Що треба для того, аби стати видатним гітаристом сучасності? Виявляється, бажано народитись у Грузії, вирости в Україні (закінчити вісім класів 56-ї середньої київської школи), затим вивчитися у Батумському морехідному училищі й плавати по морях-океанах. Але, закохавшись в українку, знову повернутися до Києва і потрапити під крило знаменитого джазового майстра-вчителя Володимира Молоткова.
Із цього біографічного «коктейлю», ніби джин, випурхнув самородок Сергій Чантурія, котрий не тільки влучив у п'ятірку кращих гітаристів колишнього СРСР, а й зміцнив своє реноме, виступаючи на одній сцені з грандами світової джаз– і рок-культури: «Mezzo Forte», Jeff Healey, Meat Loaf і Van Morrison.
У послужному списку музиканта є ще такі «сходинки»: Чантурія був генеральним продюсером міжнародного фестивалю «Інтершанс» у Києві; головою журі на рок-фестивалі «Тарас Бульба»; project-менеджером фестивалю «Рок Київ», який пройшов за участі таких світових зірок як «Coolio», «Smookie», «Sweet» (хедлайнер – «Metallica»); Чантурія – володар гран-прі міжнародного фестивалю «A&M Records», організатор міжнародного гітарного фестивалю в Києві, представник гітарного бренда «Ibanez» в Україні.
А в звичайному житті Сергій гостинно-хлібосольний, симпатичний, як його «просолений» морем батько Реваз Валеріанович, і такий же скромний, щирий, добрий, елегантний чоловік зі смаком, як його мати Віра Сергіївна, у минулому працівниця київського Будинку моделей.
– Сергію, які досягнення, справи і турботи сконцентрував «компакт-диск» твого сьогодення?
– Коли я полюбив гітару (мені було 13 років) і почав рухатися з нею по життю, на мене потужно впливали різні чинники: побутові, соціальні, психологічні, державні, погодні... Може, тому я займався фьюжн-музикою, навчаючись у чудового музиканта Володимира Молоткова. Потім познайомився з Валерієм Гаіною, лідером-гітаристом легендарного «Круїзу», перейшов у рок-музику, я маю на увазі не якийсь певний напрям, а рок як світосприймання, енергетику, подачу гітарного звуку.
Нині я прийшов до того, що на мене практично не впливають перелічені фактори, головним стало те, що я хочу висловити музикою не з позиції щохвилинної схвильованості, а зі скарбниці відчутого й осмисленого в житті. Людина, котра слухає мою авторську музику в живому виконанні чи на диску, зрозуміє, що в ній немає якихось моментів, пов'язаних із побутовими чи політичними проблемами, – це світ, у якому людина може вільно знайти будь-яку картину за своїм бажанням. Я не демонструю шаблони, лекала, штампи, слухачі вільні відчути у моїй музиці будь-який настрій. Тому сутність моєї діяльності одна – робити максимально якісний продукт, щоб була прекрасна мелодія, чудовий ритм і найголовніше, аби музика була світла.
– Але як можна не залежати від соціуму і навіть чужого настрою?
– Я досяг внутрішньої незалежності, можливо, через те, що перетнув певний віковий рубіж. Мене не хвилюють проблеми людей, котрі намагаються отруїти нам життя, як, утім, не хвилюють і власні життєві проблеми (все минає), у мене свій світ, у якому перебуваю, своя музика, є друзі, рідні, за них я іноді переживаю, коли намагаюся згладити їхні депресії. Якщо реагувати на негативи-проблеми під час створення музики, виходитиме злий, тривожний, незрозумілий «музон», який подобається тільки певному сегментові меломанів, вони ставатимуть ще агресивнішими. Моє завдання – навпаки, це згладити, сіяти радість. Якщо мені погано, заходжу до церкви, ставлю свічку, слухаю літургію, читаю молитву й у душі – радість. Бувають моменти, скажу чесно, коли сиджу абсолютно без грошей і раптом – раз, зненацька упала копієчка, бензинчик залив у машину і поїхав, усе добре, я весь у справах. До всього треба милосердно, з розумінням ставитися й все буде нормально.
– Колись ти говорив, що музика для тебе – наркотик, але ще сильніший наркотик – це жінки. У твоїй біографії є такий пунктик: закохався і переїхав в Україну. А як тепер? Чи залишаються для тебе жінки, як і раніше, найдужчим наркотиком і чи та сама муза Алла тепер з тобою, через яку ти повернувся до України?
– Це, справді, було так, я знайшов ту жінку, з якою хотів пов'язати своє життя (це був 1989 рік), і тоді музику ніби попустив. Чому? Напевно, тому що вона мене ще сильно не “зачепила”, я тоді ще не розумів, що таке Музика, хоча і був немолоденький. Мене в той бурхливий час більше фізіологія приваблювала, ніж духовні пориви, хоча я розумів: треба заповнити життя духовним змістом, створювати музику. І потім прийшов момент, коли гітара все-таки перемогла. З жінкою поспілкуєшся (зокрема інтимно) – і ти вже наситився (ніби, перепрошую, пообідав), а з музикою такого немає, вічно голодний, вічно голодний. Я граю на гітарі, відкладаю її, щось роблю інше, але мене знову тягне до гітари, як у молоді роки тягло до жінки, тому гітара для мене тепер на першому місці, це однозначно.
– А муза збереглася?
– Натхнення здебільшого викликає накопичений багаж, його хочеться максимально оздобити і віддати людям.
– Алла як і раніше з тобою?
– Зараз я з Аллою рідко спілкуюся, ми «трошки в розлученні», посварилися, у нас це часто буває. Але вродливі жінки як і раніше впливають на створення музики: ось я когось побачив по відео, на вулиці, з кимсь поговорив, дізнався про поводження, про погляди на життя, сідаю у певному настрої писати композицію… і жінка зникає, розчиняється, з мене знову “вилазить” щось заповітне, накопичене, неповторне.
– Як ти сам себе ідентифікуєш: хто я? що я можу? куди йду? Яку музику граєш?
– Ти пропонуєш вийти зі свого тіла і з боку подивитися на себе? У самооцінці я дуже збігаюся з легендарним Стівом Ваєм, котрий недавно приїжджав до України зі своїми майстрами-класами, він висловив неоригінальну думку: «За допомогою гітари я спілкуюся з всесвітом і людьми, передаю свої думки і почуття». І для мене музикант не та людина, котра вміло грає певну кількість нот, а той, хто виражає себе, свій світ. Є особистість – є музикант. Моє завдання – гармонійно зрівноважити себе й довкілля.
Є музиканти-практики, які не відбулися, хоча в них є ідеї, але вони не знають, як їх донести, не знають, як йти, як пробитися. Я намагаюся зробити так, щоб колегам було комфортно створювати свою музику, тому організовую гітарні шоу, створюю свою школу. Музика – це психологічна рівновага всередині людини. Є рівновага, значить, музика буде прекрасною. Тому моє завдання на теперішньому етапі життя – не тільки демонструвати, як я граю і яку музику, а організовувати навколо себе гарних музикантів (показувати їх, відкривати), щоб вони мали внутрішній спокій і максимально самовиражалися, видавали на гора цікаву музику, як люди-особистості, а не як риби, які б'ються об лід. У мене це виходить, тому я зараз націлився на це. Звісно, було б здорово створити групу, але для цього треба знайти фінанси, щоб у музикантів була нормальна зарплата.
А яку музику я граю? Може, маю рацію той, хто написав про мене: «Сергій Чантурія – добрий рокер, що грає важку музику з дивною легкістю».
– У тебе великий досвід менеджера, продюсера, організатора, ця діяльність превалювала у 80-ті. Потім почалися лихі 90-ті, усі схеми розпалися, і ти пішов у виконавство. Тепер намагаєшся створити свою школу. Що це за школа, її зміст і мета, хто в ній має вчитися?
– Коли я займався організаторською діяльністю, у мене завжди в основі стояла ідея. Тут я не винаходив велосипеда. Закордонних «фірмових» імпресаріо, продюсерів, коли вони знаходять молодого виконавця чи групу, хвилює не стільки рівень виконання, скільки самобутня ідея. Вони цю ідею починають акуратно зачісувати, щоб вона не загубилася.
Коли я організовував якийсь захід, я плекав передовсім його ідею. Та з наближенням початку концерту, фестивалю із сумом розумів, що в багатьох моїх партнерів ідея зникає, а все затуляє фінансовий, комерційний інтерес. Мене це неабияк дратувало, я думав: чи я помилився в ідеї, чи в партнерах... На жаль, ідеї часто «забовтуються», лишається тільки шкурний інтерес. Тому часто відмовляюся від ролі продюсера, проводжу тепер гітарні шоу (не можу їх назвати фестивалями), запрошую відомих гітаристів, зокрема з Росії, хотів би привезти і з далекого зарубіжжя, але не вистачає бюджету. Було б чудово цю справу розвинути, демократизувати, а поки на ці шоу приходять заможні люди, котрі розуміють музику, купують дорогі квитки, одержують задоволення. У чому тут ідея більш-менш виявляється? У виконавському рівні, який розчищає дорогу для розвитку гітарного мистецтва.
А щодо школи... Це навіть не школа буде, а майстер-студія Сергія Чантурія, тому що школа – це відразу ув'язка з Міністерством освіти, що мені не подобається, чиновники починають нав'язувати бюрократію, вимагати ідеї, методику, починають їх розглядати, критикувати, не розуміючи суті справи, відкидати, як це було за всіх часів. А займатися за методикою 60–70-х років не цікаво, молодь пішла далеко вперед. Щоб людині розповісти, що таке гітара, вона повинна побачити її в руках майстра. Ну який шкільний вчитель скаже і покаже, що основний звук дає ліва рука, саме на її пальцях є «очі»?.. Коли учень бачить пальцями гриф, тоді починається музика. Музика – це не виконання кавер-версій, вивчених відрізків, матеріалів, які звучать начебто добре, красиво, але їх тупо копіюють, – коли я бачу людину, що грає, можу відразу визначити: вивчила вона сліпо тему чи грає душею, сипле нотами чи думками-почуттями. Ось така ситуація. Моя методика дозволяє швидше розвивати людину, ефективніше виплеснути з неї музику, яка у ньому накопичується не для того, щоб у перспективі перегнити і стати негативним продуктом. Ось у чому полягає ідея студії.
Ми братимемо учнів, які тяжіють до різних напрямків: класики, джазу, року. Відповідно будуть і викладачі. Моя методика включає і це: вести людей нагору з однієї сходинки на іншу не тільки за допомогою моїх рук, а й за допомогою спеціально запрошених викладачів, котрі здатні створювати красу за власним баченням, а не під моє диктування. Студія – це завжди команда.
– Молодим гітаристам із Києва, звісно, легше, а як бути музикантам у провінції? До кого звернутися по допомогу, на кого орієнтуватися? Там немає ні Сергія Чантурія, ні Ігоря Закуса. До того ж, у нас чомусь роком називають музику груп «ВВ», «Мандри», «Океан Ельзи». Доводиться орієнтуватися тільки на аудіоносії, на яких записана музика закордонних колосів-гітаристів, таких як Стів Вай, Девід Гілмор, Інгві Мальмстін, Сатріани, Джіммі Пейдж, Ерік Клептон і так далі.
– Особисто я ні в якому разі не хочу ображати і кривдити творчість різних музикантів та їхніх шанувальників, це абсолютно індивідуальне, особисте, інтимне. Тому звертаюся в першу чергу до критиків і журналістів, які пишуть зі слів виконавців і не розуміють, про що вони пишуть. Відбувається підміна понять. Адже рок-музика – це споконвічно протестна, опозиційна музика, її енергетика концентрує соціальні проблеми, діяльне, конструктивне ставлення до життя, тому в рок-музикантів так багато шанувальників. Вони виражають себе чесно і поводяться чесно, от чому такі групи як «Дорс», «Лед Зеппелін» не канули в Лету, їх дотепер слухає весь світ. Зате ми сьогодні забули, що «ВВ» виконували 10–15 років тому. Є блеф і незгасна цікавість до значущого руху, є жага вигоди і прагнення грати гарну музику.
Для того щоб прочитати книгу, потрібно навчитися елементарної грамоти, але цього недостатньо, аби писати книги. Фрази необхідно формувати правильно, розумно, емоційно, свіжо, неповторно. Мало перегравати чужу музику, треба створювати свою. А в нас багато хто пише геніальні твори (так їм здається) на дилетантському рівні, тобто це якісь під дією хвилинного натхнення нікому не потрібні сюжети, обгортки – обман, який не має художньої цінності. Дехто проголошує, що він грає рок, і тим ображає серйозних музикантів, які знають, що рок – це...
– От, до речі, розкажи про це детальніше.
– Джерела рок-музики лежать у блюзі, з якого вийшли перші рок-жанри – рок-н-рол і рокабіллі. Перші піджанри рок-музики виникали у тісному зв'язку з народною й естрадною музикою свого часу – найперше це фолк, кантрі, скіффл, мюзик-хол. За час свого існування були спроби поєднати рок практично з усіма можливими видами музики: з академічною – арт-рок з'явився наприкінці 60-х, джазом – джаз-рок виник на початку 70-х, латинською музикою – латино-рок з'явився наприкінці 60-х, індійською музикою – рага-рок виник у середині 60-х. У 60–70-х роках виникли практично всі найбільші піджанри рок-музики, найбільшими з яких, окрім перелічених, є метал (хард-рок), панк-рок, рок-авангард. На початку 80-х з'явилися пост-панк, нова хвиля, альтернативний рок, хардкор (піджанр панк-року), а також брутальні піджанри металу – треш-метал, пауер-метал, дет-метал, блек-метал. У 90-х роках широко розвинулись жанри гранж, брит-поп, альтернативний метал. Справжній рок, як і раніше, несе протестний, опозиційний дух і він, як бачите, вельми різний. А в нас є, так би мовити, музиканти, котрі стверджують, що грають рок, і при цьому не розуміють його справжньої суті. Треба досконало знати музику, стилі й напрями, уміти грати не тільки від голови, а й від серця (саме серце розуміє природу конкретної музики), тільки тоді зможеш самодостатньо формувати якісь буквочки, фразочки і поступово розвивати в собі класику жанру, тобто професіонала-виконавця. Так що «ВВ», «Океан Ельзи», «Мандри» і багато інших – це блефи, перегравання чужого, це «понти». З одного боку, учасники цих груп – нормальні музиканти, котрі зайняли своє місце в житті, але коли хтось виходить на велику сцену і про нього пишуть як про людину, що лідирує у певному рок-напрямку, він повинен усе-таки замислитись: «Чи треба мені далі обдурювати публіку? Може, я спинюся і по-справжньому візьмуся за справу? Або скажу шанувальникам «дякую» і піду в інший бізнес». Суть у тім, що ціпок теж б'є іншим кінцем. Рано чи пізно одержать (психологічно) по голові й імітатори. Якщо подивитися в очі цих людей, то можна побачити, що вони постійно перебувають в якійсь паніці, тільки сцена їх трошки лікує. Пішли зі сцени – і знову в паніці.
– Як висловився один гарний композитор, «Мандри» – це самодіяльна циганщина, Вакарчук – це досить тонка компіляція закордонних хітів минулих років, «ВВ» – це музикантський непрофесіоналізм. Може, він помиляється?
– Якщо ми говоримо про українську культуру, то ці групи не несуть у собі переконливого відсотка української культури.
Що стосується «Мандрів», його учасники за допомогою мінімалізації в сфері звуковидобування й аранжувань намагаються передати деякі дуже гідні і геніальні твори (народні), але на великій сцені це треба робити зі смаком, а не по двірському.
«Океан Ельзи» – це поп-група, яка має певні енергетичні можливості, які приваблюють народ, але це чистої води шоу-бізнес. Про мистецтво тут навряд чи варто говорити.
Останній раз на концерті «ВВ» я був як члени журі рок-фестивалю «Тарас Бульба». Чи одержав я задоволення? Чи вразила мене ця музика? Фігурально кажучи, навіть її повітря до мене не дійшло, не говорю вже про мелодику і тексти. Це був не ансамбль, а просто Олег Скрипка. «ВВ» був тоді, коли там працював Юрій Здоренко, який пізніше очолив групу «Борщ», раніш «ВВ» хоча б енергетику несли.
Я пам'ятаю час, коли нинішні так звані відомі групи виїжджали за кордон і працювали «на капелюх», а казали, що збирають клуби. Я сам по закордонах їздив, працював зі світовими зірками так само реально, як ми з вами розмовляємо, це не блеф, у мене гітари підписані Робертом Плантом та іншими справжніми зірками. Я знаю, коли до тебе ставляться як до музиканта-колеги, побратима по цеху, а не як до робітника сцени. Звичайно, можна свідомо дурити публіку і на цьому робити свою кар'єру, інша справа, коли ти пускаєш себе за течією, щоб заробити гроші, якесь ім'я, а потім будуєш зовсім інше – до чого душа лежить. Обивателі цього не бачать, але в будь-якому разі не варто говорити: «Я геніальний». Якщо б ти був геніальний, тебе б визнали і на Заході.
– Тоді виходить, що в нас практично немає рок-талантів?
– Насправді в нас є дуже багато талановитих музикантів, але через специфіку нашої країни, її певну замкнутість в культурному плані (особливо це стосується сучасної музики), особистості не можуть виявляти і реалізувати себе. Чимало цікавих груп змушені перебувати в «анабіозі».
– Тобто їм удається засвічуватися тільки на клубному або на «междусобойному» рівні?
– Клубний рівень – це, на жаль, невеликі сцени, вони часто скрадають непрофесіоналізм, але на них, принаймні, проглядається ідея, у яку можна вкласти гроші, аби поставити справу на гарні рейки і вивести на солідну сцену, далі – на більш високу ступінь, і просувати продукт у різних напрямках, зокрема комерційно, досягаючи деякими творами рівня класики жанру. Але для цього в народу (у публіки) повинні бути гроші, щоб масово ходити на концерти. А в кого нині є можливість регулярно “торкатися” мистецтва?
– От і виходить замкнуте коло, з якого талановитих хлопців неможливо витягти на світло і зробити надбанням країни?
– Потрібно цілком змінювати менталітет тих людей, які «керують» культурою й освітою. Всі вже переконалися, що не можна було призначати Вакарчука міністром освіти, а Вовкуна міністром культури. Вони виявилися не здатними реформувати і створювати. Вони миттєво перетворилися в номенклатурних діячів.
– Хоча, здавалося б, Іван Вакарчук і Василь Вовкун – практики, один – ректор університету, другий – професійний режисер, вони не чиновники...
– Виходить, у них не вистачає волі боротися з чиновницьким струменем, у якого «свої правила». Це, по-перше. По-друге, наші люди, коли досягають «верхньої ніші», де їх оточують спокуси і фінанси, раптом забувають про те, з чого починали, до чого прагнули і за що боролися.
– Вони в лещатах системи.
– Системи існують на різних рівнях. Мене, наприклад, часто запрошували працювати з поп-групами і поп-виконавцями, скажімо, з театром Пугачової, Ігорем Ніколаєвим і багатьма іншими в Москві. Я відмовлявся, хоча там пахло гарними грошима, я волів себе реалізовувати, я розумів: у мене є сили робити своє, а не чуже. Тепер я маю психологічно урівноважене життя, я реалізую себе, свою музику, можу спокійно гуляти по Хрещатику, дивитися на людей, а не рахувати чужі гроші, не задивлятися на чужі лімузини, не лаятися і не злитися. Я цілком, як кажуть, дозрів. І не панікую з приводу того, що в нас усе неправильно відбувається. Я дуже радий, що наш шикарний гітарист Сашко Могилевський випустив свій альбом інструментальної музики, я радий, що в Києві організовано «Гітарний будинок» (навпроти Бессарабки). Якби не криза, ми б давно вже повноцінно користувалися послугами цього Будинку, у якому чимало роблять для гітаристів і для гітари. Мене тішить створення гітарної майстер-студію, тішить те, що наш гітарист Олег Аджикаєв пише свій блюзовий альбом, у якому мають взяти участь зіркові вокалісти на кшталт Ніно Катамадзе, і це буде на рівні світових стандартів, із привнесенням етнічної мелодики, а не просто блюз ля мінор, мі мінор, тоніка, домінанта, субдомінанта, коли нічого не привносять, а виконують якісь блюзові сурогати – напівкриві, напівзігнуті, брудні, іржаві і взагалі нікому непотрібні.
– Скажи, чому ти не відвідуєш Палац мистецтв «Україна»?
– Чесно кажучи, я там навіть іноді виступав, наприклад, на п'ятнадцятиріччі «Братів Карамазових». Але Палац «Україна» я, справді, намагаюся обходити стороною. Я все-таки людина, яка вже, так мені здається, дечого дізналася в житті, я чудово відчуваю енергетику, бачу, де приміщення оздоблено пінопластом під дерево і де справжнє дерево. Тому я вважаю, що Палац «Україна» це будинок з поганою акустикою для людей, котрі понтуються, намагаються показати свою значимість, заможність, престиж (правда, не всі). Я знаю багатьох людей, які приходять на Філіпа Кіркорова, потім плюються, але друзям, знайомим телефонують: «Ми були на Кіркорові». Закордонні зірки типу Гарі Мура, Стінга не розуміли, чому їм надали такий концертний зал як Палац «Україна», він же накопичив дисгармонію, це ж місце для з'їздів, можливо, для танцювальних концертів, наприклад, ансамблю імені Вірського, або для хору імені Верьовки, Кубанського хору, які своєю позитивною міццю-численністю здатні очистити ауру Палацу. Але влаштовувати там рок-концерти це все одно, що грати на акустичних інструментах треш. Тому там і процвітає попсова «фанера». Навіщо мені ходити на «пластмасових зірок»? На таку собі масову гламурність.
– А де в Києві рок чи джаз може звучати більш-менш пристойно?
– Наприклад, Маркус Міллер, бас-гітарист, зірка світового джазу виконував фьюжн у Жовтневому палаці. А от для груп, жорсткіших, металевих, сучасних, я, чесно сказати, не знаю в Києві залів. Щось проводять у клубі «Бінго». Ну ще залишається відкрите повітря – так влаштовують переважно фестивалі з великими бюджетами. Група «Металіка» виступала на Центральному стадіоні, щоправда, музиканти не зрозуміли, чому концерт відбувся в центрі міста, зазвичай такі шоу проводять на окраїні, у зеленій зоні, де поза мегаполісом зовсім інша подача звуку, інша енергетика музики. Коли я віз шефа сек'юріті й одного з менеджерів групи в аеропорт після фестивалю, всю дорогу чув тільки лише «фак Київ». Так що в нас, за великим рахунком, ніде влаштовувати шоу. А Палац «Україна» з його комфортним залом, м'якими кріслами, буфетами (ось де можна підвищувати ціни за оренду і квитки!) призначений, щоб демонструвати пафосність виконавця.
У моїх гітарних шоу пафосність має інший відтінок, я шоу роблю, на жаль, не для всіх, а для багатих людей, для того, щоб одержати інвестиції і розвивати цю справу, щоб перейти в такий зал, в який музиканти як слухачі могли б купити квитки за доступною ціною. А поки ж витрати такі, що якщо ми запустимо людей за п'ятдесят гривень, захід не окупиться, а «пролітати» з фінансами ніхто не хоче.
Що звичайно убиває починання? Переговори нерідко виглядають так. Я кажу: «Давай що-небудь створимо, ось є така ідея, розписана по пунктах». Лунає у відповідь: «Я хочу бачити бізнес-план: через скільки часу я відіб'ю гроші». Усе, ідея відходить на друге місце, з такою людиною я взагалі закриваю тему.
– А чи можна під рок-концерти використовувати Палац спорту?
– Це просто стайня. Я об'їздив Палаци Спорту по країні Рад практично всі, зустрічав іноді вдалі з погляду акустики, але чомусь Палаци з гарним проектом – рідкість. А в Києві це однозначно стайня, щоб вона зазвучала, потрібно вкласти дуже великі гроші, встановити шикарну апаратуру. У Москві на спорткомплексі «Ювілейний» групи теж не звучали, а от приїхав «Пінк Флойд» і – зазвучало. Але там, вибачте, апаратури якісної були гори, всі нюанси врахували на комп'ютері – щоб у цій громадині не було зворотного зв'язку, паразитні частоти не виникали. А наших організаторів це не турбує. Скільки кіловат? П'ятдесят, сто! Поставили, та гиргоче какофонія. Звук – це ціла наука. Цим повинні займатися професіонали, і не тільки приїжджі.
– У чому “сіль” твоїх гітарних шоу?
– Можливо, у першу чергу в тім, що проведенням цих заходів ми спонукаємо людей купувати гітари, а не наркотики, і самовиражатися в звуках. Мені дуже хочеться вийняти цю культуру назовні, щоб в Україні люди розуміли: гітара – чудовий інструмент, найпопулярніший у світі, що завдяки йому можна і гроші заробляти, і душу виливати, рятуватися від депресій.
Основний акцент не на зароблянні фінансів, а на розвитку гітарного мистецтва. Адже в чому один із сенсів мистецтва, культури? Держава вкладає в них гроші для того, щоб мати здорове розумне покоління, яке приносить багатство державі, при тому не треба витрачати шалені гроші на в'язниці і лікарні, куди потрапляють схиблені люди. Але оскільки держава цим не опікується, то чому б нам цим приватно не займатися? Московські гітаристи Ігор Бойко, Дмитро Четвергов, Юра Мей Ліан, Іван Смирнов мені казали: «Сергію, у нас такого в Москві немає. Як тобі це вдалося зробити? Як ти зміг нас зібрати в Києві, коли ми по п'ять років не бачимося в Москві?». Отож навіть заради об'єднання-спілкування варто напружуватися. Тому з'являються Гітарні будинки і гітарні класи. Клуби поки що не консолідують, вони запрошують музикантів тільки для того, щоб вони виступили, одержали свої двадцять копійок за роботу, випили пива, пішли, і все.
– Коли і де можна буде побачити гітарне шоу?
У мене є торгова марка «G Session», під якою я проводжу всі ці шоу. Надзвичайно вдячний Юрію Колтикову, моєму другові, котрий їх фінансував. Нині він працює за кордоном, у нього там бізнес, поки що немає інвестора, але я все одно робитиму ці шоу, хоча через кризу зараз нічого не можу сказати певного. За найближчого поліпшення ситуації я це зроблю, можливо, це буде шоу-вечірка на пароплаві «Святий Андрій» Олександра Ктитарчука, відомого фотохудожника. А далі знову таки все залежатиме від інвестицій спонсорів. Держава звично не допомагає, на молодь бюджетні фінанси не виділяються (я працював у молодіжних організаціях). Про які можна говорити молодіжні програми, якщо пенсіонери висять на волосині? Я намагався робити за свої гроші, та деякі політики «прилипають», будують і на цьому свою кар'єру, але не хочуть витрачати певну кількість мішечків грошей. Тому я з такими людьми не дружу.
– Моєму поколінню пощастило, ми виховувалися на музиці видатних колективів – від «Бітлз» до «Пінк Флойд», вони згодом золотими літерами вписали себе в історію музики (у 70-ті ми про це могли тільки здогадуватися). В юності я також усвідомив, що рок відрізняється від попси, крім музичних основ, ще й тим, що рок-музиканти вміють грати, а попсовики – ні (самограйки-синтезатори заполонили світ). Нині царює «фанера», переважає так звана танцювальна музика, рейв (музика наркодискотек). Справжні поціновувачі музики «вимиваються». Наскільки, на твій погляд, загрозлива тенденція?
– До мене недавно підійшов мій друг і запитав: «Сергію, що привезти тобі з Америки?» Я сказав: «Четвертий концерт «Лед Зеппелін» на вінілі». Він у США не знайшов, привіз їхні чотири збірники. Я подумав: «Чи не симптоматично це?» З одного боку, знаю, якщо тираж закінчився, то пірати в Америці не хуліганять, тим паче з «вінілами», а з іншого боку, якщо в Штатах немає четвертого «Лед Зепелліна», то що говорити про нас?
Нині просування музики на ринках набуло глобально-лобістського характеру. Панує поняття «формат», тобто певні музичні напрями вписані у конкретні формати. Музика – це той інструмент, за допомогою якого подають і продають певні товари. Якщо потрібно просунути якийсь проект, звертаюся до певних торгових марок, бо знаю, що мою музику може погодитися фінансувати, наприклад, «Мальборо». Фірма «Давидофф» спонсорує класичну музику. Поп-музика звучить тоді, коли потрібно продавати пепсі-колу і кока-колу, жуйки, солодощі, продукти харчування. Під рейв продають наркотики і збуджувальні напої.
Молодь (від 17 до 30 років) – основний енергетичний шар людства. Чим тільки не забивають їй голову, щоб скористатися життєвою енергією, надати негативний імпульс, відвести від дороги. Багато хто в тридцять починає щось розуміти, але вже пізненько, гроші вони свої віддали. Ось для чого створюється парфумерна музика-павутина певного штибу. Справжня музика протвережує цих людей, відтягує від купівлі усякої дурниці, тому вона не цікава певним торговим монстрам, особливо в умовах нашої держави, що розвивається. Україна – це сировинна база, і не відомо, коли вона сформується в передову державу, зокрема в музичному плані, тому багато великих музикантів їдуть, незважаючи на те, що в нас дешевше створювати свій продукт.
Отож чим далі, тим відчутніший вплив на шоу-бізнес, культуру «сторонніх» людей, які представляють бренди типу «Шустов», «Жак Жан Руссо», «Немирів», «Рошен», «Корона», точніше балом заправляють ті, хто над усім цим стоїть. Є музиканти незалежні, котрих і бренди не можуть «зігнути», але, на жаль, публіка це не оцінює, ходить на рекламовані пустишки.
Раніше в атмосфері більшої свободи народжувалися яскраві поп-виконавці: Род Стюарт, Елтон Джон, Кліфф Річард, «АББА», «Боні М» на тлі «Бітлз», «Дорс», «Пінк Флойд», «Діп Пьорпл». За рівнем майстерності, жанрово вони часто стояли поруч. А нині розплодилась купа стилів-напрямів. Чому? Тому що є море сортів чаїв, кави, цигарок, цукерок... Їх поєднує загальний відділ чаїв, відділ кави, відділ цигарок, відділ цукерок. От і відділ поп-музики має купу напрямів, і рок поєднує купу стилів, перші «обслуговують» концерни типу шоколадної «Корони», другі – монстрів типу автомобільного «Форда».
Проте ще є інтелектуальна музика, що домінує серед освічених людей, вихованих на традиціях. Нині в гітарному світі з'являються нові Стіви Ваі, Гарі Мури, Сатріані, Мальмстіни, Петруччі, Скофілди, Джиммі Пейджі, Еріки Клептони. Вони та їхні шанувальники-меломани вирізняються тим, що в їхньому середовищі практично немає наркоманів, алкоголіків, негідників, ідіотів, заблудлих...
– Я так розумію, що коли ти був молодий, то перебував в романтичних почуттях, були певні ілюзії, тому ти не виїхав за «бугор». А тепер уже пізно їхати, не хочеться рвати по живому?
– Класична, академічна школа виконавського мистецтва в нас була видатна. Я, на жаль, не її вихованець. Чому не виїхав? Напевно, тому, що мій рівень був далекий від рівня західних музикантів. Пізніше я, як кажуть, виріс і досяг. Коли закінчував виступ й ішов зі сцени, зірки, на яких я молився, підходили до мені і казали: «Сенкью, ю вері гуд плей гітар, Серджіо», це мені лестило. Але тепер, коли я опанував віртуозною технікою, тонким нюансуванням, розумінням музики, мені вже боязко і важко виїжджати, правильно каже прислів'я: «Якби молодість знала, а старість могла». Я щоправда людина не стара, міг би ще посяяти на Заході. Але чи не краще створити на Батьківщині майстер-студію, щоб молоді люди засяяли? На Заході вони стають зірками в 24 роки, а в нас у 24-28 починають тільки осягати, що таке гітара, наївшись усяких проблем.
Спілкуючись зі світовими зірками, зокрема зі Стіві Ваєм (мене друзі запрошували в смт Оленівку на Доннетчині в суперстудію, нафаршировану новітньою технікою, де ми музикували), я з'ясував таку річ: гітарних корифеїв мало хвилює, як людина грає технічно, їх хвилює в якій мірі вона фірмово і якісно передає те, що хоче сказати. Це найголовніше.
– Тобто важлива не тільки швидкість пальчиків, а найперше уміння донести заповітне, свою особистість?
– Звичайно. Тому що такої швидкості, котра є в Інгві Мальмстіна, немає в Стіві Вая, Гарі Мур неперевершено грає білі блюзи, Джиммі Пейдж – рокові рифи. Техніка виконання у гітарних колосів на найвищому рівні, але головне – у нюансах, інтонаціях, відтінках. Є інверсії, штрихи, обертони, переливи ритму. Чим більше ти цим володієш, тим чарівніший твій світ, який зворушує людей, часто не зрозуміло чому. Кожен музикант одну й ту саму ноту видобуває по-різному, і за подачею ноти можна зрозуміти рівень музиканта.
– Що твою душу бадьорить-веселить?
– Коли вранці прокидаєшся, відразу подумай про те (не зважаючи на погоду, на якісь обставини), що живеш, – це найбільший дарунок, яким ти володієш, отже, у тебе є можливість максимально самовиражатися і не впадати в депресію. У мене це відчуття залишилося з юних років, коли, пам'ятаю, влітку я з двадцятьма копійками виходив з будинку, за п'ять копійок доїжджав на метро до пляжу, купався-прохолоджувався, сонечко мене пригрівало, я спілкувався з вродливими дівчатами, повертався додому, мамулька поїсти приготувала, ось воно свято! А нині багато хто вважає вищим досягненням їздити на дорогій машині з офісу в офіс, мати купу варіантів хапнути будь-що. Але ж вони не мають друзів, не мають можливості піти з вродливими дівчатами на пляж, крутелики зрідка розслаблюються в казино та у борделях, підмінюючи почуття сурогатом. Жити треба натурально і на повні груди. А якщо ще є час займатися музикою, це взагалі щастя.
– А в тебе є час на друзів?
– Звичайно. Я живу друзями, учнями. Коли вже зовсім навалюються турботи-стреси, приймаю грамів п'ятдесят коньячку (якщо пива не хочеться), беру гітарочку в руки і починаю створювати свої світи. Ду-у-уже класно!
Учні приходять, я з ним розмовляю, п'ятдесят відсотків часу занять у нас іде зазвичай на спілкування, щоб з'ясувати, що таке музика. Це не з'ясування питання: хто грає краще чи гірше. Іноді в підземних переходах хлопці так грають, що серце розцвітає. Так, вони музикують не зовсім чистенько, але така енергетика і душа йде від них, що якби ще грали професійно, то це була б готова світова зірка. Але, на жаль, поки він у зірки виб'ється, багато буде на шляху спокус і палиць у колеса. Або почнуть зачісувати не ті і не так: підкорегують ідею, настрій, душу не в той бік. А не втратити ідею і зберегти-виховати душу – це ціла наука.
Сирожа Грабовский - мразь,типичный хохлацкий оборотень! Диссертацию защитил по марксистско-ленинской философии, облизывал классиков научного коммунизма, а с началом \"катастройки\" начал лить на всё это дерьмо. Обычный карьерист и приспособленец.
...››› Свидетель| 01.09.2010, 22:34
Набор в группы проводится постоянно, есть разные уровни.
Ул. Коперника, 8 (школа № 101), проспект Победы, 3 (боулинг клуб Хамелеон), ул. Дегтяревская, 7 (второй этаж, актовый зал)
Контакты:
(067) 798-3692 - Эрнесто Перез
...››› Ваня| 17.08.2010, 14:33
Яка дурість, вибачайте, пане Максим! \"Знову вибудовування парканів і мурів...\" Це дійсно єдине, чим зараз можутьзайматись справжні люди, бо політика без великих грошей неможлива, а великими грошима володіють лише покидьки. Так, зберігати сади й...››› Оксана Кринична| 07.08.2010, 23:31
Дмитрук - явище особливе, і добре, що пан Коскін на нього \"вийшов\". Його, фактично, не визнають, а дарма. Я не знаю такого іншого сполучення талантів письменника, журналіста, телеведучого, громадського діяча і вченого-дослідника. Нащадки ще...››› Прихильник| 20.07.2010, 21:28
Новини
Події
Фотогалереї
Поштовий
веб-клієнт
Про
сайт
Електронна пошта
