Скажи мені у яких п'єсах ти граєш і я скажу, яка ти актриса. Певно, так можна переінакшити відоме прислів’я.
Наша гостя – народна артистка України, прима Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка Людмила Смородіна грала провідні ролі у п’єсах драматургів-колосів: В.Шекспіра, Бомарше, І.Котляревського, Т.Шевченка, Лесі Українки, І. Карпенка-Карого, О.Вампілова, В.Розова, М.Булгакова, П. Кальдерона, Жана Ануя… І за тим ще чималий оберемок театральних персонажів і десятки ролей в кіно і телесеріалах.
В житті вродлива, життєрадісна, тендітна, інтелігентна, романтична, на сцені Людмила Смородіна ще більш «різнокольорова», розкладається, немов райдуга, на колоритне розмаїття образів, виявляючи сильну натуру-особистість, котрій доводиться боротися з життєвими труднощами.
Роздуми про магію Смородіної змушують згадати дві сентенції. «Артист – це донор. Саме донор, котрий віддає себе, не вимагаючи винагороди» (Сергій Довлатов). «Якби смисл театру був тільки в розважальному видовищі, можливо, і не вартувало би вкладати в нього стільки праці. Але театр є мистецтвом відбивати життя». (К. Станіславський).
– Пані Людмило, ви працюєте в одному з найпрестижніших українських театрів – імені І.Франка, під орудою корифея Богдана Ступки. Які фортелі долі, які ключові події привели вас в цей храм мистецтва?
– Я закінчила Театральний інститут у викладачів Нінель Биченко і Володимира Приймака. Спеціально готували вистави, показували – і нас вибирали. Багато було пропозицій, зокрема, з театру імені Франка. Піти туди наполіг саме Приймак. Бо я хотіла взяти вільний диплом, поїхати до Москви. Тоді така була тенденція, Москва була великою театральною сценою, де повно театрів, режисерів. Приймак сказав: «Ти спробуй, попрацюй. А далі побачимо. Поїхати до Москви ти завжди встигнеш, головне, ти будеш в театрі». Він розмовляв зі мною, як з дитиною, яку ще треба вчити. Я послухалась. Франкцівці добре прийняли, не було гострих ситуацій, інтриг. Мене призначали на ролі у парі з корифеями, тобто у другому складі. Я завжди була дублем Марини Герасименко. На сцену не виходила, сиділа в залі, поки репетирувала і виступала Герасименко.
Мені, у якої дзиґа в одному місці, це набридло, вирішила, що маю щось міняти. Поїхала до Товстоногова в Ленінград. Там домовилася з актрисою Ларисою Малєванною, під її наставництвом підготувала уривок з вистави «На дні» Горького, ролі Василіси і Насті. І от, коли настав час показу, у мене зранку пропадає голос – зовсім. Лариса Іванівна повела до лікарів, ті зробили все належне. А голосу нема. Я людина, яка до таких знаків прислухається. Подумала: «Їду додому, мені нема чого тут чекати. А далі буде видно. Все одно знайомство, хоч і опосередковане, зав’язалося». І пані Лариса втішила: «Це від хвилювання більше, ніж від хвороби. Ти прийдеш в норму».
А в Києві, наче небо, відкрилося: посипалася купа пропозицій. В театрі отримала роль Олени Андріївни в «Дяді Вані» за Чеховим (режисер Сергій Данченко), роль Гермії у виставі «Сон у літню ніч» за Шекспіром (режисер Валентин Кузьменко-Делінде) і роль Інгігерди у фільмі «Ярослав Мудрий». Я подумала: «От чому я там втратила голос». Отже, телефоную Малєванній, дякую за все, і кажу, що отримала купу ролей. Вона: «В добрий час. І слава Богу. А в Ленінграді ти завжди матимеш шанс, захочеш – приїдеш, покажемося Товстоногову». Я лишилася у Києві.
Отакий стався зигзаг. Мої стрибання були тільки на початку. Далі не виникало намірів кудись поїхати. Почала в театрі імені Франка працювати, головні ролі отримувати, з’явилося визнання. Хоча у «Дяді Вані» я так і не вийшла на сцену. Коли молода, хочеться експериментальних вистав, цікавих, яскравих, а тут вистава за Шекспіром, сцени на батуті, повно молоді. А Чехова я тоді мало розуміла, образ Олени Андріївни і досі, якщо чесно, не дуже розумію. Данченко нічого не розжовував. Він міг одну фразу сказати, спрямувати. Він не був режисером, який тебе ламає, однак свого добивається. Данченко здебільшого спостерігав за актором, за тим, куди веде його природа. Мені цього було замало, і я, мабуть, підсвідомо вибрала «Сон в літню ніч» з іншим режисером. Про що шкодую досі, з теперішнім розумом взяла б участь в обох виставах. Втім, Данченко як головний режисер театру любив, щоб завжди вибирали його. Про стрибання туди-сюди він казав: «В житті доріг – багато, але треба вибирати одну. Сидіти одним місцем на всіх стільцях – нічого путнього не буде».
Тепер вже стрибаю туди і сюди, заробітчанством займаюсь, і в театрі граю, і в кіно. Це робити дозволяє досвід. А на початку доводилося видиратися з другого складу.
З цим у мене пов’язана така ситуація. Сталося це на восьме березня. У нас було правило: якщо ти призначена на роль, то поки завіса не відкрилася і артисти на сцену не вийшли, ти маєш бути напоготові, хоч і не граєш. А раптом що… Отже, завіса відкрилася, Марина Герасименко вийшла на сцену, почала грати у виставі «Дикий ангел» Олексія Коломійця роль Ліди, я пішла додому. І вже в скверику перед театром чую крик: «Смородіна!». Повертаюся: «Господи, та що ж таке могло трапитися? Може, вдома щось з батьками». Я навіть не подумала, що в театрі щось сталося. Помреж кричить: «Ідіть сюди! Люсю, на сцену!». – «Як?» – «Виставу треба рятувати. Марині погано, піднявся тиск. Завісу закрили, виставу зупинили. Іди грати». – «Я ж на сцені не була. Я не готова вийти». – «Люсю, або сьогодні, або ніколи».
Мушу сказати, що такої ситуації не бажаю нікому. Звісно, текст ми тоді вчили назубок. Але треба ж знати ще мізансцени, які я не репетирувала. У своєму одязі вийшла на сцену. Як грала, не пам’ятаю, немов уві сні, мене водили партнери – по різних мізансценах, ставили, зупиняли. З-за куліс підказували… Три години вистава тривала, і по закінченню всі мої нерви лишилися в отому експерименті. Але це був урок.
– А що сказали колеги, режисер?
– Похвалили. Режисер був щасливий, казав, що я пречудова, органічна. Я подумала: «А чому ж ви мені на сцені не давали репетирувати?». А у Марини ця ситуація закарбувалася, організм акторський такий – одразу це хапає. Коли починалася вистава, вона кричала: «Нехай залишиться Смородіна, бо мені буде погано». І кілька разів їй було зле, вона казала: «Хай Людмила грає». Так і пішло: одна вистава – її, друга – моя. Я вдячна нашому помрежу Ніні Лапшиній за ту сакраментальну фразу: «Або сьогодні, або ніколи».
Відтоді я ніколи собі не дозволяю не грати виставу, навіть коли вельми хвора, бо розумію, в який стан потрапляє заміна.
– Чи можна сказати, що склалася певна команда в межах театрального колективу, очолювана режисером Юрієм Кочевенком, члени якої переходять у нові постановки?
– Так, вона є, у нас багато вистав зроблено з Юрієм. Лесь Задніпровський і я завжди задіяні. Розумієте, коли режисер бере виставу, йому важливо знати, чи є у нього актори на ключові ролі (скажімо, у «Назарі Стодолі» я граю Стеху, Кичатого – Лесь Задніпровський). А далі вже Кочевенко «блукає» по театру, шукає інших акторів. Тож назвати команду сталою навряд чи можна. В театрі такого немає, театр – це рух, весь час зміни.
Добре, щоб і надалі були пропозиції від Кочевенка, і щоб театру це було потрібно, цікаво. Звичайно, я радію з того, що мені довіряє режисер, дає гарні ролі. Поки що у мене немає нової роботи, ми здали виставу «Фредерік або Бульвар злочинів» – і пауза. А в паузі треба перебувати недовго. Бо коли рік, два, це вже трагедія для артиста.
– Чи маєте ви можливість, аби не було простою, в інших театрах працювати, в кіно зніматися?
– В заробітчанстві я тепер і перебуваю, знімаюсь у серіалі «Єфросинія». Це великий проект, існує вже три сезони, ще будемо до наступного року працювати. Антреприза у нас не приживається, тільки Анатолій Хостікоєв з Богданом Бенюком ворушаться. Я ж працюю у Ірини Зільберман у виставі «Небезпечний поворот» за п’єсою Пристлі, другий рік граємо, але не часто, добре, коли хоч раз на місяць. Інші театри не запрошують, у них повно своїх артистів, дай Боже, щоб вони були зайняти.
Можу сказати, що я творчо працюю тільки тоді, коли репетирую у рідному театрі, все решта – заробіток. Звісно, для мене дуже важливо, щоб моє ім’я, обличчя скрізь, де я працюю, були на високому рівні. Тож у проектах я не роблю щось абияк, Боже збав. Однак все одно це не ролі, які ти виорюєш від початку до кінця, виліплюєш чиюсь долю, там все дріб’язково розкидано на купу серій. Якщо тебе побачили в одній серій, то в кількох ти можеш не з’явитись. Це вже не така цікава робота, як в театрі, де ти ретельно тчеш полотно і відчуваєш живу емоцію-взаємодію з глядачами: я – їм, вони – мені. Я звикла до театру, і люблю його найбільше.
– Що фахово дає театральному акторові участь у серіалах?
– Це, все ж таки, серйозна робота, ти опановуєш додатковими професійними навичками: вивчаєш специфіку кінопроцесу, передусім взаємодію з камерою. Театральна сцена потребує великих емоцій, певного форсування, широкого подиху, а в кіно – камерність. Емоція стриманіша, але глибока.
– Все на нюансах.
– Так, на відтінках. Це не просто. Тож я не можу сказати, що ми в серіалах нівелюємося, руйнуємося. Ось режисер каже: «Не можна повз камери проходити». І ти вчишся працювати на камеру, вчишся не перекривати партнера, потрапляти у світло. У кіно конче потрібно не бути штучною, театральною актрисою, а бути достовірною. Я задоволена, що працюю в кіно, у мене в цьому сезоні ще два проекти, один з них шістнадцятисерійний «Будь мной». У мене там яскрава роль, характерний образ. Подивимося, що вийде.
Американський актор Роберт де Ніро якось сказав вражаючу фразу: «У актора театру канат натягнуто високо-високо під куполом і він по ньому йде. Коли падає, це помічають всі. А у артиста кіно канат лежить на підлозі». От вам і відповідь.
– Тобто в кіно режисер здатен змонтувати «цукерку» і врятувати погану гру актора?
– В кіно зможе, а в театрі – ні. В театрі якщо впав – то впав. Забув текст, пропав голос чи прийшов з похмілля... Будь-що може статися. Хтось з партнерів не вийшов вчасно на сцену – і ти розгубився, не знаєш, що робити. Сцена живе мінливим полохливим життям, кожну хвилину може народитися таке, що побачить тільки ця публіка. А завтра буде зовсім інша вистава. Ви, наприклад, сказали друзям: «Підіть, подивіться. Вражаюче, приголомшливо…». Люди подивилися, у них інші враження. Бо вистава – живий організм, щоразу все заново. У акторів міняється настрій, ставлення одне до одного, хтось посварився, хтось ображений, у когось – горе чи проблеми, та все одно ти з цим працюєш.
В кіно, звичайно, це теж існує. Я можу прийти на зйомки після якихось серйозних подій життєвих, але в кадрі буду глибока, трагедійна або навпаки – комедійна. Однак не я великою мірою це роблю, це монтаж. І може чимало гарного матеріалу не увійти у фільм. Скільки так було, коли акторові здається: я зіграв цікаво, оригінально, яскраво, подивлюся обов’язково цю серію. А показують твій профіль або взагалі спиною, бо в цю хвилину «беруть» твого партнера. Ти натхненно граєш, а в кадрі нема твоїх очей, налитих кров’ю емоцій, сльозами від трагедії, чи, навпаки, сяючих щастям. Бо в цю хвилину показують в кадрі не тебе, а твого партнера. От і все.
– Повернімося до театру. Вам доводилося грати з чудовими акторами, маститими, знаменитими. Хто з партнерів закарбувався у серці найбільше, хто був певною мірою доленосним, або з ким було просто комфортно працювати?
– Не знаю, що вам сказати по щирості. Для мене найголовніше, щоб це був міцний професіонал. А відомий, знаний він чи ні, то другорядне. Інколи овіяні славою не дуже мені подобаються, бо вони, бува, міркують: «Є успіх, я вже піймав жар-птицю». Тож все під себе гребуть. Працюють дзеркалом і партнера не бачать. Для мене найголовніше, щоб навколо був ансамбль, я не люблю пів-професіоналів, випадкових людей. На жаль, і таке трапляється. Театр у нас великий, акторів багато, не всі вчасно отримали ролі, не всі виросли. Половина ще взагалі не знають хто вони, бо не мають репертуару, лишень якісь випадкові ролі. Це трагедія. Ще й вбирати досвід не дуже поспішають.
От я казала про ансамбль, в якому грає Лесь Задніпровський, нині й Богдан Бенюк (у виставі «Бульвар злочинів»). Не можу не згадати Наталку Сумську, ми з нею репетирували у виставі «Ревізор». Коли вона грала, я сиділа у залі, дивилася, куди і як рухається. Звісно, ми абсолютно різні, у мене зовсім інший малюнок ролі. Але це підштовхує, стимулює, тягне до вершини більше, ніж коли з тобою в парі просто актриса, котра тебе не підганяє вперед, не є суперницею-конкуренткою. Бо у нас професіоналізм набувається, коли тебе в плечі тиснуть талановиті колеги, коли за тобою стоїть команда обдарованих професіоналів, тож ти розумієш: треба рухатися-розвиватися швидко, наробляти досвід, бо інакше тебе переступлять, підуть далі, а ти залишишся пасти задніх. У театрі відразу видно, хто з молоді рухається, хто спить, хто чекає.
Взагалі, театр – хитромудре місце, не у всіх складається. Інколи можна почути про когось, що він поганий артист. Як можна так казати, якщо він не отримав жодної ролі, йому не випало вийти на сцену, показати себе, відкритися. Не сталося, не склалося, не його театр, можливо. Я нещодавно зустрілась з молодою актрисою з Москви на зйомках в серіалі. Їй 27 років, вона має репертуар – вісімнадцять головних ролей у спектаклях! У Москві вона грає у маленькому театрі, де двадцять артистів. Хто в нашому театрі може сказати, що має такий репертуар? Якщо порівняти список її ролей і нинішньої нашої молоді, вони програли б абсолютно. Це хвороба великих репертуарних театрів, де на сцену виходять рідко.
– Камерні театри в цьому сенсі виграшні.
– Так. І досвід приходить швидше. І якщо особистість цікава, вона проявляється швидше, і набуває великий репертуар. У маленькому театрі можна переграти всього Шекспіра, Чехова, Ібсена. У мене, скажімо, з Шекспіра є тільки дві ролі: Гермія («Сон у літню ніч») і Гонерілья («Король Лір»). Все. А уявіть, якби я на початку кар’єри грала вісімнадцять головних ролей, то сьогодні у мене було б ролей – ого-го. Я б уже не знала, що ще не зіграно.
Отже, я за те, щоб поруч були професіонали, щоб актори театр любили і знали, що, виходячи на сцену, не можна на ній просто існувати. Там треба жити!
– Актори полюбляють казати, що всі зіграні ролі улюблені, що це їхні діти. І тільки Олексій Вертинський з Молодого театру зізнався: «Є ролі, які я ненавиджу, вони для мене не рідні діти, а радше пасинки. Та в деяких я купаюсь, вони професійно мені ставили інтонацію, пластику». А які ролі стали віхою у вашій творчій біографії, коли вистава давала розуміння театральної справи і розуміння життя?
– Почну з першого дня в театрі імені Франка. Я набула важливий досвід у виставі «Обочина» Миколи Зарудного. Це був негативний персонаж – Маша. Мене ненавиділи глядачі. Ми тоді багато гастролювали, якось приїхали до Мінську, зіграли цю виставу, нас потім запросили на якийсь бенкет. Всім зробили подарунки, а мені – ні. Настільки я була для них огидною, вони думали, що я така.
– Ототожнили актрису з персонажем.
– Так. Далі, серед купи зіграних вистав, з’явилась «Бояриня» Лесі Українки. Мене призначив режисер Володимир Опанасенко. Я цього не чекала, бо весь час мені казали, що я за натурою сучасна, що мені більше підходять західна і російська драматургії, що я не схожа на українку. У Опанасенка була інша думка. Почала з ним працювати. І як результат – повірила в себе. І от момент монологу, коли бояриня розмовляє зі своїм чоловіком і каже в обличчя людині, яку кохає, правдиві речі: «А я дивую, ти з яким лицем збираєшся з'явитись на Вкраїні! Сидів-сидів у запічку московськім, поки лилася кров, поки змагання велося за життя там, на Вкраїні, – тепер, як «втихомирилось», ти їдеш туди ясного сонця заживати». І після таких потужних слів неможливо не відчути себе українкою.
На теперішньому етапі є вистава «Віват, королево!», в якій я граю Марію Стюарт і Єлизавету. Решта інших ролей більш-менш цікава, однак забери у мене «Віват, королево!» і я скажу, що мені в театрі робити нічого. І буду чесною, навіть зважаючи, що у мене є «Назар Стодоля», «Едіт Піаф», «Гімн демократичної молоді»… Цікаві роботи, так, але саме у спектаклі «Віват, королево!» я відкрилась як особистість, маю різні прояви, від гострої характерності до лірики, до драматичності, комічності.
– А кого Ви граєте у виставі «Едіт Піаф»?
– Білу леді – Смерть. Був такий період, коли я просто захворіла, настільки перейнялась, почала гаснути, зайшла в депресію. Подалась у Володимирський собор. Після служби підійшла до священика. Зробила крок до нього, а він аж на два кроки назад відступив, певно, у мене була така енергетика, що він її відчув. Дивиться уважно. Я кажу: «Мушу вас попросити мені допомогти. Я працюю в театрі, граю у виставі смерть. Мені важко, я просто захворіла, хочу зробити якісно, залізти туди, але це гріх. Як я можу таке брати на себе? Я ж можу померти». Він відповів: «Це ваша робота. Ви маєте прочитати молитву перед виходом на сцену. І після того, як зіграєте, попросіть пробачення. І так на кожній виставі. І ви побачите, що у вас одразу все буде добре». Я попросила благословення і пішла. Наступного дня прокинулась – гарний настрій, я абсолютно адекватна, нормальна, бадьора. Я повернулась до себе. А на сцені з’явилась дистанція «я і образ».
– Кажуть, що сцена лікує. Є легендарні приклади, коли акторів виводили під руки на сцену і вони перетворювалися, зникали тремор і кульгання.
– Це не міфи. Зрозуміло, що якість вистави стає іншою. Але те, що сцена лікує, це точно. Я грала у комедії «Блез» Клода Маньє, ми її дуже любили, вона довго у нас аншлагово йшла, років десять. Перед прем’єрою сон мені приснився. Сідаю у ліфт, двері зачиняються і раптом підлога опускається-провалюється, я валюся кудись вниз. Розумію уві сні: «Я маю зупинитися. Якщо упаду, значить, помру». Ще двічі сідала у ліфт з думкою стати так, щоб вистрибнути у двері. Та підлога знову відкривалася – і я знову падала, хапалась, видряпувалась, сил ставало дедалі менше… Але втретє, коли відкрився ліфт і провалилася підлога, я вистрибнула. Прокидаюся вранці, ввечері прем’єра “Блез”. У мене комедійна – гарна, яскрава, красива – роль Женев’єви. І я люблю дуже цю виставу, мені там гарно, я закохалась в цю роль. Приходжу перед прем’єрою о годині п’ятій. Все гаразд, йду в буфет, п’ю ритуальну каву. У гримерній хвилин за п’ятнадцять перед виставою мені стає настільки зле, що я лягаю на стільці і кажу: «Я не можу. Я не знаю, що зі мною, але мені дуже погано». Наталка Сумська кидається до режисера Опанасенка, він приходить і каже: «Люсю, не хвилюйся, це буває. Певно, тиск». А я вже не можу говорити. Він зрозумів: справа кепська. Викликають «швидку допомогу». Тиск 220 на 100 за моєї норми 110 на 70. Лікарі роблять уколи і кажуть: «На сцену не можна. Це не жарт, на кону ваше здоров’я». Та як тільки мені легше стало (спектакль трошки затримали), я – на сцену. Лікарі сиділи до кінця першої дії. У нас було три підряд вистави. Що ви думаєте? Наступного дня без п’ятнадцяти сім у мене знову скаче тиск, при тому цілий день все добре. Знову викликають лікарів, ті знову колють і кажуть, що не можна виходити на сцену. Та я граю виставу, забуваю про все. Наступного вечора те саме, але я розумію, що сьогодні я з цього ліфту вистрибну. Так і сталось.
– Містика якась…
– Вищі сили попередили, а організм подужав. Актриси, бува, кажуть: «Сиджу вдома, роботи нема, ой погано, те хворіє, се болить. На погоду ниє…». Та ось призначили на роль. Де все дівається. Зранку бігом до театру: а там репетиції, тренаж, танці щодня. Серйозна робота для розуму і тіла. Це ж не механічна праця, ти заглиблюєшся в душу, виймаєш її, патраєш і віддаєш людям. Морально дуже виснажує. Та робота акторові підтримує форму, всі хвороби тікають. Вистава – це велика відповідальність. Як зазвичай буває? Не маєш серйозної роботи, дозволяєш собі хворіти, береш лікарняний. А який у нас може бути лікарняний? Накачуєш себе такими ліками, щоб підняли за день-два.
А коли знімаєшся у серіалі, взагалі ніяких не може бути болячок. Хто тебе чекатиме? Ти не маєш права хворіти! Вистрибнути неможливо. Підписуєш собі «вирок» – мусиш, скажімо, три роки бути здоровим. Ну, захворів, нежить, температура – випила пігулки і поїхала. Отака правда професії. Та сцена не є панацеєю, актори інколи помирають на сцені. Бо майже всі хвороби ми переходимо на ногах.
– Трапляються інфаркти, інсульти…
– Актори до хвороб ставляться легковажно, все життя їх ігнорують, тому інколи і пропускають щось серйозне. Людина іншої професії, коли їй погано, йде до лікаря, бере лікарняний, відлежується. А я? У мене репетиція, випуск вистави. Яка лікарня?! «Працювати, працювать, працювать. І у працi сконать!»
– Чого вас позбавив театр? Що дав?
– В чому радість моя? Я проживаю життя багатьох персонажів. Можу бути королевою, простою жінкою, козачкою, актрисою французького театру, бояринею, героїнями Шекспіра, тобто різними жінками різних епох.
Ми одягаємо їхній одяг і тривалий час його носимо. Потім переймаємо і риси цих персонажів, внутрішньо міняємося, зазвичай відтинаючи негатив і залишаючи божеське.
А що втрачаємо? Інколи своє життя. В тому сенсі, що пропускаємо щось суттєве, інколи друзів, сім’ю, дітей. Актори навіжено весь час працюють, сцена для них – головне.
– Чи залишається своє «Я»?
– Не у всіх. Це теж проблема. Своє «Я» треба зберігати і вивільняти.
– Зі сцени зійшла, а до себе не змогла повернутися, все одно актриса…
– На щастя, такого майже не буває, власне «я» існує, бо в житті грати весь час не можливо. Інколи своє «я» ховаєш, бо хочеш бути ліпшою, розумієш, що люди за тобою спостерігають. Та зриваєшся, розкриваєшся, передусім перед людьми рідними, близьким, вони бачать тебе справжньою, різною. Це не правда, що єство артиста дівається кудись геть абсолютно. Інакше як ми далі працювали б, не живлячи собою своїх героїв. Ти зіграв одну роль, другу, третю… – і розчинився? Ні, виходиш з театру і очищаєшся від ролей. А якісь ролі просто йдуть з репертуару, ти знову сидиш без роботи, знову перетворюєшся на Люду Смородіну, без шанувальників, квітів, оплесків, роздратована, інколи надто весела від того всього, щоб ніхто не бачив, що тобі аж так зле. У будь-якому разі виникає перепочинок і ти повертаєшся у свою природу. Нема сенсу марно хизуватися, розпорошуватися, будь собою і знову впрягайся в роботу.
Ще про втрати. На жаль, йдуть з мого життя ролі, які я дуже любила, скажімо, королева Аквітанська («Я, Генріх II»), леді Гамільтон («Леді і адмірал»). Репертуар величезний, вистави дають дорогу новим постановкам. Сумно, що не залишаються відеозаписи.
– І радіоверсій нема…
– Так, нема, хіба що уривочки хтось записав. Спектаклі зберігаються тільки у пам’яті глядачів, близьких людей, у партнерів. Театральне мистецтво надто крихке. А доля актора надто примхлива. Сьогодні ти потрібний, а завтра прийшла інша режисура і тебе можуть взагалі не помічати. В театрі немає незамінних артистів. Театру потрібен тільки здоровий артист. Публіка забуває швидко. Ти пішов, рік тебе нема на сцені… Хто ти? Так само забувають і колеги.
Жорстокість театру, підступність існують і з цим треба жити. Молодими ми думаємо, що обов’язково станемо зірками, які не гаснуть. Велика рідкість – негаснучі зірки, які працюють без пауз. Це щастя – так прожити життя, про це можна тільки мріяти. А як буде насправді, ніхто не знає. Бо сьогодні ти зірка на цій сцені, а завтра молодь каже: «А хто вона?». Інколи до нас навідуються корифеї. Молоді запитують: «А хто ця артистка?». Ми кажемо: «Ви що? Вона грала те, те, те». Отак.
Та це рух, молодь приходить, нові режисери з’являються, вони беруть у вистави молодих, це нормально. Але, звісно, важко, коли тебе забувають.
– У найсвіжішій виставі «Бульвар злочинів», до речі, вельми, дотепній, вигадливій, філософській, мене вразив монолог вашої героїні: «Тож залиште сцену нам, акторам. Вам ми залишаємо життя».
– Якби цього монологу не було, я, певно, не грала би цю роль.
Свій монолог я трохи доповнила. І влучила в «яблучко».
На недавній виставі була чудова аудиторія, нас відразу підтримали. Я з першої сцени сказала: «Все, з глядачами ми разом, це головне». Пам’ятаю свій монолог до дрібниць: сідаю близько-близько до глядачів, у якоїсь жіночки мобільник в першому ряді дзвонить, добре що не довго. Думаю: «Господи, це жахливо, ти викладаєш душу, та раптом безпардонна дійсність входить в тебе». Сьогодення дивиться на мене, а я живу цим монологом. В очі мужчин промовляю словами монологу: «Ми, актори, знаємо те, чого не знає жоден філософ – що можна думати про різне водночас. Можна сказати: «Я кохаю тебе!» – і побачити прищик на носі. Можна сказати: «Я тебе ненавиджу!» – думаючи, що час змінити черевики. Ми знаємо, що таке неуважність, непостійність, заздрість, залежність…»
Це теж, знаєте, важливо, бо ми, актори інколи буваємо неуважні до своїх партнерів, а треба говорити добрі слова, радіти за успіх товариша. Бо ми всі кандидати, перепрошую, на той світ і треба вміти вчасно сказати: «Ти – чудо, радість приносиш зі сцени, я тобі вдячна». Мені здається, я відношуся до таких людей, і коли мені щось подобається, завжди про це кажу, радію. І страждаю страшенно, коли бачу посередність, брак режисури цікавої, креативної, такої, що підносить тебе і ти отримуєш у свій арсенал, окрім свого організму і власних емоцій, ще якийсь режисерській хід. Хоча абсолютної режисури побоююсь, коли тебе забивають, закріпачують, закручують режисерськими викрутасами. Ким я тоді буду? Маріонеткою.
Я радію, що у мене є вистави, які можуть людей потішити, полікувати, розчулити, змусити подивитися на світ іншими очима. Отаке моє теперішнє щастя.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12