Станіслав Колокольніков щиро-дитинно усміхається веселим вустами і сумними очима. Він здається незахищеним диваком, хоча вміє бути не тільки гострим на слово, а й зухвалим і саркастичним (поза сценою). Та навіть його сарказм – не руйнівний глум, бо Колокольніков має душу добряка, хоча через свою наївність (або принциповість) може висловити щось болюче на чиюсь адресу. Але розумний розуміє: бовкнув блаженний, нема чого на нього ображатися, він прагне покращити світ.  ›››