Про Михайла Слабошпицького в Україні та діаспорах не знає, мабуть, хіба що надто лінивий. Це видатний – поліфонічний, унікальний – трудівник української літератури, котрий єднає творців і читачів. Ним відкриті і охарактеризовані сотні імен. Повз Слабошпицького не проходять великі літературні події, явища, катастрофи, нові надії.
Сам він – також (а може, передусім) відомий прозаїк. Автор майже трьох десятків різножанрових книжок. Серед них – казки, оповідання й повісті для дітей, літературні портрети Василя Земляка, Павла Загребельного, Романа Іваничука, документалістика й публіцистика, романи-есе, романи-колажі, біографічна проза.
М. Слабошпицький – виконавчий директор Ліги українських меценатів, один із засновників Міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика та керівник видавництва «Ярославів Вал». Активно займається громадською діяльністю.
Обсяги щоденно виконуваної ним роботи (він ще ведучий авторських радіопередач, мандрівник-популяризатор української літератури), дають підстави думати, що енергійно-молодий Слабошпицький має моторних клонів-роботяг. Утім, зустрілися ми з ним напередодні його 65-річчя. Тож, тепер навздогін, вітаємо всюдисущого Михайла Федотовича з черговим ювілеєм!
– Михайле Федотовичу, які почуття викликає у Вас власний день народження і до чого спонукає ювілейна дата?
– Особливого оптимізму не викликає: бо час спливає, а ти розумієш, що основне у житті відбулося. Це у 10–12 років вітання тішать. Гріє суто особисте: діти здорові, онуки ростуть, ще якісь книжки написав. Як і кожен, вважаю, що створив менше, ніж хотів, і менше, ніж міг, оскільки людина планує, а життя вносить поправки. Тепер умовляю себе бути ощадливішим на час, щоб встигнути написати хоча б головне з того, що замислив. А задумано ще дванадцять романів, і я з жахом думаю, що мені 65 років, а для створення кожного твору потрібна велика підготовча робота.
Гріє стимул, що маю ще написати казки для внуків. Інакше вони не визнають мене за повноцінного письменника...
– Вас можна назвати якщо не «людиною-оркестром», то, у всякому разі, особою з кількома яскраво вираженими іпостасями: письменник, видавець, критик, журналіст, ведучий радіопрограм, а ще ж Ви – незмінний «деміург» і «мотор» конкурсу імені Петра Яцика. Тож у якому порядку за ступенем важливості Ви б розмістили ці іпостасі?
– У мене є добрий знайомець у Канаді Юрій Ємець (разом з покійним Петром Яциком засновував Лігу українських меценатів). Чоловік абсолютно унікальний. Він і поет (англомовний), і бізнесмен, і культурний діяч (очолює цілу низку товариств, починаючи з Шекспірівського й закінчуючи Жокейним...). Коли я його запитав про творчість, маючи на увазі, звичайно ж, поезію, він відповів: «Для мене все творчість, бізнес – принаймні для мене – не менша творчість, аніж література».
Поспостерігавши за такими постатями, як Петро Яцик, Володимир Загорій, Костянтин Темертей і вже згадуваний Юрій Ємець, розумію: ми помиляємося, коли уявляємо, що творять лише письменники, художники чи музиканти. Зрештою, про це я писав у своїй книжці «Українець, який відмовився бути бідним»! Я, мабуть, надто допитлива людина, бо не можу зосереджуватися й замикатися на чомусь одному. Звичайно ж, маю немало амбітних літературних планів. А воднораз хочу й надалі говорити у своїх радіопередачах про важливі українські книжки – у цьому є велика потреба, бо наша книжка не має ні належної промоції, ні якоїсь підтримки громадськості. А в постколоніальній ситуації, в умовах неповноцінного функціонування української мови вижити їй неймовірно важко. Ще раз звернімо увагу на наклади наших книжок – цифри майже гомеопатичні. Конкурс імені Яцика також – хай і не прямо – пов'язаний із боротьбою за українську книжку. Буде мова, буде читач, буде наша книжка. І ніхто мені не заперечить у тому, що все на світі можна робити творчо і нетворчо. Я намагаюся проводити цей мовний марафон творчо. Не в стилі традиційних і трафаретних олімпіад. Ми з Яциком задумували такий патріотичний турнір, у якому справді домінуватиме креатив.
– Нині говорять не тільки про феномен Слабошпицького, а й про феномен видавництва «Ярославів Вал», яке стало в Україні флагманом. Якої планки хочете досягти? Про яку мрієте перспективу?)
– Мені мріється ширше. Наша держава має нарешті зрозуміти, що вона квазідержава, оскільки немає державної ідеології, вона не опікується культурою і українською книжкою. Тому ми – група дурних романтиків, бо сьогодні видання книжок – благодійність. Ми намагаємося зробити те, що не робить держава. Сподіваємося, її зверхники стануть розумними як Путін, Медведєв, завдяки яким у Росії книжковий ренесанс. Притому там не було постколоніальної ситуації.
Вважаю, що ми можемо чогось досягти тільки тоді, коли у держави зміниться погляд на видавництва і письменників. Ентузіасти нічого не залагодять, оскільки потоптано духовні цінності, зокрема книгу, як одну з найвищих вершин в ієрархії вартостей суспільства. Ми втратили в роки виживання читаючу публіку, книжки купують дуже мало. Держава не заохочує. Коли ми слухаємо нардепів, віце-прем'єрів, то бачимо, що ці люди не очитані. Суспільство розуміє: нема сенсу на них рівнятися, він все одно буде віце-прем'єром, народним депутатом, навіть якщо не всі букви знає.
Отже, мої надії спрямовані на те, що владоможці порозумнішають, і тоді «Ярославів Вал» й інші хороші видавництва зможуть допомогти державі, українській людині. А поки що борсаємося, мені навіть не хочеться форсувати оптимізм.
Ми видаємо розумні книжки, які мали б виходити завдяки державній програмі, бо вони – збиткові, це не гороскопи і не попсове штиво. Вони важливі для культури, літератури, вивчення історії, але не матимуть швидкої реалізації. Є чимало псевдорозумників, які кажуть: «Якщо не беруть, то й не треба видавати». Треба видавати, треба! Кажуть ті, для кого останньою прочитаною книжкою був буквар або кулінарні рецепти. Є книжки, які мають обов'язково стояти в бібліотеці, це бігуни на довгі дистанції. Сьогодні до них не звернулися, бо не доросли, завтра доростуть і прочитають.
В інших країнах думають інакше, аніж у нас, тому вони благополучніші й успішніші. Нині у світі кожна сьома чи восьма книжка, включаючи Китай, Британію, Америку, російська! Чому? Повторю: ренесанс. Ми з заздрістю позираємо на сусіднє господарство, хоч говоримо, Росія така й перетака. Мабуть, така й перетака, але в Росії книжка на почесному місці, це успішний бізнес, бо захищений державною політикою. Коли був ювілей Шолохова, Путін поїхав у станицю Вешенську, цим підкреслив значення письменника і літератури. Коли перша особа держави зустрічається і радиться з Солженіциним (нині покійним), це говорить про значимість подвижника-світоча. Якщо президент чи прем'єр відкриває книжковий ярмарок, це також сигналізує суспільству про важливість справи. Цього бажаю нашим державцям. Ви бачили коли-небудь на фотографіях, на телеекрані, щоб хтось з наших достойників був із книжкою в руках? А Міттеран прочитував кожен роман, який виборював Гонкурівську премію, і давав інтерв'ю з цього приводу. Він не був літературознавцем, віце-прем'єром з гуманітарних питань, він просто вважав, що президент держави має бути культурною людиною.
Не скажу, що я тотальний песиміст, я обережний оптиміст. Мої сподівання на молодші покоління – політиків, гуманітаріїв, науковців... Хай вони прагматичні, але читають якісь необхідні для себе книжки. Думаю, що інтелектуальну і духовну планку в суспільстві вони піднімуть все одно.
– Як би Ви в цілому, бодай коротко схарактеризували сучасний стан нашої літератури, або так: що, на Вашу думку, найбільше заважає-загрожує теперішньому літпроцесові?
– Дуже дивно, що за умов духовної кризи нашого суспільства, в час торжества всепродажності й брехні, посеред економічної руїни, ми маємо таку літературу! Очевидно, це якась метафізична захисна сила суспільства в цьому виявляє себе. Літпроцесові все заважає і водночас ніщо не заважає. Як і з якої позиції на те подивитися. Думаю, це зрозуміло, без докладного розшифрування.
– Ви збираєте докупи українців в Україні і за кордоном. Що спонукає Вас це робити? Якими «технологіями» Ви користуєтеся?
– Є ментальна хвороба українців: вони не люблять своїх визначних людей, доки ті живі. Українці люблять мертвих, шанують могили. Візьмімо будь-кого з видатних наших людей: скільки їх померло від голоду, в невідомості, скількох затоптували, закидали болотом брехні... Це, Господи, від Івана Вишенського до В'ячеслава Чорновола, від Анатолія Свидницького, який під тином помер, до Євгена Чекаленка, котрий допомагав українцям, а помер у бідності (письменник й академік Сергій Єфремов з жахом і прикрістю писав: «Ця нація не варта цих великих людей»). Разом із тим Бог дає Україні стільки видатних людей! На наших теренах народилося багато лауреатів Нобелівської премії, здається, до двох десятків заоблікували. Ми є сучасниками дивовижних митців: художників Івана Марчука, Андрія Чебикіна, Сергія Якутовича, композиторів Євгена Станковича та Мирослава Скорика, письменника Івана Дзюби, недавно відійшов філософ Сергій Кримський... Це люди планетарного масштабу. Я певен, понесемо завзято вінки і на їхні могили (дай, Боже, живим здоров'я!), будемо кланятися, тоді оцінимо, наздоженемо, бо любимо мертвих.
Мені хочеться роздивитися і показати живих, тому я писав про Петра Яцика тоді, коли багато хто у діаспорі його затовкував, бо він ненавидів партії. Яцику дала визнання Україна, не діаспора. Я писав про Мар'яна Коця, видатного мецената (Царство йому Небесне). Взагалі писав про дивовижних українців на всіх континентах. Була б моя воля, я видавав би не просто енциклопедії про сучасників, а фоліанти «Велика українська людина» з художніми нарисами. Щоб нація знала – ось пантеон живих людей, ми повноцінні.
У нас народжуються видатні митці. Не народжуються, на жаль, свої Наполеони, Черчиллі, де Голлі, Маргарет Тетчери. Якийсь скромний митець за своїм інтелектуальним, духовним калібром значно більший, ніж політики першого ряду. Дивна диспропорція. У кожної нації є свої особливості.
Отак у Спарти було. Вона народжувала воїнів, але не народжувала поетів. І коли загинули всі полководці, Спарта звернулася до Афін: дайте військового начальника. Афіни прислали кривого, кульгавого поета. Спарта сприйняла це як образу. Та поет написав пісні-марші, і спартанці пішли з ними у бій, і так били ворога, що нарешті Спарта зрозуміла, що отримала дуже видатного полководця, який не мав уявлення про стратегію і тактику, але духовно підніс, налаштував, мотивував спартанців.
Так і у нас: народжуються поети, а з державними діячами негусто. Візьмімо навіть вождів доби Центральної Ради. Не були вони аж такі видатні, від Грушевського до Винниченка... Я це дедалі ліпше бачу, закінчуючи роман про Коцюбинського, котрого стає дедалі менше, бо збільшується панорама того часу. Вималювалися особистості Винниченка, Грушевського, Чекаленка, Ніковського, Грінченка... Тому неминуче все перейшло в оповідь про шляхи української людини в історії.
Все свідчить про те, що в розбудові держави у нас – колись і тепер – дуже багато спонтанного, імпровізаційного, експромтного, нема тактики і стратегії далекоглядної, тому і успіхи наші відповідно архіскромні.
– Є цікавий феномен: письменник на радіо. Сьогодні на різних програмах Українського радіо активно працюють Віктор Баранов, Іван Драч, Петро Осадчук, Микола Жулинський, Володимир Панченко, Михайло Наєнко, Всеволод Ткаченко. Та Ви маєте найбільше авторських передач.
Особливо вражає Ваша програма з Будинку звукозапису Українського радіо (Первомайського, 5-а). Вона стала справді резонансною і популярною в колах української громадськості. В залі я бачив письменників, представників ЗМІ, вчителів, студентів, пенсіонерів. Ведучий та його гості промовляють до зали, а передача йде в прямому ефірі і до студії телефонують з різних куточків України...
Михайле Федотовичу, назвіть усі свої програми.
– Щовівторка вранці на "Культурі" в прямому ефірі звучить "Прем’єра книги", де я інформую про найпомітніші книжкові новинки. Щосуботи під вечір на цьому ж каналі моя передача "Нобелівські лауреати". Тут назва говорить про її зміст. Я подаю сильветки письменників різних країн, улаврених найавторитетнішою премією світу. Щонеділі – також на "Культурі" – "Профіль". Це радіопортрети сучасних українських поетів, прозаїків, критиків, драматургів. Раз на два тижні, у п’ятницю, на першій програмі звучить "Екслібрис", присвячений найпомітнішим книжковим виданням. І ще – вже згадувана "Канал "Культура" представляє" зі студії Будинку звукозапису, яка відбувається раз або два на місяць.
– Хто були вашими гостями на вулиці Первомайського?
– В’ячеслав Брюховецький, Емма Андієвська, Віктор Баранов, Богдан Бенюк, Любов Голота, Леонід Горлач, Валерій Гужва, Григорій Гусейнов, Віктор Єрофеєв, Дмитро Іванов, Павло Мовчан, Микола Жулинський, Петро Перебийніс, Кость Москалець, Віктор Неборак, Наталя Сумська, Анатолій Хостікоєв, патріарх Філарет, Василь Шкляр, Володимир Яворівський, Іван Корсак, Володимир Берсенєв, Юрій Щербак…
– Отже, в передачі переважно письменники...
– Так. Вона й задумана саме як письменницька. А всі, хто бере у ній участь, говорить передовсім про Слово – чи то патріарх Філарет, чи актори. Про слово – першоелемент не тільки культури, а взагалі всього в бутті нації. У моїх планах передачі з композиторами Станковичем і Скориком, із художником Сергієм Якутовичем, окрім письменницьких зустрічей. І з ними знову говоритимемо саме про слово в системі культури. Підготувався до діалогу з Борисом Олійником. Перечитуючи його поетичний шеститомник, одразу ж упізнав усе те, чим ми так гаряче захоплювалися в шістдесяті й сімдесяті, а також із подивом побачив нові філософські грані його напозір ніби нескладної поезії. І ця простота оманлива – за нею постає той вищий пілотаж майстерності, коли цієї майстерності вже не видно. Вона себе не афішує і схована далеко в глибині. Планую також розмову з Юрієм Щербаком на основі його книжки “Україна в зоні турбулентності”, яка виходить в “Українському письменнику”. Я написав передмову до книги.
– У кількох ваших передачах ішлося про Івана Дзюбу. Це своєрідна данина літературній ієрархії?
– Можна відповісти й ствердно. У всіх сферах людської діяльності є своя ієрархія. І в літературі – теж. Ніхто нікому в тій ієрархії по знайомству місця не роздавав. Усе склалося в силу об’єктивних умов. Дзюба – це постать у нашій культурі особлива. Його цікаво читати, про нього цікаво говорити. Саме останніми роками Дзюба видав кілька надзвичайно важливих книжок. По-перше, тритомник вибраного, де представлено все розмаїття літературного процесу сучасності й минулих десятиріч. Мені дивно, що тритомник мовби пройшов стороною – щось про нього писалося, щось говорилося, але належного розголосу він таки не мав. По-друге, “Спогади і роздуми на фінішній прямій”. Тут є маса людей, про яких то захоплено, то з легкою іронією говорить Дзюба. Є виразні прикмети різних часів і політичної погоди. Є суто особисті сантименти автора, виразно відчутні з емоційного забарвлення оповіді. Є сторінки справді високохудожньої прози. Читаючи їх, думаєш: могло статися й так, що Дзюба пішов не в критику й літературознавство, а в прозу – і він був би добрим прозаїком.
Колекція його “дзюбізмів” нагадала мені Тютюнникові записи, де той призбирував отакі живі слова і вислови. По-третє, фундаментальна праця “Тарас Шевченко”, що підсумувала багатолітні шевченкознавчі студії (У Дзюби була ціла низка присвячених Шевченкові видань, а поміж них і не академічна, але також дуже важлива книжка діагноз “Шевченкофобія в Україні”). Усього цього, об’єднаного іменем Івана Дзюби, цілком вистачило б на кілька творчих біографій.
– Мені здається, критику, культурологію, літературознавства важко “демонструвати” на радіо. З прозою чи поезією простіше.
– Так. На радіо можна з коментарем переказати якісь сюжетні лінії , і вірші зацитувати. А ось із критикою доводиться обмежуватися називанням та стислим коментарем. І все ж більш-менш докладно в мене в передачах “пройшли” і тритомник Миколи Ільницького “На перехрестях віку”, і відомий двотомник та “З історії незакінченої війни” Юрія Шереха, і кілька книжок Тараса Салиги, Ярослава Поліщука, Володимира Брюггена, Євгена Барана, Петра Сороки, “Письмо з околиці” Анатолія Дністрового, «У задзеркаллі 1910-1930-х років» Ігоря Бондаря-Терещенка...
– Слухаючи Вас, бачу, скільки імен та авторів лишається поза увагою критики. Надзвичайна кількість їх ніде не згадується...
– І це книжки справді варті уваги. Про графоманію я не говорю. Спершу намагався висміювати все недолуге, але далі зрозумів – “шкода й праці”. Не варто марнувати час на нездале. Краще говорити про талант, про яскравість мистецьких індивідуальностей. Для цього найкраще підходить формат “Профілів”.
– А хто вже був у ваших «Профілях»?
– Павло Загребельний, Броніслав Грищук, Валерій Гужва, Анатолій Шевченко, Роман Іваничук, Анатолій Дімаров, Юрій Щербак, Ігор Качуровський, Володимир Базилевський, Григорій Гусейнов, Ніна Бічуя, Дмитро Іванов, Броніслав Грищук, Павло Вольвач, Павло Мовчан... Але це тільки ті, хто відразу згадався. Насправді їх було більше.
– Ви можете стверджувати, що ви не прив’язані до певної "обойми" авторів?
– Можу. Я – відкрита система. Мене цікавить усе талановите. Ніякої корпоративності в моїй роботі немає. Естетична вузькість, літературне сектантство починається там, де людина стверджує: "Я визнаю тільки ось такий творчий напрям чи таку мистецьку школу..." Одне слово, там, де є поділ на “своїх” і “чужих”. Буває, що автори виключають один одного, категорично заперечують саму мотивацію права існування один одного, а для мене вони можуть бути однаково цікаві, хоч один із них "архаїст", а другий "модерніст". Головне – талант.
Особливо хочеться говорити про книжки етапні, про книжки-події, книжки-вчинки. Такими книжками-вчинками були, наприклад, збірки публіцистики Степана Колесника, в яких він виступав оборонцем розтерзаного і розіп’ятого українського села. Чи "Жовтий князь" Василя Барки. До речі, у нас знають лише перший том роману. Лише щойно з’явився другий, писаний уже в дев'яності роки. Це – без перебільшення – головна книга Василя Барки. Або безпрецедентна в українській літературі практика творення "Господніх зерен" Григорія Гусейнова.
Гусейнов – один із тих авторів, на кому треба зупинитися докладніше. І не тільки тому, що йому було присвячено окрему передачу з циклу "Канал "Культура" представляє...", в якій, щоправда, здебільшого йшлося про феномен "Кур’єра Кривбасу", що його придумав і ось уже стільки років видає Григорій Гусейнов, не скаржачись на складні умови для існування часопису й не жебраючи. У "Прем'єрі книги" й "Екслібрісі" неоднораз ішлося про Гусейнові книжки, видані впродовж останніх літ. Дивовижно, що, почавши (ніби й не яскраво) "Незайманими снігами" та "Чашею ювеліра Карла Фаберже", він виріс в автора "Господніх зерен". Це, без будь-якого перебільшення, безпрецедентний для української літератури сюжет – творення впродовж чи не півтора десятиріччя художньо-документального полотна такого масштабу. Гусейнов оживив, здавалося б, зовсім мертвий, випалений політичними і соціальними катаклізмами та несамовитою спекою український степ, населив його людьми нашої історії – і степ озвався розлунням подій та живих голосів.
Мені пощастило кілька разів їздити з Григорієм Гусейновим по Кіровоград-щині. І мене безмежно подивувало: проїжджаючи те чи те село, він розповідав, хто й коли тут жив, що й коли відбувалося. В його особі справді маємо живу енциклопедію. Але – наголошую! – йдеться не тільки про величезний запас ідей, фактів, ідеться передовсім про рівень їх осмислення й художнього освоєння, що й дало безпрецедентний для нашої літератури епізод – появу "Господніх зерен".
Йшлося в моїх передачах і про інші книжки Гусейнова – збірку повістей "Піщаний брід і його околиці" ("Підкови в полі", "Скрипаля чути віддаля", "Питав я у степу...") та "малюнки з уяви" (таку жанрову дефініцію дав він цим творам" із двотомника "Тіні забутого парку") а також "Станційні пасторалі" (їхній жанр автор визначив як сповідь дитинства) – твір, у якому виразно відлунюється мистецький імператив Марселя Пруста з його жадобою воскресити минулий час, і це виразно позначилося на всій складній стилістиці "Станційних пасторалей".
– Відчуваю, що ви справді не байдужий до цього прозаїка...
– Так. І не приховую цього. Гусейнов у багатьох розуміннях може бути прикладом для багатьох. По-перше, створити вже згадуваний "Кур’єр Кривбасу" й утримувати його. Україна одержала просто зразковий літературний часопис у такий складний час, коли на грані загибелі перебувають найвідоміші наші журнали. По-друге, оцей принадний творчий прецедент, що його створив "Господніми зернами" Гусейнов, – сьогодні такі книжки, без будь-якого перебільшення кажу, для України буквально на вагу золота. Вони сприяють вихованню в українців національної та культурної повноцінності. Зрештою, я вже починаю повторюватися...
– Чи можете ви назвати однозначного фаворита з-поміж видань останнього часу?
– Можу. Це, звичайно, Василь Шкляр. Очевидно, сьогодні рекордсменом за кількістю згадувань і цитувань на радіо – та й не тільки на радіо – Василь Шкляр із його "Чорним Вороном”. Нагадаю, що цей роман став переможцем літературного конкурсу "Ярославів Вал", що його провела Ліга українських меценатів. Умовами конкурсу передбачалися тільки сюжети з історії України. Шкляр відтворив боротьбу отаманів Холодноярської республіки, яка – наголошує автор – була не так географічною територією, як територією духу. Я визначив для себе цей твір так: він про боротьбу українських самураїв. Японські самураї казали так: Японія капітулювала, але нас те не обходить. Ми ведемо свою особисту війну. Це цілком могли б повторити Шкляреві герої – справді напродив сильні і цільні особистості. Мені вже неоднораз довелося говорити про принципове значення цього роману для нашої літератури. Зрештою, не тільки для літератури, а й для історії та сучасного духовного життя. По-перше, він наголошує: УПА мала своєрідну прелюдію. Це Українська Повстанська армія двадцятих років. Це холодноярська війна. По-друге, наша література так полюбляє плаксиві тональності й скарги та нарікання. У Шкляра ж – жодного на те натяку. "Чорного Ворона" написано мовби за творчими імперативами поетів "Празької школи", які культивували образ сильної української людини. По-третє (і про це вже так багато сказано) Шклярів роман написано просто блискуче.
– Колись ви писали чимало статей про історичну прозу. Мені здається, що серед українських критиків ви були найактивнішим її читачем і популяризатором. Таким ви лишилися й сьогодні в своїх "радіожанрах". Ви цього не заперечуватимете?
– Ні. Тільки нині ми не маємо того творчого піднесення в історичній прозі, з яким вона вийшла на рубіж тисячоліть. Відійшов Павло Загребельний, зовсім замовкла /і вже давно Ніна Бічуя/, значно нижча активність Романа Іваничука й Івана Білика, не стало Василя Кожелянка з його “альтернативними” історіями. Добре, що з’явився тут “Чорний Ворон” Василя Шкляра, що сюди з певними застереженнями щодо “чистоти жанру” можна віднести кілька творів історичної фантастики Галини Пагутяк, для якої навіть перша її дивовижна повість “Діти” була, зважаючи на вік авторки, історичною темою. Можна назвати тільки одне нове ім’я, що засвітилося останнього десятиліття в історичної прозі. Це Іван Корсак.
Після книжки історико-популярних оповідей "Імена твої, Україно", в якій зустрічаємо сенсаційні факти з національної історії (я рекомендував би цей твір для обов'язкового читання в середній школі, але в добу міністра освіти Табачника це нереально), один по одному з’явилися його історичні романи "Гетьманич Орлик", "Тиха правда Модеста Левицького", "Капелан армії УНР", "Таємниця святого Арсенія", "Отаман Чайка", які вивели автора в лідери історичного роману. Особливо резонансною літературною подією стала поява "Отамана Чайки". Колись, читаючи есеї Івана Лисяка-Рудницького, я запланував собі написати роман про Міхала Чайковського, знаного ще як Отаман Чайка й Садик Паша, який прожив кілька життів. В одному з них він -гоноровий польський шляхтич, який бере активну участь у повстанні 1830-1831 році. В другому – творчо продуктивний прозаїк "української школи" в польській літературі. З-під його нестримного пера вийшли популярні в свій час "Козацькі повісті", роман "Гетьман України" (про Івана Виговського), його "Вернигора" належить до тих творів, які інспірували появу поеми "Гайдамаки" Тараса Шевченка, що стали літературною реакцією на "Вернигору". До речі, Шевченко дуже хотів, щоб Чайковський прочитав його "Гайдамаки", і через довірених людей передав йому свій твір. За свідченнями сучасників, Чайковським зачитувалися не менше, аніж популярним Юзефом Крашевським. Він був письменником у дусі Вальтера Скотта – його найперш цікавили не так конкретні постаті з історії, а вигадані персонажі, як писав Микола Рибак, "виідеалізовані ним особи отаманів або свавільних та відважних юнаків", у біографії яких неодмінно була Запорозька Січ. Чайковський разом із Крашевським підготували появу Генрика Сенкевича, який відсунув їх на значно скромніші місця в польській літературі. Третє життя Чайковського – в Туреччині, де він став організатором і керівником козацького війська. Чайковський, знаний тоді під іменами отамана Чайки і Мегмета Садик Паші, мріяв про незалежну Україну й незалежну Польщу. Все це – й не тільки це – цікаво описано в романі Івана Корсака, який одразу ж по своїй появі викликав голосний резонанс. Бувають твори просто приречені на популярність. Один із них – саме "Отаман Чайка".
– У ваших передачах поважне місце займає поезія.
– Так, неоднораз там зринало ім’я Ігоря Качуровського, якого можна назвати останнім неокласиком. Виступав він і в звичнішій для себе, за його словами, ролі перекладача, а також літературознавця, культоролога, медієвіста, теоретика літератури /"Променисті сильвети", "Генерика і архітектоніка"/. Була передача після появи шеститомника Бориса Олійника, який не загубив на дорогах десятиліть отого дорогоцінного для поета відчуття часу і точно відтворює його виклики та тривоги. Впродовж усіх цих років було кілька передач про Володимира Базилевського, одного з тих, хто визначає обличчя сучасної поезії. Йшлося і про книжки його критики, літературознавства і літературної публіцистики "Лук Одіссеїв" та "Холодний душ історії"… Були там і Василь Герасим’юк, і покійний Ігор Римарук, і Валерій Гужва, і Леонід Талалай, й Ірина Жиленко, і Дмитро Іванов, і Юрій Буряк, і Дмитро Кремінь, і Павло Вольвач, і Галина Турелик, і Віктор Неборак, і Теодозія Зарівна, і Галина Паламарчук, і Наталка Білоцерківець, і Софія Майданська і Михайло Каменюк, і Ольга Слоньовська, і Павло Гірник, Іван Андрусяк, Сергій Пантюк, Олена О’Лір, Тетяна Винник...
– Я чув у циклі ваших "Профілів" (це портрети сучасних письменників) цікаву передачу про Дмитра Іванова. Був його вечір і в циклі "Канал "Культура" представляє"...
– Так. У кількох передачах ішлося про книжку Іванова "Село в терновому вінку". Для мене було принципово важливо наголосити: це соціально відповідальна поезія. Сьогодні з таким апологетичним ентузіазмом пишуть про поезію як літературну гру, про поезію асоціальну, що може виникнути враження: поезія Іванова або ж Павла Гірника – безнадійний анахронізм, такий собі літературний рудимент. Тому не зайве було нагадати: поезія Іванова – це благотворна Шевченківська традиція, це благородний імператив відповідальності за все те, що діється з твоїм народом.
– Я був на вечорі Леоніда Горлача, коли в студії Будинку звукозапису презентувалися його історичні романи у віршах "Мамай" та "Мазепа".
– Погодьтеся, то була цікава розмова. Цікава передовсім тим, що її учасники аналізували стан і статус історичного роману в українській літературі. Саме віршованого історичного роману. Горлач – постать в українській поезії по-своєму унікальна. Він написав шість історичних романів у віршах. Цього не досяг ніхто за весь час існування нашого письменства. "Мамай" і "Мазепа" – поряд із найпершим романом "Ніч у Вишгороді" – найзначніші творчі досягнення автора.
– Книжок сьогодні виходить справді багато. Щоправда, тиражі мізерні. Яким творам чи авторам передовсім надаєте перевагу для "Прем’єри книги" й "Екслібріса"?
– За давньою звичкою (ще від часів, коли був завкритикою в "Літературній Україні") намагаюся стежити за всім, що виходить. Скажімо, як можна проґавити поетичні збірки "Вертоград" і "Вежа" Валерія Гужви, що, здається, саме нині "дійшов свого зросту і сили". Чи його романи "Стигма", "Привид Шекспіра", "Спроба жити"? Він став одним із найкращих стилістів нашої прози, яку годі й уявити без його урбаністичних творів, як і без творів дивовижно продуктивного Валерія Шевчука. Чи, скажімо, різножанрові книжки ще вчора не дуже знаного Петра Кралюка, який стає вельми примітною постаттю сучасного літпроцесу. Або Мирослава Дочинця, який своїм романом "Лис у винограднику" приєднався до лідерів нашої прози – його роман водночас і виразний соціальний діагноз, і гострий детективний сюжет, і блискуча стилістика. Або ж недооцінена в нас "Вербовая дощечка" Теодозії Зарівної – один із найкращих творів про відлуння УПА в українських долях, про те, що спільнить чи антагонізує людські покоління. Або як проминути "Слугу з Добромиля" Галини Пагутяк, яка, дебютувавши майже три десятиліття_тому повістю "Діти", постійно лишається тією письменницею, яку не читати – це просто поганий тон. Чи збірка прози "Ельза" досі незнаного мені Олега Солов'я. Сергій Грабар – один із небагатьох, хто успішно працює в жанрі філософської притчі. Його мала проза з недавньої книжки “Кава меланж” дає цікавий матеріал для роздумів про те, на чому тримається світ. Кілька років тому з’явилася зі своїми повістями Тетяна Малярчук – сьогодні одна із законодавиць літературної моди.
– Як ви вважаєте, ви маєте чи творите свій особистий літературний канон?
– Кожен із нас – підсумок свого естетичного досвіду. Так виходить мимоволі. Одні автори мені значно ближчі, другі байдужі, треті навіть можуть викликати негативні емоції. Але я намагаюся переступати через свої несприйняття тих чи тих, якщо бачу, що вони справді талановиті. Інша річ графомани – я про них просто мовчу. В перших передачах намагався поінформувати слухача, щоб остерігався цих книжок, але потім припинив цю війну з вітряками. Шкода дорогоцінного ефірного часу, краще використати його на популяризацію хороших книжок. До того ж у передачах немає якоїсь обов'язкової програми в характеристиці тієї чи тієї книжки. Це – не жанрова регламентація, це довільна програма з елементами постійної імпровізації на задану тему. Про одні книжки випадає говорити докладно, навіть аналізуючи життєву чи творчу біографію авторів, про інші можу тільки згадати, побіжно схарактеризувавши їх. Скажімо, говорячи про надзвичайно цікаві книжки Анни Білої "Футуризм", "Символізм" та "Сюрреалізм", я не маю змоги – та й це в радіопередачі геть недоречно, бо усний "жанр" має свою специфіку – розводитися про теоретичні особливості того чи того напряму в літературі. Значно важливіше ці книжки назвати й виокремити з загального потоку, щоб університетські викладачі, вчителі та літературознавці знали, що такі праці є і що це справді важливі дослідження. Як і "Пейзажі людини" чи "І ката, і героя він любив" Ярослава Поліщука. До речі, друга книжка – це справді сучасне прочитання Михайла Коцюбинського, очищення його творчого портрету від усіх ідеологічних гримів. У рамках радіопередач мені не випадало докладно аналізувати статті й літературознавчі розслідування з просто блискучої "Книжиці у семи розділах" Миколи Сулими. Таку книжку можна наводити як еталон своєрідної літературознавчої прози. Не зважаючи на те, що в ній зустрічаємо сотні назв та імен, скрізь маємо розслідування якоїсь таємниці чи містифікації. Подекуди все це вибудовано майже за законами детективного жанру.
І в "Прем’єрі книги", і в “Екслібрісі” докладно наскільки це можна в радіопередачі йшлося про дуже важливу для істориків літератури і літературознавців книжку Михайла Рудницького "Від Мирного до Хвильового". Але ця докладність була не про теоретичні постулати цього парадоксаліста й послідовного борця зі стеоретипами й трафаретами. Докладність була у висвітленні життєвої та творчої біографії Рудницького й у характеристиці часу, в який його книжка була заборонена. І принагідно висловлювалися якісь рефлексії з приводу цих текстів, які є відвертим викликом на полеміку.
– Ви входили в літературу як критик. Потім уже були проза й публіцистика. Звертаюся передусім до критика: чи є вона в нас сьогодні, літературна критика? І що з нею відбувається?
– Своє існування сьогодні критика виявляє лише поодинокими епізодами. Вона майже в ембріональному стані. Так званий ринок (так званий, бо в нас в Україні – все несправжнє, все псевдо або квазі) найбільше вдарив саме по критиці. Сьогодні статті й рецензії, якщо вони з’являються, – куповані або ж написані з мотивів літературного альтруїзму (слава Богу, що він є).
Те, що інколи друкують про книжки в газетах, – не критика, а піаристика. Або видавництва роблять промоцію своїй продукції, або ж самі автори наймають штатних (тобто оплачуваних) майжерецензентів, але до рецензій їхні екзерсиси, як правило, не мають жодного стосунку. У нас немає ніяких оглядів, проблемних статей, літературних фейлетонів, реплік, зрештою, всього того, що означає повноцінне функціонування критики, де однаково активна аналітика й сангігієнічна діяльність. Добре пам’ятаю, як кілька десятиліть тому виходили збірники літературно-критичних оглядів, які давали уявлення про все, що діється в літпроцесі. Такі сумлінні оглядачі, як Василь Фащенко, Микола Жулинський, Віталій Дончик, Микола Ільницький, Віктор Іваниченко, Володимир Мельник, Григорій Сивокінь, Володимир Панченко, Михайло Наєнко, Григорій Штонь, Юрій Ковалів скрупульозно рубрикували й "описували" всі твори, бодай побіжно аналізували тенденції, всякі жанрові й стильові контамінації – і ми бачили рух літератури крізь час. Одне слово, відчували, що вона (яка – це вже інше питання) в нас є.
Тоді в нас навіть могла з’явитися про наше письменства книжка на взір "Моєї історії французької літератури" Жака Бреннера (вона є в російському перекладі). Натхненний читач і скрупульозний систематизатор літпроцесу у Франції Жак Бреннер уклав хроніку найважливіших подій своєї літератури в XX столітті, конкретизував багато чого, пов’язаного з творами, реферував те, що писала про них критика, подав також свої розгорнуті рецепції – і з'явився цей своєрідний путівник по французькій літературі. Суто особистісний погляд на імена, явища й культурні події блискучий і дотепний виклад матеріалу забезпечили Бреннеровій праці значення набагато серйозніше, аніж звичайній літературознавчій чи довідково-хронікальній книжці. Її перекладають у світі. Вона служить цінною лектурою для тих, хто хоче мати якнайдокладніший компедіум про французьку літературу. Важко знайти у Франції студента філології, який не студіював би цю працю.
Таку книжку могли б написати ті, хто найактивніше "читав" літпроцес: Фащенко, Ільницький, Жулинський, Стрельбицький, Брюховецький, Панченко, Салига – тодішні сумлінні хронографи літпроцесу. Але, на жаль, такого характеру книжка в нас тоді не з’явилася. Принадного прецедента, який – окрім усього іншого – подав би дорогоцінний приклад, не було створено. Але повернемося до нашого дня.
Нині маємо літературу, на моє глибоке переконання, набагато цікавішу за тодішню, але ні з літературних часописів, ні зі ЗМІ відчуття, що література в нас є – не винесеш. Усі мовби заповзялися сучасну українську літературу ігнорувати. Одна річ усі ці нардепи і псевдодержавні діячі, які навіть і не підозрюють про існування такого потужного українського письменства (коли деякі ЗМІ, бува, запитують їх, які книжки вони прочитали, то вони відразу ж виганьблюються називаючи те, що індивідам, які претендують, бодай на міні-інтелігентність, просто не можна згадувати). Але ж навіть вишівські викладачі й учителі-словесники щокроку виявляють свою елементарну необізнаність із вершинними здобутками української літератури останніх літ. Отому мені й хочеться інформувати в пресі і на радіо про найкращі твори найкращих наших авторів.
– Чи ви вірите в те, що ситуація зміниться на краще?
– Хоч і не хочеться вірити – вмовляєш себе вірити. Як мовиться, з останніх сил.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
