Письменник Леонід Горлач належить до поетичних могікан України (яким, дай Боже, ніколи не буде переводу), тобто він один з найкращих, найглибших, найцікавіших нині сущих поетів. Однак і в когорті велетнів він унікально вирізняється, бо, поєднавши в собі тонкого лірика і доскіпливого дослідника-епіка, написав і видав понад сорок книг поезії, прози, публіцистики та шість історичних романів у віршах!
Борис Олійник, якого важко запідозрити в комплементарності, відзначив: “Найпомітнішим в усій сучасній українській літературі є цикл епічних поетичних полотен Леоніда Горлача. Такі твори не лише тішать естетичною досконалістю, а й допомагають глибше пізнати історію України, де ще так рясно зяє білих плям та перекручень”.
Діапазон історично-поетичних досліджень поета вражає. Роман “Ніч у Вижгороді” – про діяння великого князя Ярослава Мудрого. “Перст Аскольда” подає цілком достовірну версію того, що перша спроба хрещення київських русичів була на 132 роки раніше за Володимирову акцію. У романі “Слов'янський острів” Горлач практично першим у нашій літературі виписав картину героїчної боротьби чеських патріотів-гуситів проти римських хрестоносців, особливо висвітливши роль українців на чолі з Новгород-Сиверським князем Сигизмундом Корибутовичем. “Чисте поле” – про діяльність уславленого кошового Запорозької Січі Івана Сірка.
Романи “Мазепа” і “Мамай” своєрідно обрамляють епічний цикл творів Леоніда Горлача. Перша робота (плід ретельного вивчення архівних та літературних джерел) присвячена героїчній і трагічній постаті української історії, друга – поетична імпровізація про легендарного козака характерника, котрий став символом нашого безсмертного духу.
Необхідних рис до портрета Леоніда Горлача додасть ще така мінімальна інформація. Народився 4 квітня 1941 року в містечку Ріпки на Чернігівщині. Дитинство провів у селі Червоний колодязь. Закінчив Ніженський педінститут ім. М.Гоголя (спудеями якого, до речі, колись були класики української і світової словесності М.Гоголь, Є.Гребінка, Л.Глібов, О.Афанасьєв-Чужбинський). Працював у пресі, в апараті Спілки письменників України. Нині головний редактор газети “Отчий поріг” столичного чернігівського земляцтва.
– Леоніде Никифоровичу, Вас уже називають біографом історії України. Тож які біографічні віхи вашої долі зумовили вас піти шляхом поета-епіка?
– Процес вибору шляху, як на мене, не залежить від якихось суто індивідуальних, біографічних чинників. Просто з літами починаєш менше експлуатувати емоції, які тануть у душі, як весняні паводкові видовища, висихають під дією жорсткого реального світу, що приносить усе більше розчарувань, поступово раціо починає превалювати над емоціо. А тим більше, коли сам час дає можливість бути чесним і перед собою, і перед народом. Моє дитинство починалося під грім гармат і плачі вдів, а згодом під посвист батога сільського об’їждчика та покрики різного начальства. Моя юність промайнула в умовах всезагального замовчування правди як про далеке минуле України, так і про ближчі кривди. Скажімо, мати моя, проста сільська жінка, лише майже перед самим відходом у кращі засвіти – і то потайки! – насипала умовну могилку на кладовищі й притулила самотнього хреста з прізвищем мого діда Максима та датами народження і смерті. А коли спитав я її колись, чому вона це зробила тільки у вісімдесятих роках, вона відповіла крізь сльозу: «Бо ще й зараз боюся, як згадаю, коли твоїх діда з бабою розкуркулили, а нас, дітей їхніх, по світу розвіяли, а самих теж замучили активісти – баба Катерина десь у степу згинула, а дід Максим отут був прикопаний у тридцять третьому, пухлий від голоду, але ще живий»…
Нас змусили боятися власної української історії, її, опухлу від духовного голоду, теж прикопали на пустирі, і це не могло мені не боліти. Скажіть, який ще народ на планеті не має практично жодної непоруйнованої могили своїх великих державних діячів? У нас вони називалися гетьманами, і не кожен із них був безголовим невігласом, що торгував власним народом. Таке можливе хіба що в невідомій нам Африці. А ми ж починалися ще в могутній Київській Русі, із якої й треба починати перегляд української історії. Саме це бажання й покликало мене до довголітньої праці в поетичному епосі. Це не значить, що не пишеться лірика, вона й нині тривожить душу, хоча для емоційних сплесків потрібні особливі, одномоментні почуття, а їх то літа висушують, то приморожують довколишні нелади, яким нема кінця-краю. Отак я й замислив добрих три десятиліття назад створити галерею історичних полотен про добре відомих і маловідомих українських очільників народу, їхніх духівників. Тим більше, що останні часи вже минали без пильного нагляду сторожових псів революції. Я перестав боятися сам себе, а це вже найбільше перемога для художника, котра допомагає розривати найміцніші пута.
Іще одне завдання, яке я поставив перед собою, випливає із суто літературних канонів. Практика світової культури показує, що національна література може вважатися повноцінною лише в тому разі, коли вона має свій потужний поетичний епос. Згадаймо лише приклад Гомерових «Іліади» та «Одіссеї», із яких практично вийшла вся давньогрецька література. Українці теж мають чим похвалитися – адже є у нас «Енеїда» І.Котляревського, «Гайдамаки» Т.Шевченка, «Сковорода» П.Тичини, є блискучі твори сучасників. Тож і мені захотілося долучити й своє слово.
– Хто з поетів минувшини і сучасників найбільше вплинув на ваше формування?
– Як на мене, всі українські поети починаються зі слова Тараса Шевченка. Навіть якщо дехто, особливо на початках творчості, амбіційно б'є себе в хирляві груди й прагне переконати всіх, що перевершив Пророка. Читав Тараса Григоровича змалку, перечитаю і в сивині. І щоразу знаходжу нові відтінки мислі й почуття. Впевнений, що послав Україні такого творця сам Господь, аби став він нашим духовним осердям. А згодом долучився до нього мій славетний земляк Павло Тичина з його неймовірно тонкою музичністю, пластикою слова, умінням знайти додаткові семантичні відтінки у, здавалося б, заяложених словах. Таїна справжньої поезії ховається між рядками, у напівтонах, напівкольорах. Цим і привабив мене колись Тичина. А щодо його трагедії, то перечитаймо його поему-симфонію «Сковорода» – і все стане на місце. Бо поет сам був живою симфонією, в партитурі якої сусідували й відверті заангажовані політичним устроєм рядки, і потужні глибинні джерела високої поезії.
Згодом прийшли до мене зі своїми світами трохи старші за віком Іван Драч, Микола Вінграновський, Борис Олійник, ще дещо поважніша Ліна Костенко. А поруч були світові поети, яких можна називати й називати. Це, так би мовити, родючий грунт, без якого не проросте й твоє зерня. Не вірю в самородків, які експлуатують лише власне природне обдарування й не збагачують свій інтелект набутками інших потужних колег.
– Поясніть, яким чином Ви стали Горлачем, хоча Ваше прізвище Коваленко?
– Почну спочатку. Я народився 4 квітня 1941 року в містечку Ріпки на Чернігівщині. Але так сталося, що батько Никифор Григорович Коваленко, інвалід від дитинства, з початком війни не був узятий до армії, а тому разом із матір'ю змушений був перебиратися підводою разом із старшим за мене братом Іваном та мною, голопуцьком, на материну батьківщину – в село Червоний Колодязь Ніжинського району. Так ми й осіли назавжди в цьому польовому сільці, яке колись носило назву Горлачів хутір та Панська Криниця. Зовсім малим спізнав окупацію, а згодом повоєнну наругу від лихих землячків – в 1933 році її батьків розкуркулили, мого діда Максима прикопали опухлим, але ще живим, баба ж Катерина втекла світ за очі й загубилася в чужому жорстокому світі. Мій дядько Василь утік від переслідувань у Росію, мати добралася пішки аж на другий край області, щоб там нарешті знайти долю. І після повернення до села мати зазнавала кривди – бо з куркульського ж роду. А що згодом у родині було аж п’ятеро хлопців і на всіх одні чоботи, те нікого не цікавило.
Закінчив я семирічку в рідному селі й подався вчитися в сусіднє село Монастирище. Це за сім кілометрів. Доводилося три роки ходити туди й назад по знання. Зате це допомагало спортивному гарту, який донині допомагає мені змагатися зі старістю. По закінченню 10-річки був вибір поступати до якогось вузу. Сватали як спортсмена в столичний Шевченків університет, але я вибрав Ніжинський педінститут ім. М.Гоголя. Аргумент придумали батьки: не потягнемо вчити тебе в Києві, а Ніжин під боком, то якось знайдемо зайву картоплину та шмат сала. Так я опинився на філологічному факультеті, мав стати вчителем української мови й літератури, а ще музики й співів, бо тоді була така розширена спеціалізація. Сталося це в 1958 році. А в 1963 році отримав диплом про вищу педагогічну освіту і лише коли пішов учителювати в Ніжинську школу № 1, зрозумів, що не за те взявся.
А літературна праця захоплювала все більше. Писати вірші почав десь із п’ятого класу, не вилазив із сільської бібліотеки, вчитувався в поезії Т.Шевченка та інших авторів. А десь у сьомому класі перші мої вірші з'явилися в Лосинівській районній газеті. Старшокласником друкувався в Ічнянській районці, в іншій пресі. Особливо таємничий світ творчості відкрився мені в студентські літа, бо там була чудова літературна студія, якою керував талановитий вчений, нині член-кореспондент НАНУ Дмитро Наливайко. Тоді студійцями були Євген Гуцало, Володимир Мордань, Петро Пулінець, Василь Щербонос та іже з ними.
Далі два роки армійської служби й підготовка першої поетичної збірки. Вона вийшла в 1965 році після демобілізації і називалася «Сонце в зіницях». А автором був тоді ще я – Леонід Коваленко. Працював я в Ніжинській газеті «Під прапором Леніна» і все частіше друкувався в періодиці. Якось одного дня отримав я телеграму з Києва із Спілки письменників, а в ній довгий перелік прізвищ секретарів авторитетної тоді організації і прохання: «Просимо прибути до Києва, з вами хоче познайомитися Олесь Гончар». Де й подівся мій грип! Другого дня я вже їхав на приміському поїзді й не знаходив собі місця. Отоді відбулася пам’ятна розмова, Олесь Терентійович повідомив, що прочитав мої вірші для журналу «Вітчизна» і запропонував подавати документи до письменницької Спілки. Того ж дня дали мені рекомендації Євген Гуцало (заночував я у свого друга літ студентських), Іван Драч, що жив із ним в одній квартирі, і добрий земляк Абрам Кацнельсон. А ще через якийсь місяць мене привітали тим же секретарським списком із вступом до Спілки письменників.
Забігаючи наперед, скажу, що і в подальшому я завжди відчував міцне плече великого старшого наставника, особливо коли він запросив мене в 1968 році на роботу в апарат Спілки письменників. То були нелегкі, але водночас прекрасні часи, коли я мав можливість спілкуватися з видатними майстрами слова, добра школа Олеся Гончара допомагає мені й нині залишатися совісним і в літературі, і в житті. Коли Олеся Терентійовича після «Собору» змусили піти з керівництва Спілкою, я деякий час ще потрудився під захистом Юрія Збанацького, але згодом мусив теж утікати від переслідувань. Як стало відомо згодом, мене серед інших теж вимітили на посадку до таборів, але я дивом викрутився, втікши на БАМ разом із другом Станіславом Тельнюком.
Згодом, коли трохи попустило, працював я заступником директора й директором Бюро пропаганди художньої літератури Спілки письменників, знову перебивався на творчих хлібах, але ніколи не полишав писати. Ось про це дещо докладніше.
Після появи першої книжки та рясних публікацій у періодиці якось кришталево чесний критик Леонід Коваленко (а ми з ним листувалися ще під час моєї армійської служби) почав при зустрічі бідкатися напівжартома, що його друзі все частіше вітають його з віршами, які йому не належать, отже, треба щось робити. І я вирішив поступитися старшому товаришеві. А оскільки не хотілося відходити далеко від родових витоків, додав материне дівоче прізвище та й видав другу збірку «Лебеді» під подвійним символом Коваленко-Горлач. А коли вийшла третя книжка уже без Коваленка, отут і трапилася пам’ятна розмова в рідному селі…
Того разу в рідній хаті позбиралися всі п’ятеро братів – старший Іван, молодші за мене Сашко, Грицько та Колько. Усі співучі, як батько, усі настроєні на теплу домашню розмову. Але вона чомусь ніяк не клеїлася. Уже й мати, щаслива від гостей, встигла заставити широченний стіл наїдками, а мій Никифор Григорович все супиться та відвертається. Краєм ока бачу навіть чималу пляшку лютого самогону, притиснуту його ногою до ніжки стола, та й брати мої бентежаться. І раптом батько скидає очі вгору й питає мене: – А скажи мені, чи правду дядьки на пожарці кажуть, що ти відцурався від мене? Я отетерів: – Як це відцурався? – А так. Кажуть: ти, Никифоре, такий дурний, що й Льонька від тебе відвернувся, он уже книжки підписує материним прізвищем. Аж тепер до мене дійшло. Так от чого такий сердитий мій батько! Але як йому пояснити популярно причину переходу на інше прізвище? Він хоч і не кінчав вузів, але дружив із книгою та газетами. І несподівано мене осінило: – Зовсім не так. Просто в літературі майже всі виступають під псевдонімом. – Під чим? – загорівся цікавістю батько. – Яким таким седонімом? – Ну, беруть собі інше прізвище. Он навіть мій начальник Олесь Гончар теж друкується не під своїм прізвищем. Батько зиркнув на мене з-під кущуватих брів, очі потепліли й звеселилися. Повільно нагнувся під стіл і аж звідти кинув весело: – Ось я їм покажу, ось я посміюся!.. – і потягнув на світ білий літрову пляшку із сивою рідиною. – Та чи знають вони, що таке седонім? Ну, хлопці, тепер і по чарці можемо… Після тієї пам’ятної перевірки на родинну вірність я й продовжував далі писати й друкуватися як Леонід Горлач. Діставшись схилу віку, можу похвалитися, що видав упродовж більше як сорока років понад сорок книг. Це здебільшого лірика, невеликі поеми, які стали доброю школою для написання в подальшому великоформатних романів у віршах, яких поки що маю шість: «Ніч у Вишгороді», «Перст Аскольда», «Слов'янський острів», «Чисте поле», «Мазепа» та «Мамай». Окрім лірики й поетичного епосу, написав і видав кілька прозових книг – повість, художньо-документальні дослідження. Маю на творчому рахунку й два літературознавчі дослідження. Багато перекладав інших поетів. Мої книги лірики та окремі вірші побачили світ у перекладах на десятки мов світу.
Ніколи не ганявся за різними відзнаками. Проте, маю кілька нагород – медаль «За трудову доблесть», Почесну Грамоту Президії Верховної Ради Грузинської РСР, медаль «За будівництво Байкало-Амурської магістралі». Лауреат Республіканської премії ім. М.Островського, Всеукраїнської премії ім. І.Нечуя-Левицького, Міжнародної премії ім. Г.Сковороди, Фундації д-ра М.Дем'яніва «Мир і свобода для України», ім. А.Малишка.
Пишу й далі. Працюю головним редактором газети столичного Чернігівського земляцтва «Отчий поріг».
– Є крилата фраза: «Ми родом з дитинства». Отож як не крути, Ви родом з Радянського Союзу. Одних він невідновно, необоротно деформував, других… Що зробив з вами Радянський Союз, що він з вас викресав? Які найхарактерніші плюси і мінуси мав, на ваш погляд, радянський відрізок історії?
– Дозволю собі навести один із характерних прикладів, аби не займатися теоретизуванням. Якось після однієї з нарад (а був я тоді директором Бюро пропаганди художньої літератури Спілки письменників України, існувала така надзвичайно ефективна й корисна структура, яка дозволяла налаштовувати усні виступи письменників по всій країні, минаючи цензурні рогатки партійного товариства «Знання») у Москві поверталися ми з письменником Віктором Кавою додому. Квитки нам узяли в козирний спальний вагон, навіть на Київський вокзал автомашиною доправили. Ледве рушили, як ми з Віктором заходилися надто голосно підсумовувати результати зустрічей. І тут почувся стриманий голос: – Тихше, он поруч член Політбюро ЦК Компартії України їде. Говорив генерал-лейтенант, причому українською мовою, і ми урвали гамір та спитали незнайомця: – Який там член Політбюро? – Борисенко, – ще тихше пояснив генерал. Я кинув погляд уздовж коридору вагона. Справді, на приставному стільці сидів чоловік, пильно вдивляючись у крутняву пейзажу. Це був справді Микола Михайлович, якого я знав ще з Чернігова, коли він, як очільник партійного обкому, шпетив мене за критичний матеріал у газеті. Без зайвих роздумів ми з Віктором попрямували до земляка. Зав’язалася невимушена розмова, під кінець якої бувалий партійний функціонер скрушно похитав головою: – Знаєте, хлопці, як набридло їздити на поклін до Москви? Хліб виростив – віддай, молоко чи м'ясо наші селяни набудуть – Москва забере. А потім за своїм же їдь й кланяйся. Ось по комбайни приїздив, так попобігав по чиновниках. Все одберуть, а далі ділять…
А мені пригадалися гіркі слова Івана Мазепи, сказані триста років назад: «Москва грошики любить». Отакий принцип – поділяй і владарюй – існував у радянські часи. Це лише в економіці. А що казати про духовність, про врахування національних інтересів кожного з народів, окрім російського.
Я вже не застав позірного кріпацтва, яке було впроваджене в наших селах. Але пам’ятаю, як у перші повоєнні роки нашу сільську молодь виловлювали солдати з міліцією просто в жнивному полі, вкидали в кузови вантажівок і «добровільно» вивозили на шахти Донбасу. І сади так оподатковували, що селяни зі сльозами на очах вирубували вночі яблуні з грушами, бо плоди на них були золоті. Багато чого прикрого пам’ятається.
Але, до честі тодішніх зверхників на сльозах і крові кількох поколінь вони таки зуміли виробити струнку ідеологічну модель держави, почергово впроваджували в життя свою систему з обов’язковим світлим фіналом. Починалося все уже з дитсадка, далі естафету підхоплювали піонери, комсомольці, аби передати її комуністам. На повну котушку працювала пропаганда, і ми, навіть не здогадуючись про тисячі гулагів, Голодомор та інші страшні процеси, сплановані в Кремлі, вірили у майбутнє. Але ж були при тому підтримані державою обміни літературними делегаціями, живе спілкування з колегами інших республік, взаємні переклади, словом, усе робилося на державному рівні. Але ж були при тому безкоштовне медичне обслуговування та обов’язкова освіта, а розповсюдженням книги займалися і Укркниготорг, і Товариство книголюбів, і наше Бюро пропаганди, а в найлюдяніших місцях, де нині або торгують заморськими дивами, або вони позаростали джунглями, пропонували книги, а книгарні були мало не у всіх людяніших селах. Отоді й наші книги виходили солідними тиражами, бо панувала якась тяга до прекрасного, а не до накопичення матеріальних статків, до війни грошових гаманців. І триває ця війна без кінця, і забувається істина про те, що на той світ ніхто ще не забирав найвищі хороми, а їх, як відомо, без господаря й миші сточать. Добра ж слава не знає кінця.
От і думається нині: а яке ж суспільство ми будуємо в незалежній державі Україна, чим займаються її очільники ось уже два десятиліття, окрім боротьби за булаву з бунчуками та розкрадання народного добра. Так що є над чим помислити, є про що писати.
– Наше незалежне сьогодення з усіх боків піддається критиці. Назвіть найбільш больові точки наших негараздів.
– При будь-якому кардинальному зламі старої системи на поверхню соціальної піраміди на зміну першим відважним мислителям і воїнам піднімається брудна піна. Вона до часу, до пори лежала собі в донному намулі під глибоким шаром води. А тут можливість попрацювати ліктями, озброївшись новими популістськими гаслами, вивершитися над собі подібними, попираючи найсвітліші закони давньої вселюдської моралі. Це як ота Чорна рада в Ніжині, коли в черговий раз нечисті руки потяглися до гетьманської булави, обагреної неправою кров'ю своїх же земляків. У нас сьогодні поборюється все, у нас не існує об’єднавчої державницької ідеї, бо народ поки що не народив своїми глибинами справжнього лідера на кшталт Богдана Хмельницького. Як на мене, нашим попереднім президентам треба було б розробляти чітку ідею Української держави, опираючись на гіркий досвід історії. Але ж спробуй це зробити, коли такої можливості були позбавлені найкращі теоретики-вчені, історики, моралісти, а гурти очільників складалися на основі особистої вірнопідданості. Доки не підросте справжня національна українська за духом еліта, наша державність буде позірною, і незабаром доведеться переназивати майдан Незалежності на Незаможності. Отже, пора завершувати процес приватизації людської духовності, треба зупинити громадянську війну із власним народом. Хоча зробити це при українських умовах дуже й дуже складно – наш народ упродовж століть, починаючи з часів Петра І та особливо німецької бюргерши, послідовно дробився, розбавлявся поселенцями як не з «немитої Росії», так із Німеччини, Сербії, Болгарії тощо. Саме нащадки тих завойовників і атакують особливо люто всі українські першооснови. Як казав із гіркотою Тарас Шевченко: «На Хортиці хитрий німець картопельку садить». Якби ж то тільки картоплю, якби ж то тільки німець!
Убиває Україну як державу повсюдна зневага до української мови. Дехто каже, що її взагалі не було. А звідки ж узялися тисячі неповторних українських пісень, де рідне слово виграє всіма барвами, звідки прийшли до нас неповторні казки? Отже, у нашого народу є об’єднавча основа, на якій можна зводити державу. А що ж виходить насправді? От ми згадуємо часи недавні, радянські. Так тоді в тому ж ЦК партії чітко стежили за пропорцією українських та російськомовних книжок, газет і журналів. А спробуйте знайти нині щось українське у брудному потоці макулатури. Такий же варварський набіг чиниться нині і в селах – вони вимирають, а разом із ними перестає скрипіти на вервечках колиска української мови. Майданний дух, дух вседозволеності заглушив практично голоси аналітиків, а це вже шлях до національного самознищення.
– Якось Ви сказали, що не любите відвідувати мітинги, де спочатку махають одним прапорцем, потім другим. Одначе, погодьтеся, що за письмовим столом складно відчути суть перемін, треба безпосередньо подихати повітрям настроїв, зокрема, й на майданах протистоянь.
– Людські галасливі зборища ніколи ще не приводили до кардинальних благодатних змін у житті людства, бо на них неодмінно прокидається звіриний дух протиборства, заперечення, яким уміло користаються тіньовики. Хіба Ленін та його братія, здираючись на броньовики, принесли народам Російської імперії щастя, хіба недавній наш президент, удовольнивши свій нарцисизм, не погасив енергію мас відсутністю державного аналітизму і не призвів власною показушною поведінкою до розколу національних демократичних сил. А щодо лідерів руху натовпів, то вони на наших очах уже стільки прапорів поміняли, що Україна вже стомилася від майоріння. Тим більше, що дбають вони про власні інтереси, бачать себе в Україні, а не Україну в собі. І керуються при цьому революційним гаслом одного з творців державних переворотів: «Горілки! М'яса! Видовищ!» А ще тим більше, що на майдани виводить людей нині не внутрішня духовна потреба, а кинутий знічев’я гріш. Саме тому в мене й немає довіри до майданів.
– До мемуарної літератури завжди не згасає цікавість. Якби ви засіли за мемуари, про кого передусім стали б писати?
– На мою долю випало дуже багато неймовірно цікавих зустрічей із славетними людьми, і вони назавжди залишилися в пам'яті. Расул Гамзатов та Іван Козловський, Давид Кугультінов і Єгор Ісаєв, Сергій Михалков і Ярослав Смєляков… Це, так би мовити, ряд нетутешній, неукраїнський. А що вже казати про старших побратимів по українській культурі. Це нинішній молодняк полюбляє відчиняти двері до Спілки письменників ногами, через самовпевнене дурисвітство вважаючи, що література починається лише з перших їхніх невмілих рядків. А мені, наприклад, не стачило духу підступитися до живого Павла Тичини – бодай на правах земляка, коли я побачив його у вестибюлі письменницького дому, просто якась захоплена німота заціпила вуста й відібрала ноги. Ніколи не треба втрачати вдячність до попередників, бо без них не було б і нас.
А щодо Вашої ідеї братися за мемуари, то я це зробив давно. Скажімо, спробував добрим словом пом'янути неповторного Олеся Гончара, який відіграв у моїй долі визначальну роль, прийнявши поза всіма чергами до Спілки, а згодом узявши до себе на роботу референтом, в тій іпостасі я пережив із ним чи не найтяжчі часи українського прапороносця в післясоборний період, коли від цькування темніло в очах. Написав спомини і про мудрого навчителя Юрія Збанацького, принциповість і доброта якого вражали всіх, хто жив чесно й потерпав за долю літератури. Робота в апараті Спілки письменників сприяла спілкуванню з видатними літераторами і давала повне уявлення про тих, хто темними ночами точив сокиру на ближнього. Взагалі давно на часі оприлюднення бодай протоколів засідань президії чи секретаріату письменницької Спілки, у яких відбита лінія поведінки всіх тодішніх очільників. Та де вони тепер, і хто наважиться оживити для нинішнього покоління сторінки печальні й повчальні.
Пишу й про своїх перевесників – про того ж Євгена Гуцала, з яким учився в Ніжинському педінституті й залишався товаришем до його останніх днів, про Івана Драча, який свого часу писав мені рекомендацію до Спілки, за один вечір написав, доки ми з Гуцалом готували вечерю на спільній кухні – бо жили тоді обидва класики в спільній квартирі на Панаса Мирного. А то якось на прохання Миколи Вінграновського політали ми по Сибіру й Далекому Сходу (бо Миколі закортіло побачити живого китайця!) і вже після того, як його не стало, з моєї душі буквально вигриміло все пережите за той місяць. А як оминути, як вилущити з пам'яті все, пов’язане з іменем Бориса Олійника! От нині ще знаходяться засліплені чорною заздрістю злослови, які дорікають йому, що свого часу він очолював партком Спілки. А з моєї пам'яті спливають моменти, коли саме тодішній Борис Олійник рішуче чи потайки ставав на захист підготовленого до розправи колеги, брав на себе вогонь згори. І мене не здивувало те, що, коли набагато пізніше вийшли мемуари помічника В. Щербицького Віталія Врублевського, то в наведеному списку приречених маланчуками літераторів і композиторів було й прізвище Б. Олійника. А як забути, що й Рух практично запроваджувався програмно в письменницькому парткомі, яким керував тоді Б.Олійник. Не так все просто, добрі панове, і лише час та достовірна інформація допоможуть розібратися в надзвичайно складних лихоліттях, коли ми входили в літературу. Рано чи пізно тайне стане явним, і тоді доскіпливий історик літератури вхопиться за голову: так це той же Ю. Збанацький, коли було голосування за виключення зі Спілки Миколи Руденка, коректно, але принципово утримався, так це той же Б. Олійник кинувся вирятовувати із халепи Євгена Гуцала чи Ростислава Самбука, коли на них могли склепати справу.
Залишаюся в боргу перед незабутнім, світлим духом і вчинками Олесем Жолдаком, перед неймовірно беззахисним і водночас принциповим великим побратимом Віктором Кавою та ще багатьма іншими.
Отож я не забуваю, що про своє покоління треба писати власноруч, бо для інших воно або чуже, або невідоме. А якщо набереться достатньо матеріалу – знову піду кланятися добрим людям, аби допомогли видати книгу, бо сучасній державі не потрібні ні світлі люди, ні книги.
– Ви провідник і виразник традиційної поетики. Чи відслідковуєте нові імена, нові поетичні тенденції? Що подобається і не подобається?
– З літами ще й ще раз переконуюся, що традиційна українська поетика, забазована на народнопісенній традиції, найефективніша, хоча й найважча. Поезія – це сплав думки й музики, а ладотональність слова криється і в тонкій обладованій ритміці, і в заключній римі, і в поліфонії звукопису. Скільки чарів у буквально кількох рядках Тараса Шевченка: «Нас тут триста, як скло, товариства лягло, і земля не приймає!» Ось де світлий орієнтир для кожного, хто береться за перо.
На жаль, у сучасній молодій поезії панує легкопис, рідко коли натрапиш на рядок, у якому б засвітився, зазвучав на повну силу образ душі автора. Нанизування словесних шашликів, позірна пиха, гра у втаємничення, важкі стилістичні конструкції, які не зачіпають ні мозок, ні душу. Як на мене, викликане це бажанням не лише здивувати світ, а й продати свої творіння десь за кордоном, бо перекладачеві не доведеться сушити голову у процесі передачі вірша з мови у мову. А ще не подобається мені абсолютна інфантильність майже всієї сучасної лірики – ніби наші молодики живуть десь на Марсі, ніби вже не потрібно словом боротися за народні ідеали. Для кого ж тоді зболена Леся Українка писала свого часу: «Слово, моя ти єдиная зброє?» Писання «штуки для штуки» і заводить у творчі тупики більшість із тих, хто йде в літературу легкоступом, не працює над музикою слова. Через це й не хочу називати якісь нові імена, вони поки що не засвітилися віховими вогнями на многотрудному шляху української літератури Але цей процес переживний, позірна вседозволеність (читай суспільна байдужість) рано чи пізно мине, і поетичне слово знову набере свого духовного значення.
– Як Ви ставитеся до думки, що «поезія вже нікому не потрібна, вона вмирає?»
– А чому не померли поетичні «Давидові псалми», «Іліада» й «Одіссея» Гомера, чому переходять із століття в століття наші пісні? Це наше нинішнє життя відбувається під диктування сліпої матеріальної наживи, культ псевдокультури, блиск всіляких безголосих зірок, бо наш бізнес дикий, породжений скоріше на різних бандитських сходках, а не в університетських аудиторіях. Маємо поки що те, що маємо, як любив повторювати один із державців. Але коли Україна все-таки стане українською, знайдуться в неї сили для духовного розвою, і ніякий комп’ютер не замінить звучання живого слова. Хіба що ми до того часу станемо бездушними електронними ідолами.
– Нині спостерігається неабиякий інтерес до історичних досліджень, а історія, як відомо, неймовірно нечітка, часом заангажована наука. На кого Ви спираєтеся, хто, на Ваш погляд, «не бреше» чи «не брехав?»
– Історію завжди переписували на замовлення тієї чи іншої влади, хоч вона так чи інакше залишалася незмінною, вистояною у часі. Візьмімо, для прикладу, «Повість проминулих літ» Нестора Літописця. Вона, як відомо, творилася в часи Ярослава Мудрого, себто, в часи правління династії Рюриковичів. Твір епохальний. Але читаєш і замислюєшся: чому про корінних київських князів Аскольда та Діра дається така скупа й невиправдана інформація (скажімо, я ніколи не повірю, щоб великий князь, яко смерд, виходив із міста на берег Дніпра зустрічати ладь невідомих варягів, у результаті чого обидва києвичі були вбиті), зате далі йдуть захоплені рядки про великі діяння князя Олега. І це в той час, коли він був самозванцем і протримав біля себе шістнадцять років князя по крові Ігоря. Оцінки ніякої, хоча такий вчинок слід було засудити. Далі. Чому вся увага й повага до князя Володимира – як святителя Русі, хоча той же Аскольд після одного з успішних походів на Константинополь похрестив свою дружину й частину києвичів на сто тридцять два роки раніше? А тому, що для цього треба було Несторові применшувати роль зайшлих Рюриковичів. От і вся правдива історія.
Не кажу вже про сотні варіантів української історії, яку переписували всі, кому не лінь, особливо у ХХ столітті. Отже, треба бути вічним пошуковцем істини, іти до неї через каторжну дослідницько-порівняльну роботу. Щодо найавторитетнішого історичного джерела, то для мене нема нічого вищого за «Історію України-Руси» Михайла Грушевського.
– Які існують міфи, помилки щодо трактування постаті Мазепи?
– Міфів велика многість – від романтичної любовної пригоди молодого королівського пажа Мазепи, використаного в поемах Байрона та Гюго, до останніх вітчизняних легенд. Згадаймо й послідовне трактування нашого гетьмана як зрадника у сотнях творів російських письменників, включаючи й поему О. Пушкіна «Полтава». Виняток становить хіба що поема К. Рилєєва «Войнаровський». Усі вони повторюють і розвивають горезвісний указ Петра І від 1709 року. Ця традиція не оминула й деяких наших митців. А щодо великого російського поета, то в згаданому творі відбилися його імперські погляди пізнього періоду, коли відбулося «примирення» з новим царем Миколою І.
Наша українська історія геть поруйнована відсутністю власних архівів, у тому числі й Мазепиних, які майже повністю згоріли в трагічному полум'ї Батуринської розправи ката Меншикова. Натомість у свідомість поколінь настирно й послідовно врощувався Петровський міф про Мазепину зраду, він і нині продовжує жити в середовищі новітніх апологетів російського імперіалізму, як і церковна анафема, виголошена полтавським тріумфатором під стогін катованих прибічників ідеї незалежності України. Як на мене, роль Івана Мазепи в українській історії потребує категоричного перегляду, якщо хочете, навіть на державному рівні. Чому ті ж росіяни возвели свого царя в сан великого реформатора, простивши йому і патологічний садизм, коли він власноручно розтрощував голови московських стрільців палицею під час так званого бунту, і навіть убивство власного сина, що не вкладається в рамки здорового глузду, а маємо проклинати свого державного діяча лише за те, що він нарешті побачив край терпінню й виступив на захист інтересів рідного народу, погребувавши власними? Так що про помилки мимоволі не йдеться, ідеться про дві діаметрально протилежні позиції. І тут я залишаюся вірним одній: Мазепа був одним із найвидатніших державних діячів нашої минувшини, який поступився в поєдинку із сильнішим, підступнішим суперником.
– Що Вас найбільше вразило в Мазепі й Мамаєві? Які біографічні й подієві перипетії?
– Пишучи роман про Івана Мазепу, я ставив перед собою два основні завдання – створити повнокровний образ реальної людини, яка діяла у конкретних умовах другої половини ХVІІ століття та на самому початку ХVІІІ, не погрішивши перед правдою факту, відстояти свою громадянську позицію, оскільки образ гетьмана донині викликає суперечки. Для цього треба було засісти за вивчення документальних та художніх джерел і лише вряди-годи кликати на підпомогу фантазію. Кредо Мазепи – як і моє, авторське – конденсується в таких рядках:
Якщо ж узявсь державний хрест нести, то будеш лиш тоді з добром у згоді, коли в тобі народ – не ти в народі, коли не він тобі – для нього ти.
Щодо Мамая, то це цілком легендарний образ українського народу, його несмертний дух, який може перелинути у сиві віки і сьогодення, для якого не існують кордони. Для розуміння Мамая, його ролі в українській долі, характерними є рядки:
Ти подумай: народ наш тому лише вічний, що Мамай оживля його знову і знов.
На жаль, дух козака Мамая, як і його образи іконописні, потьмяніли в народній пам'яті під тиском різних об’єктивних чинників, і нагадати про нашу народну душу ще раз було не зайвим. Як це мені вдалося зробити, судити читачам.
– Чи можна сподіватися, що Ви вийдете на щасливу сімку, тобто, створите сьомий історичний роман у віршах? Про що і про кого він буде?
– Задумів багато, бо надто рясно народило темних плям у нашій славній і трагічній історії. Але для того, щоб написати щось іще широкоформатне, потрібні ще й фізичні сили, а воно ж, як казали мудрі попередники, вже не літо. Якщо дасть Господь снагу, спробую ще піти в добровільне вигнання від реального світу. Тим більше, що у ньому ой як незатишно.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
