На головну На головну На головну
 
 
Google
Google
« Квiтень 2006 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
Архів публікацій

 

800x532 | Переглядів: 285




[ Реклама ]
Реклама від "Порталу українця"
Запрошуємо до співпраці


 
 
 
 .. » Трахтемирів: велич природи і горе людське
Історія
до 1918 (26)
1918-1991 (50)
після 1991 (23)
  Ідея (71)
  Культура (93)
  Особистості (303)
  Мова (44)
  Релігія (24)
  Теорії (29)


Трахтемирів: велич природи і горе людське


Автор: Богдан ГДАЛЬ
Джерело: Домівка
Коментарі (4)


Знищення прадавнього села, біля якого знайдене скіфське городище VII—VI ст. до н.е., в якому козацький цвинтар XVI—XVII ст. і залишки монастиря, почалося давно. Відтоді, як почали затоплювати Дніпро Канівським водосховищем. Витерти Трахтемирів із пам’яті українців вирішили оригінально. Хоча й село не затопила вода, бо воно було на горі, його відселили. Немає людей - немає й історичної пам’яті. Новітню історію знищення цих заповідних земель продовжив пан Бакай.

Тиша. Ніч. Вогка земля на ґрунтовій сільській дорозі. Облишили машину, і йдемо, продираючись крізь пітьму навпомацьки, підсвічуючи розібраним мобільним телефоном. Я зняв із нього гумову клавіатуру - так він яскравіше світить. Ноги вгрузають у болото. Намагаємося обминати найв’язкіші місця. Я одягнений у білі кросівки (добре, що хоч не туфлі, які протікають), нові джинси, все чистеньке.. Думається - недовго це все таким буде. Ну і нехай. Не в одязі справа. А в тому, що я тут...

Далі струмок, ніби маленький водоспад. Над ним місток. Доходимо... Тихий куток старого напівпорожнього села між лісу. Великий Букрин. Дійсно великий, але ні душі довкола. Думаю, може ніч, тому й безлюдно (зранку зрозумів, що помилявся).. Прийшли. Хата на пагорбі. Така, як і всі. Може хтось, хто виріс серед висотних будинків, і не "пробував глини", то й здивується. Та для мене це ніби повернення до свого єства.

Заходимо, війнув дух чогось справжнього, піч.. Але зразу видно - постійно тут ніхто не живе і жінки немає.. В хаті ніяких прикрас, крім рушників над вікнами (я звик, що рушники висять на картинах, що між вікнами). На стіні висять кілька Мамаїв. Один великий козак на картині змальований з обличчя Івана Миколайчука. Ніби вгадується. На стіні з іншого боку - кілька саморобних шабель. І великий настил у кожній хаті. Видно, що буває тут чималенько гостей.

Потім чай, хлопці лягають спати, а ми слухаємо козарлюгу Василя до 4-ї ранку. Розмова про сенс життя й місце у ньому людей без масок..

Врешті всі падаємо спати. За 2 години підйом. Світає. Вибігаємо з хати - відразу "удар" вранішнього птаства. Кажуть соловейків тут немає. Але цей спів якихось інших птахів п’янить. Збігаємо донизу до криниці. Умилися. Дощ моросить. До бою готові. До обіду треба уже в Києві бути, а от стільки хочеться всього побачити. Ідемо на екскурсію. Маємо повернутися за 2-3 години...

Яруги, байраки, поля, краєвиди, тумани, біганина, мокрі ноги, свинячі сліди і розриті поля, потічок, через який перебираємося по сухих гілках. Потім ще година, і виходимо на тихий піщаний беріг Дніпра. Колись його рівень був набагато нижче. Дерев, які затопило, вже немає. А на березі стоять поодинокі груші. Від Дніпра віє теплом, видно кригу, і невідомих птахів у тумані.

До Трахтемирова - колишньої гетьманської столиці не дійшли. Часу не вистачило, але те, чого наслухалися - вразило. Знищення прадавнього села, біля якого знайдене скіфське городище VII—VI ст. до н.е., в якому козацький цвинтар XVI—XVII ст. і залишки монастиря, почалося давно. Відтоді, як почали затоплювати Дніпро Канівським водосховищем. Витерти Трахтемирів із пам’яті українців вирішили оригінально. Хоча й село не затопила вода, бо воно було на горі, його відселили. Немає людей - немає й історичної пам’яті. Новітню історію знищення цих заповідних земель продовжив пан Бакай. Землі тодішнього заповідника обласна рада Черкащини 1997 року передала у його приватні руки. Створений перший приватний заповідник «АТЗТ «АЕО «Трахтемирів» став місцем вирощування тварин для "царських стрільбищ". Територію обнесли сіткою. Місцевих мешканців і паломників до святих місць не пускали взагалі. Приватна територія і зась..

Територію Трахтемирова почали освоювати оригінально. Ті пару бабць, які не хотіли виїжджати, там живуть. Але документи, які оформили на їхні хати, дають право забрати ці маєтки відразу після їхньої смерті. Хати-пустки знищують теж оригінально. Валять стіни й печі всередині. А хата без печі за кілька років падає сама.

В центрі Трахтемирова Бакай збудував собі мисливський "будиночок". Для цього розгорнули частину унікального кладовища. За словами різних свідків, на місці могили наказного козацького отамана Мухи новий пан збудував чи басейн, чи оглядовий майданчик.. Пам’ятний знак скинули в рівчак. Потім люди почали протестувати, і його поставили на схилі.

Трахтемирів став місцем вирощування кабанів і їх відстрілу відомими державними мужами. Кажуть, що після перемоги Ющенка 2005 року у Трахтемирів приїхав Кучма, і з Бакаєм "калашами" розстріляли десятки-сотні вирощених диких кабанів (занесених до Червоної книги). Їхні залишки в ямах знайшли екологи.

Потім, після того, як Бакай зник з України, режим у приватному заповіднику послабшав. Почали пускати людей до могил. Але в серпні, нібито після зустрічі "намісника" заповідника - голови правління АТЗТ «АЕО «Трахтемирів» Андрія Слоневського з Ющенком, єгері знову запрацювали на повну силу. 23 червня 2005 року депутати Черкаської облради скасували своє рішення про передачу заповідних земель довкола Трахтемирова Бакаєві, але віз і нині там. Ніхто охорони з того об’єкту не знімав...

Час вичерпаний. Повертаємося вже коротшою дорогою. Чаюємо. Ще трішки і в дорогу.

Хлопці над хатою валять ліс. Прощаємося - і вперед полями на Ходорів. Кажуть, за 2 години будемо. Великий Букрин, який навіть вдень ніби мертвий, лишається позаду. Ми йдемо вгору. Туман густішає. В розмові дорога долається швидко. По боках - усюди урвища. Рівний ліс зривається в 20-метрові яруги з вертикальними стінами. Вражаюче видовище...

Козацькі місця. Не дарма тут гартувався дух. А Трахтемирів - мертва гетьманська столиця, пошрамована бандюками на чолі з Бакаєм, ще має незламний дух. Тому хлопців, і мене, відповідно, сюди й горне...

Відчуття неймовірні. Спав усього 2 години, а спати - не хочу. Природа потужна. У Києві такого ніколи не знайдеш. І довкола Києва, де цивілізація бере своє. Тут же сам-на-сам із світом. Гартуєшся. Кудись виходимо. 2 години дороги, пориті польові дороги, які розходяться. Виходимо на дорогу. Не туди. Звертаємо на село Ромашки. Кажуть, що там треба спитати. За півгодини - у селі.

Ромашки, які розкинулися своїми хатами на горбах, немов у Карпатах, - мертві. Ні душі. Порожні хати.. Півсела пройшли - ні натяку на життя. Розвалюха-магазин - там давно не було їстівного. Хата-зупинка, чи то накриття для збіговисьок молоді. Хоча, де ж тут молодь? А ще багато хат із солом’яною стріхою.

Знаходимо більш-менш чепурну стареньку хатинку. Підходимо, стукаємо. Зачинено. Нікого нема... Потім ніби щось чути у хаті. Бабця виходить, маленька, згорблена. Каже, "я оце цибульку перебирала, чую, ніби щось шкребе. Думала пташки. Але відкрила. Питаємо у неї дорогу на Ходорів. Розповідає. Потім питаємо про її життя. Каже, що діти в Києві. Старшого сина убили. А вона тут сама. Село велике. А молодих нема. 18 пенсіонерів і все. Ще трішки, і взагалі не буде, до кого зайти." Болить на душі. Яка милозвучна у бабці мова. Унікальні люди - полишені напризволяще.

Ромашки - може й це село залишиться лише у пам’яті, як і Трахтемирів. Або й ніхто й не згадає... Ідемо далі. По дорозі жінка йде. У неї дорогу питаємо. Каже, туди-то йти треба. Виявляється, вона приїхала з Києва жити тут, до землі. Каже, що багато зараз так людей до землі вертаються... Питаємося, скільки хати коштують. Та й недорого. Хто ж тут житиме? Поля всі в бур’янах. Ніхто не оре. Роботи в селі немає. Одні діди й баби живуть і все. Відчуття двоякі - велич природи і горе людське.. Довкола Трахтемирова, Букрина й Ромашок жодного живого поля. Кругом будяки, які досягають двох метрів у висоту. Немов дерева.

Піднімаємося на гору. З неї село як на полонині. І Карпат не треба. Краса... Уперед на Ходорів. Дорога колись була навіть для машин. Тепер тільки ногами пройти можна. Позаростала деревами. А місцями її ширина, аби тільки дві людини стали. З обох боків величезні провалля. Ще годину долаємо. Вже на маршрутку не встигли. Наступна через 3 години. З гори відкривається краєвид. Ходорів видніється на березі Дніпра. А саму річку низько хмарою накрив туман.. Іншого боку її не видно.. Ніби Дніпро в небо втікає..

Доходимо до Ходорова - цивілізація. Якщо біля Букрина яруги чисті - то тут вже сміття. Це дачники.. Для них повага до землі цієї на останньому місці. Ходорів жвавий і брудний. Все ж не такий жвавий, як інші села, але тут хоча б діти на вулицях є і школа. Дійшли.

Півтори години очікування маршрутки. Сіли на колодах. У магазині купили пряників. Нагодували ними якогось Сірка-Бровка і поїхали на Київ.

Зараз викладаю враження на папері. Точніше на екрані. Бігаючи по яругах, ніби повернувся у свою стихію. Ніби додому. То моє. Для мене вже ця політика і цей день сміху або дурнів 1 квітня - такі дріб’язкові. Я спізнився на роботу, приїхав і тихенько усміхався з тієї суєти. А відчуття несправедливості щодо рідної землі ще більше почало гризти душу.

Адже там у Букрині, в полях і байраках життя справжнє, яким дихаєш на повні груди. Тепер хочу туди знову. Ще я не був у Трахтемирові. Повернуся туди обов’язково!

Все. Спати, якщо засну...


Читати цю та інші публікації у своєму телефоні
на своєму сайті


12.06.2006, 22:43
Василю: Ми тільки купили дім у Ромашках. Було б цікаво дізнатися про ті місця. Поділитись відеозаписом? Дякую! Тетяна.

15.04.2006, 00:32
Всім бажаючим втрапити до Трахтемирова пропоную звертатися до Українського дитячо-юнацького товариства "Січ". З 1992 року майже щороку проводимо там дитячі козацькі табори. У 2006 році плануємо також.

06.04.2006, 19:19
Я з пластунами, пару років назад, ходячи на ялах(човен- портотип козацької чайки) в походи на Канів кожен раз зупинялись в самому Трахтемирові. Не знаю як зараз, але раніше туди можна було добратись лише з води(й то, якось за нами водна охорона ув'язалась, але обмежиласбь усними погрозами(все-таки нас було 18 й з дубовими веслами:-)))
Звичайно явище - вражаюче й гнітюче. Зараз в Трахтемирові живе лише один дід, який і підтримує господарство(принаймі жив у 2003 році, сподіваюсь , що живе й по нині.) й то залишився там, бо, як він розповідав, зумів споїти у 70-их трактаристів, які валили хати, а за ніч попсував їм щось в їхніх екскалаторах(чи тракторах), що вони більше не вернулись. А то, каже було село, а в один день приїхали на тракторах та ескалаторах - та й почали валити людям хати. Лиш він один залишився. Та й то, вже з 30 років мусить за харчами плавати(а взимку переходити по льоду) до Переяслова-Хмельницького(близький світ, правда ж?). Інколи, каже, були людяні охоронці, які його пропускали в зовнішній світ за покупками, але в основному казали, що як вийде, то не вернеться.

Розповідав також, що на місці козацького кладовища зробив собі Бакай вертолітну площадку. А коли трактори вирівнювали землю під площадку, то на поверхні валялось безліч кісток та черепів. А тепер там сідають вертольоти наших достойників...

Ще він нам багато чого цікавого нарозповідав, та якщо історія Трахтемирова когось серйозно цікавить, то в мене є фрагменти відеозапису розмови з останнім мешканцем Трахтемирова. Пишіть

Unable to safe captcha-image.