Нашим гостем є найбільш відомий у Європі із сучасних письменників Казахстану – Олжас Сулейменов, поет, учений-дослідник (батько тюркославістики), публіцист, суспільний діяч.
З 1989 року лідер Міжнародного антиядерного руху “Невада-Семипалатинськ”. Перебуває на дипломатичній роботі: з 1995 року посол в Італії, Греції, на Мальті, нині – постійний представник Республіки Казахстан в ЮНЕСКО.
Почав писати вірші й нариси наприкінці 1950-х років одразу російською мовою, яка, на його думку, мала у СРСР найбільші ресурси для літературної творчості. Олжаса Сулейменова зараховують до поетів-шестидесятників, його друзями були три “стовпи” тих років: Андрій Вознесенський, Євген Євтушенко, Роберт Рождественський. Його вірші і наукові розвідки, вивірені часом, з роками здобувають дедалі більшої хрестоматійності. Творчість О. Сулейменова одержала міжнародне визнання, а його дослідження про роль тюрків в історії, про культурні взаємозв'язки між народами не обходить увагою жоден серйозний учений. Але! Цьому передувала, ніби грім серед ясного неба, книга Олжаса Сулейменова «Аз і Я» (1975 рік). Всесоюзного мазунчика, котрий щороку видавав по збірці віршів і реально йшов до головної премії країни – Ленінської, котрому все давалося неймовірно легко, раптом піддали анафемі: книгу вилучити, всі записи поета на телебаченні і радіо знищити. А все через те, що Олжас Сулейменов запропонував своє прочитання темних місць «Слова о полку Ігоревім», свій погляд російськомовного казахського поета на відносини Древньої Русі і тюркського Поля. «Книга добромисного читача» була сповнена такого полемічного запалу і повалення авторитетів, що на Олжаса (втім, цілком передбачувано) пішла вся учена рать, не виключаючи знаменитого академіка Д.С.Лихачова. Висловлені в пресі політичні й ідеологічні висновки були застрашливі. «Аз і Я» оголосили антиросійською і націоналістичною книгою.
Згодом все, як кажуть, утряслося. На батьківщині видали зібрання творів О.Сулейменова у восьми книгах: вірші й поеми, публіцистику, книги «Аз і Я», «Тюрки в доісторії» (про походження давньотюркського письма), «Мова письма» (погляд у доісторію – про походження писемності і мови малого людства). Останні дві роботи в Росії проігнорували, а в Україні їх переклали і видали. У зв'язку з презентацією книги «Тюрки в доісторії» Олжас Сулейменов відвідав Київ.
– Олжасе Омаровичу, хтось Вас любить як поета, хтось як літературознавця-мовознавця, але для багатьох Ви дипломат. Що нині для Вас, якщо брати на рівні серця, на першому місці?
– Мабуть, не випадково римується поетичне і політичне, а політичне пов'язано з дипломатичним. Тому я зараз не можу виділити пріоритети, тільки в синтезі можна побачити складові. Мені видається цей синтез органічним, це не штучно зліплені професії. А добутки виражаються в різних формах: у поетичній, політичній, публіцистичній, прозаїчній й в інших, доступних моєму перу. Я з однаковим задоволенням працюю у всіх цих жанрах, мовою, що відповідає моменту, наприклад, мовою журналістики, доповіді чи виступу на якій-небудь конференції. Хоча, за великим рахунком, мені найбільше подобається лінгвістика й етимологія, цим я можу займатися з ранку до вечора. Якщо раптом чую цікаве слово, автоматично починаю шукати його таємницю, іноді дуже заглиблююсь і буваю втішений, коли знаходжу підтвердження своїм здогадам. Це вельми прикрашає життя. Нещодавно на батьківщині стурбовані кореспонденти запитали мене: «Скажіть, нині для Казахстану настає час ікс?». Певно, і у вас в Україні такі настрої є.
– Шукаємо відповіді…
– І я почав одразу міркувати: «Ага, що ж це таке “час ікс?”. Звідкіля узявся знак “х”. Що він означає? Чи це знак знищення – хрест навхрест, чи знак невідомості, як скажімо, у римлян у математиці... У нас в Казахстані чи в будь-якій тюркомовній країні “ікс” означає пару, двійню, по-казахському звучить – «егес», на мовах Алтаю – «ікіс», у чувашів – «іхер», у російській мові цей знак був позначений буквою «хер», що означав знищити, похерити, звідси вислів: «послати на хер», тобто у ніщо послати, потім цей «хер» поєднався з перським значенням і набув не зовсім друкованого значення, поки не трансформувався в “парканне” слівце з трьох літер. Отже, відповідаючи на запитання журналістів, я попутно простежив етимологію і сказав, що хотів би, щоб час “ікс” розуміли як час подвоєння, множення, адже в математиці це ще й знак множення. Я мрію, щоб країни, котрі переживають кризу, перейшли від знака знищення державності, економіки, культури, особистості до знака множення. Я хочу ставитися до «часу ікс» без страху за майбутнє моєї країни, хочу, щоб і в Україні він теж став часом множення можливостей, добра в обох сенсах – в економічному і духовному.
– Останніми роками Україна намагається стрибнути вище голови і опинитися в Євросоюзі, водночас відмовившись від багатьох своїх євроазійских коренів, у тому числі і від слів. Який би Ви дали діагноз цьому явищу? Чи нас просто тисне комплекс неповноцінності?
– Це, певно, “хвороба росту”, природний, нормальний стан, який переживають усі без винятку нові держави: Казахстан, Грузія, Азербайджан, Туркменія, країни Балтії. Дорослішання, безумовно, наступить. Росія, приміром, ще наприкінці XIX століття намагалась позбутися від іноземщини, коли пропонували калоші називати «мокроступами», фортепіано – “тихогромом…”. Одначе це не приживається. У нас у Казахстані я недавно критикував термінологічну комісію, яка запровадила чимало нових слів, не зовсім розуміючи змісту того, що вони перекладали, скажімо, волейбол буквально як «ручний м'яч». Я запитав: «А куди тоді подіти справжній ручний м'яч – гандбол?». Вони навіть не чули, що існує такий вид спорту. Мене не влаштовує, щоб фортепіано називали «скринею кюєв». Нехай буде фортепіано, піаніно, рояль. Вони ж усі ці три інструменти перекладають одним словом. Цим самим збіднюють мову. У кожній мові має бути шар міжнародної лексики. Тоді навіть різномовні люди зрозуміють один одного.
Комплекс неповноцінності? Так. Але це палиця на два кінці. З одного боку, він притлумлює особистість, з другого – спонукає удосконалюватися. Скажімо, президент США Барак Обама був піднесений як особистість цим комплексом, коли вся чорна раса проголосувала за нього. Сорок років тому Мартін Лютер Кінг доніс до чорношкірих людей усвідомлення комплексу неповноцінності, він за це поплатився життям, але вивів (як Мойсей євреїв з єгипетського полону до Єрусалиму) свій народ до волі. У 1968 році, коли застрелили Кінга, я був в Індії, країна хвилиною мовчання вшанувала його, я про це згадав торік, коли Обама переміг на виборах, він практично і є спадкоємець Кінга. За сорок років афроамериканці подолали «Мойсеїв» шлях: від рабства до Білого дому, Обама вже увійшов до нього не як сервісний працівник, а як Хазяїн, це вражає, взагалі це якась суцільна міфологія, бо йдеться навіть не про особистість, а про цілий народ, расу.
Отже, до фрейдівського поняття «комплекс неповноцінності» треба ставитися і як до фактора, що стимулює (як це не парадоксально) творчі можливості. Його мають усвідомити всі народи, які “придавлені” національною, расовою, становою, соціальною і будь-якою іншою неповноцінністю. Тоді світогляд значно уточниться і розшириться. Ми бачитимемо події не містечковим зором, планетарна свідомість зблизить усіх. Усі ми діти Адама й Єви, ми – людство. Не буває незалежних і залежних, ми всі в системі взаємозалежності, тому не можна когось кривдити, принижувати, зневажати, бо я залежний від тебе, ти – від мене. Тільки це може нас об'єднати і не робити ворогами. Коли ж в одного комплекс переваги, а в іншого комплекс неповноцінності – це веде до краху людства, зіштовхує народи, я так вважаю. І Казахстан, і Україна – на шляху до усвідомлення обмеженості, розуміння власної історії хвороби росту, треба пройти цю початкову духовну освіту, початкову політичну школу...
– Нині ситуація з літературою в Україні маловтішна: російською мовою поетам і прозаїкам друкуватися небажано, а українською майже неможливо через економічний стан країни. А як із цим в Казахстані?
– Ніяких мовних проблем у нас немає, тільки фінансові. Знайшов гроші, публікуй будь-що. Тепер гонорари, на жаль, за книги не платять, це раніше ми, письменники, були найбагатшим класом у суспільстві, бо одержували за кожен рядок і великі потиражні. Зараз невелику кількість книг видають за рахунок державного гранта за рекомендацією Спілки письменників. А інші автори, котрі у цей список не потрапляють, повинні знаходити меценатів. Знайшов – видавай вільно.
– Тобто Ви як російськомовний письменник не відчуваєте ніякого обмеження при одержанні державного гранта чи спонсорських грошей?
– Ніякого обмеження і дискомфорту.
– В Україні професія письменника нівелювалася: це вже не світоч нації, його праця не цінується і не оплачується. У Радянському Союзі бунтарі-шестидесятники, особливо літератори, були духовними авторитетами, тепер вони “загубилися” в сучасному житті України. А в Казахстані письменники залишаються духовними авторитетами?
– Звичайно, залишаються. Я працюю у Франції, але велику частину часу перебуваю в Казахстані, і до Києва приїхав з Казахстану, на батьківщині мені доводиться часто виступати в пресі, часто просять висловитися з багатьох ключових питань, і я намагаюся пояснювати людям те, що можу зрозуміти. Навіть під час перебування у Києві мені зателефонували з двох алма-атинських газет, я сказав: «Надсилайте запитання, я вам відповім».
Наші люди мають потребу в спілкуванні з письменниками, вони знають, що можуть одержати чесні відповіді, тим більше, що я привчив своїх читачів до чесних відповідей.
Письменницький авторитет у нас зберігається, він традиційний, казахи своїм поетам завжди довіряли, це здавна ведеться, цю традицію ми не хочемо порушувати. Інша річ, що літературі зараз складно, раніше у нас був не спонсор, а інвестор-меценат – держава. Тепер держава відійшла, у неї своїх справ і гострих кутів вистачає, так чиновникам здається, хоча ми їм доводимо: хлопці, втратимо літературу і народ вам за це не буде вдячний. Тому щось уже робиться, письменникам видають стипендії, щоб вони могли працювати, гранти, грошовий вміст премій збільшили.
У презентації книги Олжаса Сулейменова беруть участь українські письменники Іван Драч, Дмитро Павличко, Володимир Яворівський
– З кимсь з наших шестидесятників Ви підтримуєте стосунки?
– З Іваном Драчем, Володимиром Яворівським, Борисом Олійником – з ним я працював у Верховній Раді СРСР. Я добре пам'ятаю Дмитра Павличка, він тепер, напевно, десь на Заході?..
– Ні, в Україні, дуже бойовий, енергійний…
– Ми з ним в Афганістані були зо два тижні у 1984 році, виступали перед бійцями. Вінграновський живий?
– Ні, пішов з життя в травні 1994 року.
– Шкода. У вас є приголомшлива поетеса Ліна Костенко. А де тепер Віталій Коротич?
– Очолює редакційну раду бульварної газети «Бульвар».
– Прямо так і називається? Цікавий поворот долі після гучного «Огонька».
– Якими накладами виходять книги казахстанських письменників?
– Тиражі видавці часто не вказують. Або ж позначають перший тираж, скажімо в тисячу екземплярів, а потім потихеньку додруковують. Можливо для того, щоб обійти податки.
– Своєрідне піратство.
– Так. Позначають маленький наклад, а потім невідомо в що він перетворюється – у 30, 40, 50 тисяч…Мої книги добре розходяться, вийшов восьмитомник і коштує досить дорого, видавці впродовж трьох років потихеньку додруковують, ха-ха, і розходиться, розходиться. Я вважаю, це нормально, тому що до народу доносять – уже за це спасибі.
– Якби ще за це гонорар платили.
– Нічого, я зарплату одержую.
– Останнім великим євроазійцем-шестидесятником, напевно, потрібно вважати Вас. А от великий євразієць попереднього покоління Лев Гумильов писав, що він сидів у в'язниці з Вашим батьком. Разом з цим він розповів і про свою незгоду з вашою головною роботою «Аз і Я». Чи існують у Вас принципові розбіжності з Гумильовим?
– Ні. Просто він трошки образився, я в «Аз і я» жодного разу його не згадав, так захопився суперечкою з іншими, до того ж він до «Слова о полку Ігоревім» не мав особливого відношення, тому я його і не покритикував, і не похвалив, але оскільки в книзі я зачіпав за живе історіографію, до якої він мав пряме відношення, звісно, мені треба було його де-небудь згадати, адже вчені дуже вразливі. Коли я вчився в аспірантурі, наш провідний професор Махмудов Хайрула Хабібулович (ми його ХаХа називали), великий фахівець з давньоруської літератури в Алма-Аті, змусив мене писати кандидатську. Я щось написав, він почитав, говорить: «Осьде треба виноску зробити на Рибакова: «Як правильно помітив академік Рибаков», а осьде на Лихачова: «Як цілком точно відзначив академік Лихачов...». А я кажу: «Я ж з ними спорю, вони зовсім не точно тлумачать, припустимо, ось цей рядок зі «Слова...» А він: «Ні, треба обов'язково». – «Та не можу я цього робити, це ж буде дивно». – «Не звертай уваги, вони не читатимуть текст, унизу подивляться: з виноскою чи ні. У нас, у вчених, це звичка така, якщо вдячних виносок не буде, тоді не захистишся». Я говорю: «Ну, тоді я нападатиму. Навіщо мені захищатися?» Так і не написав дисертацію, видав книгу «Аз і Я», яка викликала частково справедливий гнів учених, ну й несправедливості вистачало.
– Чи не найбільше Вам дісталося від Володимира Чивіліхіна?
– Чивіліхін хворів і написав мені листа: «Олжасе, я хворію, надішли мені книгу, не можу дістати». Я йому надіслав. Він видужав, вийшов з лікарні, ми з ним зустрілися в Москві в Центральному будинку літераторів, він запропонував: «Олжасе, давай переписування вчинимо: я буду тобі писати про історію, ти – відповідатимеш, у нас вийде спір-дискусія, потім ми це видамо у вигляді книги. Він надіслав перший лист, я подивився, відповів: «Володю, я не можу з тобою сперечатися, тому що ти тільки починаєш, а я вже цим п'ятнадцять років займаюся. Тому не вийде якісної суперечки». Я відмовився продовжувати, тоді він написав книгу «Пам'ять», де виклав свою точку зору, зокрема на мої доводи. Отже, в якійсь мірі я став причиною виникнення цієї книги і товариства «Пам'ять». Утім, до Чивіліхіна я завжди добре ставився, так само як і до Дмитра Сергійовича Лихачова, навіть якось з ним і Андрієм Вознесенським їздив до Сицилії на конференцію.
– І там Ви між справами препарували слово «спагеті»?
– Було таке. Лихачов був людиною по-своєму доброю, все розуміючою, але теж, природно, образився, ну як же «Слово…» – справа життя і раптом хтось на це зазіхає.
– Американський журнал «Проблеми комунізму» у 1986 році назвав «Аз і Я» у числі тих книг, що підготували перебудову, другою після «Архіпелагу ГУЛАГ» Олександра Солженіцина. Чим ще Вам удавалося збурювати суспільну думку?
– У 1989 році я організував рух «Невада-Семипалатинськ» за зупинку ядерних випробувань і закриття полігонів. Ми сорок років терпіли, тому що була холодна війна, потрібно було кувати ядерний щит проти бомб і ракет Заходу. Викували, супердержави оголосили, що “холодна війна” закінчилася, мир, дружба Сходу і Заходу, а СРСР раптом збільшує кількість випробувань на Семипалатинському полігоні. Цей різнобій, звісно, змусив замислитися. А тут ще мені як депутату Верховної Ради зателефонував військовий льотчик з Чагану (у цьому містечку неподалік від Семипалатинська базувався полк стратегічної авіації, націлений на Америку) і сказав: «Зараз відбулися випробування, радіоактивні гази вирвалися з-під землі і фронтом у кілька десятків кілометрів пройшли над Чаганом убік Семипалатинська». Я здивувався: «Як? Це ж підземні випробування, нас переконували, що вони безпечні!». Він повісив трубку. Я зателефонував фахівцям у Москву, запитав: «Що, хіба при підземних випробуваннях бувають викиди радіоактивного газу?». Вони відповіли: «Як правило». – «Сорок років, виявляється, так було, а ми не знали». Тобто в 1963 році, коли випробування занурили під землю, люди заспокоїлися, мовляв, усе нормально.
Я створив протестний рух, 28 лютого 1989 року організував мітинг у Спілці письменників (отже, ми відзначили двадцятиліття нашого руху). Потім переніс цю ідею у Верховну Раду на з'їзд народних депутатів, створив у Верховній Раді «Асоціацію за без'ядерний світ», із п'ятисот депутатів під наш прапор встало 150 осіб, це була потужна сила, до того ж ми проголошували такі речі, які не викликали особливого протесту з боку інших, тому багато питань могли вирішити. Завдяки об'єднанню народної дипломатії з парламентською нам удалося зупинити на Семипалатинському полігоні з вісімнадцяти запланованих вибухів одинадцять, останній відбувся 19 жовтня 1989 року. Згодом на Новій Землі теж зупинили. Подібні полігони у світі насправді залежать один від одного, немов сіамські близнюки, один захиріє – інші теж... Тому я і назвав наш рух «Невада-Семипалатинськ». 29 серпня 1991 року Нурсултан Назарбаєв підписав указ про закриття полігона (хоча вибухи вже два роки не здійснювались). У 1992 році завмер полігон у Неваді (оскільки Британія там теж випробувала, то і вона вийшла з гри), потім уже США натиснули на Францію – вона припинила випробування. Найдовше пручався Китай, врешті у 1996 році замовчав полігон Лоднор. Нині всі п'ять ядерних полігонів на Землі мовчать. Наш жест був такий: простягнена рука – п'ять континентів проти п'яти полігонів, ми з цим жестом пройшли маршем миру Америкою, Європою і Японією. Отже, міжнародний мораторій на ядерні випробування почався з нашого народного мораторію в 1989 році, він практично продовжується донині, тільки індуси з пакистанцями, на жаль, його порушили, випробували свої бомбочки, але в них лише два-три екземпляра, на щастя, маленькі арсенали. Барак Обама запропонував Росії скоротити арсенали, це – серйозний хід, рятівний для людства, якщо його нормально розвивати. На наших конгресах ми пропонували позбавити ядерну зброю статусу засобу національної оборони (оскільки ця зброя може знищити все людство) і скоротити всі арсенали до погодженого мінімуму: щоб кілька десятків боєголовок були як поліцейський кийок у руках Організації Об'єднаних Націй – проти держав, які раптом захочуть мати цю зброю, проти терористичних режимів. Ми дотримуємося саме такого рішення ядерної проблеми, отож, наш рух продовжується. Хоча полігони мовчать, але ми хочемо, щоб не тисяча дорівнювала тисячі (я маю на увазі передусім американський та російський арсенали), а щоб тисяча мінус тисяча дорівнювала нуль, – ось таке гасло ми хочемо висунути. Виходить, антиядерний рух «Семипалатинськ-Невада» теж мій твір, хоч не у віршах і прозі.
– Ваш колега по знаменитому тепер з'їзду народних депутатів у 1989 році історик Рой Медведєв писав про вашу конфронтацію з Назарбаєвим. Разом з тим у 2006 році Назарбаєв назвав Вас другом своєї комсомольської молодості. А що було тоді у вас?
– По-перше, він мій читач. Що ще буває в читачів з письменником?.. Якось був такий випадок. Мене нагородили премією Ленінського комсомолу. Тоді це виглядало дуже серйозно й авторитетно, серед лауреатів були грецький композитор Мікіс Теодоракіс, артист Олексій Баталов, я був першим радянським поетом, відзначеним цією премією. Мене не знайшли, тоді послали різних гінців по Москві шукати, у тому числі і Назарбаєва, він був тоді членом ЦК Комсомолу Казахстану. Він знайшов мене в готелі «Москва» у ресторані, завдяки його наполегливості я й одержав цю премію тоді. Про це Назарбаєв згадував на якомусь моєму ювілеї. Зараз я йому допомагаю, час для президентів дуже важкий, природно, треба допомагати.
– Казахстан дотепер загалом радянська країна, що зберігає колишню ідеологію. Наскільки Вам як поету і громадянину вдається бути вільним, опозиційним?
– Опозиційність я розумію так: на захисті дисертації опонують не для того, щоб знищити дисертанта, а щоб конструктивно вказати на недоліки і щось підказати. Для нас важливо не “свержение, а свершения”, в такому разі я приймаю революцію. Революція – це переворот, який змітає колишню владу і відкриває новий обрій, інакше це безладдя, тривога, бунт, хаос. У вас в Україні я кілька років спостерігаю певне бродіння. У 2004 році у вас відбулася Помаранчева революція. До чого вона призвела?
– Тоді Кучма пішов з політичної сцени, потім були призначені перевибори президента, але кардинальної зміни політичної ситуації не відбулося.
– І в Грузії відбулася революція, і в Киргизії… Те, що сталося в Україні, навряд чи можна назвати революцією, можливо, тільки в головах відбувся якийсь важливий переворот. У вас всі ці роки триває «штормовий» настрій, який ми, сторонні спостерігачі, бачимо, хоча я не вважаю себе стороннім, я люблю Україну, тут завжди приємно перебувати, Україна – літературна країна, у різних літературах я постійно зустрічаю українські образи, характери, особливо в Гоголя. Я знаю багатьох людей, пов'язаних з вашою країною, вона не може бути мені чужою, мені навіть вручили орден Ярослава Мудрого, це не просто так, треба відпрацьовувати. Мудрість – це подорослішання розуму або зрілість розуму, досягнення цього стану хочу побажати нашим правителям і державам.
– Мудрість і свобода йдуть пліч-о-пліч. Чи вільні Ви настільки, щоб говорити правду керівництву Вашої країни і суспільству?
– Так, можу. Таке право мені дає і мій вік, як аксакал я маю право будь-якому чиновнику чи звичайному громадянину висловити свою думку, вони мене вислухають, візьмуть до уваги і зроблять висновок, аби вчинити відповідним чином. Повага до старших лежить в основі нашої моральності, народного права і культури. Моя мама дожила, слава Богу, до 92 років, я жодного разу не звернувся до неї на «ти», тільки на «ви», і до діда свого, до бабусі я ніколи не звертався на «ти». Тому мені дуже дивно, коли при мені хтось своїй мамі в інших країнах каже «ти», хоча це не означає, що він не поважає свою матір, це інша традиція, звичай. У нас же звертання до батьків на «ти» означає глибоку неповагу, у тому числі до себе. Ось так.
Автор публікації Володимир Коскін і Олжас Сулейменов
– Одного разу Ви зізналися: «Андрій Вознесенський мене якось докоряв: “Навіщо просиджуєш у бібліотеках, чого копаєшся в якихось словах, буквах? Що є вище від віршів? Давай будемо їздити, виступати...”. Звісно, це важливо. Але нам нині треба бути не світочами, а світильниками». Ця точка зору не змінилася?
Саме вона і привела мене до Києва. Щоразу, коли приїжджаю на вашу землю, я відкриваю для себе нову сторінку великої книги, яка називається Україна, вона завжди викликає в мені велике читацьке почуття, інтерес. І тепер я відвідав заповітні місця, передовсім Володимирську гірку, там згадав, як у 1968 році вперше побував на ній з групою делегатів, коли ми їхали потягом із Москви до Софії на молодіжний фестиваль. У Києві була зупинка, нас повезли на екскурсію, яка почалася саме з Володимирської гірки. Якийсь чоловік, ймовірно, екскурсовод, почав пояснювати: «Це пам'ятник Володимирові Мономаху». В мене вистачило нахабності стати поруч і пояснити нашій делегації, що це не Володимир Мономах (він народився в XII столітті), а Володимир Святий, який у десятому столітті привів до християнства Київську Русь. Отоді вже мої менторсько-дослідницькі замашки виявились. Про це я згадав, як про молодість, це було сорок років тому.
Відтоді я неодноразово бував у Києві, зустрічався з письменниками: Володимиром Яворівським, Борисом Олійником, Іваном Драчем, Дмитром Павличком, потім перетинався з ними на різних широтах-довготах: приміром, в Афганістані виступав з Павличком, якось ми разом навіть розряджали гранату, з Віталієм Коротичем виступали в Парижі. З великим теплом згадую Миколу Вінграновського. Серед моїх українських друзів є театральні і кіношні артисти. І все-таки найміцніший мій зв'язок з Україною – літературний, він останніми роками прямий: українською перекладена моя книга «Мова письма» і ось тепер «Тюрки в доісторії». Незважаючи на мінливий політичний клімат (зливи, грози, морози, урагани), у світлих людей знаходиться час перекладати книги казахського автора на українську мову і знаходити в них щось цікаве. Хочу згадати Ігоря Римарука, перекладача моєї книги, і схилити голову перед його пам'яттю, він так несподівано пішов з життя в жовтні минулого року. Йому було лише п'ятдесят років, ми активно листувалися з приводу текстів книги, у нього виникали запитання, я на них намагався відповісти, і раптом... Отже, непроста ціна в книг, що виходять у світ, люди іноді розплачуються і життям.
Мені здається, що книга «Тюрки в доісторії» буде потрібною і цікавою в майбутньому, коли ми заспокоїмося, по-справжньому займемося культурою, наукою, літературою. Тоді згадаємо про зв'язки, що нас поєднували в минулому. У бурхливі політизовані часи ми про це забуваємо і забули, але література повинна нагадувати, витягувати заповітне з темного небуття на поверхню, висвітлювати наполегливо, щоб люди не забували про корені, тому що будь-яке древо без коренів – це просто стовп, на якому немає галузок плодоносних. На цей стовп можна тільки лампочку причепити, щоб висвітлювати маленький п'ятачок.
Ми, інтелігенція, повинні пам'ятати, що нас поєднують не тільки якісь нинішні події, а й глибока давнина, невидимі корені. Якщо ми усвідомлюватимемо розмах кореневої системи, тоді побачимо і крону – відображення кореневої системи. Сподіваюся, що ця книжка якось допоможе усвідомленню цієї системи коренів, хоча б її частини.
Я висловлюю глибоку повагу вашій країні, її народу і щиросердно є спільником у всьому тому, що у вас відбувається, і бажаю державі вашій процвітання, розвитку, а всім – благополуччя.
Надзвичайно цікаве інтерв'ю, в першу чергу тим, що показує, як творча людина може сполучати творчу, політичну та наукову праці. Варто пам'ятати, що письменник та будь-який інший працівник "робить життя", і від нього залежить, наскільки це життя покращиться чи погіршиться. Треба прислухатися до думок і порад старшої та досвідченої людини.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
