1931 року на представницькій паризькій книжковій виставці Святослав Гординський просто не знайшов стенду держави, яку він мусив представляти. Він не схотів бути на стенді польському, хоч начебто Львів, де він тоді жив, входив до складу Другої Речі Посполитої, і не схотів бути на стенді УСРР (така була тоді абревіатура), бо та держава була теж вочевидь не його.
А відтак як поет, як маляр він представляв ідеальну, тоді не присутню на географічній мапі Україну, Україну великої культурницької і державницької традиції. Але України як цілісної реальності на той час не існувало.  ›››

Як не хочеться використовувати слово “колись”. Особливо в ув’язці з людиною, сповненої таланту і сил. Це слово лунає тоді, коли ми, не відчуваючи провину за погану пам’ять, іноді намагаємось згадати ім’я людини, яка зовсім не заслуговує дивної забудькуватості сучасників.  ›››

“Людино, вибери свою долю: серце дитини, меч воїна, крила орла…”
Ці слова можуть стати життєвим кредо, духовним девізом Олеся Бердника – письменника-фантаста, футуролога, мислителя-філософа, громадського діяча. Бо він протягом усього свого життя, усіма думками, помислами, роздумами, творами і діями намагався, розбудити у своїх сучасниках еволюційну творчу силу…  ›››

Цього дня 108 років тому народився поет, письменник та перекладач Євген Плужник, який передбачив своє майбутнє одним рядком: «Почнеш у Києві, скінчиш на Соловках!». Його заарештували у Києві як націоналіста та терориста, а помер на Соловках у віці 37-ми років.  ›››

У грудні нинішнього року Григору Михайловичу Тютюннику виповнилося б 75 років. Він пішов із життя трагічно й передчасно (1980 року). Вдова письменника — Людмила Василівна Тютюнник — працює в одній із київських шкіл, викладає українську літературу. Там вона й розповіла про непрості зигзаги долі відомого українського прозаїка.  ›››

Є люди, яких годиться вважати взірцем, прислухатися до їхньої думки і цитувати при нагоді їхні праці. Легендам нашого часу не слід помилятися. Але молоді завжди притаманно сперечатися, не погоджуватися з канонами і ставити під сумнів думку авторитетів. Нещодавно, на презентації книжок видавництва «Смолоскип» з нагоди 100-річчя Івана Багряного та Олени Теліги, молодь вразив виступ доктора філософії, колишнього політв'язня Євгена Сверстюка. Він залюблено відгукувався про еліту 1930-х років і заперечував існування хоча б трішки подібних сучасників. Філософ із плеяди шістдесятників вважає, що сьогодні немає націоналістів. Я не можу з цим погодитися, бо знаю таких особисто. Та невже сперечатимуся з самим Євгеном Сверстюком?  ›››

Розмова із сестрами Тельнюк, українським дуетом.
– Наш слухач – це людина, якій притаманно думати. Людина, котра сумнівається. Тому що коли ми мислимо – ми сумніваємося. Наш слухач – людина, яка досліджує свою душу. Думаю, що нині люди до цього готові. Помаранчева революція таки була поворотним моментом, передовсім у людському мисленні. Від віку, статі, професії наш слухач не залежить. Не залежить навіть від національності. Для прикладу, на наші концерти у США приходила англомовна публіка – і до завершення виступу заливалися слізьми. Вони все розуміли. Адже музика – це імпульс, який не потребує перекладу.  ›››

Чим талант масштабніший, тим більше він розкрилюється над світом і стає інтернаціональним. У музиці Євгена Станковича зійшлися всі сторони світу: урбаністична заклопотаність Заходу і пронизливо-поетичний настрій самозаглиблення Сходу (немов читаєш японські танку і хокку), сувора споглядальність сніжно-льодистих просторів і гаряча, колоритна пристрасть іронічного-веселого півдня. Недарма музика Станковича близька і зрозуміла слухачам у США, Канаді, Німеччині, Франції, Польщі, Іспанії, Китаї, Філіппінах... Його стиль вільний, рухливий, і в той же час відразу відчуваєш наскільки цей композитор – український: повітря, вода, ліс, небо його гармоній просочені національним духом, навіть у тих творах, де фольклор зовсім не цитується або взагалі не проступає натяком рідкісна народна мелодія.  ›››

На смерть він чекав давно — ще з 30-х, коли почалися репресії, і його друзі, один за одним, почали зникати з життя. По нього мали прийти — рано чи пізно. Є моторошна статистика втрат... За деякими підрахунками з 259 українських літераторів, які друкувалися у 1930 році, після 38-го лишилося тільки 36. Загалом у 30-ті роки винищено приблизно 80 % діячів української культури (Ярослав Грицак. Нариси історії України, с. 177-178). Хто лишався «на ходу», незрідка починав боятися навіть власного голосу.  ›››

Iм’я Івана Михайловича Дзюби часто супроводжується визначенням — «совість нації». У суспільстві, яке ще вчора перебувало в координатах «радянської мови», що вивітрила і спотворила зміст усіх людських понять, і це словосполучення набуло певної інерційності. Однак саме сьогодні важливо зрозуміти його зміст — крізь призму перемог і поразок останніх років, і зокрема крізь призму цього театру абсурду, який панує нині в політичному і культурному житті України.  ›››