– Пані Анно, Ви, незважаючи на молодість, відбулися вже як письменниця та поетеса. Що Ви можете насамперед сказати про читачів?
– Дякую за визнання, але я постійно перебуваю у пошуку своїх стилів. Тому кожна моя наступна книга не схожа на попередню ні за жанром, ні за характером, ні за стилем. Однак уже точно віднайшла себе у написанні книг для дітей.
Усвідомлення, що пишеш про дітей і для них – надихає. Адже ці малі читачі зрештою є найвдячнішими, – вони або сприймають, або ні. Дорослі ж, як відомо, можуть позаздрити, тенденційно покритикувати.
– Чи важко писати про дитинство дорослій людині?
– Напевно найкраще це зробили Екзюпері, Керолл, Андерсен. Нашим письменникам цей напрямок слід активно опрацьовувати. Тому я погодилася на проєкт «Дитинство відомих людей». Серед, як правило, п’яти героїв одним має бути українцем, я ж, вирішивши висвітлити без сумніву найкращі роки жінок, обрала чотирьох українок Славу Стецько, Олену Телігу, княгиню Ольгу, Марія Занковецьку та болгарку Вангу. Як не парадоксально, але найскладніше писати про жінок, що покинули наш світ нещодавно – тут слід опиратися на дійсні факти. Про Славу Стецько я розмовляла з її племінницею, іншими людьми, з якими вона могла ділитися своїми спогадами, однак все одно матеріалів виявилося дуже мало. Про віддалених у часі героїнь реальних фактів, вочевидь, також достатньо не віднайдеш і вони можуть виглядати якимись сухими. У цьому разі виправданим є створення сюжетів.
– Ви деякий час перебували на чолі жіночого руху в Україні. Яким є цей рух в нашій державі?
– Організація, яку я очолювала, Лігу українських жінок, має чітку власну ідеологію. Ліга не є феміністичною організацією, в нас жінки об’єдналися для виконання конкретних ідеологічних питань і просвітництва. І це зрозуміло, адже її створила Слава Стецько, нею довгий час керувала Дарія Гусяк, зв’язкова Романа Шухевича, тож не дивно, що ЛУЖ має своє обличчя.
– Чи долучаються жінки, дівчата до громадських об’єднань?
– Залежить від краю. Так, на Львівщині, Тернопільщині, Волині жінкам не заважають, а, наприклад, у Донецьку, Криму на наших активісток часом чиниться тиск. Загалом же дівчата приходять, але можливо не одразу себе знаходять. І за це мають відповідати досвідченіші членкині – вони повинні допомагати розкритися новоприбулим у деякій ділянці, наприклад правовій, філологічній, народної творчості, вишивці, писанкарстві, читанні лекцій тощо.
Додам, що не рідкісним є об’єднання жінок для підтримки певного проєкту, наприклад побудови меморіалу, друкування спогадів тощо. У таких питаннях ми плідно співпрацюємо з Союзом Українок, Всеукраїнським жіночим товариством ім. Олени Теліги, іншими спорідненими жіночими об’єднаннями.
– Уявіть собі, що названих Вами організацій раптом не стане. Чи стане помітною її відсутність?
– Помітять. В першу чергу у просвітницькій роботі. Адже нами підтримуються школи, передплачуються українськомовні газети, часописи. Всім цим чинимо вплив на формування молодих людей. Тому зникнення жіночого руху обов’язково помітять. Адже часто в школі відсутній будь-який націєтворчий вплив, через що учнівській молоді потрібна додаткова інформація про нашу історію, традиції, їм слід прищеплювати ті риси діяльності, що викликають до українськості повагу. А засоби для цього можуть бути найрізноманітнішими – пісні, писанкарство, хор, вистави наших драматургів.
– А якими на Вашу думку мають бути форми роботи з молоддю?
– Не треба методів нав’язування. Треба так підвести людину до внутрішнього стану неспокою молодої людини, аби вона почала шукати відповідь або доповнення на нову інформацію, щоб вона, як це зараз модно говорити, полізла в Інтернет за інформацією. Пригадую як в одній військовій частині читала свій вірш про героїв Крут. Наприкінці, коли дійшло до запитань, один хлопець спитав як ці учні загинули. Напевно пропустив цей матеріал. Або вчителька була невідповідною. З’явився інтерес, який його здивував. Тож будь-яку ініціативу в молоді слід стимулювати. Чим більше ініціативи з їх боку, тим ліпше вони передають свої погляди іншим. Пам’ятники потрібні, про Голодомор слід говорити, але так, щоб не викликати внутрішнього спротиву. І про будь-які інші не менш важливі теми - паління, алкоголь тощо.
– Гадаю, Ви спостерігали принцип сучасної молоді: «Ми все розуміємо, ми це знаємо, але нам так подобається»…
– Так, вважаю, що це байдужі люди. Однак громадськості, владі треба задати питання, а хто в цьому винен, хто повинен заповнити цю байдужість, порожність? Відповідь є відомою – батьки, вчителі, держава. І слід насамперед починати з батьків.
– В Національній спілці письменників України Ви відповідали за такий цікавий сегмент, як робота з молодими авторами. Охарактеризуйте молодого автора теперішності.
– Всі вони дуже різні. Українська молода поезія базується і використовує глибокі традиції, є мелодійною завдяки мові, ритмічною. Навіть верлібри є мелодійними. Звичайно жанри, стилі є різними. І звичайно молодим авторам притаманний максималізм. Спостерігаю часом як вони прагнуть заперечувати традиції, вважати, що саме з них починається справжня, правдива поезія. Зрозуміло, що таке ставлення або мине, або ці люди перестануть писати. Отже, сучасна література цікава і буде розвиватися
– Такі об’єднання як Національна спілка письменників України, Асоціація українських письменників, інші об’єднання мали б підтримувати авторів-початківців…
– Не підтримують. У спілці зараз на перших ролях майнові питання.
– А як мали б підтримати?
– Через спільні проекти Міністерства культури та НСПУ – конкурси, кращі автори видаються за державний кошт, регулярні наради в молодих письменників, як це раніше проводилось на базах в Ірпені, Коктебелі. Знаю, що вже «Гранослова» немає… Далі, існували гранти Президента. Тобто, мають бути умови, щоб творчі люди збиралася і спілкувалася.
– Ну ось, Форум видавців подібне пропонує…
– Так не всі ж приїдуть. Он які ціни на квитки та проживання зараз. Щоб не виглядало так песимістично, зазначу, що дещо робиться окремими вболіваючими. Так, є фестиваль «Слівафест», який організовує Сергій Пантюк, є «Скибафест» і «Неосфера» (Роман Скиба), є «Смолоскипи» у Ворзелі, «Севама», але це все, повторюсь, ініціатива окремих людей або недержавних видавництв. На жаль, такі ініціативи часто видихаються. Мій власний приклад – півроку вела передачу на Українському радіо про культуру, були молоді автори, ставилися та обговорювалися актуальні та цікаві питання, однак грошей, у мене як ведучої, не було – державне радіо не бачило доцільності у таких передачах!
– Сьогодні вихідні умови для оприлюднення своїх творів надає Інтернет…
– Так, це об’єктивна тенденція. Проте вважаю, що на кожному такому сайті має бути цензура в позитивному розумінні, якою б фільтрувалися твори, а автори б отримували поради, консультації від знавців, критиків. Та навіть твір може виставлятися, проте поради все одно мають бути передбачені. Гарно на початках були зроблені «Поетичні майстерні» Володимиром Ляшкевичем. Зрештою, навіть без цензури – це добре. Слід враховувати, що в мережі критика може бути дуже жорстокою, чимало поглядів, вражень сховано анонімністю і до цього слід навчитися або навчити мудро відноситися.
– Інтернет, маса видавництв, комерційні умови для авторських амбіцій – як наслідок, тисячі імен і видань. Як читачеві орієнтуватися у цьому інформаційному насиченні?
– Ось тут і розкривається перевага Інтернету перед купівлею книги – можливість переглянути сайт з інформацією відповідною – частиною твору, відгуками тощо. Інший підхід – довіряти певним видавництвам. Є такі, що прискіпливо ставляться до відбору авторів, оцінюють очікувану комерційну вигоду і вже мають певний рівень. Тож читачі, що орієнтуються у видавництвах, зможуть фільтрувати.
– Коли повернетеся в Україну?
– Не знаю. Мені подобається в Македонії, проте коли скучаю, сильно скучаю – беру квиток і приїжджаю. Є ж спілкування через Інтернет. Та найголовніше – постійно працюю задля України, зокрема перекладаю з македонської, болгарської, сербської Там, на чужині, моя продуктивність є вищою, там менше друзів, менше справ. За рік написала три п’єси, роман, багато перекладів, досліджень літературознавчих. Згадуються слова Леоніда Мосендза, який докоряв собі, що Україна мовляв у небезпеці, під окупацією, а він п’є каву: «Живучи за межами Вкраїни, для неї можна зробити більше». Я цього зв’язку з Батьківщиною не розриваю. Приїжджаю, вирішую максимальну кількість справ, є там, де в цю мить стану корисною. І помічаю, що почуття любові в мене стає сильнішим.
– Так, рідкісні враження серед не такої ж уже малої когорти емігрантів…
– Існують люди, які швидше звикають, яким десь комфортніше. У першому романі я це показала – хто з глибоким корінням, помирає, а виживають ті, що як перекотиполе.
Кожен для себе такі питання вирішує індивідуально. Я роблю за кордоном все можливе, щоб представити Україну з кращого боку, щоб її не ототожнювали з Росією, щоб розуміли наш період окупації. Намагаюся представити нашу літературу. Радо читаю студентам лекцію. Поширюю нашу музику. Змушую знайомих прагнути пишатися краєм, звідки приїхали. І бачу, як у свідомості ми поступаємося тим же македонцям, болгарам.
– Охарактеризуйте себе як письменника.
– Поет. Без прив’язки до якихось шкіл. Ще експериментую. Прозаїк. Маю три прозові книги. Драматург. Перекладач художньої літератури.
– І як Вас видає Батьківщина?
– Дещо було у часописі «Склянка часу», публікуюся в українській літературній газеті, переклади були в луцькій «Новій прозі», сайт «Захід-Схід» не відмовляє у публікаціях.
– Так якою є Ваша мрія, Ваше найближче прагнення?
– Знаєте, відкрила для себе видатну болгарську поетесу Елисавету Багряну, не родичку (сміється – прим. В.Т.). Вийшла перекладена мною книжка, яку розіслали з Болгарії тільки до бібліотек. Так ось, мрію, щоб знайшовся хто-небудь з українських болгар, який би зацікавився перевиданням в Україні, адже що ще краще зміцнює культурні зв’язки?
Розмовляв після зустрічі А. Багряної з курсантами Академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного в рамках 17 Форуму видавців Володимир Тимчук
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
