Світлана Мирвода має чудове прізвище і світлу натуру, спрямовану на добро. Поле її діяльності досить широке: володарка Гран-Прі Міжнародного фестивалю «Світ музики» в Італії, лауреат численних Всеукраїнських фестивалів і конкурсів, заслужена артистка України Світлана Мирвода – солістка-бандуристка Академічного оркестру народної та популярної музики Національного радіо, старший викладач Університету «Україна».
Чималий період її життя було пов’язане із створеним у 2000 році квартетом «Благовість 2000» (скрипка, бандура, альт, віолончель). Народний інструмент посів у ньому гідне місце, надавши неповторного колориту. Артистка отримала змогу черпати зі скарбниці народних пісень і добирати у свій репертуар найкращі твори сучасних талантів. З часом стала палкою прихильницею українського романсу, який, маючи славну історію, розвивається у наш модерновий час, зберігаючи всі особливості українського мелосу.
В колі соратників-співпрацівників Мирводи знані поети, скажімо такі як М.Луків і В. Крищенко, В.Василашко, й співаки – народні артисти Олександр Василенко, Мар’ян Гаденко, Павло Дворський...
Світлана має щиру, вразливо незахищену душу й крицеву міць характеру, вміння витримувати життєві випробування. Це проявилося ще в дитинстві, коли дівчинкою вона їздила із села Дубове до Ковеля в музичну школу рейсовим автобусом і в дощ, і в зимову стужу. У Львівській консерваторії вона блискуче виступала у складі тріо бандуристок і вже тоді виїжджала з концертами до Іспанії, Німеччини, Індії і Непалу.
Нині її концерти з великим успіхом проходять перед різною аудиторією в багатьох містах і селах України та за її межами: Донецьку, Києві, Євпаторії, Конотопі, Трускавці, Ковелі, Луцьку, Острозі, Лубнах, Черкасах, Львові, Санкт-Петербурзі... Широкий резонанс мали виступи на Сахаліні (РФ) і в містах штату Флорида (США). Артистка вбачає своїм обов’язком не відмовлятися від концертів на так званих малих майданчиках – у музеях, на презентаціях, виставках. Неодноразово виступала в Національному художньому музеї, Національному музеї Тараса Шевченка, Національному музеї літератури, музеї на Тарасовій горі в Каневі, Донецькому художньому музеї, музеї Чорнобиля тощо. Пані Світлана вважає таку роботу вагомим внеском у збереження духовності нації.
Мирвода вирізняється активною громадянською позицією: бере участь у діяльності Міжнародного громадського об’єднання «Волинське братство», громадської організації «Музей шістдесятництва», творчого об’єднання «Світлина» Спілки жінок міста Києва, є заступником голови Всеукраїнського жіночого товариства ім. Олени Теліги.
– Пані Світлано, ваші музика і спів вишукано-смачні, тож який має вигляд торт вашого творчого життя?
– Я, до речі, дуже люблю медовик, який складається з коржів. І моє творче життя складається з коржів, до кожного наступного додавалися нові інгредієнти й крем. А перший корж був скромний, непоказний, це була підготовка.
Львівську консерваторію я закінчила як бандуристка-інструменталістка. Але все життя мріяла співати. Пробувала в студентських концертних бригадах, співала навіть естраду, тоді познайомилась, як кажуть, з мікрофоном. Але і з бандурою дуже хотіла співати, в тріо, дуетом, сольно, що і робила під час навчання в консерваторії.
У Києві розпочала творчий шлях бандуристкою в оркестрі народних інструментів Національного радіо. Сім’я, маленька дитина, клопоти… Але не полишала свою мрію: за будь-якої можливості співала пісні, коли запрошували, навіть не запитувала куди. То була праця над собою. Щось згадувала зі студентських років, вперто шукала новий репертуар. Знову були спроби тріо та дуетів бандуристок.
Роки минали, та здавалося, що я ніби вже проходила цю дорогу. А я відчувала, що у мене є потенціал на щось якісно новіше. І я знайшла свою творчу нішу: сольне виконання українського романсу. Потужним трампліном стала перемога у 2004 році на міжнародному фестивалі «Світ музики» в італійському місті Фівідзано: у номінації «Народне вокальне соло» я здобула Гран-Прі. Це був знак згори, підтвердження того, що мені треба все-так співати. До того були спроби на різних фестивалях в Україні, де я співала естрадні пісні з бандурою. Тоді не було репертуару, отже, й впевненості у собі.
Та після успіху в Італії все само собою пішло. Через два роки звання заслуженої артистки України вручив президент. Репертуар почав притягуватися до мене. Колеги писали, користувалась відомими піснями-шлягерами, звісно, не забувала народну пісню, проникливі романси, такі, скажімо, як «Не питай, чого в мене заплакані очі» чи «Грона акації» в перекладі українською мовою. Заспівала старовинне українське танго «О, соловію», яке ще зі Львова любила. Ці романси стали моєю візитівкою. До них приєднувала сучасні.
Справджувалося те, про що мріяла: бандуру представити як сучасний і навіть модний інструмент. Не обов’язково це мала бути народна пісня чи дума у вишиванці. В обрамленні розкішного вечірнього плаття почала виконувати романси сучасних авторів. Й коло авторів-друзів (поетів, композиторів) розширювалося. Посипалися перемоги на всеукраїнських фестивалях – родинної творчості, на «Пісенному вернісажі», «Пісні року», фестивалі бандурного мистецтва імені Остапа Вересая та інших.
Та найголовніше, встигла поставити на ноги дітей, пріоритетно приділяючи їм увагу. І тепер таке враження, що тільки набирає обертів моє творче життя. Після поїздки до США я познайомилась з дуетом «Росичі» на фестивалі «Осіннє рандеву» у Миргороді. Анатолій Лаврінчук, композитор і співак дуету, одразу написав кілька пісень мені. Дуже важливо, що вони стали моїми по духу. Анатолій це якось відчув. Він взагалі пише дуже гарно, ніби черпаючи з народного джерела. Коли я сказала, що хотілося б різноманіття у репертуарі, то він запропонував пісні на слова знаних поетів-піснярів Вадима Крищенка і Миколи Луківа, які я виконую і з бандурою , і з естрадним аранжуванням.
Ця «лінія» пішла до такої міри успішно, що тепер я можу без хвастощів сказати: такі різні музичні жанри не поєднує ніхто в нашій країні. В одному концерті я подаю мій інструмент традиційно, виконуючи пісні та романси у супроводі бандури, потім перевдягаюся – і лунає естрадна пісня.
В останній період додалася ще одна барва. Рік тому мені подарували гарну якісну гітару, я використовую її в кількох номерах. Завдяки гітарі і делікатному естрадному аранжуванню романс Анатолія Лаврінчука і Миколи Луківа “Двоє в човні” звучить просто надзвичайно, я із задоволенням його записала у студії.
Отже, нині мене запрошують на концерти у двох іпостасях: як фольклорну і естрадну співачку, на моїх афішах написано: “Українські романси під бандуру та гітару... Естраді пісні...”. У такій якості мене запросили на перший міжнародний фестиваль українського романсу імені Квітки Цісик, що відбувся у квітні у Львові. Це був один із заходів українсько-американського проекту “Незабутня Квітка”: у Львівській філармонії на дуже високому рівні виступали представники діаспор дев’яти країн. Журі очолювала Герой України Ніна Матвієнко.
Перед конкурсом я провела майстер-клас для учасників: «Український романс. Минуле і сучасність». Багато віддала і багато почерпнула. Я стільки років йшла до цього, справджуючи своє покликання. Прийшов час – і от ділюсь з молодими митцями України, Угорщини, Румунії, Молдови, Естонії, Латвії, США… Потім мені цікаво було їх слухати на конкурсі. Наступного дня я відкривала із сином Тимофієм гала-концерт переможців, завершувала його народна артистка Ніна Матвієнко.
Ця подія розворушила душу, адже Львів – місто моєї студентської консерваторської молодості.
Через чотири тижні мене знову запросили до Львова на сольний концерт, приурочений пам’яті трагедії Чорнобиля. Прийшов мій вчитель-професор, бандурист Василь Явтухович Герасименко, з котрим я зустрічалася чотири роки тому на його ювілеї. Цього разу він побачив мене як виконавицю із сольним концертом. Я дуже хвилювалась, бо про гітару він не знав, та й естраду не дуже шанує… Але, ви знаєте, він схвалив мій виступ, гарні слова потім сказав. Й доньці – викладачеві консерваторії Оксані Герасименко , що йому все сподобалося, він і не думав, що Світлана тепер така різноманітна. Звісно, це дуже приємно.
Моє місто мене притягнуло знову, було дуже щемливо ходити його вуличками. На День Незалежності знову співала у Львові. Своїм доробком я показала: Львів мене навчив, я віддячую. Там відбулося моє становлення як громадянки, там я дізналася, хто такий Василь Стус, дисиденти. Нині дружу з шістдесятниками у Києві, чимала частка моєї громадської діяльності пов’язана з провадженням у життя національних ідеалів.
– Нині вашим мистецько-творчим повітрям є Київ. На які пріоритети спираєтеся?
– Так, я вже багато років живу у столиці, тут мій дім, я знайшла себе.
І хоч у державі хаос, культура на задвірках, митцям сутужно жити, я завжди кажу: нам треба своє робити. Я маю співати, не зупинятися, підносити народну українську пісню, робити її цікавою, в тому числі для молоді.
Репертуар формую за двома критеріями: наявність хорошого поетичного тексту і цікавої мелодії. Не цураюсь сучасних аранжувань. На концертах люди не можуть слухати півтори години одну лірику, потрібні і сучасні ритми.
Щоб артистові, зокрема співакові, музиканту, бути цікавим, він мусить постійно розвиватися у всіх напрямках, професійно і духовно. Люди це відчувають. Треба вторгатися в інші жанри, показувати якісь новинки, бути несподіваним. Так, я бува відкладаю бандуру і гітару, беру у руки мікрофон і, пританцьовуючи, запалюю публіку. Головне, щоб це не було вульгарно, щоб пісня не була низькопробною, хоч і веселою. Нас має вести і підносити вимогливість. А виконання має бути різноманітним і цікавим. І зовнішній вигляд має бути відповідний. Тому… кожен день на стадіон!
– До речі, мене вражало і вражає, яким чином вам вдається бути такою тростинкою-принцесою?
– По-перше, я завантажую себе роботою: вона мене шукає, а я не відмовляюсь. Не зациклююся на хатніх домашніх справах, сім’я розуміє, що я не в змозі куховарити регулярно. А от стадіон і озеро відвідую майже щодня (на щастя, вони поруч з моєю висоткою). Зарядку роблю в будь-яку погоду і в будь-якому стані на свіжому повітрі. Трішки бігаю, потім за методикою Норбекова роблю вправи для хребта, бо хребет – це основа. Потім плаваю. Стаю іншою людиною. Це впливає як на працездатність, так і на фігуру – що для артистки на сцені є вкрай важливим.
– Невже і в ополонці плаваєте?
– Так, взимку моржую до мінус п’ятнадцяти уже років десять. Роблю це не фанатично й сліпо, якщо горло відчуваю, то припиняю. В цілому це неймовірна насолода.
Окрім зовнішньої форми, треба й духовну форму підтримувати. Я не просто в церкву ходжу, я віруюча людина, стараюся по божому поводитися, щиро до людей ставитися. Читаю церковну літературу, мені її старший син підкидає, і не тільки церковну. Як же на почитати Марію Матіос, Ірен Роздобудько, Соломію Павличко, Василя Шкляра… Проштудіювала працю американського психолога Джеймса Трейсі про позитивне ставлення до життя. Я не хочу робити помилку багатьох українців, котрі сповідують хронічне бідкання або перебувають в полоні української перечуленості. З одного боку, це добре, що ми вразливі, сентиментальні, у нас багато щирих журливих пісень, але ж нащо акцентувати увагу на плаксивості і депресивних настроях. Плакатимемо – притягуватимемо негатив. Не можна так.
Досвід американця я не сліпо сприйняла, вибрала те, що лягає на нашу українську душу і ментальність, адже можна читати і шкідливі книжки. Спілкуюся з людьми, в яких є чого повчитися, потім аналізую ці зустрічі, як і книжки, щоб не було так: прочитав, поспілкувався, а нічого з того не взяв.
– Артисти констатують, що мало концертів, мало запрошують.
– Ви знаєте, я ніколи такого не кажу. Якщо кількість концертів зменшується, я більше приділяю увагу записам. Скажімо, колись мені у душу запав романс «У чарах кохання», я кілька років його то поспіваю, то відкладаю, тепер хочу записати, міркую: акапельно чи з бандурою?
Репетирую нові концертні номери.
Пропонують багато пісень – приміряю до себе, вибираю. Старовинні романси вишукую не заїжджені, не заспівані.
А на концерти погоджуюсь з радістю, не ставлю фінансову планку, мовляв, поїду тільки за таку ціну. У музеях і церквах можу і благодійно виступити, це ті місця, де треба віддавати, що Господь послав тобі милість.
Про друзів уже й не кажу. Ну як я можу не поспівати на презентації нової книжки Олександра Балабка? Він проходить шляхами українців по світу, пише про це книжки. Я з захопленням прочитала про Винниченка, Коцюбинського, Башкірцеву… Тепер Балабко пише про Сержа Лифаря, ділиться зі мною, які в нього є матеріали.
Я дуже люблю їздити в глибинку, скажімо, коли запрошують на свято села. Шанобливо ставлюся до селян, сама родом з села Дубового, що на Волині, куди прагну навідатися з концертом, друзів-митців привожу.
Несу пісню, і якщо людям від цього добре, це добро обов’язково до мене повертається.
Якщо людина сіє, вона пожинатиме плоди. Коли мої пісні викликають сльози або веселість, мені бува кажуть: «Ви додали п’ять років життя». А скільки на радіопередачах буває вдячних дзвінків!
Я бачу, що моя творчість потрібна. І не думаю, яку матеріальну вигоду вона мені дасть. Потім удача все одно приходить, а я міркую: «От не зробила б я добра, мені, може, і не впала б така манна з неба».
Нічого випадкового в житті не буває. Є засів і є жнива. А засівається важко, іноді б’єшся як риба об лід або об скло акваріума, натикаєшся на неприємності, нерозуміння. Треба перечекати, перетерпіти. І не озлитися. Це найголовніше. Бо гнів і образи, що в душі скалками застрягають, потім завдають нам великої шкоди. Навіть фізичні хвороби ми маємо через образи, бо не можемо пробачити і забути або попросити пробачення.
Я не хочу мати болячок. Тож намагаюсь, наскільки вистачає сил, поєднувати духовне з фізичним, щоб перебувати в гармонії.
– Двоє ваших синів активно вчилися музиці. В які сфери пролягли їхні шляхи?
– Хоч як дивно, не в музичні. Та не думаю, що мені треба з цього приводу сумувати. Молодшому синові Тимофію виповнилося вісімнадцять, він студент-першокурсник Інститута спеціального зв’язку і захисту інформації НТУУ «КПІ».
Отже, він пішов суто технічною стежиною. Щоправда, це йому не завадило взяти участь у моєму грандіозному сольному концерті у Ковелі, згодом поїхати зі мною на концерт у Львів. Форму він трішечки ще тримає, грає на скрипці, сопілці, окарині-зозульці. Багато моїх романсів добре знає, з ним, звісно, краще, ефектніше, вигідніше. Але він вибрав інший шлях, хоча музиці навчався з восьми років.
Нині Тимофій під два метри ростом. Я вже не повинна ним керувати. Коли він був маленький, родинний дует мав красивий й ефектний вигляд. Але час минув, дует зробив свою справу. Кожному треба йти далі. Стається так, як Богу угодно.
Старший син Клим вчиться в аспірантурі теж в КПІ, на факультеті соціології і політології. Пише кандидатську і вже викладає. Він шукає своє місце у житті і мене спрямовує. Багато чого знає, почувається рибою у воді в царинах соціології, історії, філософії, релігієзнавстві, трохи в психології. Телевізор практично не дивиться, а от на комп’ютері запійно працює. І пізнає, пізнає, пізнає.
Сини у мене цілковито різні. Я щаслива мама, дала їм все, що могла в плані музичної освіти, вони опанували скрипку. Але обрали інший фах. Правда, менший часто виступав на сцені, але не так серйозно вдосконалювався на інструменті, щоб потім з нього вийшов професійний віртуоз-скрипаль. Він має здібності, але не має для музики шаленої працездатності. Тому я сказала: «Вибирай сам». Старший колись вибрав гуманітарну науку, а молодший тепер – технічну, що не заважає йому з захопленням освоювати гітару, вчити пісні, щоб виступати на молодіжних посиденьках.
Ніщо не минуло даремно, я дуже втішена, що сини отримали музичну освіту, вони уміють слухати, вони ширше обізнані в цьому світі, ніж ті, хто не має музичної освіти.
– В чому ви вбачаєте свою творчу перспективу? Яким є образ вашої мрії, надії.
– Мрія-надія у мене дуже чітка і конкретна. Я вже сказала, що знайшла себе як бандуристка і вокаліста, зокрема, як естрадна співачка. Але це я роблю у вільний від роботи час. А хотіла би цим займатися офіційно, скажімо, як солістка радіо, і щоб мене ніщо не гальмувало.
Нині я працюю в академічному оркестрі народної та популярної музики Національної телерадіокомпанії України. Посада моя офіційно звучить так: артистка оркестру вищої категорії. Фактично я солістка-бандуристка оркестру і концертмейстер групи бандур. Ця робота вимагає щоденних репетицій, ми здійснюємо записи інструментальної музики або акомпануємо співакам. Бувають концерти.
Я не бідкаюся, що працюю в оркестрі, ціную це, знаю, що нині багато музикантів безробітні або міняють фах, а я все-таки граю на інструменті, якому віддала майже все своє життя з восьми років.
І все ж оркестрант – це не є верхня планка. Я хочу грати і співати сольно, оце моя мрія заповітна.
– Але ж ви ще є старшим викладачем Міжнародного університету розвитку людини «Україна».
– Це сталося цікаво і спонтанно. Спочатку мені запропонували піти повчитися, здобути другу вищу освіту, я закінчила магістратуру цього університету – «економіка і менеджмент». Згодом розробила курс, який читаю студентам, він пов’язаний із суттю моєї основної діяльності, – соціально-економічні аспекти розвитку культури. Також викладаю дисципліну, яка мені дуже подобається, – організація управління своїм часом або тайм-менеджмент. Це нині весь світ мусить знати, в будь-якій сфері потрібно, тому що час – найбільша наша цінність, той ресурс, яким, якщо правильно діяти, можна гори перевернути.
Я хочу вдосконалюватися як викладач, бо це мій тил. Не буду ж я до глибокої елегантності на сцені, треба вміти вчасно сказати собі: «Стоп», щоб не мати жалюгідний вигляд людини, яка не вміє поступитися місцем молодим. Та нині є артистично-співочий потенціал, я молодечо прагну сцени, бачу, що люди мене добре сприймають, тож чому б не виступати солісткою-співачкою, віддаючи цьому левову частину часу? Однак превалюють оркестр, університет, і тільки після цього – індивідуальна творча вокальна кар’єра.
Розумію всі складнощі виконавської стезі, є численні перепони; коли втілюю черговий свій проект, наче видираюсь з болота (всі ми знаємо нашу країну, можливості, протекції і корупцію…). Я маю багато друзів, але їх немає на дуже високих посадах, щоб справді допомогли. Хоча Богові все видно. З приводу звання «Заслужена артистка Україна» міркувала: «Ой, це захмарна перспектива…». Двічі подання здійснювалось, ні звуку. Працювала і думала: «Ні, так ні, люди і так мене сприймають». А тут – раз і званням уважили. Тож треба стукати, щоб двері відчинили. І просити – і дано буде. Як написано у Біблії.
Розмірковуючи над своїм життям, я поступово вибудувала свої пріоритети і перспективи: передусім – сім’я, потім творча кар’єра і робота, врешті громадська діяльність. Ще дуже багато хочеться зробити…
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
