Новий роман "Найдовша ніч Президента" Володимира Яворівського, голови Національної спілки письменників України й народного депутата (фракція "БЮТ-"Батьківщина"), спонукав до зустрічі з ним.
Твір невеликий – всього 90 сторінок. В ньому чітко проглядаються образи Віктора Ющенка, Юлії Тимошенко, Віктора Януковича, а також відомі персони політичного бомонду країни, але роман є художнім, а не документальним чи публіцистичним твором.
Письменник у передмові попереджує: "Я знаю, що вам хочеться впізнаванності. Одначе застерігаю: все тут вигадано. Документальний тільки факт президентських виборів". Яворівський не бажає давати юридичних підстав притягати його до відповідальності.
А ще письменник зазначає, що в українській літературі є сільська, інтелігентська проза. А от прози політичної про вищі ешелони влади нема. Змалювавши "Найдовшу ніч Президента", Яворівський розкриває таємниці боротьби за владу в сучасній Україні.
– Володимире Олександровичу, що спонукало написати цей роман?
– За політичним гармидером я відчув, що Україна переживає неймовірно трагічний момент: після президентських виборів почав радикально мінятися курс із розбудови держави на її демонтаж, із утвердження національних інтересів на їхню здачу. Як письменник я не міг обійти цю ситуації, механізм змін. Мені стала цікавою психологія ще-Президента, я захотів зазирнути у його мотивації, щоб розкрити для людей, яку ми маємо владу. Я, власне, спробував пояснити, чому Україна вже двадцять років борсається в болоті. Хоча, здавалося б, після Майдану ми мали колосальний шанс, адже ніхто ще з Президентів (в романі його звуть Павло) не приходив до влади як мій герой. Кравчук прийшов партократичним шляхом, Кучма як червоний директор-технократ, коли одна номенклатурна сила ламала другу. Павла ж возніс народ, посадив на трон.
В нашій літературі не бажано було зображувати негативні образи будівників комунізму, особливо керуючої ланки, ну хіба що замахувалися на голову колгоспу, іноді на секретаря райкому партії, і то не першого. Вищі ешелони влади й досі у нас абсолютно не досліджені: ті, хто керує не колгоспом, а народом, державою. Що це за люди? Яка їхня психологія?
Віддавши двадцять років українській політиці, знаючи зсередини багато речей, не написати про це я просто не міг.
Твір має дві сюжетні лінії. У першій діючий Президент вважає, що він дуже багато зробив для свого народу і в очікуванні результатів виборів навіть не сумнівається, що його обов'язково переоберуть на другий термін. В романі немає Юлії Тимошенко, зате є героїня, яку звати Яна. Ще чинний Президент називає її Янакондою або «Янкі, гоу хоум!». Другий претендент-конкурент має прізвисько Алігатор. Яна і Алігатор дуже різні люди, отже, дві різні долі вибиратиме Україна.
Основні події відбуваються в кабінеті Президента, він ще ніби керує. Ясна річ, це не суто модель Ющенка, я не міг прив’язатися тільки до нього. Є ще багато інших рис і речей, адже я хотів людям розповісти про нашу вищу владу: що це за люди, які вони. Ніби патріоти, але в останній момент, програвши вибори, поводяться, як мародери, гарячково комбінують: що треба ще прихопити, які посади вирвати і таке інше.
Фактично, відбувається здача України Павлом, він переходить на бік Алігатора, добре розуміючи, що це людина антиукраїнська, яка нічого доброго на цю землю не принесе.
У другій сюжетній лінії роману йдеться про події юності Президента, коли в нього закохалася сільська дівчинка-школярка і згодом народила від нього дитину. Через деякий час хлопець забув про дівчинку, раз і назавжди. Життя Настуні не склалося, вона працює завклубом у селі, десь кладе ключ від клубу і три роки не знає, де він лежить, бо там вже нічого робити. Її чоловіка незаконно садять до тюряги, і Настуня вирішує, що поїде до Президента, котрий може одним розчерком пера звільнити його («Йому легше помилувати мого Антося, ніж мені зібрати репетицію жіночого хору»). Їде до Києва, живе на вокзалі, намагається потрапити до Президента, щоб сказати йому: «Зробіть це, пане Президенте, як вашій колишній сусідці в селі». Один з міліціонерів каже, що так вона з ним не зустрінеться, треба стояти біля президентської брами з букетом квітів, а на грудях повісити картонку з назвою села. Пролітає ця машина повз, Настуня кидає квіти, але охорона їй заламує руки, фактично арештовує.
Чим роман закінчується? Ще-Президенту дуже цікаво дізнатися, як проголосувало його село? Врешті телефонують-повідомляють: «Лише один голос». За нього проголосувала Настуня.
Я думаю, що роман викличе резонанс, а також певні пристрасті.
– А неприємності? Чи є вже перші ознаки цього?
– Зізнаюся в такій деталі. З Михайлом Косівим ми обмінювалися думками у Комітеті з питань культури і духовності. Павло Мовчан каже: «Слухай, у тебе роман вийшов, подаруй мені». Я дістаю і підписую. Тут Петро Ющенко, тобто брат Віктора Андрійовича, подає голос: «А мені». Відповідаю: «Це мій останній примірник, у мене більше немає».
Якщо без гумору, у мене немає інформації, чи читали його у вищих ешелонах, зокрема екс-президенти, Президент. Тим паче, що роман на публічній сцені перебуває трішки більше тижня. Інтуїтивне відчуття мені підказує, що роман читають поки що на другому рівні. Адже навряд чи діючий Президент сам ходить в книгарню. Йому хтось має принести, покласти на стіл, пояснити. Очевидно, це стосується Кучми, Кравчука, Ющенка. Роман страшенно молодий, у достатній кількості його ще немає в продажу, він тільки починає шлях до читачів.
Я не переконаний, що матиму якісь величезні неприємності через цей роман, не думаю, що влада буде примітивною в цьому плані. Розумні люди підкажуть, що тягати Яворівського по судах, дурня, я все зробив, щоб себе убезпечити. Та й ніхто не захоче сам вискочити з конопель і сказати: «Це про мене». Бо позитиву там дуже мало.
Неприємності можуть бути пізніше, вони чинитимуться вже не в лоб (ті ж суди), скажімо, активніше воюватимуть проти Національної Спілки письменників України, що і нині робиться педантично, й робилося, до речі, за Кучми, і навіть за Ющенка (тоді я написав йому відкритого листа). За Ющенка були серйозні нальоти на Спілку, але ініціював не він, не хочу брати гріха на душу, Балога організовував численні перевірки, щоб не давати Спілці спокійно жити. Щось подібне, очевидно, буде і тепер, тим паче, що мій заступник Василь Шкляр відмовився від Шевченківської премії, висунувши владі умову щодо Табачника. А тут Яворівський критично написав про вищі ешелони влади, про те, що шукати в ній якусь високу мораль безглуздо. Щоправда не можна говорити про якусь чисту мораль влади взагалі, тому що влада є влада, її завжди хочеться більше, ніж дозволено. Але в демократичних суспільствах є певні противаги: як тільки владоможець наступає на червону лінію, відразу реагує суспільство. У нас суспільство не реагує. Через те не думаю, що у мене будуть якісь великі неприємності. Та хотілось б мати побільше небайдужих читачів.
– Український письменник мимохіть мусить бути трибуном і проповідником. От і Ви написали твір-попередження. На чому ключовому передусім акцентуєте?
– У нас, дійсно, склалася така традиція, що письменник має бути просвітником-проповідником. Це закономірно для нації бездержавної, яка триста п’ятдесят років була під колонізаторським пресом. У народу атрофовано інстинкт швидкого самозахисту, українці його майже не мають. Він появляється тоді, коли збирається велика кількість людей, отоді відбувається переборення страху, бо людина розуміє: я не самотня. А сам на собі кожен думає: я вийду протестувати, мене завтра репресують. Це вже в нашій генетичній пам’яті, тягнеться від дідів-прадідів, наші батьки попереджали: «Дивися, нічого про Україну не ляпай, тому що страшна халепа з тобою станеться». Мої неграмотні батьки-селяни (Царство їм Небесне) весь час мене застерігали. Бачили б вони, в яку політику я вліз… не витримали б, напевно…
Так складалося, що письменник в Україні більше, ніж письменник, він мусить бути дзвоном правди і боротьби. Хіба Тарас Шевченко лишень український поет? Порівняймо з Пушкіним. Геніальний російський поет оспівував державу Росію, часто писав весело й безтурботно: «Мороз і сонце, день чудесный, проснись скорее друг прелестный…».
– Дозволяв собі естетствувати…
– Авжеж. Писав бешкетливі листи, іноді йорничав навіть із царем, потім писав йому покаянні епістоли. Міг собі дозволити епіграму на монарха, але дуже м’яку і обережну. Він був великим поетом, але лишень поетом.
А Шевченко творив тоді, коли було вибито з рук українців шаблю, Січ розігнали, відбувалася цілковита окупація України, заборонялась мова, націю розтоптали... Єдине, що залишилося, наше слово. І народ народжує Шевченка в надрах своєї генетичної кореневої системи, причому з рабів-кріпаків вилучає, а Тарас бере рідне слово.
Вільний від народження Гоголь теж геніальний письменник, але він пішов на певні компроміси, хотів бути популярним у Росії, хоч любив Україну, написав лист про «Наш Київ…» тощо, навіть намагався написати про українську історію. Потім у нього це все одійшло, проминув творчий період «малоросійської» тематики – «Тарас Бульба», «Вечори на хуторі поблизу Диканьки»…
А Тарас не відійшов від цього, як і Леся Українка, Франко. Талановиті письменники були й політиками (скажімо, Франкова стаття про «до чого доведе соціалізм» була абсолютно пророча).
В наш час Олесь Гончар вирізнявся проукраїнською позицією. А Вінграновський, Тютюнник, Стус, Симоненко…
Ми з вами спілкуємося у Спілці письменників, де народилися Народний рух України й перше Товариство української мови. Під час Помаранчевої революції тут на диванах, столах і підлозі спали студенти, біля батарей сушили шкарпетки й взуття.
Та однозначно зауважу: письменник має писати, а не займатися політикою, це не нормально. Політик має закінчувати курс навчання з політичних наук, щоб професійно робити свою справу.
Роздвоюватися – неймовірно складно. Але у нас не було іншого виходу. Досі б у Верховній Раді заправляли комсомольські і партійні секретарі. Я не кажу, що ми досягли чогось переломного, але принаймні певний спротив чинимо і впровадимо позитив. Подивіться, нині у Верховній Раді сім членів Національної Спілки письменників, жодна творча Спілка немає там свого представника. Природно, що письменники завжди беруть на себе і політичний тягар. І є також природним, що я написав цей роман, хоча чималі творчі побоювання-перестороги були. Колишні президенти написали спогади, Іван Плющ вимережив. У цих спогадах переважно егоцентричні речі, люди розповідають про себе, вони дуже обережні, не чіпають когось зі свого середовища, через те, даруйте, правди там мало. Тож мені захотілося написати саме художній твір, гранично відвертий і чесний. У моєму мозку, серці є політичні шрами, я добре знаю владоможну кухню зблизька, знаю нинішнього Президента, краще його попередників, спілкувався з ними, бував в якихось компаніях. Цей досвід є цінним, ніхто інший з моїх колег, мабуть, цього тексту не міг написати. Я використав своє знання, але повторюю: був тільки письменником. У підсвідомості, може, й озивався політик, і все ж я писав критичний роман.
– Не сатиричний?
– Ні, бо сатира – це певне перебільшення, інший жанр. А це критичний злий роман, так би я сказав. Не злий на людство, а злий на тих вождів, які беруться за справу, не вміючи вправно довести її до кінця, не вміючи керувати Україну, яка дуже хоче виборсатися з болота.
– А як Ви гадаєте, чи цікавий і зрозумілий буде Ваш роман іноземцям, які не знають наших підкилимних реалій? Чи буде він цікавий нашим нащадкам, які забудуть Ющенка, Тимошенко, Януковича?
– Звісно, я намагався вийти на певний рівень типізації, узагальнень. Прагнув не замикатися на конкретному прообразі, мовляв, був такий Ющенко і це про нього роман. Роман не про Ющенка, хоча він неймовірно типовий в ряду українських гетьманів, які згодом зраджували і здавали національні інтереси. Навіть Богдан Хмельницький схибив, хоча мав такі переможні битви, підняв націю, поставив її, так би мовити, на диби, тріумфально увійшов до Києва – але перед цим треба було проголошувати державу! Та все закінчилося Переяславською радою. Україна так тоді і залишилась (хоч би як ми сьогодні не напинались) козацькою військовою державою. Її треба було проголошувати цивільною, робити цивільну владу, – і Україна пішла б, пішла. А вийшло що? Зруйнували силу, на якій непроголошена держава трималась. І все, після того повна окупація, перекинчики й яничари переметнулися на бік Росії, все було зроблено грамотно: їм почали давати землі, тож національні інтереси вони поклали у скриню з грошами.
Ще-Президент виявився нетямущим, не здатним, при тому егоцентричним, помисливим, неймовірно амбітним. Страждаючи на нарцисизм, він постійно переслідує з висоти свого становища жінку-конкурентку, котра колись відмовилась з ним переспати. Він кожного критикує: той не зробив того, цей – сього. Навіть Богородиця-Покрова не витримує, каже: «А що ти зробив? Обіцяв народові різкі рішення, радикальні заходи. Заповнити тюрми злодіями. Взяти під контроль скоробагатьків. Припинити політичні сварки між своїми, патріотами. Зробити одну помісну церкву в Україні. Офіційно позначити кордони держави. Зробити військо професійним, щоб знову не виходили під Крути юні ліцеїсти і поети. Вступити до Європейського товариства». А в результаті почав копати яму для Янаконди і сам в неї попав.
Роман проти українського самоїдства на найвищих щаблях, а не двох пересварених кумів, сватів чи сусідів, які за межу б’ються і бажають одне одному: хай корова здохне, хата згорить… Ще-Президент, фактично патріотична людина, програвши вибори, йде на поклон до промосковського Алігатора, щоб нашкодити Янаконді: «аби тільки не вона, тільки не вона». Самоїдство доведено до колосального, страшного, трагічного абсурду. Це перша спроба подивитися через мікроскоп на владу, яка вважає, що вище неї тільки Господь Бог. Через та я і ввів образ Покрови, яка каже: «Ми із Сином одвертаємося від українського люду. Чи надовго? Залежить від вас».
– Не абстрагуючись від роману, запитаю: чи ув’язнять Юлію Тимошенко і до яких наслідків це може призвести?
– Неймовірно складне питання. Можна було б щось передбачати, коли б влада була передбачувана. Мені видається, що відповісти конкретніше на це запитання я зможу через кілька днів. Відомо, що адвокат Сергій Власенко поїхав до США, де працюють дві найкращі у світі юридичні фірми, одну з них очолював теперішній генеральний прокурор Америки, можемо уявити авторитет цієї фірми. Вони проаналізують україно-російські газові угоди безстрашно, без будь-яких сентиментів і упередженості. Весь світ зрозуміє, що це чисто політична справа, якщо ці фірми доведуть, що ніякого складу злочину немає в діях Тимошенко, що ніяких збитків держава не понесла. Піднялася ціна на газ на світовому ринку. Це ж не збитки. Збитки виникають тоді, коли свідомо робляться якісь лукаві речі або провадиться невміле керівництво. Інша річ, коли ринкова ціна йде вгору, тоді закладаються нові кошти у бюджет тощо. Через те, мені видається, що її не посадять, побояться. Але у них є колосальна спокуса: дати умовно 2-3 роки. Для чого? Щоб виключити Тимошенко з виборчого процесу. Правда, я не хотів би бути однозначним щодо фатальних наслідків, хоча багато хто каже: «Ну як же без Юлі…». Вона буде фактично вільною людиною (без підписки про невиїзд тощо), зможе їздити Україною і навіть в такій ролі багато зробить. Команда ж то є, вона очищена від сміття-перекинчиків, нині 70-90 народних депутатів згуртовані, їх щоденно викликають до суду на допити, особливо бізнесменів. Але всі тримаються. Сміття до команди вже не прийматимемо, тож як версію висловлю, що через монолітність і чистоту БЮТ зможе набрати навіть 226 голосів. Хоча все залежатиме від того, який виборчий закон буде. А він, певно, буде поганий, бо регіонали навмисно у змішану систему нас затягують, тому що їхні олігархи куплять мажоритарні округи.
Повертаюся до вашого запитання. Є дві версії, на жодну пристати не можу. Вірогідно, вони все-таки злякаються ув’язнювати Тимошенко, адже у Ахметова та інших олігархів писки у пір’ячку: гроші за кордоном, про їхні рахунки всі знають, передусім США і Швейцарія. Такої гострої реакції із Заходу, як нині, ще не було, і вона може посилитися, бо Юлія Тимошенко не з вулиці, вона лідер опозиції, прем’єр-міністр уряду, перевела Україну через мінне поле страшної кризи. Нема за нею чогось такого. Я не кажу, що вона свята, були помилки, найбільша її помилка – намагання об’єднатися із регіонами, ми, члени блоку, тоді категорично виступили проти. Врешті Янукович проголосив, що на це не піде.
Отже, помилки у неї були політичні, але звинувачувати її в корупції, в крадіжках смішно, аргументи не тримаються купи. Зате Партія регіонів списала 24 мільярди гривень олігархам – їхню заборгованість по газу, тобто приватним особам з державного бюджету виділена величезна сума, достатня, щоб пенсіонерам додати третину до пенсій. А як ставитися до інформації, що Азаров переказує гроші на свого сина, власника будівельної компанію, що Клюєв бере кошти для свого бізнесу? А Тимошенко звинуватили в тому, що вона машини швидкої допомоги купила для села. Я вручав ці сертифікати в Кіровоградській області, люди, даруйте, хотіли руку за це цілувати…
– Ви казали, що Україна перебуває у психологічній ямі, а я пригадую героя Миронова з фільму «Діамантова рука», який кричав: «Всьо пропало!». Які сподівання живлять Вас як літератора, політика, людину, якщо покласти руку на серце і відкинути риторику, в якій ми всі зав’язли?
– Я сподіваюся, що Покрова відвернулася від нас ненадовго. Але це те ж риторика, скажете ви і матимете на це всі підстави. Ми не завжди об’єктивно оцінюємо ситуацію, і я в тому числі, та був час пропустити свій розум і серце через безкомпромісні висновки. Роман справді злий, жорсткий і навіть жорстокий. В моїй творчості нічого подібного не було, може, таким є «Вічні Кортелісі», але там йшлося про війну, то зовсім інша тема, а тут мирний час, який нас перемолов і профільтрував. Я вірю в те, що після Помаранчевої революції ми вже інші. Люди мали пережити колосальне розчарування. І у мене таке відчуття, що вони його таки пережили. Хоча ще раз помилились на останніх виборах. Нині із соціальних опитувань випливає, що вже майже сімдесят відсотків людей готові до дій, причому активних, проти влади. Перед Майданом ця цифра була жалюгідною.
Ющенко завинив у тому, що погасив грандіозний підйом, який був у людей, хоча довіра до нього була колосальна, він міг за одну-три ночі, умовно кажучи, видати необхідні укази, зокрема перейменувати всі вулиці і міста, чиї назви тягнуть нас назад (Орджонікідзе, Дніпродзержинськ…). Пам’ятники Леніну як стояли, так і стоять у всіх районних центрах. Виходить, що для людей образ влади абсолютно не міняється. У нас є взірець Грузії. Завдяки рішучим діям грузини швидко пішли вперед, швидко піднялися. А ми зависли.
І все ж після розчарування народ прийшов до тями. Українська душа починає потихеньку підігріватися. Ми не маємо морального права знову розчаровуватися. Необхідно чітко розуміти, що до чого. Я недавно був на Луганщині, Донеччині, в Одесі, тобто в тих містах, які шалено підтримували регіоналів. В Луганську на ринку навіть розіграв мізансцену: одягнув кепочку, начепив темні окуляри, перейшов на суржиковану російську мову, почав з жінками торгуватися, гомоніти. А вони миттю зіскочили на тему кепського життя, зарепетували: «Які ми дурні, що за «регіони» голосували!». Я навмисно сказав: «Та дайте їм час, вони лишень півтора роки заправляють. Дайте їм років десять. Побачите, все буде харашо». «Какіє десять лєт! – здійнявся галас. – Чтоб ми загнулісь! Нє дай Бог! ”. Я ледве втік з того базару.
Отже, ми не маємо права вчергове зневіритися (а політики зневірити). Я тільки хочу, щоб зміни відбулися цивілізовано. Розумію, що теперішні владці самі не підуть, хоч би там як Захід не тиснув. Очевидно, має здійнятися протестна хвиля. Вона в Україні сколихується стихійно. Дехто каже: «Якісь штаби мають готувати…». Щось, може, і треба робити, та українці у відповідальні моменти своєї історії демонструють колосальну самоорганізацію, це довели Майдан і грудень 1991-го. Пригадаймо, на зламі дев’яностих проводили опитування: «Чи хочете ви, щоб Україна підписала союзний договір?”. Більшість за нього проголосувала. Але буквально через рік з хвостиком пройшов референдум: «Чи ви за незалежну українську державу?» Дев’яносто два відсотки людей сказали «Так»! Ми повинні ці речі не забувати. Українці мають позитивну рису – вміють організовано мобілізуватися. На Майдані в наметовому містечку вже через два-три дні у кожної групи винаходилися лідери. Ніколи не забуду таке. Коли я відповідав за Банкову вулицю як депутат, мені треба було поміняти хлопців, котрі відстояли ніч перед омоновцями з щитами, – забрати їх у Спілку письменників, щоб вони погрілися і перекусили. Кажу їм: «За хвилин десять я приведу зміну». А вони дивляться на мене, сині від холоду, благенько одягнуті, і говорять: «Нас міняти не треба, ми тут готові замерзнути, ви тих поміняйте», – і показують на Кучмин палац.
Ми часто недооцінюємо настрій народу, непокора й гнів дійдуть до точки кипіння. Тут вкрай важливо не дати можливості провокаторам наробити дурниць.
– Що може статися у суспільстві?
– Думаю, всеукраїнський страйк з конкретними вимогами, як це роблять французи чи іспанці. Не треба всім їхати до Києва, тут вистачить киян і жителів Київської області. Хай мене ніхто не ловить за язик, що я до чогось закликаю, Конституція дає право кожному громадянину, якщо він незадоволений владою, якось впливати на неї. Іншого впливу на цю владу ми не маємо. Українці п’ять років задухи не витримають, я вірю, що ми обов’язково піднімемося,
В Україні все буде добре, якби в це не вірив, політикою і творчістю не займався би.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
