Уже трохи вляглися враження від архітектури церков, костелів, замків Польщі, які вдалося побачити завдяки запрошенню на журналістські майстерні від польської фундації “Партнерство задля демократії”. Незважаючи на дощ, що лив упродовж чотирьох днів, я отримала естетичну насолоду та багато позитивних емоцій.
Руїни фортечної стіни у c.Меджибіж на Хмельниччині
Хоча щоразу порівнювала – і ставало прикро за нас. Тепер можна спокійніше про це писати, бо відразу хотілося ганьбити нашу владу, яка охороняє культурну спадщину, і тупо шукати відповіді на запитання: “А чому в нас не може бути так, чому більшість наших пам’яток національного значення всім своїм теперішнім єством є великим докором сучасникам, чому в нас часто допускають порушення умов реставрації та збереження об’єктів і не несуть за це відповідальності тощо?” Та розумію, що всі ці емоції тепер ні до чого: в державі триває боротьба за владу – не до культурної спадщини, тим же, хто на вершині влади багато років відповідає за стан збереження пам’яток, очевидно, зміни не потрібні, вони і з насидженої посади так просто не вступляться. Можливо, українське суспільство не доросло ще до такого рівня демократії, щоб своїм натиском змусити їх піти. Але найважливіше, щоб пам’ятки української історії дожили до того часу, коли з’являться в них справжні господарі.
Польща ж у справі оренди та приватизації об’єктів культурної спадщини має багаторічний успішний досвід. Щодо цього в них існує чітка стратегія, яка передбачає строгий контроль за станом збереження та відновлення пам’яток. Кожна область (воєводство) в Польщі має свого консерватора пам’яток, який несе всю повноту відповідальності за проведення реставрації та підтримання доброго стану об’єктів. Кошти для цього можна отримати від власне воєводського консерваторського управління, також із міністерства культури, від органів місцевого самоврядування та Європейської Унії. Для прикладу, 2007 року міністерство культури Польщі виділило 150 млн. злотих на реставрацію об’єктів. При цьому існує чітка система контролю за використанням коштів згідно з укладеною із власником угодою. Будь-які порушення карають – від штрафу до тюремного ув’язнення. Власником архітектурної пам’ятки може бути й іноземець, головне – дотримуватися умов реставрації, обумовлених угодою. Якщо архітектурний об’єкт особливо цінний, власник може отримати від держави допомогу на його відновлення в розмірі 50% вартості споруди.
Упродовж декількох днів українських журналістів супроводжував, знайомлячи з охороною пам’яток, підкарпатський консерватор пан Маріуш Чуба. Ця людина, здавалося, знає докладно все про кожен об’єкт, що підлягає реставрації на території Підкарпаття, йому болить стан, у якому перебувають цінні архітектурні споруди й в Україні, скажімо, костел у селі Бережани на Тернопільщині. Тим часом, як у нас чиновники на місцях змінюють один одного, а об’єкти руйнуються. У Львові можу назвати одного такого патріота, ентузіаста, фахівця – директора Львівської картинної галереї Бориса Возницького, якому за його працю щодо порятунку замків та ікон потрібно низько вклонитися. Проте без підготовки механізмів реалізації Закону “Про охорону культурної спадщини”, які передбачали б контроль за дотриманням умов угоди, без зацікавлення відповідних структур – Державної служби охорони культурної спадщини та Держбудконтролю, що відповідає за фінансування реставраційних робіт, органів місцевої влади та суспільства загалом, яке має бити на сполох, – ситуація на краще навряд зміниться. Можна, звичайно, передати замки, котрі ще мають дах над головою, у власність чи оренду сучасним олігархам, та чи побачить щось від їхньої колишньої величі та краси звичайний українець?
Повертаючись знову до польського досвіду, хочеться виокремити одну таку просту річ, як польський гонор, – українською ж це перекладається як національна гідність. Саме вона штовхає поляків до пошуку шляхів порятунку цінних пам’яток свого минулого. Її було відчутно в процесі реставраційних робіт на кожному об’єкті підкарпатського воєводства, який ми мали змогу побачити. Це і дерев’яна греко-католицька церква XVII століття в с. Хотинєц, де ще мешкає невеличка українська громада; збережена українська церква в с. Млини, де свого часу був священиком і там похований Михайло Вербицький; костели в Блізнєму, Пшеворську, Лєжайську, Хлопіцах; це замки в Перемишлі, Красічині; палаци в Сеняві, Боратині тощо. Кожна з цих споруд – оздобами у стилі бароко, ренесансу чи неоготики, цікавою поліхромією – неначе промовляє: “Бачите, якою величною та багатою є польська історія”. Тим часом журналістка з Донецька, захоплено висловлюючись про доглянутість польських цвинтарів, натомість каже, що в неї вдома вони схожі на смітник. Мені не залишалося нічого іншого, як порекомендувати їй відвідати також Личаківський цвинтар у Львові.
Підкарпатський регіон у Польщі тісно пов’язаний з Україною й історично, й територіально – широке поле для втілення різноманітних спільних туристичних проектів. Потрібно лишень, щоб ми бодай наблизилися до такого розуміння охорони культурної спадщини, яке вже давно мають поляки. За словами Бориса Возницького, в Україні налічують близько 26 замків, із яких вісім розташовані на Львівщині. Щоправда, жоден із них, навіть близько, частково за винятком Олеського, не виконує таких функцій, як, скажімо, польський замок у Красічині. Цей чудовий парково-архітектурний комплекс доби пізнього ренесансу сьогодні повністю відреставрований і заробляє сам на себе. Яким чином? Найбільше завдяки гастрономії – в замку існують готелі, ресторан, зали винаймають для проведення банкетів, весіль та інших урочистостей; постійно організовують виставки, концерти, екскурсії, парк в англійському стилі займає площу 9 га. Незабаром у відреставрованій каплиці, яку радянська влада зруйнувала майже вщент, проводитимуть обряди весілля. Від споглядання декорацій цієї каплиці ввечері, ще й у супроводі класичної музики, отримала неймовірну естетичну насолоду. Загалом цей архітектурно-мистецький шедевр справді вартує того, щоб ним пишатися. Перебудовуючи замок у XVI столітті, його власник Мартін Красіцкі підвищив чотири вежі, що своїми назвами – божа, папська, королівська, шляхетська – виражали тодішній суспільний лад.
Виходить, стан архітектурно-мистецьких цінностей мимоволі, але промовисто свідчить про самодостатність нації, держави, на території якої перебувають. Кожна сакральна споруда в Польщі, куди я мала нагоду ввійти та недовго побути там, випромінює велич, красу, багатство. Навіть зовні, здавалося б, звичайна дерев’яна церковця всередині вражає поліхромією XIV століття, відновленими написами простих селян, які, будучи неписьменними, але жертвуючи на костел, таким чином увічнили свої імена. Уявляю собі наш Львів таким доглянутим, відновленим, величним, який приваблює туристів із різних куточків світу, таких як Прага, Відень чи Париж. Хіба він не вартує того, щоб стати справжньою туристичною перлиною? А замки з їхніми таємницями, привидами, легендами, складною багатовіковою історією, що тепер ледь клигають, – чи оживуть вони коли-небудь? От якби кошти на їхнє відновлення виділяли пропорційно до зростання кількості дорогих авто на наших поганих дорогах і фантастичних новітніх палаців захисників народних інтересів…
Галина Палажій, журналістка, мешкає у Львові
P.S. Висловлюю вдячність польській фундації “Партнерство задля демократії”, завдяки якій у рамках проекту “Журналістська майстерня” мала змогу побачити архітектурно-мистецькі пам’ятки Польщі.
Я вам хочу сказать шановни други, что в те же самые годы, как ни страно даже в России от голода умирали люди, тысячами, сотнями тысяч. А моя бабушка. которая жила в те годы на Ставрополье (на Ставрополье - все так говорят до сих пор, и я не вижу ничего...››› Мыкола| 01.12.2008, 16:05
Згоден із "А нынешние либералы демократы не несут ответсвенности за алкоголизм, наркоманию..."
...››› wlodko| 30.11.2008, 17:04
Цікаво, чого цей американський індианець придумав для українців вислів "голодомор" та переймаєтся їхньою справою, а ні пари з вуст про поголовне і планомірне знищення геть під чисто всі коренні індианські племена!?
Хто заказував і щиро розплачувався...››› alim| 22.11.2008, 22:47
Важко говорити про Геноцид. Очі наповнююються слізьми, коли уявляєш жахливі події 1932-33 років. Дякуючи Джеймсу Мейсу світ дізнався про наше ГОРЕ. Вічна йому пам"ять
...››› Ольга| 22.11.2008, 10:07
Новини
Події
Фотогалереї
Поштовий
веб-клієнт
Про
сайт
Електронна пошта
