Чим вирізняються хороші художники? Світлим оптимістичним поглядом на життя, спрямованим на нас із картин. Навіть сум в їхніх творах світлий. Ну як можна виявляти і оспівувати красу без радості?
Юрій Совінський чимало поневірявся в Україні і за кордоном, проте зберіг сонце в серці, і це його зміцнило, вивело на дорогу визнання. Він не лише побачив чимало європейських країн – він там жив, всотуючи повітря незнайомих культур, чим і збагатився. Дивна річ, наймодерніші художні напрями, стилі й тенденції тільки загострили його відчуття реалізму, він не зірвався до абстрактних плям і символіки, а залишився вірним найкращій у світі вітчизняній школі живопису.
Народжений у Казахстані, Юрій Совінський виріс на Полтавщині, згодом укоренився на Вінниччині, закохався в Київ. Все це тільки додало барв його палітрі. Совінський – співець руху природи і її складової – людей. Рух, рух, рух – його коник. Ним позначені вулиці Києва, столиць світу і дворики сільських хат. Рух неба, води, фонтанів, натовпу – все це Совінський. Навіть його церкви пливуть у просторі.
На натюрмортах Совінського теж шаленіє життя: квіти хочеться понюхати, каву випити, а яблука – з'їсти...
Для мене справжніми є ті картини, в магічному просторі-настрої яких ти хочеш опинитися. Це означає, що це не фотографія, а мінливе життя: ще мить – і стан зображеного зміниться. Передчуття зміни – ось що супроводжує споглядання картин (навіть ідилічних) Юрія. Сніг рипить (пейзаж “Зима на Чернігівщині”), пелюстки квітів облітають (натюрморт “Дві кави”), віти сплітаються (пейзаж “Золота осінь”), натовп вирує (Київ. Метро “Хрещатик”)...
А ще в очі впадає, що енергетичний Юрій Совінський напрочуд швидко розвивається – технічно, композиційно, ідейно. Його різножанрова, різностильна виставка в галереї Музею-майстерні І.Кавалерідзе дає поживу серцю і розуму.
– Пане Юрію, у русло покликання нас спрямовують доленосні події, оточення, наставники. А як ви прийшли у таку світлу справу як живопис?
– Звичайно, я народився художником, але цього не знав. Збагнув уже в 15-16 років, коли під час навчання у середній школі почав кульковою ручкою малювати музичних ідолів: модні ансамблі “Бітлз”, “Роллінг стоунс”, Елвіса Преслі... Згодом це знайшло продовження в акварельних пейзажах, натюрмортах тощо. У Вінницькій художній школі закінчив курси художників-оформлювачів, де отримав основи рисунка, композиції, живопису тощо. Далі – армія (бойову підготовку доводилося поєднувати з малюванням стендів за наказом командирів). Після служби – навчання в Київському художньо-промисловому технікумі імені Кіквідзе на відділенні художнього конструювання.
У 1988 році взяв участь у реставрації Свято-Успенського монастиря в селі Тишковка на Вінниччині, де під керівництвом старших колег здобув неоціненний значний досвід, адже працював поруч із художниками-реставраторами, штукатурами, малярами. Коли вапно занадто виїдало руки, я з насолодою працював безпечним пензликом. Доводилося бути майстром на всі руки. То була універсальна школа.
Наприкінці 80-х поїхав за кордон. Побачив чимало країн, певний час жив у Польщі, Словаччині, Німеччині, Франції.
– Напевно, до цього підштовхнув розвал СРСР?
– Так. Я побачив безнадію, на людей насунулася нужденність-убогість, і хоч був одружений, виїхав на заробітки. Не планував надовго, а вийшло – на роки. Спочатку жив у Кракові, Варшаві, малював портрети, виконував інші художні замовлення. Влаштував виставку в літньому павільйоні на Крулевських Лазенках. Королівські Бані в центрі Варшави – це колишня резиденція короля Станіслава Августа Понятовського. Нині – великий парк з мальовничими каналами, ставками, численними скульптурами і палацами. Цей район нагадував мені уманську “Софіївку”, породжував романтичний настрій.
У 1992 році з'явилась нагода виїхати до Німеччини (там я вже бував епізодично). Працював у галереї, виконував різні замовлення, робив копії, шукав себе. Оригінали картин відомих імпресіоністів не тільки бачив, а й тримав у руках: Пабло Пікассо, Поль Сіньяк, Франциско Серат... Писав твори в їхньому стилі. Познайомився з професором Міланом Кубатом Банічем, чехом за походженням. Мій старший колега (я був молодший за нього на 25 років) відкрив мені очі на кілька течій у мистецтві. Якось сказав: “Юрію, намалюй щось у стилі кубізму”. Я спробував, він посміявся: “Це якась нісенітниця”. Сам він був кубістом, кілька десятків років працював у цьому модерністському напрямі, тобто зображував світ речей у вигляді комбінацій правильних геометричних об'ємів (куба, кулі, циліндра, конуса), отже, і мене навчив тим тонкощам. Імпресіонізм я раніше “схопив”, оволодів пуантилізмом.
– А це що таке?
– Малювання крапками, кожна з них має свій відтінок, отже, картина викладається мозаїкою. У Ван Гога, Клода Моне, Поля Сіньяка є такі розкішні роботи. Технікою пуантилізму я захоплювався лише певний час, на виставці в Музеї-майстерні Кавалерідзе виставив роботу з того періоду – “Сонце сходить”.
Звісно, віддав данину кубізму, у мене залишилось кілька картин у цій манері.
А ще малював акрилом, сушив роботи (є спеціальна техніка), щоб виникли тріщини, наносив патину, – виходили твори під старовину, на які було чимало охочих.
І від цього відійшов, у мене натура лірична, прагну більшої градації кольорів, я знайшов свою “лінію”, яка виразно показує мій напрямок розвитку.
– В чому він полягає?
– У сплетінні класичного соцреалізму та імпресіонізму. Я відштовхуюсь від наших класиків рівня Сергія Шишка, Володимира Костецького, Миколи Глущенка і найяскравіших французьких імпресіоністів.
Намагаюся писати від душі, не змушую себе виконувати замовлення, все має відбуватися натурально. Не поспішаю казати: “Крапка, готово”, правлю – і через кілька днів, і через два-три роки. Картина ніби закінчена, а суха, кольору не вистачає, тож підтираю, наношу кілька мазків – і все, робота задзвеніла, заграла.
– Виникає певний подив. Наше бурхливе життя нині не пахне соціалізмом. Тож як можна поєднувати наше сьогодення з соцреалізмом?
– Це, мабуть, не залежить від мого “хочу – не хочу”, адже я народився в радянські часи, в 1965 році. Це якраз розквіт соцреалізму не тільки в мистецтві, а й в навколишньому середовищі. В підсвідомості це залишилось. Твори наших сучасних художників, які я ретельно вивчав в музеях, на виставках, в майстернях, в книжках-альбомах, теж залишилися в підсвідомості. Звісно, все це відбивається у моїй творчості, “з пісні слова не викинеш”.
– Я так розумію, що ви маєте на увазі передусім реалістичне відображення життя й технічний бік, бо майстри радянської школи володіли класичними основами рисунку, ретельно прописували деталі і колористику. У них кавун був кавуном, а не якоюсь абстрактною плямою...
– Так, звичайно. Ідеологію я відкидаю, а школу використовую. “Каляки-маляки” душа не приймає. Мають бути композиція, рисунок, живопис. Техніка виконання у мене вже склалася авторська. Хоча є, звісно, художники, які пишуть подібні роботи, або я подібний до когось, та все ж я інший. Вважаю питання техніки вирішеним і далі працюватиму в цій манері. Перебуваю в пошуку нових ідей, свіжих вражень.
– З одного боку, існує думка, що російська й українська школи живопису – найкращі у світі, з другого – є факт, що на Заході розучилися малювати, перейшли на суцільну абстракцію, символіку. Ви кілька років перебували за кордоном. Чого там навчилися? Що корисне почерпнули?
– За кордоном я довго перебував у стані подиву, бо в СРСР, окрім реалістичної школи, нічого іншого майже не бачив. Ну, може, в Ермітажі роботи імпресіоністів, експресіоністів. Але це було епізодом. А от, скажімо, у Франкфурті-на-Майні я надибав вуличку, на якій містилися лише приватні галереї, і кожна з них пропагувала свого автора, здебільшого носія авангардизму чи абстракціонізму в різних техніках. Це мене шокувало, бо я звик, що, приміром, кіт це кіт, та раптом побачив тільки різнобарвні відбитки котячих лап. До того ж ті сліди були розміром 20 на 30 сантиметрів.
– Тобто котячі, але майже слонячі?
– Авжеж. Західне мистецтво шокувало будь-яку пострадянську людину. Ми не були готові до його сприйняття. Хоча німці мені казали: “Те, що ви малюєте, звичайно, дуже чудово. Ваша школа – найсильніша у світі”. Дехто навіть називав мене: “Юрій академікер”.
Що я там почерпнув? Передусім колористику французів, італійців, роботи яких можна побачити скрізь в Європі. Чимало з них – в стилі старих майстрів, приміром а ля Ван Гог. Але були із своєю манерою, цікавими ідеями, намальовані відкритими кольорами, пастозно, соковито.
Роботи європейців вражали сміливістю, незвичайним «капіталістичним» настроєм, – люди, рослини, небо, машини на вулицях, – все, все було просочено життєлюбністю, радістю.
Малювали вони здебільшого акрилом, здатним передавати різкі кольорові контрасти, використовували шпателі, грабелькі, мастихіни, шнурівочки.
– А у нас малювали переважно пензлями.
– Так. Мені зауважували: “Ви вмієте малювати портрети і світ предметів. Але нам це не потрібно, бо це не поставиш на бізнесовий потік. Треба малювати щось яскраво-епатажне для широких верств”. А ще німці зазначали: “Ви малюєте так, як це хотіли бачити наші бабусі й дідусі ще до війни і після. Ми вже пройшли цей гіперреалізм. Оленів на галявині, котів на дивані...”.
За радянських часів усі ми були прив'язані до реалістичної школи, лише декому вдавалося трошки відійти від сталого, дозволеного. А на Заході була свобода – в помислах, діях, художник показував на полотні своє вміння так, як хотів, як сама природа його до цього кликала.
Тож я брав майстер-класи, вчився передусім виражати себе вільно, щоб виходило індивідуально. Не зневілювавши вітчизняну школу, я додав до неї новітні західні прийоми і технології.
– В якій мірі на Заході люблять живопис?
– Там це є частиною загальної культури, в кожній домівці обов'язково є картини різних жанрів, часто найвищого ґатунку. Я жив у німецький сім'ї в селі Кельхайм-Горнау, це околиця Франкфурта-на-Майні, де мешкають дуже заможні люди в гарних приватних двох-триповерхових будинках. Голова родини, німець поважного віку, робив мені рекламу, я виконував різні замовлення сусідів, малював здебільшого портрети. Якось намалював копію (півтора на метр) картини Василя Кандінського “Будинки Мурнау”. Василь Кандінський – наш земляк з Охтирки, котрий свого часу виїхав в Німеччину, створив собі ім'я, набув репутацію мега-зірки, коштував шалені гроші. Копію я підписав: n. Kаndinski, тобто nach Kаndinski – в стилі Кандінського. Прийшли сусіди до цих людей, кажуть: “О-о, а ми навіть не знали, що Кандінського звали Норбертом”. Їм відповіли: “Ні, його звуть Василем, а це сучасна робота іншого художника. “То хто ж намалював цю чудову картину?” – “Юрій Совінський. На наше замовлення”. – “Тож копія вийшла краща за оригінал”.
Отакий казус вийшов. Дійсно, робота вийшла вдала, німці, маючи добрий смак, сприйняли містифікацію за чисту монету. Картина зайняла почесне місце в домашній галереї серед картин старих майстрів, зокрема голландського живопису.
– То були репродукції чи оригінальні роботи?
– Оригінальні. Колекції там збирають не просто заможні люди, а естетично освічені, абищо не повісять.
– Нині ви живете на два міста?
– Так, в 1994 році осів в Гайсині. Але часто приїжджаю до Києва, у мене тут родичі, багато знайомих.
Пригадую, як після закордонних вояжів я першу свою персональну виставку зробив у Києві в 1999 році в Польському культурному центрі на вулиці Саксаганського. Потім поляки запросили мене на пленер (організувала директорка музею з Пшемишля), певно, їм сподобалися мої картини, моє польське прізвище і знання мови. Ми відвідали Львів, Кремінець, тобто старі польські землі – як поляки вважають, що після війни відійшли до України. Цей край багатий пам'ятками архітектури, мистецтв, родом з Кремінця письменник Юліуш Словацький, котрий для поляків є такою ж іконою, як для нас Шевченко, а для росіян Пушкін. Десять днів я провів серед художників-полоністів, атмосфера була пречудова, я написав кілька вдалих етюдів.
В 2005 пройшла моя виставка в київській галереї “Грифон” на Костьольній, саме тоді чітко з'ясувалось, що на моїх картинах зійшлися імпресіонізм і соцреалізм.
Далі пішло-поїхало. Я зміцнів як художник технічно, композиційно. Вчуся, вчуся. Не стидаюсь бачити на своїх старих роботах певні недоліки, викорінюю їх. Можливо, через 5-10 років у роботах, які тепер виставлені в музеї Кавалерідзе, я теж знайду недоліки. Це нормально, художник має завжди перебувати в русі, зростати.
– Люди на Заході намагаються тікати з мегаполісів у сільську місцевість, до природи. У нас це називають провінцією, і вона відділена від столиці прірвою. Як Ви її долаєте? Якою мірою затребуваний живопис у Гайсині, де живуть звичайні трудівники, не ходять вулицями мистецтвознавці і немає галерей?
– У Європі між селом і містом фактично різниці немає, скрізь комфортно, виходиш у селі з автобуса – стаєш на викладений плиточками тротуар, поруч – телефонна будка з телефонною книгою, проходиш десять метрів – кав'ярня, ще двадцять – супермаркет, Інтернет-клуб тощо. В лісі заасфальтовані стежки, якими можна їздити на велосипедах чи гуляти пішки. Людина не відірвана від цивілізації. А в нас провінціали соціально і культурно обмежені, одинаки-ентузіасти намагаються прорвати цю блокаду. Нещодавно я робив у музеї в Гайсині благодійну виставку, вхід, звісно, був вільний, оголошення дав у газетах і на місцевому телебаченні. Приходило багато людей, навіть із дитсадків, у книзі відгуків залишилося чимало щирих і приємних записів.
Звичайно, я (аби ж то це від мне одного залежало!) хотів би регулярно влаштовувати мистецькі заходи, поїхав би маленькими містами і навіть селами з персональними виставками, щоб показати людям своє мистецтво. Бо дехто ніколи не бачив ні живого художника, ні картин, навіть уявлення не має про живопис.
Втім, кожна людина інтуїтивно розуміє прекрасне, прагне його, бажає бути часточкою чарівного.
– Яку ключову ідею, які сподівання ви вкладали у виставку в галереї Музею-майстерні Кавалерідзе?
– Зазначу, що вона триватиме до 21 листопада. Це персональна виставка зрілого художника, котрий навчився малювати, знайшов себе, хоче збагатити свою колекцію новими, більш професійними творами. Вона не присвячена певній річниці, просто я хочу показати поціновувачам, художникам, галеристам, землякам те, чого досяг за останні 5--7 років. Для мене це певний підсумок, я можу відійти на відстань, роздивитися, бо в майстерні всі роботи складені. Вислуховую зауваження, враження, аналізую, щоб підкоригувати свій поступ. Виставка – це свіжий ковток оптимізму.
– Що жанрово ви нині малюєте?
– Мій коник, моя улюблена тема – рух у природі, на вулицях, рух людей. Складовою моїх великих полотен є жанрові мініатюри (скажімо, молодь з гітарою біля фонтану на майдані Незалежності чи мати з дівчинкою на Хрещатику), які можна збільшити і вони теж будуть самодостатні.
– Виходить композиція в композиції.
– Так. Я часто малюю динамічні жанрові картини, які подобаються людям, бо вони люблять різноманітний рух, адже він виявляє наше сучасне життя. В пустелі Каракуми мені було б нудно малювати, там немає руху, крім піску і вітру. А в міській натурі я знаходжу цікавий настрій, цікаві ідеї. Портретів практично не малюю, ну хіба що намалював портрет дружини і сина.
– А свій автопортрет?
– Теж ще не створив. Але знаю тепер, як треба малювати. Пік малювання чоловічих та жіночих портретів у мене припав на 1993-94 роки, мені тоді казали, що вони вдалі. Тепер технічно я би їх виконав набагато краще. Час портретів ще проб'є.
– Цікаво зазирнути в природу творчості.
– Я відчуваю певний поклик. Навіть ловлю себе на думці, що ніби перебуваю в космосі, десь літаю, а малюю не я, а хтось за мене. Потім спускаюсь і розумію: це ж я зробив, хоча десь літав і от знову повернувся на землю...
– Щоб поставити підпис на картині.
– Авжеж, і робота готова. Як на мене, музика і живопис йдуть з космосу. Їхні носії – від Бога, бо не кожна людина зіграє на гітарі і намалює картину. Музиканти і художники – відмічені люди. Головне, не загубити талант, розвивати його.
Хоч і вважаю себе сформованим художником, та вчитимуся до смерті. Я фактично класиків доганяю, мої роботи не соромно повісити в будь-якому гідному місці поруч з картинами метра, і спробуйте їх відрізнити.
– Важко чи легко вам даються картини?
– З насолодою. Коли я малюю, день як одна хвилина пролітає: тільки вранці почав і розмалювався, вже сутінки. Доводиться відкладати роботу, переносити, іноді на обмежений час, бува, продовжуєш картину вже не наступного дня, а через місяць чи навіть рік, бо інший настрій за горло бере. Іноді вночі продовжую, коли натхнення не відпускає. Якось осінній натюрморт розклав на підвіконні: гарні квіти, яблука... Почав малювати. Схаменувся, коли мама зайшла і сказала: “Юро, іди спати, вже четверта ранку”. Відповів: “Я вже закінчив». І справді, полотно розміром 60 на 80 сантиметрів зажило своїм життям, я натюрморт намалював на одному подиху і більше до нього не повертався.
– У вас є можливість займатися суто творчістю чи ще доводиться підробляти в інших сферах?
– Рік тому я віддав патент на продаж рамочок, багетів й іншого причандалля, пов'язаного з малярством. Нині перебуваю у вільному падінні. Я – художник, сподіваюсь, вже більше не буду на базарі продавати, або як колись – таксувати, щоб вижити. Я вийшов на шлях впевненого в собі митця, і з того шляху вже не зійду.
– Ви побачили світ. А Україною поїздили?
– Практично об'їздив всю, особливо уподобав Крим і Карпати. Нині ставлю за мету побачити українські замки. Хочу знову працювати в Криму та місті-музеї Львові – там на будь-якому улюбленому місці львів'янина можна стати і написати картину (дощову, сонячну, веселу, сумну), на якій по-новому заграє краєвид.
– А Гайсин – мальовниче місто?
– Напрочуд мальовниче. Розташоване на схилах Волино-Подільської височини (а це дивовижні пагорби, яри), на березі річки Сіб (притока Південного Бугу). Неподалік – унікальні місця: Бузькі пороги, розкішні ліси, луки... Як перлини, вкраплені в дивовижні краєвиди Ладижинська слобідка, села Губник і Батіг – у давнину свідок битви козаків з поляками.
Словом, довкола – історія з численними визначними пам'ятками. Виходиш у поле під Гайсином і бачиш неподалік від села Карбівка кам'яний козацький хрест, що майже до половини вріс у землю. Дихає трипільська культура...
Поруч Немирівщина зі своїми стародавніми церквами, височать захисні вали (часом до дев'яти метрів), “вітаються” кургани поселень ранньоскіфського періоду.
Родом з Гайсина видатні митці – співак Еміль Горовиць, художник Микола Павлюк, ректор художньої академії Андрій Чебикін. Гайсинці вважають своїм Василя Стуса, що народився в селі Рахнівка. В Гайсині часто жив Володимир Висоцький, котрий у дитинстві приїжджав до дядечка в гості на літо. Біля парку в центрі міста стоїть будинок з меморіальною дошкою.
У мене теж є ще одне рідне місце – Полтавщина: моє дитинство минуло в Лубнах. Це казка на землі, звідти, до речі, відомий художник Василь Непийпиво, котрий оспівував Полтавщину у своїх творах. Щодо Полтави у мене є свої ідеї, обов'язково колись поїду туди і напишу кільканадцять робіт.
Для художника Україна – це клондайк, безмежний простір для творчості. Було б тільки натхнення, здоров'я і час.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
