«Крапля води камінь точить», «Бий в одну точку і доможешся успіху», «Іди своєю стежкою, і тобі відкриється світ» – це про заслуженого художника України харків'янина Олександра Судакова, котрий перетнув 65-літній рубіж і досяг тієї міри зрілості і майстерності, коли в його пейзажах навіть недосвідчена людина бачить портрети Землі. І це при тому, що Судаков, за його ж словами, «прив'язаний до маленького світу на планеті – до Старобільщини» (північний район Луганської області).
У його колоритних картинах, насичених музикою і поезією, сконцентрована така магія глибини й висоти неба і землі, людських переживань і роздумів, що, здається, занурюєшся в романи без слів, у яких стільки мудрих підтекстів-відповідей, що просто подив бере.
На ювілейній ретроспективній виставці митця в Будинку художників України таких «музично-поетичних романів», виконаних фарбами, презентовано понад сто. «Я заростаю пам'яттю» – дуже влучна назва для виставки, яка породжує безліч асоціацій.
Доктор філософії Шункар Супіханов вельми точно визначив суть творчості земляка: «Олександр Судаков, якщо можна так висловитися, художник-однодум, який прагне зрозуміти і відобразити душу улюбленого їм краю. Художник-однодум – явище в мистецтві (і ширше – у культурі) досить рідкісне. У літературі таким був Федір Достоєвський, у філософії – Мартін Хайдеггер, кожен з них на свій лад у нових роботах намагався дати відповідь на старе, як світ, запитання – про сенс життя, зміст буття, завдяки чому щоразу проникали дедалі глибше в суть буття людської душі, як це було в Достоєвського, або в «душу» буття – як у Хайдеггера.
Олександр Судаков намагається проникнути в суть, в душу рідної природи і завдяки цьому пізнати і виразити природу своєї власної душі, свого людського буття. І це йому вдається, тому що в кожній новій роботі він щоразу знаходить більш повні і глибокі відповіді, якими віддячує люба йому природа рідної Старобільщини».
Композиційні, світлові і філософські рішення митця – унікальні, як унікальна його техніка: з одного боку, дуже давня, а з другого – вдосконалена до рівня авторської. Судаков націлений на вічність – змістовно і технологічно. Він пише казеїно-олійною темперою, на його погляд, мобільним, шляхетним матеріалом, що не дає «бруду» і має чимало переваг перед олійними фарбами. Казеїн, що є в складі фарб, менш ніж за місяць стає необоротно міцним, а барвисті суміші, схоплені цим клеєм, здатні крізь сторіччя нести свою свіжість, тому що цей сплав набуває властивостей, завдяки яким назавжди зберігає у своїй структурі неповторну індивідуальність живопису. Такий матеріал потребує відповідної основи – дерева. Ще в давнину іконописці накладали на дошку паволоку, а на неї – клейовий багатошаровий крейдовий ґрунт, так званий левкас. Судаков пішов далі. Заповнивши поверхню дошки першою енергійною пропискою, він дає їй висохнути і наступного дня піддає її шліфуванню, щоб зняти всі нерівності письма. На поверхні білого левкасу залишається де-не-де прозорий, а подекуди – більш насичений живопис, свіжий та дещо загадковий. Художник працює далі, збагачуючи композицію нюансами, знову шліфує... Зазвичай кількість прописок і шліфувань така, що часто картина буває в роботі рік, а деякі «дошки» доводяться до довершеності по кілька років. Тому в художника в роботі постійно є до десятка левкасних картин. Закінчена робота має рівну поверхню і природний блиск. Лаками Судаков не користується.
У цій трудомісткій «методі», в непохитній прихильності до малої батьківщини – чесність художника. Шедеври завжди чесні. І навіть коли вони сумні, тішать душу незбагненним життєлюбством й оптимізмом. Хоча чимало сторінок у книзі життя Судакова є драматичними, навіть трагічними: він сповна зазнав повоєнного лиха, ріс без батька, дивом не загинув під час тимчасового перебування у дитбудинку – померлих дітей узимку складали в ямі, до якої живих не підпускали застереженнями: «Туди не йдіть, там вовки». Судаков пережив провальний іспит в Луганське художнє училище, відслужив армію, провчився три роки на філфаку Харківського університету, аби блискуче закінчити Харківське художнє училище. Його довго мордували бюрократи, перш ніж прийняти в Спілку художників.
Переплив дев'яності – тупикові, голодні, безперспективні. А XXI століття принесло художнику тривалий заслужений злет, котрий, сподіваємося, не розчиниться у вічності. Твори художника розходяться по світу (у музеї, галереї і приватні колекції), і це добре: нехай більшає в ньому любові і краси. У книзі відгуків читаємо: «Вельмишановний пане Олександре! Дякуємо Вам за змогу побувати у Країні Чудес, у країні дитинства. Навряд чи можна забути озеро ваших мрій, нічний пейзаж і дивовижних козенят, опоетизованих Вами. Маляри від Бога – то блискавка Сонця на квітах (як на Ваших полотнах)...».
– Олександре Леонідовичу, чому Ваша нова виставка має таку назву «Я заростаю пам'яттю»?
– У поета Давида Самойлова є вірш «Пам'ять», де є такі рядки: «Я зарастаю памятью, как лесом зарастает пустошь». На ці вірші написана пісня, у приспіві: «И память-снег, и память-снег летит и пасть не может…». Це дуже лягає на моє сприйняття природи, творчості, всього іншого. Чим я стаю старшим, тим більше до мене повертається пережите, відбувається ніби зворотний процес, я вийшов з дитинства-юності й у них входжу, але вже в іншій якості. Це, на моє щастя, живить мою творчість. Я згадую землю, на якій виріс, і завдяки цьому народжуються нові композиції, нові рішення, нові твори. На сьогодні я добряче заріс лісом картин, друзів, прозрінь, і навіть там, де траплялися пожарища й урагани, уже росте молодий ліс, трава, квіти, почуття. Немає нічого страшнішого, коли доля – пустеля.
А ще тому виставка називається «Я заростаю пам'яттю», що на ній експонуються роботи 70-х, 80-х, 90-х років, XXI-го століття (левкас, олія, темпера, пастель), це – виставка-ретроспектива, воно показує, як змінювалися-розвивалися моя техніка, сюжети, світогляд. У художника – вдячна і нещадна професія, який він є – видно на кожній його картині.
Коли людина спілкується з твором мистецтва, першою ниточкою, за яку потім можна «витягнути» на поверхню більш глибинні, більш тонкі шари творчого прояву, є робота асоціативного розуму, радісне дізнавання: я це пам'ятаю, я це колись бачив чи відчував, з цим пов'язане щось... Саме це змушує більш пильно вдивлятися у твір, перевірити, а можливо, і порівняти своє сприйняття світу з варіантом, запропонованим художником. За цим слідує робота підсвідомості і серця.
– У долі кожної людини є ключові зустрічі і події, що формують особистість. Без кого Ви не стали б тим, ким стали?
– Моє малярство почалося, що може здатися дивним, з музики. Я пішов у перший клас звичайної школи і музичної (1950 рік). Сім'я була велика і бідна, баяна чи піаніно придбати було годі, тому я навчався грі на домрі, яку мені видали. За три роки дуже прив'язався до педагога Володимира Олексійовича Шевченка, але він переїхав в інше місто. Я так через це страждав, що змушений був кинути музшколу. Домру в мене, природно, забрали. Аби здолати журбу, я знову почав малювати. Попросив маму відвести мене в Будинок піонерів, потрапив у художню студію Миколи Яковича Калмикова, який згодом викладав і у звичайній школі малювання, потім – креслення. Щасливе творче спілкування с ним тривало до випуску десятого класу в 1961 році: ми писали етюди, я бував у нього вдома, бачив його акварелі, олівцеві автопортрети. Це була гарна початкова школа.
Важливо відзначити, що мій рідний Старобільськ є центром сільськогосподарського району, там немає шахт, заводів, вражає чудова природа: крейдові гори, річка Айдар, степ, мальовничі села... Сорок років я малюю переважно Старобільщину, яка любов'ю ввійшла в мене ще з дитинства. Намагаюсь там часто бувати, черпаю творчу енергію, все, що зі мною відбувається, якимсь чином пов'язано з малою батьківщиною.
– Адже завдяки малій батьківщині ми любимо країну, людство, усю планету.
– Безсумнівно! У мене це почуття ще в сімдесятих підсвідомо проривалося в пейзажах: обрій завжди чомусь нагадував планету, тобто не було рівної лінії від краю до краю, вона закруглювалася зліва й справа. Пізніше мистецтвознавці підказали, що на моїх пейзажах – портрети Землі.
Отроцтво подарувало мені ще одну важливу зустріч – з Юрієм Георгійовичем Цимбалістом, котрий вів ізостудії в Будинку піонерів і в Будинку культури, він став моїм другим учителем. Я дружу з ним уже більш як півстоліття (Юрію Георгійовичу перевалило за вісімдесят). Коли буваю в Старобільську, заходжу до нього в майстерню, дивлюся, як він займається з учнями (а він може підготувати до вступу в художнє училище чи в навчальний заклад, де готують, приміром, модельєрів і потрібно здавати малюнок, композицію). Цимбаліст дотепер пише картини, щоправда, уже не долає таких відстаней, як ми колись «намотували», досліджуючи Старобільщину. Там є колоритні села з цікавими назвами: Половинкино, Бесідівка, Москалівка, Титарівка, Шульгинка, Хворостянівка, Вишневе, Оріхове, Новоомелькове, Верхня Покрівка, Веселе, Антонівка, Садки... Біля деяких сіл дотепер добре видно вали – залишки стародавніх військових укріплень. Триста років тому в Дикому полі оселялися втікачі з різних місць, пізніше облаштовували військові поселення, що охороняли Слобожанщину від Кримського ханства, турків. Коли я вперше потрапив у Коктебель, Феодосію, то був уражений збігом: Старобільщина і Крим «перегукувалися» краєвидами-нагір'ями і колоритом: те ж срібло ковилу, сонячна припиленість чебрецю, полину, воронця, ті ж запахи. У мене виникла робота, що поєднала Старобільщину, Крим і Святогорський монастир на Сіверському Донці на Донеччині. Я став писати картини, які з погляду композиційної побудови не нагадують певного місця, бо образи виникають в результаті злиття вражень від різних земель – у них стільки рідного, родинного виявилося. Це відкриття принесло мені велику радість, тим паче, що я давно люблю Максиміліана Волошина, котрий оспівав Крим.
– Ви його любите як художника і поета?
– Поет у ньому значно потужніший художника, натомість, він створював чудові картини, оспівуючи землю, що стала для нього основним джерелом натхнення (якщо не брати його ранній період – європейський, переважно Париж). Завдяки Коктебелю, Феодосії Волошин і став Волошиним. Його глибока поезія символічна і містична, вона не лякає, а говорить про складність людини, яка не просто тіло-інтелект, а душа, тонкий польовий світ, що належить не тільки Землі, а Космосу. Волошин поєднував у собі глибоке знання східних навчань і західних філософій, його я оцінив у зрілі роки, а от у дитинстві на мене вплинув поет Анатолій Порохня. Він жив у тісній комірці, де були тільки солдатське ліжко, стілець і скриня (замість столу), у котрій зберігалися рукописи. Анатолій часто залишав житло через вікно, щоб не турбувати рідних: матір, сестру з сім'єю, і через вікно повертався додому. Фронтовик, контужений на Курській дузі, він потрапив у полон, після війни опинився в американській окупаційній зоні. Йому радили: «Вибирай будь-яке місто світу, учися, працюй, ти молодий». Багато хто так і робив, але двадцятилітній Порохня сказав: «Я повинен повернутися додому». Йому пояснювали, що сталінська влада навряд чи це дозволить. Але він наполіг, його передали радянській стороні. І тільки завдяки контузії не відправили до Сибіру чи кудись на Північ. У рідному Старобільську Порохня жив під наглядом КДБ, часто навідувалася міліція, погрожувала: «Ми тебе відправимо на лісоповал, ти – дармоїд». А він говорив: «Я працюю» і показував свої рукописи. Формував цілі збірники, але його не друкували. Анатолій Порохня прожив 73 роки, його життя обірвалося в 1997 році, після себе він залишив скриню рукописів. Потім майже все було спалене родичами. Мій друг-старобільчанин, доктор філософії Шункар Супіханов (я ріс з ним і його братом Борисом, нині заступником міністра аграрної політики, на одній вулиці) врятував частину рукописів. За фінансової підтримки Бориса Супіханова видано збірку Порохні «Я в природу ввійшов». Одинадцять років минуло, як його не стало, і лише тепер поети, літературознавці і шанувальники поезії мають можливість прочитати його вірші. Їхній вердикт: справжня поезія, український авангард. І це попри те, що Анатолій Порохня практично був відірваний від великої літератури і культури, усе життя прожив у провінційному містечку, багато часу проводив на річці, природа його годувала. Він часто бідував, але морально жодного разу не здався, увесь час виявляв себе саме як поет, співтворець. Він підтримував моє захоплення живописом, поезією, я читав йому свої перші вірші. Він був старший за мене на двадцять років, але не любив, коли його називали Анатолієм Юхимовичем, казав: «Я для всіх Толя».
– На які серцеві струни він натискав?
– Розумієте, не було нічого такого, що можна вибудувати в якусь систему. Просто він любив людей, особливо дітей. Водночас в колі рідних був самотньою людиною, його не розуміли. А ми, пацани, були до нього прив'язані, нам не потрібно було його розуміти з погляду дорослого прагматизму, він водив нас у крейдові гори, до степу, показував трави, знав їхні назви, читав вірші. Я пам'ятаю, якось навесні ми йшли до лісу і на краю поля соковитих озимих він зірвав якийсь пелюсточок, понюхав і сказав: «Дитинство трави». Скоро уже читав вірш:
“Я вдивлявся в дитинство трави, В голубе щастя пролісків… Ти звернулася до мене на “Ви” І мені стало боязко”...
Ось такі ненав'язливі речі справляли дуже сильне враження на нас, дітей, особливо на тих, кому призначено було в майбутньому стати людьми творчими. У Старобільську багато хлопців і дівчат писали вірші, малювали, художні студії активно відвідувалися: діти їздили з передмістя, сіл. Згодом закінчували художні училища і художні інститути в Луганську, Харкові, Києві, Москві.
Старобільськ здавна мав репутацію культурного міста, хоча і був відірваний від магістралей, від залізниці, тому туди засилали неугодних, приміром, декабристів, один з них був домашнім учителем майбутнього письменника Всеволода Гаршина, його мама, закохана в цього вчителя, виїхала з ним до Петербурга і забрала Всеволода, він учився в університеті. Потім у нього почалися прояви психічної хвороби, він лікувався в Харкові... До 1918 року Старобільськ був найбільшим повітовим містом у Харківській губернії, на його базар з'їжджалася величезна кількість людей з усієї Слобожанщини, напевно, не менше, ніж на Сорочинський ярмарок. За шістдесят кілометрів – Біловодськ. Між цими містами йшло змагання, де відкрити дворянські збори. Відкрили в Старобільську. Він славився чудовою бібліотекою, яка у 60-х роках згоріла, коли я виїхав учитися до Харкова.
– Ви зріднилися з Харковом?
– Він, напевно, ніколи вже не стане для мене рідним містом, хоча я, звичайно, звик до нього, але любов до Старобільська значно сильніша. Коли я вперше приїхав до Харкова, він мені здався сірим, похмурим, до мене часто повертаються ці ранні харківські враження, я боявся підходити до масивних будинків Держпрому, університету, академії, готелю “Харків”, тому що виріс у місті, де вище двоповерхових будинків не було, принаймні, при мені (п'ятиповерховий млин був зруйнований під час війни). Здавалося, що величезні будинки мене розчавлять, потім це минуло, оскільки я учився в том ж університеті на філфаку. Але інтерес до філології на третьому курсі зник.
– Чому?
– Якось я надрукував в обласній газеті вірші, присвячені Старобільську, і потрапив у поле зору земляка Леоніда Івановича Чернова, заслуженого художника України, професора Харківського художньо-промислового інституту. Він через студентів-старобільчан знайшов мене, ті привели до нього в майстерню, це було в 1967 році. До 1990-го, за життя Леоніда Івановича, я був майже членом його родини, у його майстерні осягав не тільки ази образотворчого мистецтва, а й основи колоризму, бачив, як твориться картина від перших замальовок до завершення, коли вже вдягається в раму. Це була справжня школа. Леонід Іванович порадив: «У художньо-промисловий інститут тобі вступати не треба, це тобі нічого не дасть, вступай у художнє училище, це простіше буде, підготовки в тебе вистачить. Там дуже багато годин приділяється малюнку, живопису, композиції, ти будеш звільнений від загальноосвітніх предметів, оскільки прийдеш із третього курсу університету, і в тебе буде багато часу для роботи на натурі». Так і вийшло. За чотири роки навчання в училищі я написав сотні етюдів з натури, це заклало основи уміння роботи в майстерні: нині свої картини я пишу переважно по пам'яті, композиції формуються завдяки підготовчій роботі на натурі. До речі, дружина Леоніда Чернова – Олена Яковенко була приголомшливим пейзажистом, Леонід Іванович часто шляхетно казав: «Олена міцніша за мене, тонше». Це була сім'я істинних художників. Я так полюбив їхню творчість, що щодня прагнув потрапити в їхню свята святих – у майстерню, яка стала моїм храмом, відтіля я завжди виносив благоговіння і щось нове для себе. На жаль, цих людей уже немає. Через десять років після Леоніда Івановича померла Олена Миколаївна.
Калмиков, Цимбаліст, Порохня заклали міцні моральні основи, любов – до братів наших менших, комах, трав, річки, неба, до усього того, серед чого ми виростали. А Чернов прищепив любов до великого мистецтва і народної творчості. Леонід Іванович, буваючи на Полтавщині і на Київщині, привозив красивий керамічний посуд: глечики, горщики, баранці...
– Отже, у Вас була можливість малювати натюрморти?
– Саме так! Чернов був чудовим педагогом, він ніколи не накидав своєї волі, ставився до учнів з огляду на їхні можливості, здібності, бачив головне і делікатно його розвивав. Цим даром володіють рідкісні педагоги, ми знаємо про те, що студентів часто підминають, вони мимоволі починають учителів наслідувати, повторювати їхні прийоми і втрачають індивідуальність. Істинний педагог ніколи не буде нав'язувати дух і манеру, навіть негласно. У радянському Ленінграді працював хороший художник Євсей Моїсеєнко, майже всі його випускники були маленькими моїсеєнками. Йому дорікали: «Ну хіба так можна?», а він відповідав: «Я їх не змушую, я не винуватий, що вони пишуть під мене». Леонід Чернов був дуже тонкою людиною і педагогом від Бога, умів “витягти” зі студента найкращу його чесноту і вказати йому на неї.
Маючи душу подвижника, Леонід Іванович вирішив створити у рідному Старобільську художню галерею. Зібрав у харківських, київських і луганських друзів-художників картини, етюди, акварелі, літографії. У 1977 році привіз у місто свою персональну виставку. Юрій Цимбаліст організував у Будинку піонерів експозицію. Місто отримало «офіційний дар», що мав оселитися в краєзнавчому музеї, який ремонтувався. І що ж ви думаєте? Усе виявилося марним. Дев'ять років картини експонувалися в Будинку піонерів завдяки зусиллям Цимбаліста (поки його не звільнили за нагадування про долю картин), ніхто з місцевої влади жодного разу не відвідав виставки! Краєзнавчий музей, який планували відремонтувати ще до початку дев'яностих, дотепер не відремонтований! Приміщення потихеньку здають в оренду, картини розтягли невідомо куди, а це близько трьохсот творів відомих майстрів, у тому числі киян Меліхова, Волобуєва, харків'ян Чернова, Яковенка, Галкіна, Луньова, Константинопольського, Хмельницького… Це чудові художники, які починали учитися до війни, потім, повернувшись з фронтів, закінчували навчання, і згодом склали славу українського мистецтва.
– Так, на виставках у Києві і Москві тематичні картини часто були презентовані саме харківською школою, вона в цьому особливо дужа. Багато митців училися у Києві, потім їхали до Харкова, викладали там, наприклад, чудовий художник Йосип Сирота. У Харкові працювали творці українського авангарду – Василь Єрмилов, Борис Косарєв. Кілька років тому на виставці, присвяченій українському авангарду, у Національному музеї я побачив роботи харків'ян, це викликало радісні почуття, хоча в Харкові того ж Єрмилова після «бульдозерної» виставки у Москві (1967 рік) і близько до студентів не підпускали, і в Спілці художників не шанували, хоча він майстер видатний.
– А як Ви пережили лихі дев'яності?
– Це був жахливий період, моя сім'я страшно бідувала, Художнього фонду не стало, замовлення припинилися, картини не купували. Я мав зобов'язання перед двома дочками, дружиною, яких дуже люблю, повинен був про них піклуватися, але бували моменти, коли я нічого не міг для них зробити. Пам'ятаю, до нас приблудився собака, дуже гарний англійський спанієль, він прожив у нас потім дев'ять років, під час прогулянок з ним я, бувало, знаходив пляшку, ховав у рукав, щоб ніхто не бачив, соромився. Дружині іноді не було за що купити квиток на транспорт, щоб поїхати на роботу. Ми з моторошними зусиллями вибиралися з цих дев'яностих. Та на початку XXI століття мені дуже пощастило, у моє життя ввійшла сім'я меценатів Гриньових. Борис Вікторович Гриньов – генеральний директор концерну «Інститут монокристалів» НАН України, академік, професор, поціновувач мистецтва, колекціонер. Він спілкується з художниками з усієї України, разом з дружиною Тетяною Владиславівною підтримує їх. Завдяки Гриньову тільки в столиці в мене відбулося чотири персональних виставки: одна в Національному музеї Шевченка, дві в галереї «Мистець» Київської організації Спілки художників України, і от нещодавно у Центральному Будинку художників – у зв'язку з моїм 65-річчям, яке сталося ще у лютому. Мій ювілей збігся із сімдесятирічним ювілеєм Спілки художників України, зали були завантажені, тому мені запропонували липень, я з задоволенням погодився, оскільки в Києві завжди багато народу, виставки добре відвідують, це не Харків, де в музей можна в будь-який день прийти і ходити по залах на самоті годинами. А в столиці, навіть коли я з моїми колегами з Харкова тільки розвішував роботи, біля нас уже ходили люди, дивилися, цікавились про дату відкриття.
– Ви – переконаний реаліст. Чому від Ваших робіт відскакують усякі інші «ізми»?
– Так, я реаліст і завжди ним буду. Хоча бували моменти, коли я звертав з цього шляху. Дванадцять років я працював у вологому і темному підвалі, поруч – майстерні колег, ми малювали в різних манерах і напрямках, щоправда, абстракціоністи й авангардисти в радянський час були «підпільниками». Коли розвалився СРСР і почали приїжджати емісари з різних країн купувати роботи, я опинився в ситуації зовсім невигідній, до модерністів у підвали ходили, роботи купували, а на мої картини не було попиту. Одного разу мене просто «дістали»: коли клієнти зазирнули й до мене в майстерню, колеги завернули їх буквально з порога. Я їх потім запитав: «Хлопці, навіщо ви це робите?». А вони: «Сашко, не ображайся, ти до цієї «обойми» художників не належиш». І я вирішив їм довести, що не ликом шитий, за кілька місяців підготував і презентував у Харківській спілці художників абстрактно-авангардну виставку. Її майже всю розкупили німці і китайці з Гонконгу, залишилося тільки три роботи, вони презентовані на останній моїй виставці, Гриньов купив ці роботи недавно. А ще наприкінці 1980-х мої абстрактні роботи закупили Сумський і Харківський музеї. Навряд чи те мене нині тішить, оскільки це «не моє». Для того, щоб бути цікавим абстракціоністом чи авангардистом, потрібно ним народитися, до цього просто так не приходять. Я побешкетував, аби щось комусь довести. Успіх виявився зовсім несподіваним для тих людей, які мене до своєї «кухні» і близько не підпускали. Після того я займаюся тільки тим, до чого душа лежить. Мене тепер нічим не спонукаєш податися в абстракціоністи.
– Чому?
– Тому що це не природно. На Сході кажуть так: «Чим відрізняється людина від Бога? Бог – це людина мінус бажання. А людина – це Бог плюс бажання». Коли маємо забагато бажань, виявляємо себе нетворчо. Коли ж обмежуємо себе у своїх бажаннях, задовольняємося тим, що дає наша доля, не повстаємо проти цього, тобто діємо за біблійним законом: «Не моя воля, але Твоя пребуде вовіки, Господи», тоді перебуваємо в тому світі, котрий створений для того, щоб ми в ньому жили і ним втішалися. А створювати паралельний світ – це вже богоборство, незгода зі світом Божим, протидія Божому світу.
– Тобто усі ці «каляки-маляки», ламані лінії, фігури, спонтанні плями – це богоборство?
– Це неприродно, це бісовщина в мистецтві, дуже небезпечні речі. За все доведеться платити.
Переді мною цілий світ. Він дивно тонкий і цільний. Створивши мене художником, Творець ніби говорить мені: «Перед тобою досконалі форми. Кожен день тобі дається, щоб ти збагнув ці форми. Прагни до досконалості. Постарайся бути співтворцем». Своє завдання учня я бачу в постійних спробах від картини до картини наближатися до оригіналу, до Великої Природи.
Тверезо оцінюючи свої кроки, говорю собі про те, що іноді вдається зробити пристойно, це усього лише чергова сходинка на нескінченному шляху до досконалості. А вона практично недосяжна. Досконала тільки Природа. «Підправляти» Природу – порожня витрата часу. Природа не помиляється. Помиляємося ми, люди.
– І правда така, що абстракціоністи-модерністи ідуть у небуття, а мистецтво реалізму залишається жити у віках.
– Це закономірно, тому що божі люди відображають Божий світ таким, яким його створив Творець. Навіщо зображувати неприродне? Вигадувати щось – означає, власне, прирівнювати себе до Творця, а це гріх, не можна цього робити. Тому я, люблячи все суще, оспівую земне і вдячний долі, що мені дано таку скромну можливість, я роблю все для того, щоб максимально виявляти себе в цьому. Я ні з ким не борюся, нікому нічого не доводжу, я просто працюю, я, взагалі-то, затворник, усамітнююся в майстерні, не ходжу на тусовки. Якби можна було не піти на відкриття моєї персональної виставки, я б не пішов, нехай би її відкрили без мене, тому що це дуже непросто вислуховувати приємні речі в мою адресу або якісь суб'єктивні судження про мене, котрі можуть не збігатися з тим, що мною рухало. Це право людей, я нормально до цього ставлюся, але, проте, мені завжди важко це переживати, оскільки, хочеш, чи не хочеш, висловлюване все одно впливає на підсвідомому рівні на Его, залишає слід. Від цього треба позбавлятися, тому що коли починаєш працювати на Его, гординя робить з людини монстра.
– На відкриттях виставок зазвичай хвалять. А що допомагає Вам поліпшуватися? У своєму колі колеги гладять по шерсті чи чесно критикують-підказують? Чи прислухаєтеся Ви до критики?
– У мене є друзі і серед художників, і серед мистецтвознавців. Коли їхня думка збігається з моєю, це прекрасно. Іноді вони мені кажуть такі речі, до яких я в певний момент ще не дійшов. Якщо я після роздумів бачу, що вони мають рацію, намагаюся скористатися зауваженнями.
– А чи існує художня критика?
– Не існує. Тепер робота мистецтвознавців переважно полягає в тому, щоб... як би це точніше визначити…
-У піар-просуванні підопічного художника.
– У цілому так. У 1986 році відбулася моя перша виставка, яку влаштовувала мистецтвознавець. Перед цим, коли ми познайомилися, вона сказала: «Ну що, будемо вас прославляти?» Спочатку мене це покоробило, а потім я зрозумів, що такою є вітчизняна школа мистецтвознавства, сформована в радянський час, коли потрібно було славословити і прославляти. Мистецтвознавцям (які не були вільними людьми, обов'язково десь працювали, наприклад, у музеї) нав'язували комплементарну роботу. Де вже тут до принципового розбору творчості і безсторонньої критики. І все-таки сумлінні фахівці піднімалися над патокою, у своїх дослідах вони аналізували, пояснювали, просвіщали, популяризували – професійно й аргументовано. Ольга Йосипівна Денисенко написала про мене багато статей (у тому числі для журналів «Україна», «Образотворче мистецтво»), є співавтором двох книг-альбомів, які видані за допомогою сім'ї Гриньових. В альбомі «Портрет землі» є її передмова з мистецтвознавчим розбором моєї творчості, вміщені також мої спогади про дитинство, юність, становлення як художника, кілька моїх віршів. Ольга Йосипівна – укладач другої книжки «Я заростаю пам'яттю…», яка вийшла до моєї ювілейної виставки, там є її анотація, біографічні дані, бібліографія, мій текст.
– Що для Вас є найважливішим у житті?
– Те, що живить мене і дає право говорити про те, що я художник, – це любов до малої батьківщини – Старобільщини, любов до людини. Для мене любов і краса – синоніми. Коли Достоєвський говорив, що краса врятує світ, він мав на увазі, що врятує любов'ю. Якби всі люди любили світ, у якому живуть, по-справжньому, якби не відверталися від проявів несправедливості, людство було б значно чистіше. Істина завжди банальна.
Я намагаюся жити таким чином, щоб ця любов від мене не йшла, я боюся того моменту, коли, не дай Боже, зачерствію і проходитиму повз значущого байдуже, я понад усе боюся байдужності. Тільки через любов ми можемо відбутися як люди, все інше приходить і працює, коли є любов. Це найважливіший і визначальний момент. Коли люди люблять, вони добрі батьки, добрі друзі, добрі працівники, добрі громадяни, тоді країна стає державою, де нажива не править балом, прокладаючи собі дорогу по трупах. Найстрашніше для будь-якої нації, коли співвідношення між поганими і добрими людьми схиляється до поганих.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
