Цьогоріч у Варшаві, Перемишлі та Львові відбулися заходи, приурочені до 60-річчя початку військової операції “Акція “Вісла”, метою якої було, мовою тодішніх урядових документів, “остаточно вирішити українське питання” на заселених українцями-автохтонами територіях, які після встановлення нового східного кордону СРСР опинилися в межах Народної Польщі (Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Південне Підляшшя).
Українці, насильно вирвані з рідних земель і розсіяні поміж польською більшістю на північних і західних землях Польщі, мали втратити своє національне коріння та швидко асимілюватися. Але хоч асиміляція зібрала немалі жнива, так не сталося, а наслідком ініціативи саме українського середовища в Польщі були цьогорічні заходи, до яких уперше долучилися президенти обох держав.
Якщо поглянути на календар важливих документів, з огляду на полагодження з українсько-польським минулим і для становлення майбутнього, то зауважимо, що найсприятливішою порою була для цього весна. 15 років тому, 18 травня 1992 року, укладено Договір поміж Республікою Польща та Україною про добросусідство, дружні відносини та співробітництво, в якому закріплено непорушність міждержавного кордону та відмову від будь-яких територіальних претензій у майбутньому та взаємні гарантії для національних меншин в обох державах. Через п’ять років, 21 травня 1997 року, з’явилася Спільна заява Президентів Республіки Польща й України “До порозуміння і єднання”, в якій висловлено прагнення остаточно подолати складну українсько-польську історичну спадщину та названо її найтрагічніші моменти, зокрема акцію “Вісла”. Продовженням і водночас підсумком тих актів стала цьогорічна заява, в якій президенти зазначили, що “Українцям і полякам протягом минулих кільканадцяти років удалося досягнути величезного поступу в прагненні до примирення та пошуку спільної оцінки важкого та болісного минулого. Українсько-польський діалог набув характеру широкого громадського руху, який охоплює різні сфери та має державну підтримку... Важливими віхами цього процесу стали відзначення роковин Волинської трагедії в Павлівці в Україні та мучеництва українців у Павлокомі в Польщі”.
Названі заходи у волинській Павлівці (11 липня 2003 р.) та Павлокомі над Сяном (13 травня минулого року), як і не згадане тут відкриття Меморіалу воїнам Української Галицької Армії та відновленого Польського військового цвинтаря у Львові (24 червня 2005 р.), стали символічним ушануванням учасників українсько-польської війни 1918-1919 років у Галичині та жертв дій українського і польського підпілля у 1943-1945 роках. Нині настала пора оцінити останній акт польсько-українського “недобросусідства” в першій половині ХХ ст., який скоїв польський комуністичний режим.
“Акція “Вісла”, – читаємо в заяві президентів, – 60-ті роковини якої відзначаємо 2007 року, була в історії сучасної Польщі прикладом несправедливості, яка стала наслідком дій тоталітарної комуністичної влади. 1947 року вона довела до депортації з південно-східної Польщі багатьох тисяч польських громадян українського походження, призвела до розпорошення української спільноти Польщі, ставши тим самим черговою ланкою трагічного ланцюга конфліктів. Ця подія, яка суперечить основним правам людини, засуджена 1990 року спеціальною ухвалою Сенату Республіки Польща. Сьогодні, розділяючи зазначену оцінку, схиляємо голови перед її жертвами”.
Оприлюднення неупередженої оцінки акції “Вісла”, що базується на аналізі документів і зафіксованих у них справжніх інтенцій організаторів операції, було неможливим протягом існування Народної Польщі. Аж до 1989 року весь пропагандистський апарат комуністичної влади постійно намагався довести, що дрібка українців становила неймовірну загрозу для державного порядку і територіальної цілісності Польщі. Брехливість цих “доказів” була очевидною, тому 1990 року Сенат вільної вже Польщі, в якому репрезентовано передусім антикомуністичні середовища з руху “Солідарність” (одним із його членів був і Л. Качиньскі), прийняв скеровану до українців, польських громадян ухвалу, в якій зазначено: “Прагнучи примирення, прямуємо до показання нашої важкої історії у світлі правди (...). Сенат Речі Посполитої Польської засуджує акцію “Вісла”, в якій застосовано притаманне тоталітарним режимам правило збірної відповідальності. Сенат РП прагне, щоб були виправлені – наскільки це є можливим – кривди, заподіяні внаслідок цієї акції”.
Оцінюючи підписану 27 квітня цього року заяву президентів, польська публіцистка Богуміла Бердиховська зауважила, що записане в ній засудження – дуже потужна декларація, після неї деяким історикам важко буде намагатися доводити, що акція “Вісла” була виправданою, що тодішня польська влада не мала іншого виходу для вирішення питання українського підпілля. Саме названі “деякі історики” та їхні симпатики з різних середовищ та екстремістських організацій проявили в лютому-квітні цього року доволі велику активність, організувавши серію наукових конференцій, серед них – у Перемишлі та Варшаві, а також публікацій у пресі. “Поетика” мови й аргументів, загалом запозичених із “джентльменського набору”, випрацюваного ще за комунізму, які повторювалися в доповідях і статтях, засвідчують стабільне існування групи людей, які, діючи на пограниччі науки й агресивної публіцистики, ще й нині ментально живуть у першій половині минулого століття. Можна б сказати, що стали вони речниками давньої війни, які хоч і не мають нічого путнього для переказування новим поколінням, однак дуже настирливо прагнуть бути почутими.
Відлуння вчинків цих людей доходять постійно як до Львова, так і до Києва. Прикладом може бути хоч би недавно оприлюднений у “Газеті” проект встановлення у Варшаві провокаційного та макабричного за формою пам’ятника жертвам “українських націоналістів” (до речі, варіант такого пам’ятника вже стоїть на польському військовому цвинтарі в Перемишлі). Тому дуже доречними є слова Президента Віктора Ющенка, промовлені цього ж таки 27 квітня на вечорі-реквіємі з нагоди вшанування 60-х роковин акції “Вісла”, який відбувся у Львівському національному оперному театрі: “Ніколи український народ і його держава не забудуть минулого. Ми пам’ятаємо всі важкі та непрості моменти нашої історії. Послідовно і толерантно продовжимо процес відновлення історичної правди та справедливості (...). Однак минуле не може вічно сковувати наші душі. Прощення – це риса великих народів. Глибоке, братнє примирення – це єдиний шлях до нового життя, яке творять український і польський народи сьогодні”.
Підтвердженням правильності саме такого способу подолання важкої спадщини минулого є не лише висловлювання польських учасників наукової конференції та “круглого столу” від 28 квітня в Перемишлі, а й схвалена кількома днями раніше позиція самоуправного соймику Вармінсько-Мазурського (давніше Ольштинського) воєводства, на територію якого 1947 року переселено найбільшу групу українців – щонайменше 60 тис.
“Із сьогоднішньої історичної перспективи, – написали депутати, – акцію “Вісла”, яка була переслідуванням цивільного населення – польських громадян, треба не лише засудити, а й визнати суперечною з основними людськими та громадянськими правами. Протягом минулих шістдесяти років українська людність Вармінсько-Мазурського воєводства перейшла дуже важку дорогу через розсіяння на спустошених сільських просторах, остракізм тодішньої влади із забороною релігійної та суспільної діяльності та байдужість польського суспільства, яке у виселенні вбачало історичну необхідність. Сьогодні українське населення відчуває свою повну інтегрованість із громадськістю регіону. Плекаючи свою оригінальну тотожність, спричиняє творення нових інтелектуальних і культурних цінностей мешканців нашого воєводства. Українська громада, налічуючи близько 85 тис. осіб, співтворить нове економічне та суспільне обличчя регіону, численні її представники беруть участь у публічному житті, цим способом безпосередньо впливаючи на розвиток воєводства”.
На жаль, не всюди справи виглядають так позитивно, як у Вармії та Мазурах, де українці справді мають найкращі умови до збереження своєї національної ідентичності та є партнером для польської більшості в політичному житті регіону, про що засвідчує хоч би факт, що головою воєводського соймику є українець Мирон Сич, директор Комплексу шкіл з українською мовою навчання в Гурові-Ілавецькому. Прикладом негативного досвіду може бути саме Перемишль, де дух ворожості до українців і досі не вивітрився з багатьох голів. Не найкраще справи виглядають також на загальнодержавному рівні, адже хоч акцію “Вісла” 1990 р. засудив “солідарностевий” Сенат, а 2002 року також президент Польщі Александр Кваснєвський із формації, окресленої як “посткомуністична лівиця”, все-таки політичні формації різних орієнтацій, які після 1989 року чергувалися при владному стерні Польщі, не змогли досі втілити сенатський постулат виправлення кривд (навіть схвалення закону про національні й етнічні меншини зайняло 15 років). Красномовним прикладом цього є доля Народного дому в Перемишлі, який на початку ХХ ст. побудували місцеві українці на громадські кошти і котрий разом з іншим майном українських інституцій та організацій конфіскували 1949 р. державним указом. Саме тут Президент Ющенко зустрічався з українською громадою Польщі у квітні 2005 року, коли відкривав каплицю-пантеон над могилою автора музики українського гімну о. Михайла Вербицького в близькому до кордону з Україною селі Млини та в якому мала відбуватися частина заходів приурочених 60-річчю виселення. Досі цей будинок залишається комунальною власністю, отже, місцевий відділ Об’єднання українців у Польщі, який близько кільканадцяти років бореться за повернення його українській громаді, надалі виступає тут не як господар, а як орендатор частини приміщень. Це лише один із прикладів...
Юрій Гаврилюк, головний редактор українського часопису Підляшшя “Над Бугом і Нарвою”, мешкає в Більську
Я вам хочу сказать шановни други, что в те же самые годы, как ни страно даже в России от голода умирали люди, тысячами, сотнями тысяч. А моя бабушка. которая жила в те годы на Ставрополье (на Ставрополье - все так говорят до сих пор, и я не вижу ничего...››› Мыкола| 01.12.2008, 16:05
Згоден із "А нынешние либералы демократы не несут ответсвенности за алкоголизм, наркоманию..."
...››› wlodko| 30.11.2008, 17:04
Цікаво, чого цей американський індианець придумав для українців вислів "голодомор" та переймаєтся їхньою справою, а ні пари з вуст про поголовне і планомірне знищення геть під чисто всі коренні індианські племена!?
Хто заказував і щиро розплачувався...››› alim| 22.11.2008, 22:47
Важко говорити про Геноцид. Очі наповнююються слізьми, коли уявляєш жахливі події 1932-33 років. Дякуючи Джеймсу Мейсу світ дізнався про наше ГОРЕ. Вічна йому пам"ять
...››› Ольга| 22.11.2008, 10:07
Новини
Події
Фотогалереї
Поштовий
веб-клієнт
Про
сайт
Електронна пошта
