Цікаво роздивлятися твори художника, тримаючи запалену свічку, – вони оживають, стають загадковішими. Так ми проекспериментували на виставці народної художниці України Наталії Ніколайчук у київському Театрі “Колесо”. На думку спало, що її творчість – це і є палаюча свічка. До такої міри картини і примхливе полум’я були споріднені. У мінливому світлі зображення емоційно відгукувались – так сердечко вогню озивається на найменший порух повітря і настрою.
Свічка – та ж сама трійця: складається з воскового тіла, полум’я і енергії-мелодії. Полотна Наталії Ніколайчук незгасимо палахкотять енергетичною сумішшю почуттів, думок, усвідомлення.
Взагалі у постаті Наталії Ніколайчук чітко проглядає триєдність: вона графік, живописець і педагог (декан факультету образотворчого мистецтва Київської дитячої Академії мистецтв).
Віддає перевагу трійці фарб: акварелі, гуаші, олії. У графіці теж здебільшого триєдина: творить суворо-стримані лінорити, ніжні акварелі, емоційні монотипії. Хоча в яких тільки графічних і живописних техніках не працює Наталія Ніколайчук, зокрема, має і свою оригінальну авторську техніку. Її композиції колоритні, тілесні, театральні і напрочуд чисті, цнотливі. Це ненав’язливий пошук Кохання, Істини і Гармонії.
Чимало її картин можна було б назвати релігійними, та це радше невимушений світлий погляд-мрія на можливість бути кращими. Це підсвідомі картини-спокути, на яких янголи, берегині, іконописні лики просочені буянням неба, дерев, квітів, води: «Духовність», «Освячення Флори», «Купальські мрії», «Вечір», «Земля предків», «Обереги», «Мрійлива розмова», «Вітання». «Яблуневий Спас»...
Є у митця трагічні твори («Розправа»), але в цілому можна сказати, що це оптимістична творчість працелюбця і філософа.
І ще таке відзначимо у її манері. Якось музикант Андрій Макаревич сказав про свого барабанщика Єфремова: «Він воліє ударити паличками на один раз менше, ніж на один раз більше». Так само і Наталія Ніколайчук воліє вчасно зупинитися: не нанести зайвий мазок, не перевантажити зайвою деталлю композицію, “не замалювати картину”, як кажуть художники. Тому її твори, наче легкокрилі птахи, що осяяні сонцем-небом.
Виставкову діяльність Наталія Ніколайчук розпочала у 1982 році. Вона– учасник багатьох всесоюзних, республіканських та міжнародних виставок. Твори її є в колекціях Міністерства культури України, Дирекції виставок Спілки художників, у Донецькому, Луганському, Запорізькому, Чернігівському, Хмельницькому та Полтавському художніх музеях, Національному музеї книги (Київ, Лавра), у картинних галереях та приватних зібраннях України та зарубіжжя.
– Пані Наталю, початок – усьому голова. Що було ключовим на шляху до професії художника? Хто шліфував хист?
– Передовсім, батьки. Сім'я була творчою: багато співали, вміли все робити. Мама – універсальна професійна кравчиня, нині про неї сказали б, що вона ще модельєр і дизайнер. Тато умів ремонтувати, меблювати, малювати. Все це відбувалося на моїх очах, батьки були обдаровані люди, та рік їх народження – 1926 і 1927, вони мали малі можливості, щоб отримати освіту і реалізовувати себе. Після війни створили сім'ю, у 1948 народився мій брат, через сім років з'явилася я, батьки ростили нас в любові, прагнули дати освіту. Вдома завжди було фортепіано, на ньому вчився грати брат, він добре малював, шкільні стінгазети без нього не обходилися. І я потягнулася до олівців і фарб. Якщо мати на увазі вибудову майбутнього, то я не пам'ятаю, щоб мене запитували: “Ким ти хочеш бути?” Батьки більш споглядали, до чого тягнулися діти. Якось до школи прийшли вчителі з музичної школи – виявили дітей з добрим слухом і почуттям ритму. Батьки із задоволенням віддали мене навчатися музиці. В музшколі оцінили мої можливості: “Мабуть, буде віолончелістка”. Чотири роки я засвоювала віолончель, це була тяжка робота, але в нашій сім’ї ніколи не тиснули, якось тато уважно запитав: “Ти будеш далі займатися музикою?» Я сказала, що мені більше подобається малювання. Тож з офіційною музичною освітою завершили, найняли вчителя для занять музикою вдома «для себе». У звичайній школі на мене благотворно впливала вчителька малювання, вона мала серйозну освіту: закінчила Художній інститут, була художником-архітектором, порадила піти до ізостудії Шевченківського району Києва. Студію відвідували і дорослі люди, зокрема залізничники, столяри, інженери, пенсіонери, студенти (чимало хто з них був здатен замальовувати античні скульптури, складні натюрморти) і юні початківці.
– В радянські часи це було типовим, масовим явищем: дорослі люди після роботи йшла в клуби по інтересах і розвивалась в художніх напрямах. Нині в гонках виживання, напевно, тільки фанати-одиниці примудряються це робити, а більшість дітей через відсутність фінансових можливостей проходять «університети» на вулицях.
– Так, моє покоління було масово охоплено гуртковим рухом. Я ж спочатку потрапила в різновіковий гурток – і то було чудове середовище, бо я бачила і початок чийогось зросту і етапи удосконалення, коли доросліші люди працювали над складними формами, їхнім моделюванням, над кольоровими нюансами. В такому середовищі ти розумів свій рівень, тебе підтримували, бо розуміли, що ти на початку.
Відзначу, що музичне і образотворче мистецтва мають традицію родинного виховання, тобто до них спершу долучає сім'я, а потім підключаються певні структури – клуби, музшколи, ізостудії. Тож батьки, не гайте часу!
Та повертаюсь у 60-ті роки до свого дитинства. Настав період, коли різновікові студії почали переформовувати. Приміщення нашої ізостудії у великому старовинному будинку на Михайлівській площі біля МЗС забрали, натомість переселили у невеличкий Будинок піонерів на вулиці Артема – якраз навпроти мого дому в Бехтеревському провулку. Там я уже була найстаршою – мені довіряли ключі. В тій студії уже нав’язувалась тема щасливого радянського дитинства під гаслами жовтневих і травневих свят, рішень партії, отже, замість класичних мистецьких основ культивувалося лозунгове виховання дітей як будівників рожевого майбутнього. Але й був позитив: чимало різноманітних гуртків створювали мистецьку атмосферу, ми пробували те і се, відвідували концерти, до цього творчого середовища діти тягнулися. Саме там я опанувала фотосправу, яка стала мені згодом потрібною.
– Авжеж, Ви мали можливість варитися в універсальному котлі захоплень і реалізовуватися.
– Мені знову пощастило на хороших наставників, які побачили, що я тягнуся до моделювання класичних форм на прикладі античних скульптур Венери, Аполлона, Сократа... Нова вчителька Валентина Михайлівна Іванова якось сказала: «Наталю, тобі треба серйозно навчатися, ти виросла з дитячої студії. Мій тато готує абітурієнтів до вступу у вищі навчальні заклади. Тобі треба у нього вчитися. Порадься з батьками».
На сімейній раді було вирішено: «Спробуймо». Я дуже хотіла вчитися, відчувала, що має з'явитися майстер, у якого я зможу набрати знань і досвіду. Ним став Михайло Інокентійович Іванов, один з найкращих рисувальників- викладачів Художнього інституту. Він був вже на пенсії, у власній квартирі на вулиці Серафімовича тримав приватну студію, де художники, навіть професори з Художнього інституту, домуштровували, так би мовити, своїх дітей для вступу у вищій навчальний заклад. Іванов подивився мої малюнки, сказав: «Що ж, будемо працювати. А ти олійними фарбами володієш?» – «Ні. Тільки акварельними». – «Значить, будеш графіком». Так було визначено, що я маю стати графіком. Звісно, я мріяла про олійний живопис, про великі картини…
Тільки тепер, маючи учнів, я розумію, що насправді передав Михайло Інокентійовичі мені в руки: професійну майстерність великої школи (вчителем Іванова був видатний Костянтин Єлева. Висока майстерність передається, як естафета, від майстра до майстра, хоча художник, нею користуючись, про це не задумується. Та коли починаєш іншого вчити, замислюєшся: а чим володієш сам? Я щаслива, що є носієм тієї системи, отримала справжню огранку у майстра. Завдяки цьому у мене ніколи не було проблем з пропорціями, з рисунком (зокрема з малюванням людини), – я з цим вмінням вчасно зрослася без невдалих експериментів. Дуже вдячна Михайлу Іванову за три роки навчання в його студії та за рік навчання у студії Ігоря Григор’єва, то були великі приватні авторські школи, що, винаходячи свої педагогічні системи, розвивали мистецьке бачення, розширювали діапазон сприйняття.
Після десятого класу у сімнадцять років попробувала поступити до Художнього інституту. Заклад елітний, модний, престижний, на графічний факультет зо всієї України приймали дванадцять осіб. Я вдало здала іспит по рисунку. Але бали недобрала, бо з композицією підкачала – не була готова придумувати, режисувати. Поступила аж з четвертого разу.
– А чому проминули республіканську художню школу ім. Т.Шевченка? Можливо, тоді раніше відчинилася б двері Художнього інституту.
– Батьки, до речі, питали мене про це, адже ця школу дала багато майстрів, має чудові традиції. Та я так звикла до своєї школи № 106, до Будинку піонерів, що був поряд, мені було зручно, не хотілось занурюватися в нове середовище. Можливо, це була помилка, але так склалося; мабуть, одні можливості закрилися, але відкрилося інше.
– Отже, у 21 рік Ви стали студенткою Художнього інституту.
– Так. Не треба вже було ходити на роботу (я працювала декоратором), їздити ввечері на підготовчі курси, я стала займатися тим, що люблю. Певно, інші, кому легше дістався вступ, не були так переповнені щастям, я літала з Бехтерівського провулку по Нестерівському на вулицю Смирнова-Ласточкіна в Художній інститут. Багато працювала, мене завжди відзначали як працелюбну студентку .
Знову пощастило з вчителями: Іван Миколайович Красний – великий аквареліст, архітектор, володів середовищем, мав життєвий і художній досвід, вірно оцінював художників, мистецькі напрямки, був людиною високої культури. Але у нас на першому курсі він працював півроку, йому випало підвищення кваліфікації. Іван Миколайович сказав: “Я вас нікому не можу віддати. Знаю тільки одну художницю, яка має напрочуд відкрите серце, їй вас доручаю». Це була Олена Василівна Овчиннікова (нині в США розвиває свої таланти). Вона накинулась на нас з пристрастю переповненого енергією художниці (їй було 39 років), яка хоче передати знання. Її тато очолював Київський Музей західного і східного мистецтва, Олена Василівна розповідала про побачене, бо зростала на шедеврах європейської графіки, на малюнках велетнів, була захоплена Дюрером, Гольбейном, Кранахом. Отакий був у нас «граючий тренер», небайдужий до композиційної режисури, до замислу, тобто до того, чого мені бракувало. Вона вчила бачити комплексно і робити відбір деталей. Те зерно глибоко впало. Щиро кажучи, я мало розумілася на графічній мові, більше була схильна до класичного розуміння зображення, але пізнавально-естетична сила факультету захопила, зокрема багатьма графічними техніками, жару піддала поява молодого викладача Андрія Чебикіна, нині президента Академії мистецтв України, ректора Національної академії мистецтв і архітектури. Маючи палке серце, він носив нам чемодани книг і альбомів, офорти Рембрандта. Ми захопилися травленням кислотою, що давала природну фактурність, захопились естампом, високим й глибоким друком творів.
Все в сукупності розвинуло якості креативності. Ти як творець робиш матрицю: наносиш шар за шаром зображення, потім друкуєш, – ціле дійство! Ця романтична графіка розвинута київською графічною школою, що пов'язана з художньо-педагогічною діяльністю Андрія Чебикіна.
У світ мистецтва пішла ціла плеяда художників, розумієте, не учнів, які добре оволоділи навиками, а майстрів. Їхня графіка – реалістична, але в ній є умовність, алегорія, символізм, особиста манера і пластика, тобто кожен, використовуючи набуті рецепти, створює свою гармонію і відчуває, що гармонія є в усьому. Отже, то була висока елітарна графічна культура, до рівня її естетики нині далеко не кожен художник здатен дотягнутися.
– Деколи чуєш: «Я самородок, досягну вершин без всяких освіт...»
– Освіта для художника має ключове значення. Тому що всі люди обдаровані в тій чи іншій мірі. Але художник-професіонал – це особлива “міра”: він є одночасно творцем-філософом і майстром. Інколи запитують: “А що таке професіонал? Я теж малюю, вчився, вмію, купив фарби...” Аматор малює тільки те, що йому подобається, і коли є бажання. А професіонал здатен виконувати замовлення будь-якої складності (скажімо, намалювати портрет людини зі своїм характером) за конкретний термін часу.
– Отже, якщо людина малює тільки для душі…
– То це не означає, що вона професіонал. Справжній художник – це висока школа і копітка підготовка. Майстер обов'язково радить-застерігає: навчайся у майстрів, без цього буде саморуйнація – ти замислиш, а виконати не зможеш, сам себе з'їси сумнівами.
Я закінчила унікальну майстерню книжкової графіки під керівництвом Василя Яковича Чебаника. Книга – це ніби храм чи палац, в ній є поезія, проза, драматургія різних часів, це екскурс в історичне, фантастичне, в дитячі пригоди... Отже, ти вибудовуєш пластичну архітектоніку книги, створюєш магію шрифтів...
Мені відверто пощастило, що я потрапила в майстерню книжкової графіки, яка мала великі традиції, кращі студенти прагнули вчитися в ній. Звідти вийшли корифеї книжкової графіки, такі як Сергій Якутович, Катерина Штанко, Оксана Іваненко.
Тема моєї дипломної роботи була присвячена 1500-ліття Києва. Тоді багато втілювалося “історичних” проектів, проводилось виставок, презентацій. Я дуже серйозно захопилась давньоруським мистецтвом, зокрема монументальним, іконописом, храмовим розписом. Вивчаючи побудову храму, побачила, що храм – це Біблія з ілюстраціями на стінах. Я мала можливість під час переддипломної практики поїздити і по Росії, зокрема, по Золотому кільцю, вивчала архітектурні шедеври, працювала в музеях, бібліотеках. Ця робота потужно сприяла моєму художньому становленню і вивела на багатоплановий роман Павла Загребельного “Смерть у Києві”. Я ілюструвала його в техніці офорту. Навіть зустрілась з письменником, щоб висловити повагу майстру і показати твір, послухати його враження.
– Якою була реакція Павла Загребельного?
– У мене є лист-відгук, де він відзначає, що дотримана стилістика твору, у пластичному рішенні є моє особисте бачення, воно органічно пов'язане з основною ідеєю роману.
Ми тоді більше захоплювалися творенням ілюстрацій-картин, щоб глядач-читач відчув атмосферу, символи, простір, дух часу, то був більше станковий підхід, а не малюнок до тексту. Книжкову майстерню інколи критикували за це, але то вже були більш вільні часи, художники отримали більше свободи в ілюструванні. Хоча у видавництвах ще дотримувались певних стандартів.
Моя дипломна робота експонувалась на багатьох республіканських виставках, на всесоюзній виставці дипломних робіт у Москві, мала резонанс, я стала помітною в мистецькому середовищі, це дало можливість вступити в аспірантуру (1983 рік), стажуватись під керівництвом патріарха Михайла Дерегуса. Михайло Гордійович – світла людина, мені казали, що він любить, коли художник сам приходить до нього без усяких протеже, показує свої роботи. Я зателефонувала, домовилась про зустріч у майстерні в Лаврі. Піднімаюся по сходах і бачу літню людину. Розклала з хвилюванням робити і майстер раптом говорить: «Як ви могли все це зробити? Невже це можливо?» Він умів дивуватися. Дуже любив своїх учнів. Дерегус очолював графіків, живописцями займався Сергій Олексійовичі Григор'єв, а скульпторами – Василь Захарович Бородай.
Аспіранти отримували стипендії, художні матеріали, їздили у відрядження, виставлялись на виставках, тобто мали максимальну можливість розвивати свій талант. Закінчення інституту – це тільки необхідний мінімум для старту, а для того, щоб відбутися, якраз існувала асисентура-стажування, де ти три роки був захищений під егідою академії мистецтв СРСР.
Пригадую день затвердження нових аспірантів. Хвилюються поважні патріархи Григор'єв і Дерегус. Ось приїжджає делегація у складі президента Академії мистецтв СРСР Бориса Угарова, народних художників СРСР академіків Таіра Салахова і Олексія Грицая, взірців радянського образотворчого мистецтва. Вони роздивлялися наші ескізи, складали свою думку. Сказали Дерегусу про мене: «Ця студентка – гарне набуття». Певно, з історій кожної маленької людини, яка зростає, складається історія міста і держави. З легкою руки Михайла Гордійовича були затверджені такі теми як «Наддніпрянська лірика» і «Гарячі точки планети». Я вибрала соціальну тему про журналістів, які, освітлюючи події, наражаються на небезпеку. Згодом всі ми дізналися про трагедію Гонгадзе і других сміливців-журналістів, котрі поклали свої життя у намаганні витягти із темряви справедливість.
То була велика школа для художника-професіонала, яка загартовувала. Всі, хто закінчив майстерню книжкової графіки, не пропали, бо їх діапазон виразу в різних пластичних формах напрочуд широкий. Нині поєднання різних художніх ланок в єдине названо модним словом «дизайн». Ми бачимо різноманітну поліграфічну продукцію, але вирізняється мистецтво мальованої книжки.
– До чого призвело вторгнення комп’ютеру?
Комп'ютер полегшив і ускладнив життя художника. Миттєво можна трансформувати простір, масштабувати, зменшувати-збільшувати... Ми ж все вручну робили: малювали, фотографували, виписували літери, монтували... Нині виникла інша складність – як впоратися з технікою. Це ніби сідаєш на водійське місце у надсучасний автомобіль без знання його начинки, і тебе швидко несе не туди. Невміння працювати з новітніми технологіями призводить до експлуатації штампів, до дисонансів, несмаку.
– Але повернімося до ключових моментів у вашій долі.
– Це персональна виставка в Афінах. Й справді, я могла тільки мріяти, щоб мої роботи були представлені в Греції, праматері мистецтв, гуманістичної філософії, яка є основою європейської цивілізації. Це сталося на сьому річницю незалежності нашої держави на запрошення афінської мерії. Певно, в житті кожного художника відбуваються чудеса, для мене це теж було на рівні дива-казки. Я побачила чашу Афін, відчула унікальний аромат античного повітря. Парфенон й інші легендарні будівлі здалися дуже знайомими, ніби потрапила на свою прабатьківщину. Пощастило робити виставку в одній з найкращих галерей Афін, куди був запрошений весь дипломатичний корпус на чолі з послом України, поважні греки.
Виявилось, що то була взагалі перша культурна акція нашої молодої держави в Греції, аналогів запрошення українських художників не було. Греків дуже вразило, що я розвивала такі теми як музи, мавки, берегині, янголи, богині, вони до них поставилися з великою цікавістю. Виставка тривала два тижні, я ходила просто щаслива: збулася мрія, я на Олімпі, досягла чогось значного своїми роботами. Художник має відчути певний рубіж, для мене ним стали Афіни, після того все пішло по іншому. Колись мій вчитель Михайло Дерегус сказав, що особистість не може вповзти в театр на третіх ролях, довго грати масовку, а потім вийти на перший план, особистість завше приходить яскраво, її помічають.
Мені фортунило: перепон ніколи не було, ніякою владою я не була утиснена. Внутрішньо завжди почувалася вільною, бралася за різні теми, релігійні, соціальні, чорнобильські тощо. Мене не обходили відзнаками, після Афін я була удостоєна звання заслуженого художника.
– А в лиховісні дев'яності, певно, бідували?
– Звичайно. Зруйнувалася радянська система: комбінат, видавництва, замовлення художніх творів, що було нормально і дуже зручно. В голодні дев’яності навіть каву не можна було собі дозволити. Ми жили комуною-гільдією художників: у кого з’являлись гроші, той пригощав... Пам’ятаю, вістка пронеслася: “Їдуть французи, купуватимуть соцреалізм”. У будинку сім поверхів майстерень, всі відчиняють двері. Французи заходять і дивляться. У художників, які малювали піонерів, комсомольські збори, картини просто вигрібали. Соцреалізм йшов нарозхват. А у мене такої тематики не було, а так хотілося, щоб щось придбали. Я теж двері відчинила, перетворилась у рибалку, який вудку закинув і чекає якихось прибутків. Французи зазирнули: «А, тут сучасне, авторське, виставочне…» – і пішли далі. І так стало сумно на душі, думаю, ну хоча б поцікавились. Потім ще хтось приїздив: купували натюрморти під голландців, це коли все ретельно прописано, скажімо, квітка чи росинка. Кожен вишукував шляхи виживання. Я безрезультатно зачинила двері, сиджу і думаю: «А якби мені запропонували на добрих умовах зробити виставку за кордоном, то щоб я повезла?..» Подивилась: та серія не завершена, ся колекція не завершена… Міркую: «Так не годиться». Склала собі план, вивісила його і почала працювати»
– Тобто ця ситуація вас застимулювала.
– До того як піти на постійну викладацьку роботу, обійняти посаду декана факультету образотворчого мистецтва в Дитячій Академії мистецтв, я була вільним художником. Але в майстерню ходила, як на роботу. Зранку бралась то за акварелі, то за малюнок або гравюри, то за ескізування, – все по плану: паралельно вела декілька робіт, адже художники не пишуть одну картину від початку до кінця (хіба що коли є замовлення). Так і треба: технологічно необхідні паузи, робота має вистоятися, а енергія має бути свіжою, бо коли заморився – не знаєш, що робити, тільки зіпсуєш твір. Отже, треба вміти сеансно працювати. Я задумала створити свою колекцію, скажімо, із ста робіт, яку можу гідно показати будь-де. І що ви думаєте? Сталася виставка в Афінах.
– Шаленіють Інтернет, телебачення – інформаційний бум, на кожному кроці – всілякі спокуси. Чи не розчиняється в цьому образотворче мистецтво, чи не зменшуються його роль і значення?
– Я сприймаю життя як велику об’ємну картину. У кожного зорове віконце свого розміру. У когось воно міліметр на міліметр, людина завжди бачить скрізь чорні квадрати. Коли те віконце більше, туди вже потрапляють кольори. Збільшення діапазону сприйняття дійсності з позицій багатогранної людини запобігає вузькому песимістичному погляду на світ.
Змінилася країна. Але ж людина, як і раніше, любить, прагне дружби, розуміння і не хоче бути самотньою. Якщо говорити про природу змін і роль образотворчого мистецтва, то найкраще звернутися до такого художника, філософа, винахідника як Леонардо да Вінчі. Він вважав, що зір людини – це його основа, око – одночасно планетарна система і яйце. Зір – це вісімдесят відсотків інформації про довкілля. Позбутися очей, це страшніше, ніж позбутися слуху, ноги чи руки… Отже, образотворче мистецтво невмируще.
Я можу тільки поспівчувати сучасникам: їхні очі перевантажені контрастними кольорами, неоновим свіченням, миготінням кліпових об'єктів. Психіка стомлена, людина врешті-решт не може читати, бо болять очі, вона не сприймає тонкого живопису. Це як перегодувати людину. Вона вже нічого не хоче бачити, прагне відключитися і зануритися у спокій і тишу.
Я тепер на своїх уроках використовую або сірий квадрат паперу красивого тону, або чорний, – дитина має подивитися не на кричуще-яскраве, а на темне, щоб в неї виник художній задум. “Чорний квадрат” Казиміра Малевича – це філософська концепція. Нині у кожного є квадрат: комп'ютер, телевізор... Чи ми увімкнемо, чи вимкнемо... Так само і картина Малевича: для когось «Чорний квадрат» – початок всього, для когось – кінець. Все залежить від рівня людини: хтось зациклюється на кінці, а хтось розвиває початок, відмежовуючись від мішури.
Науковий прогрес поширює наші можливості, при цьому породжує сум’яття в умах. Старші люди завжди з хвилюванням ставляться до новітніх форм, переживають за майбутнє дітей. Коли до мене звертаються батьки через якісь проблеми з дітьми, я кажу: “Чого ви хвилюєтеся? Ви порядні, красиві, хороші люди, ваші діти генетично носії вашої програми. Вони перебувають в елітному навчальному закладі – Київській дитячій академії мистецтв, тут цілий день високопрофесійні спеціалісти спілкуються з ними. Дай Бог, їм здоров'я, а вам працелюбства виховувати дитину, хвилюватися нема чого.
Нині суспільство отримує багато інформації, не всі готові відсіювати полову, не вибудувано власної структури цінностей. Проілюструю. Ви придбали шафу-купе, встановили, вона естетично має естетичний вигляд. Але всередині немає полиць, вішалок, відсіків, і от ви туди напхали всього, а потім хочете щось швидко знайти. Звісно, ви роздратуєтесь, бо немає порядку. Так само можна їсти все підряд без розбору, потім заболить печінка чи шлунок.
Боже провидіння дає кожному можливість захопитися всілякими мистецтвами, напрямами, стилями, “ізмами”. Коли людина набирає певну висоту і статок, стає здатною розібратися, вона влаштовує полиці і наводить порядок, ще й може радити. Тож вчитель, навчи учня, щоб було у кого навчатися. Оце, мабуть, найголовніше, тому що людина не може жити в самотності, мудрість теж здатна висушити серце, ти станеш не задоволений, мовляв, не всі тебе розуміють.
Якщо люди здатні побудувати справжню родину і через любов народжують дитину, то вона є носієм тієї любові. Після цього вони почнуть разом вчитися, бо чоловік уже розмовлятиме з дитиною як тато, а жінка розмовлятиме як мама, вони розумітимуть, чого хочуть – щоб у їхньої дитини все добре склалося. Так складається і в державі.
Психологи не нав'язують свої психологічні тести тим людям, які до них не звертаються. Ніхто силком не затягує в церкву, не можна. Так само і картина, вона існує, любить тишу, людей, котрі здатні віддаватися її чаруванню.
Ми, художники, якраз в найкращому становищі. Чому? Я намалювала – виставила. Комусь не було цікаво, хтось не зрозумів, що я хочу цим сказати. Мабуть, це не катастрофічно. Головне, що я роблю і показую. А коли люди не зможуть жити без цього, це невідомо.
Багатьох інших художників не зрозуміли під час їхнього безпосереднього життя. Так буде завжди, бо провидець пришвидшує час інтуїцією, забігає вперед. Він має бути спокійний, виважений, мусить виховувати в собі життєлюбство і гуманізм (любов до людини), бо якщо засуджуватиме людей, які сьогодні його не цінять, то, мабуть, він не є істинно тією людиною, яка розуміє своє місце, своє становище, свою природу.
Образотворче мистецтво заспокоює, веде до знань гармонії, композиції, порядку. Воно ще набирає силу, зберігає школу, традиції, накопичує глибинні речі. Живопис, графіка, скульптура – це мова краси. І манера художника – це мова, яку треба вміти відчути.
У нас нині споживацьке суспільство, пропозиції краси нахлинули з усього світу, наші люди донедавна уявити не могли про таку шалену кількість красивих вишуканих речей. Вони ще не все покуштували, не все одягли на себе. Ще прийде цьому час – люди почнуть відсіювати лушпиння. Тож ображатися, що хтось не любить чиїсь картини, зайве, тоді не треба цим займатися. Це важка стезя. Я своїм учням, щоб пояснити, що художник це митець-творець-філософ, який створює ідею і образ, кажу: «Дивіться, всі можуть написати диктант, твір на задану тему, листа, але ж вони не письменники. Той, хто знає ноти, далеко не завжди музику творить. Вміння маніпулювати пензлем і фарбами, не означає, що картини писати просто. Картина – це образне відображення світу і художник не безумець, він розуміє, що є сенс малювати те, що йому лягає на душу за наявності вміння-таланту.
Чимало самобутніх художників невідомі. Тут є претензії до засобів масової інформації, які здебільшого висвітлюють гламур. Одначе і репродукції не вирішують проблему. Нещодавно я повернулася з Москви, відвідала Третьяковську галерею, Музей імені Пушкіна. Бачила твори в оригіналі: була в залах Мікеланджело, Давида, Донателло, Рембрандта... Мабуть, культура – це ще вміння спілкуватися з оригіналом: споглядати, слухати, відчувати – цього не вистачає сучасній людині.
В Москві ми були з прекрасною місією: на відкритті виставки творів студентів Київської дитячої академії мистецтві в Українському культурному центрі на Арбаті. Назву виставці “Варіації на тему щастя” придумав наш ректор Михайло Іванович Чембержі, композитор і автор концепції Дитячої академії мистецтв. Ця дивовижна людина створила мистецько-культурне середовище, колектив уже п'ятнадцять років звітує конкретними справами, а не галочками в інстанціях. У назві чергової виставки – глибокий підтекст, бо у кожного є своя варіація на тему власного щастя. У творах дітей (а це всі жанри образотворчого мистецтва) емоції і думки, наче травинки-листочки, прагнуть знайти своє місце, щоб милуватися сонцем і красою, – це втіха і для нас, дорослих. Ми можемо насолоджуватися цим щирим прагненням щастя.
– В чому полягає ваша творча родзинка? Як співіснують художник і педагог?
– Я не очікую натхнення, постійно працюю. У графіці вже давно перейшла на малі форми втілення своєї думки, яка у художників кардинально відрізняється від літературних композицій-сюжетів. Це форма-мова, форма-мисль; розумієте, я творю пластичну форму, як слово і речення. Із графем, як із зародку, розгортається спіраль в картину, в серію полотен, на яких відбувається дійство.
Вміння ескізувати я отримала, повторю, від Чебаника, Дерегуса, Чебикіна, інших, переконана: треба вміти постійно записувати свої ідеї, враження, вони приходять до тих, хто не лінивий, фіксуй, а не чекай якогось осяяння, міркуючи, як би це чимось здивувати: може, пройтися по полотну босоніж чи заднім місцем зробити відтиск...
Мої графічні твори – кольорові, чорно-білі, лінійні, тональні – виникають паралельно. На виставках я принагідно показую свою кухню, художникам цікаві деякі ніби не завершені роботи, бо в них є первинність задуму.
Понад вісімнадцять років я працюю також я живописець. Творчість уписую у режим педагогічної роботи, адже я викладаю. Я декан факультету образотворчого мистецтва в Київській дитячій академії мистецтв, тобто я ще адміністратор, відповідаю за людей, займаюсь учбовими програмами. Закінчила також аспірантуру з педагогіки. Веду теоретичні і практичні заняття, це допомагає мені активізувати свій творчий потенціал, бо якщо нема розвитку думки, то нема розвитку творчої енергії. Часом придумуючи якісь цікаві методики, захоплююсь, звісно, і сама, пропускаю їх крізь себе. Дітям надзвичайно потрібно, щоб наставник не повчав, як треба робити, а ненав'язливо надавав можливість пізнавати себе, реалізуватися через запропоновану гру, поступово долучаючись до таїн майстерності.
Без викладацької діяльності я себе уже не уявляю. Колись художник розвивався в колі ремесла. Тобто художники ще з часів Відродження працювали для прикладних потреб і той, хто виявляв себе образно в художній пластиці, вирізнявся на тлі ремісників, переходив в розряд майстра. Тепер виробничі технології настільки удосконалені, що потреба у ремісниках відпала у такій кількості і якості. Настав час майстрів-художників, які мають жити у випромінюванні сучасного мистецтва і випромінювати сучасне мистецтво.
Дитина приблизно з п'яти до десяти років дійсно творець, бо вона виключно цим зайнята. І ми любимо, що вона робить, створили умови для її розквіту. Діти, яких ми навчаємо, випромінюють справжнє сучасне мистецтво.
Стоїть питання: яким зробити музей сучасного мистецтва? На мою думку, там обов'язково мусять бути дитячі твори, тому що є унікальні особистості. Я не знаю, як складуться їхні долі, чи стануть вони художниками, але це будуть люди гідні і ними пишатиметься наша країна, вони реалізуються в тій чи іншій сфері.
Моя колега Ірина Саєнко, мистецтвознавець, директор виставкового центру в Київській дитячій академії мистецтв, переконала мене в тому, що твори мусять експонуватися постійно. Отже, тепер є моя постійно діюча експозиція в академії (вул. Героїв Сталінграда, 10). Перед відвідувачами, студентами і колегами я звітую своїми роботами, які засвідчують, що я діючий майстер, а не просто філософ, котрий міркує про те, як треба робити.
Моя виставка (театральна тематика) проходить у театрі “Колесо”. На мою думку, так і має бути: твори слід представляти не тільки в галереях, а й у театрах, філармоніях, творчих закладах, де мають бути виставкові зали, в яких поєднуються мистецтва.
Співпрацюю з галереєю “Глобус”, там мені запропонували підібрати і очолити групу художників. На десять днів ми їздили в Східницю, що біля Трускавця. Завдяки чудовим краєвидам зробили пленерний звіт. Ця поїздка започаткувала новий розвиток галерейної діяльності людей, які очолюють новий готель “Респект. Гадаю, будемо співпрацювати. Пленери для художників дуже необхідні, особливо для тих, хто викладає. Наближається мій напівкруглий ювілей з двох п'ятірок. 22 лютого відкривається виставка в галереї “Лавра”. На цю виставку запрошу також своїх юних студентів, які представлять власні роботи поряд зі мною. Мені це дуже приємно.
Вважаю, що я тільки-но починаю щось розуміти в образотворчому мистецтві, маю амбітні плани щодо самореалізації, гадаю, що вдасться видати мальовані методики, де я розкриваю своїми начерками і розробками хід думки художника від зародка ідеї до її втілення.
Планів багато. Гадаю, що вдасться видати мальовані методики, де я розкриваю своїми начерками-розробками перебіг думки художника від зародка ідеї до її втілення.
Зазначу, що я кожні два роки показую нові роботи. Не хочу зависати в якихось роздумах, прагну практично звітувати – кількісно і якісно, бо маю відчувати живі форми на полотні і папері. Ціную думку професіоналів. Вони уважно й прискіпливо стежать за мною, так і має бути.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
