ» (м.Київ, бульвар Лесі Українки, 23, тел. 569-50-46).

“Бути особливим – це талант, який досі ніхто не розібрав на формули”


С донькою Оксаною і дружиною Оленою

– Пане Панасе, без яких біографічних віх Ви не стали б тим, ким Ви є?

– Що мене сформувало? Як я вийшов на цей шлях. У моїй сім'ї нема художників, мої батьки – селяни, отож все почалося в дитячому садку: саме через малюнок я почав активно спілкуватися з навколишнім світом і виражати себе. Мої малюнки, мабуть, виходили краще, ніж в інших, вихователі порадили батькам здати мене в художню студію, от я і почав їздити до Палацу піонерів, що поблизу станції метро Арсенальна. Мій чудовий вчитель художник Анатолій Лаврентійович Постоюк згодом порадив моїм батькам влаштувати мене в Республіканську художню школу імені Тараса Шевченка: після четвертого класу звичайної школи я успішно склав іспит і мене зарахували. Вважаю, що мої дитячі і юнацькі роки стали фундаментом творчої кар’єри, яку формувало багато вчителів. Дуже важливо, коли на ранніх стадіях у людини з'являється авторитет-вчитель, який тебе веде, інакше нереально вибитися в майстри. В художній школі я здружився з Валентином Семеновичем Коваленком (Царство йому Небесне). В художньому інституті, в який я поступив в 1981 році, потрапив в “обійми” корифеїв, там викладали великі майстри вітчизняної школи живопису – Тетяна Яблонська, Тетяна Голембієвська, Віктор Пузирков, Василь Гурін, Лев Вітковський... Я закінчив майстерню Віктора Шаталіна, в якій асистував Михайло Гуйда, обидва колоси. А далі – життя і праця. Чималу роль відіграв в моєму формуванні мій тесть Микола Яковенко, заслужений художник Грузії; так сталося, що він, українець, був змушений творити в Грузії, майстер видатної старої школи і учень знаменитого Ігоря Грабаря, він, звичайно, теж був для мене взірцем, його розуміння мистецтва зміцнило стрижень мого життя, – я був молодий, у вирі нових течій кидався туди-сюди, він казав, що не важливо яку течію, напрям, стиль, техніку сповідує художник, головне, щоб зачіпали зміст, щирість. Мова митця має бути зрозумілою, чіткою, ясною й неповторною.


Презентують творчість Панаса Титенка Іван Пилипенко, голова секції живопису Київської організації Спілки художників України, народний художник України Василь Гурін, мистецтвознавець Ганна Козаченко і народний художник України Михайло Гуйда

– Я розумію, що запитання наївне, і все ж спрошу, за якими критеріями Ви відрізняєте: це живопис, чи щось біля нього?

– Якщо розглядати класичний живопис, принаймні академічний, навіть імпресіоністичний, то там є певні критерії (вправний малюнок, збалансована композиція, чудова колористика), за якими можна сказати: це професіонал чи не професіонал, майстер чи не майстер. Але не це вирішальне, це тільки шкільні базові складові того головного, для чого і створюється картина, що відрізняє мистецтво від імітації мистецтва. Так, ти бачиш, що це майстер-професіонал, але його робота не бере за серце, не зігріває душу, не викликає вражень, пройшов повз неї і все. А що треба зробити для того, щоб твір вразив, зігрів, осінив? Нема рецепта створення ідеальної картини. Навіть коли господині в селі печуть хліб за загальним рецептом, у кожної він виходить інший на смак, а у деяких – особливий. Бути особливим – це талант, який досі ніхто не розібрав на формули.


В колі друзів-колег: Юрій Гончаренко, Володимир Гурін, Панас Титенко, Віктор Троценко (зліва направо)

“Є крилата фраза “Захід нам допоможе”, я це добре відчув, Захід допоміг не втратити фах”

– Мені здається, що професія художника найнепередбачуваніша, ризикова. Треба бути відчайдухом, щоб наважитись її вибрати. За радянських часів випускники художніх закладів були впевнені в завтрашньому дні: мали гарантовану роботу в художніх комбінатах, палацах піонерів, школах, на підприємствах. Тепер художники – це друзки в океані життя, кожен – один у полі воїн, потенційний жебрак. А яким чином Ви тримаєтесь на плаву, та ще й з великим успіхом?

– На мою думку, художник ніколи не був не застрахований від проблем, вони його супроводжують незалежно від епох, суспільно-політичного устрою, влади… Якщо хтось обирає професію художника задля комфортного життя в цьому світі, сподівається хліб мазати ще й маслом, то це вже помилка. Краще обирати інші професії, тоді всі фінансові проблеми вирішуватимуться легше.

Зрозуміло, що у будь-якій професії є певний ризик, але якщо б у мене була мета заробити побільше гроші, повірте, я б не вибрав цю доріжку. Переконаний, що людина повинна обирати професію тільки за покликанням. Мені пощастило: до малювання я ще в дитинстві виявив здібності, не ламав голову як інші, ким бути.

У мене є знайомі бізнесмени, у яких є ніби все, але вони мені заздрять: “Ти щасливчик, в тебе праця і хобі збігаються”. Я кажу: “Хай буде так. Якщо хочете, я вам теж можу дати пензля і фарби, спробуйте”.

Люди творчих професій найвразливіші в епоху потрясінь. А у художників ще є специфіка: зазвичай хліб сіють весною, а восени збирають урожай, а вони здебільшого збирають врожай наприкінці свого життя. Звісно, є певні етапи, але художник – це проект довготривалий. Ось ти в повній силі набираєш висоту польоту і раптом через обставини падаєш на землю, в країні – криза, робота сходить нанівець, картин менш купують, або взагалі не купують, а художник повинен працювати постійно; це як спортсмен, музикант – для того, щоб утримати свій фах (я вже не кажу про душу) необхідна праця, праця, праця.



– Невже для художника пауза нищівна?

– Так. Хоч і кажуть, що талант не проп'єш і не прогуляєш, але рік не малював, і це на роки відкидає, бува, що запізнюються на все життя, адже митець не знає, чи взагалі залишився в нього попереду час (а скільки б він міг створити за той рік, що позаду). От в чому трагізм професії художника.

– А коли у Вас був найдраматичніший період у житті?

– Звичайно, коли перебудова завершилась розвалом Радянського Союзу. Це тепер вже я не стверджуватиму, що мені гірше жити, ніж в радянські часи. Ми пам'ятаємо про ідеологічні кайдани, черги, коли творчий час витрачався незрозуміло на що. Водночас художній комбінат давав можливість і творчо працювати, здаєш роботу і отримуєш можливість сім'єю нормально утримувати і – творити. Коли ж Союз рухнув, чим я тільки не займався

– І до якого краю Ви доходили?

– Напевно, краю я ще не бачив, вагони не розвантажував, але довелось займатися керамікою (навіть керамічні печі будував), ілюстрацією, наглядною агітацією, викладанням. Оскільки я з селян (батько у мене з села Бородянка на Київщині, а мати – з села Веприн на Житомирщині), то садив картоплю, городину, все доводилося робити, адже я був відповідальний за сім'ю.


Панас Титенко з учителем-академіком Михайлом Гуйдою

– Рамки, столярні вироби доводилося робити?

– Для художника це звичайна річ, у мене приватний будинок. Батько з дитинства привчав робити все своїми руками. Художня майстеренька була і є, рятує мене. В Спілці художників недавно отримав спілчанську майстерню на Андріївському узвозі, 18, але з колегами вже програв суд, нам кажуть: забирайтесь.

– Розкажіть про найрадісніше?

– Радісне “розкидане” по всьому життю. По-перше, вступив до художнього інституту з першого разу, я його сприймав і сприймаю храмом мистецтва, поступити важко було: п'ять осіб на одне місце, перед тим ще проходили відбір, всі, хто вчився в художній школі, безумовно мріяли вступити до інституту. Після закінчення – розподіл у художній комбінат. Не всі туди потрапляли, зазвичай члени Спілки художників. Коли почалась розруха і всіх ніби викинули за борт життя, мене раптом запросили до Великої Британії.

– У якому році, з якого дива?

– Це було в 1998 році, для мене це, справді, як диво було. Британці у Спілці побачили мої картини на виставці, зацікавились і знайшли мене. Запросили за кордон працювати. Там мені створили всі умови. Не змушували писати якусь кон'юнктуру, мовляв, малюй тільки це або це. Твори щиро, від душі. Ці поїздки тривали два-три місяці. Британці влаштовували виставки, друкували каталоги, платили певні кошти і таким чином українські художники виживали.


Ганна Козаченко, Панас Титенко, Юрій Ревенков, Олена Ржанська

– Тобто це було спасінням для щасливчиків?

– Дійсно, це було спасінням. Є крилата фраза “Захід нам допоможе”, я це добре відчув, Захід допоміг не втратити фах.

– І як довго він Вам допомагав?

– Досі допомагає час від часу. Щоправда, перша виставка (збірна) в США вийшла колом, потім настали складні часи, все розсипалось, загубилось, не склеїлося, організатори кудись поділись.

За кордоном є типовою присутність великої кількості дітей в музеях і галереях

– А яких ще країнах були?

– Працював і виставлявся у Франції, Італії, Німеччині, Голландії, Бельгії. Звісно, ці країни вражали природою, архітектурою, мовою, психологією, іншими запахами, кольорами. Дивувала любов людей до мистецтва. Пригадую такий випадок. В шотландському Единбурзі влаштували мою персональну виставку.


Презентує творчість Панаса Титенка академік Василь Гурін

– Хто влаштував?

– Я співпрацюю з компанією “Danusha Fine Art”. За кордоном запросто не підеш в якусь галерею, мовляв, організуйте мою виставку, ніхто тебе не візьме, навіть якщо ти покажеш шедеври. Має бути рекомендація, якась сила за тобою. Щоб пробитися одинаку, потрібно диво.

Отож, галерист розповів таку “історію”. Прийшла жінка і купила дві невеличких картини українського художника, тобто мої. Це було напередодні трагічних вересневих подій 2001 року в Америці, коли знищили торгові вежі у Нью-Йорку. До речі, тоді я перебував якраз в Англії, аеропорти – порожні, ніхто не літає, жахлива обстановка. Через кілька днів та сама жінка прийшла знову і сказала, що хоче повернути дві маленькі роботи і купити велику. Галерист запитав: “Що сталось? Чому ви передумали?” Жінка відповіла, що відразу хотіла придбати велику картину, але та виявилась надто дорогою. Та ось вона дізналась про жахливу катастрофу, напередодні якої продала акції компанії, яка мала штаб-квартиру в одній з торговий веж. І людина розсудила: якщо сталося таке провидіння, якщо Бог уберіг, тобто зберіг статки, які елементарно могли загинути, то вона вирішила: куплю те, що припало до душі, підтримаю українського художника, про існування якого досі не знала, навіть не відала, де ця Україна є. Якщо з грішми сталося таке диво, вона не побігла купувати “Мерседес” чи ще щось раціонально-прагматичне, а придбала твір мистецтва, хоча картина коштувала кілька тисяч фунтів. Звісно, жінка не зіграла на горі людей, навпаки, її мислення було спрямовано на духовне. Це мене вразило, я подумав: “А чи так би вчинили наші грошовиті бізнесмени?”

А ось ще один характерний випадок, який ілюструє ставлення до мистецтва. В тій же Шотландії на спільну виставку українських художників прийшла дівчинка років 13-15 з бабусею. Вона вибрала кілька картин, зокрема і мою. Старша мовчки кивала. В розмові з’ясувалось, що дівчинці родичка залишила спадщину (конюшні й таке інше), майно продали і на ці гроші вирішили купити картини. Мене здивувало, що вибирала і купувала дитина.

Узагалі, за кордоном є типовою присутність великої кількості дітей в музеях і галереях. Водночас приходять класи з різних шкіл у формі різних кольорів. Діти ведуть себе тихо, але розкуто: іноді на підлозі лежать-малюють...

Це дуже важливо, що вони з дитинства долучаються до мистецтва. Ці враження потім упродовж усього життя про себе нагадуватимуть, притягуватимуть дорослу людину. Як кажуть, душа завжди летить в дитинство, як у вирій. Це – повернення до витоків. Хоч би як там буває, але в дитинстві, ми всі, мабуть, найщасливішими були.



– На превеликий жаль, я не можу пригадати, коли бачив в наших галереях дітей.

– Так, у нас це рідкість. Я і у Франції бачив дітей-школяриків, які бджолами обліплювали музейні експозиції, для них є природним спілкування з історією і світом прекрасного.

– Ви казали, що про Україну в кінці дев’яностих за кордоном не знали.

– Здебільшого скрізь нас приймали як росіян, бо знали тільки про російське мистецтво, радянське. Пропагандистська машина в росіян набагато потужніша, ніж наша. І доводилося діставати географічний атлас і показувати, де Україна, хто ти такий.

– А тепер?

– Востаннє за кордоном я був восени. Спочатку в Німеччині, а потім машиною поїхали до Італії – до Тосканьї, де мальовнича земля багата виноградниками, оливами, садами. Раніше я в Італії був у 2005 році на озері Комо, це близько до Швейцарії в Альпах, озеро – дивовижна перлина. У місті Варена на вуличці, що нагадувала Андріївський узвіз, зайшли в ювелірну лавку подивитись на італійське мистецтво. Виникла розмова з господарем, він з Мілану, колись там мешкав, потім перебрався до спокійного життя в маленьке містечко. Звичайно, він і оточуючи знали, що на світі є Україна, – завдяки футболісту Андрію Шевченку. На жаль, вони не знали нашого Кобзаря і тим паче художників України. Але, вибачте, живопис завжди був уділом невеликої кількості людей, це ж не поп-культура і не футбол.


Миттєвості спілкування: з художником Сергієм Поляковим

– А як було в Німеччині, де нема Шевченка?

– В Германії були дуже великі надії на помаранчеву революцію, як, напевно, скрізь в Європі. Депутати бундестагу виявили політичну солідарність, ходили на засідання з помаранчевими шарфиками, зрозуміло, що таким чином вони підтримували не стільки помаранчеві сили, скільки українську демократію, потяг людей до свободи і справедливості. Тож звичайно, нині у світі знають Україну, і не тільки завдяки Майдану, політикам, а й митцям.

Меценати – це донори культури

– Пленерні поїздки до Італії пов'язані з певним проектом?

– Це пов’язано з тим, що в Україні уже з'явилися меценати, які почали купувати роботи у художників. Я тепер можу більше часу залишатися вдома і працювати для України, для наших людей. На чужину мене штовхала скрута, хоча, звичайно, як художнику мені цікаво подорожувати іншими державами, це ж чудово, коли весь час змінюється картинка. Але я зараз про те, що і в Україні почали з'являтися поодинокі поціновувачі прекрасного, які почали вкладати гроші в українське мистецтво. Проект “Maestoso Como” спонсорує меценат Олександр Пархоменко, який мешкає в Запоріжжі. Спочатку художникам надали можливість зануритися в атмосферу класичного імпресіонізму на пленері у Франції, безпосередньо у тих місцях, де отримували наснагу засновники цього дивовижного напрямку живопису. Старовинне містечко Вернон і село Жіверні, де тривалий час жив і працював великий Клод Моне, містечко Понтуаз, де творив Пісарро, містечко Аверс, де закінчив свій творчий шлях Вінсент Ван Гог, отримали чергове трактування своєї мальовничою привабливості на полотнах української школи імпресіонізму. Потім контрастні враження митців посилились продовженням пленеру в Італії, на озері Комо, де нас надихало містечко Белладжіо.

До речі, Олександр Пархоменко не торгує картинами, а створює художникам умови для творчої праці. Організовує пленери, потім виставки, друкує каталоги, допомагаючи, щоб картини мали хід. Також купує твори, збирає свою колекцію.

У Києві з'явилося чимало провідників мистецтва в особі галерей. В дев'яностих роках узагалі був нуль, а тепер виникло досить багато галерей, вони підтримують, розкручують образотворче мистецтво. Слово “розкручують” попсове, але таке життя, хай буде “розкручують. Ця тенденція позитивна, зміни тішать.


Спілкування: із старшим науковим співробітником музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків Ганною Козаченко

– Ви “сухопутний” киянин, ваші батьки – селяни, а на ваших картинах багато моря, річок, озер. Звідки така любов до водних стихій?

– Пригадую, як в дитинстві я бачив безкрає поле молодої зеленої пшениці, воно переливалось, хвилювалось, як море. В зрілі роки Крим, Італія вплинули. Місцини з морем, озерами, річками диктували теми: що бачив, що захоплювало, ти і малював. Нічого, мабуть, мінливішого за воду немає. Недарма кажуть, двічі в одну й ту ж річку увійти не можна. На пленері це надзвичайно цікаво – вода вже готовий витвір, бери і перенось на полотно; живопис, певно, найбільше виявляється у воді, через воду. Вона мінлива, жива, тече, вирує, виблискую, сумує і радіє. Мене захоплюють мальовничо-емоційні віддзеркалення, згустки думок у воді. Коли щастить це впіймати, отримуєш неймовірне задоволення.

– А правда, що найскладніше малювати небо і воду?

– В технічному розумінні? Я вважаю, що нема простих і складних речей, якщо дійсно віддаватись живопису. Складно малювати і гори, і поле, і море, і всі пори року. Деякі художники полюбляють зображувати каміння, скелі, якщо йдеться про морський краєвид. Для мене, чесно кажучи, каміння це щось холодне, статичне, я прагну – це моє єство – привнести в них тепло присутністю людей, адже пейзаж це не просто вода, деревце, земля, це наше ставлення до них, тому я поселяю людину, причому її не обов'язково зображувати. В якому сенсі людина присутня? Мої враження від води, землі і дерев, мій настрій, моє захоплення я накладаю на картину, і глядач це відчуває. Оце і є щастя, мабуть, заради цього і варто займатися живописом. Я виражаю себе через картини, розкриваюсь як живописець і особистість. Кожен стверджується в чомусь.

Панас Титенко – це суміш реалізму і імпресіонізму



– Один з художників мені сказав, що на Київщині барви тьмяні, а в Криму, тим паче в Італії він повністю розкривається, пригадав великого Коровіна, який закликав художників їздити до Криму, аби почистити свою палітру сонячними, свіжими, чистими барвами. А для вас має значення географічна широта?

– Я вважаю, краса – скрізь. Є такий вислів: “Краси в пустелі нема, краса в серці араба”. Не просто бути готовим побачити красу, вона і художнику не одразу розкривається. Вміти її побачити, це, вважайте, півсправи, далі діло за технічним умінням, майстерністю.

– Напевно, є велика специфіка у праці з натурою, натурницями?

– Авжеж, іноді трапляються анекдотичні ситуації. Пригадую, як в Одесі після здачі живописних ескізів (я мав виконати замовлення Управління курортології міста) я у вільний час пішов берегом моря від “Дельфіна” до Аркадії. Там були пляжі і бухточки з каміння, я мав невеличкий напальчник-етюдник, з яким міг розташуватись будь-де, аби швидко схопити мінливий стан природи. Отже, дивлюся на море, на природу, тільки не під ноги, коли чую (як це часто буває на узбережжі: “Художник, а ви зможете намалювати мій портрет?”. Не звертаю уваги, всотую мінливі барви моря, знову лунає жіночий голос з одеською говіркою: “Художник, намалюйте мій портрет”. Не повертаючи голови, жартую: “Я фахівець тільки по оголеній натурі”. А жінка каже: “Ну які проблеми?”. Врешті опускаю очі, дивлюсь: абсолютно оголена красуня лежить.


Сергій Поляков, Панас Титенко і Дмитро Полубєсов

– Уже готова ню.

– Так, довелося її малювати, куди вже діватися, як кажуть, обізвався грибом, лізь у кіш, я все ж таки художник в першу чергу, треба було підтвердити своє реноме. Отак і написав, між іншим, непоганий етюд. Це був травень, модель не встигла покритися шоколадним загаром.
А в Італії склалась інша ситуація. Я писав міський пейзаж, на першому плані збоку був мальовничий ресторанчик з вивіскою. Мене побачила його господарка. Коли я почав збиратися, вона підійшла і сказала, що хоче купити картину, запитує: “Скільки?”. А в мене ж обов'язок перед організатором пленеру, він має, так би мовити, право першої ночі, вибирає роботи, які йому найбільше сподобалися, зрозуміло, він наказав: “Хлопці, нічого не продавайте, доки я не виберу, а далі можете чинити на свій розсуд”. Отака стандартна джентльменська домовленість. Звісно, я цій експансивній колоритній італійці відмовив, вибачився. До речі, пленеристи зазвичай етюди не продають, за них багато не візьмеш, це тільки фахівець може оцінити їхню справжню вартість (у вдалих етюдах є та безпосередність, яку не можливо повторити з певної точки ні на другий, ні на третій день…), але цей етюд потім тебе годує, іноді кілька років, ти на нього дивишся, вихоплюєш з віяла вражень певні “сегменти” і малюєш картини. А на натури ти себе не обмежуєш, фарба сама виплескується на етюд, інтуїція творить дива. Отже, італійка пішла розчарована відмовою, сердита. Згодом я запропонував своїм колегам піти до неї в ресторанчик, мовляв, замовимо у неї, я таким чином реабілітуюсь, пом'якшу ситуацію. В меню читаємо: страва з риби, яка водиться у місцевому озері. (А ми до того в озері Комо, створеного з льодовика, який колись розтанув, у дуже прозорій, смарагдово-бірюзовій воді бачили величезних риб, які плавали крейсерами). Всі ми з радістю замовили це блюдо. І яким же було наше здивування, коли нам принесли малюсіньку рибку завменшки тюльки. Хлопці почали сміятися: “Бачиш, вона тобі помстилася за те, що ти не продав їй роботу”.


Панас Титенко зі співробітником галереї "ШарМ" Оленою Ржанською

– Пане Панасе, як Ви себе ідентифікуєте з огляду на всілякі “ізми”?

– Художникові важко себе препарувати. Я проти того, щоб мене в якісь рамки затискали, вони завжди умовні. До того ж забиратимемо хліб у мистецтвознавців. Але якщо наполягаєте… Те, що я вимагає від інших, те вимагаю і від себе: вогонь творчості, щирість. В ті ж лихі дев’яності я вів художню студію в місті Буча позакласно, це означало, що діти її відвідували добровільно, отже, мені треба було їх заохотити, інакше відділ освіти не платитиме гроші. А секрет виявився таким: якщо ти з дітьми щирий, вони до тебе тягнуться, як трава до сонця, залюбки малюють, аж язики набік... Якщо ти закладаєш щирі враження в картину, досягнеш найголовнішого – серця ближнього.
Щодо напрямку. Панас Титенко – це суміш реалізму і імпресіонізму. Намагаюсь досягати максимального узагальнення, балансу форми і змісту. Приміром, музика дуже абстрактна і водночас гармонійно вивірена. Так і в живопису, якщо ти основні співвідношення, плями не закомпонуєш на полотні, то ти будь-що намалюй – берізку, вікна, це нікого не чіпатиме. А коли ти основні абстракті плями вирішиш, потім вже можеш туди вписати конкретику, якщо вона справді потрібна.
При тому треба бути розкутим, вільним, ось такий парадокс. Скутого художника одразу видно з перших дотиків пензля по полотну.

– Чому віддаєте перевагу: пейзажу, портрету натюрморту, жанровим сценкам?

– Люблю все, що мене хвилює. А в лихі дев’яності, коли мене про це запитували, я казав: “Люблю малювати те, за що платять гроші”. А якщо без жартів, я не можу сказати, що малюю тільки пейзажі чи марини. За все берусь.

– Тобто в сенсі жанрів Ви майстер на всі руки?

– Принаймні намагаюсь не обмежувати себе. А майстер чи не майстер судити глядачам.

– Який фінальний “удар пензлем” вважаєте за потрібне зробити?

– Часто згадую свої дитячі роки і завдячую батькам за те, що вони виховали в мені ставлення до праці. Що могли, те дали. Можливо, якби найняли мені репетиторів, то це було б краще, але за найскромніших статків їм вдавалося так впливати, що це запам’яталось на все життя. У приватній садибі, де є город, садок, худоба, завжди є робота. З іншого боку, не дрімала спокуса приєднатися до ровесників, які ганяли у футбол. А батько, перед тим як піти на роботу, виносив, приміром, відро старих кривих цвяхів, висипав і казав: “Це ваше завдання, зробіть, тоді йдіть гуляти”. Я з молодшим братом, крім справ домашніх, рівняв цвяхи. І сердився за “знущання над дитинством”. А з роками зрозумів, що таким чином виховувалась працездатність і працелюбність, ставлення до будь-якої праці: перед тобою поставлено завдання і ти повинен його виконати.

Коли мене запитують: “Що треба для успіху? Натрапити на чудовий краєвид, мати гарні фарби і пензлі, імпортне полотно? Що, що треба?”, я відповідаю: тільки праця і ще раз праця. Це – єдиний рецепт. Гарні фарби і пензлі – це, звісно, добре. Я бачив талановитих люди, у яких була майстерня і чудовий реманент. А в підсумку – пшик. А хто затято і творчо працює, той і отримує.

Володимир КОСКІН
















































Читати цю та інші публікації у своєму телефоні
на своєму сайті


Unable to safe captcha-image.