Різноманітні політичні спроби «протягнути» другу державну мову давно сприймаються як політтехнологія під чергові вибори і звикли до цього як до рядової ознаки присутності демократії в Україні. На цьому й заспокоїлись, повторюючи мантру про те, що це нереально з точки зору відповідних змін Конституції. Звідси й відповідне поблажливе ставлення до фактів відвертої дискредитації статусу державної мови, так званого «мовного сепаратизму» і до поступового витіснення української мови з престижних сфер суспільної діяльності. Неважко зрозуміти відверті наміри тих, хто за поширення російської без обмежень і обсягах набагато більших від потреби збереження етнічної самобутності українців російського етнічного походження. Не дивує позиція влади - лише свідчить про те, що замало в ній поборників і носіїв української мови. Дивує позиція етнічних українців, українських організацій і політиків, які легковажать мовним питанням і при цьому вважають себе етнічними українцями. З любов’ю на словах, але за такої реальної безсилої байдужості до стану державної мови вони просто провокують проросійське лобі в усіх суспільних структурах, в парламенті. Петиції, заяви протесту і просьби підтримати українську мову і книгу так чи інакше потрапляють переважно до того ж байдужого або чужомовного чиновника.
Навіщо петиції, коли етнічні українці складають переважаючу більшість населення? Достатньо говорити скрізь українською, вимагати такої ж відповіді і обирати до влади людей з власного ж середовища, щоб справа вирішилась сама собою з точним додержанням 10-ї статті Конституції. Якщо не знаємо як, можна спитати кримських татар, в них є чітка і діюча програма. Щоправда, останнім часом, і у них подала голос татарська проросійська організація, очевидно хтось не пошкодував на це гроші. Зараз національна гордість, як і все на світі, можна в декого купити, хоч не у всіх. Купування байдужості до рідної мови і провокування протистоянь на мовному і національному ґрунті є випробуваним від початку світової історії засобом «примушення до нерівноправної дружби» для полегшення ведення «дуже вигідного» бізнесу на цих територіях впливу. Колись це називалось «розділяй і владарюй». Владарювати – означало і завжди означатиме, - жити коштом підкореного народу. Постколоніальну Україну не вигідно завойовувати, достатньо офіційно розділити навпіл мовами. Судячи з поблажливих відмовок російського посла в Україні на однозначні українські оцінки подій в Грузії, росіяни не мають наміру з нами воювати бо задоволені ходом більш результативного «примушення до вічної дружби». Йдеться про зростаючі темпи поширення російської мови і паспортизацію. А ще - вимальовується якась реальна схема введення формальної державності російської мови. Почались дивні дії і дивні голосування в парламенті тих сил, які прямо чи не афішовано за другу державну мову. Синхронно активізувались відповідні організації. Шаленіють численні ЗМІ і спливають жовчю інтернет-форуми. Так чи інакше, пожинаємо плоди тривалої бездіяльності чи безсилля політичної еліти з етнічних українців і тих, хто, як державники, за державність української мови. Це жорстока правда, гірка правда, але її треба визнати і зрозуміти – друга державна мова протягується із «заднього двору» держави шляхом давно задуманої багатоходівки, яка близька до завершення. Не треба бути шахістом чи аналітиком - це відчувається майже фізично. Слухаючи базікання лібералів-українців про широкі реформи, яких потребує Україна, неважко пересвідчитись – великий сон самозаспокоєння української політичної еліти навіть міцнішає. Україна потребує не безкінечних безглуздих реформ, а єдності. Все інше українці здобудуть без фарисейських порад світових економістів і продавців ерзац-демократії на експорт. А без єдиної державної мови єдності не буде. Буде пробудження фактом вибору однієї з державних мов. Етнічний українець вже не зможе байдуже сказати «Яка різниця?». Він зобов’язаний власним вибором мови і власною громадянською позицією стати на бік української державної мови, стати її носієм і оборонцем її конституційного статусу. Якщо не стане сили і сміливості – мусить прийняти російську як державну, а відтак, поміняти рідну українську на не чужу російську, тобто перестати бути етнічним українцем, залишившись середньостатистичним українцем-громадянином. Чи стане сили стати принциповими носіями державної української мови в тих етнічних українців які проживають в зросійщених районах, та й у всій Україні теж? Цього не знає ніхто. Вірніше – всі сумніваються, одні з сумом і жалем, а інші із злорадством домінуючої сили. Проте може статись несподіване для апологетів другої державної мови. Розбуджені терплячі українці можуть зреагувати інакше. Розумне і освічене молоде покоління українців вже підростає, воно вільне від радянських штампів на душах і наведе лад в Україні.
Я вам хочу сказать шановни други, что в те же самые годы, как ни страно даже в России от голода умирали люди, тысячами, сотнями тысяч. А моя бабушка. которая жила в те годы на Ставрополье (на Ставрополье - все так говорят до сих пор, и я не вижу ничего...››› Мыкола| 01.12.2008, 16:05
Згоден із "А нынешние либералы демократы не несут ответсвенности за алкоголизм, наркоманию..."
...››› wlodko| 30.11.2008, 17:04
Цікаво, чого цей американський індианець придумав для українців вислів "голодомор" та переймаєтся їхньою справою, а ні пари з вуст про поголовне і планомірне знищення геть під чисто всі коренні індианські племена!?
Хто заказував і щиро розплачувався...››› alim| 22.11.2008, 22:47
Важко говорити про Геноцид. Очі наповнююються слізьми, коли уявляєш жахливі події 1932-33 років. Дякуючи Джеймсу Мейсу світ дізнався про наше ГОРЕ. Вічна йому пам"ять
...››› Ольга| 22.11.2008, 10:07
Новини
Події
Фотогалереї
Поштовий
веб-клієнт
Про
сайт
Електронна пошта
Різноманітні політичні спроби «протягнути» другу державну мову давно сприймаються як політтехнологія під чергові вибори і звикли до цього як до рядової ознаки присутності демократії в Україні. На цьому й заспокоїлись, повторюючи мантру про те, що це нереально з точки зору відповідних змін Конституції. Звідси й відповідне поблажливе ставлення до фактів відвертої дискредитації статусу державної мови, так званого «мовного сепаратизму» і до поступового витіснення української мови з престижних сфер суспільної діяльності. Неважко зрозуміти відверті наміри тих, хто за поширення російської без обмежень і обсягах набагато більших від потреби збереження етнічної самобутності українців російського етнічного походження. Не дивує позиція влади - лише свідчить про те, що замало в ній поборників і носіїв української мови. Дивує позиція етнічних українців, українських організацій і політиків, які легковажать мовним питанням і при цьому вважають себе етнічними українцями. З любов’ю на словах, але за такої реальної безсилої байдужості до стану державної мови вони просто провокують проросійське лобі в усіх суспільних структурах, в парламенті. Петиції, заяви протесту і просьби підтримати українську мову і книгу так чи інакше потрапляють переважно до того ж байдужого або чужомовного чиновника.
