Досліджуючи кількатисячолітню історію України, А. Кримський пише ґрунтовні наукові дослідження — "Персія й Україна в часи козацтва", "Історія хозар", де в страшні 30-ті роки нинішнього століття спростовує вигадки про "колиску" трьох братніх народів, засвідчивши надзвичайно древнє походження українського народу та його цивілізації. Ці праці нашого славетного вченого мають велике значення не тільки для розвінчання псевдонаукових доводів дореволюційної історіографії "старшого брата, а й сучасної. Бо й зараз нагадують нам деякі "братчики", що ми малороси: починають російську історію від київського престолу, а Києво-Печерську лавру зараховують до духовної скарбниці російського народу.
Усіх їх переплюнув пан Солженіцин, обурюючись: якісь там "малороси" сміють заявляти про "особливий український народ", що існував у XI столітті та й смів розмовляти якоюсь особливою "не-російською"… Що на це відповісти? Мабуть, таки добряче покаламутилося в голові російському дисидентові, коли навіть рідною мовою галичан називає російську. Чи не гоже було б панові з-за кордону вивчити етимологію рідної йому лексики, хоч би на букву "а", де суцільні тюркські запозичення.
Власне, всі знають, що між Волгою та Уралом були азіатські кочовища печенігів та половців, що позбулися за певних обставин власної мови, прилучившись до російського населення і захопивши з собою значну кількість тюркських слів. Розбиті в боях хозарами, печеніги покинули свої заволзькі кочовища і переправилися на європейський субконтинент аж до Чорноморських степів. З тих пір ординці були неабиякою загрозою не тільки для висококультурних хозарів, а й Київської Русі.
"А разом з тим, — зауважує А.Кримський у своїй праці Хозари", — саме ж у 880-х роках, як знаємо, розіллялися стрімким потоком по степовій Україні хижі орди грабіжників-печенігів, загрожуючи своїм хижацтвом самому існуванню торгового степового шляху з хозарського Ітіля на Дунай, приневолюючи слов'янську людність степової України кидати свої сади та й тікати геть до середньої, не степової Наддніпрянщини".
Ведучи мову про хозар VII століття, Кримський зазначає, що дійшли вони аж до Дунаю, а західним кордоном їхньої держави був басейн Дніпра, або Наддніпрянщина з її "слов'янською праукраїнською людністю".
На новгородській Півночі правили Рурики, що були нормано-варязького походження. Хоч Новгородська та Київська держави були населені русичами, але культурний рівень останніх був набагато вищим. Тут, напевно, позначився вплив висококультурних хозар, що володіли клинописом, яким створено архоно-єнісейські епіграфічні пам'ятки VIII століття. Північні русичі, змішані з половцями та печенігами, не зупинялися ні перед чим. "Руриків новгородський наступник князь Олег, — стверджує цю думку Кримський, — підпливши із своїм добре прихованим варязьким військом до Києва, підступно вбив Аскольда и Діра та й запанував над Київською землею". Невдовзі, як засвідчують документи, Олег підкорив собі чернігівських сіверян та радимичів, а далі — тіверців й уличів коло Чорного моря. Що стосується земель в'ятичів на Оці, то сюди Олег не насмілився ступати і ще близько 80 років вони перебували під хозарами.
Солженіцин, претендуючи на українські землі й душу нашого народу, не є, звичайно, першопроходцем. Він вихований на усталених традиціях "старшого" брата. Адже ще з дитячих років засвоїв, наприклад, хрестоматійну "Песнь о вешем Олеге" О. Пушкіна, де аж надто неправильно змальовано битву з хозарами. Не міг же Олег "обречь мечам и пожарам" хозарські села та ниви, бо сплюндрував якраз хати та ниви звичайнісіньких слов'ян Сіверщини та землі радимичів. Ще більш антиісторичною, пише Кримський, є фантазія Пушкіна про "буйные набеги" хозар на Олегову Русь. "Професійні охоронці супокою, — продовжує Кримський, — на комерційних караванних шляхах, миролюбиві й розумні (а не "неразумные") хозари далекі були од звички робити кудись "буйные набеги", грабіжницькі наскоки. Пушкін своєю поетичною фантазією, напевне, поплутав висококультурних хозарів з хижими степовими кочовиками, — такими, як печеніги".
Тут доречно оприлюднити рукописні ескізи геніального поліглота щодо походження української мови, термінів "Русь", "великороси", "малороси" та "Україна".
Термін із зневажливим відтінком значення, пише А. Кримський, спершу не мав одіозного змісту. "Його набуто, — продовжує Кримський, — в останній чверті XIX століття внаслідок гонінь, висунутих царсько-бюрократичним обрусінням проти української мови та літератури".
Як засвідчує А. Кримський, у домонгольськудобу Руссю (рідше Росією) називали переважно тільки землі полян зі стольним градом Києвом, а їхніх мешканців — русинами. Це була могутня й незалежна держава, що підтримувала жваві торгові та дипломатичні взаємини з найвіддаленішими країнами. За часів, коли Київською державою правили Ольга, Володимир та Ярослав, тобто до середини XII століття, Руссю називали тільки саму Київщину. Що стосується західноукраїнських земель того часу, то такої назви до себе вони не застосовували. Так само, як не застосовували її й землі нинішньої Білорусії та Росії.
Поступово, зокрема перед самісіньким монгольським нашестям, русинами почали йменувати себе предки теперішніх гуцулів, подолян, галичан та волинян, які розмовляли мовою, дуже близькою до стародавньої київської.
Внаслідок татаро-монгольської навали в XIII столітті Київська земля занепадає економічно, поступово втрачаючи й політичне значення. Водночас міцніє й виділяється в самостійнудержаву Галицько-Волинське князівство. "Коли в XII столітті, — пише А. Кримський, — Київська земля занепала в своїм політичнім значенні, а поруч піднялося могутнє князівство (пізніше — королівство) Галицько-Волинське, воно гордовито відтепер почало величати себе Мала Русь". Цим самим володарі князівства підкреслювали, що в політичному значенні вони повністю зрівнялися зі старою Руссю, тобто стольним містом над Дніпром. Наприклад, Юрій II у 1334 році гордо величає себе в своїм офіційнім титулі: "З божої ласки природжений князь цілої Малої Русі".
Пізніше виникло й Московське князівство, яке заходилося об'єднувати північні землі під нашою назвою "Русь". Ігноруючи правом на неї Київщини, Галичини й Волині, московський князь Симеон Гордий (1341-1358) самовільно почав іменувати з тих пір московські землі "Вся Русія".
Таким чином, вийшли серйозні непорозуміння торговельного та релігійного характерів. Як відомо, вся православна територія під політичною владою Москви та Литви становила в розумінні греків XIV століття одну спільну митрополію їхньої Константинопольської патріархії, іменуючись однією спільною назвою "Росія". Це було, безперечно, дуже незручно, оскільки штучно об'єднувалися зовсім різні держави. Тоді греки, аби не плутати землі Московського князівства з південними землями, почали йменувати територію північного регіону "Велика Росія", а всю східну та Західну Україну — спільною назвою "Мала Росія", тобто йменням, яким до тих пір титулювалося виключно Галицько-Волинське князівство. Значить, відбулося зміщення понять, що склалися історично на позначення самих лишень частин України. Кримський схильний вважати, що домінуючу роль у цій плутанині зіграв ставленик Москви на Царгородському синоді 1354 року — великоруський митрополит Олексій, започаткувавши цим самим наступні імперські апетити "собирателей земель".
Однак, не вміщуючи в собі бодай найменшої тіні зневаги, назва ця функціонувала переважно у книжній мові. Усне мовлення нашого народу такого ймення щодо себе не зафіксувало. Натомість кожен мешканець як східного, так і західного регіонів повсюди називав себе "русином" — старою назвою прабатьків. І так би йменував себе й досі, якби Україна "не потрапила в V, тобто XVII столітті під володіння Москви". "Скрізь, — констатує прикрий факт А. Кримський, — де над українцями запанувала Москва, вони одтоді не звуть себе уже "руським людом"; в їхній мові слово "руський" зробилося тепер ім'ям для великоруса, якого вони часом дражнять "кацап". Тільки в Австрії, де нема великорусів, українці звуть себе ще й досі "русинами", а свою мову — "руською".
Що стосується української літератури ХVIІ-ХІХ століть, створеної живою народною мовою, то в ній інколи термін "малоросійський" зустрічається як офіційна писемна традиція. Водночас у фольклорних надбаннях нашого народу його не зафіксовано жодного разу. Скрізь же перевага надається улюбленому пісенному термінові "Україна, український". З цього приводу не зайвим буде нагадати й про функціонування терміну "Україна", довкола якого велися найогидніші маніпуляції як з боку поляків, так і з боку росіян. А виник він у сиву давнину, коли ні першим, ні другим "опікунам" нашого народу не було ще змоги вступати у поєдинки. Вперше, як твердить А. Кримський, зустрічається він в "Іпатіївськім літописі" за 1187 рік з приводу смерті переяславського князя Володимира Глібовича, а також за 1213 рік з нагоди князювання Данила Галицького.
Ось так між самими українцями, образно кажучи, відбувся обмін термінами. Свого часу Наддніпрянська Україна запозичила з Галичини ім'я "Мала Русь", а згодом Галичина запозичує з Наддніпрянщини назву "Україна". Російського посередництва у цьому взаємообмінові не було ніякого. Натомість було далекоглядне посягання на термін "Велика Русь , під гаслом якого здійснювалося згодом планове винищення не тільки української мови, а й самого її носія — народу.
"Горезвісний урядовий указ 1876 року, — констатує А.Кримський, — що забороняв українську літературу, спричинив також собою різні цензурні гоніння на слова український", "українці" , як політично неблагонадійне; подібно до того, як для Польщі придумана була обрусіла назва "Кривичлянський край", для України дозволено було тільки ім'я "Малоросія", для мови — "малоросійське наріччя" —терміни, які з цих пір стали для національно мислячих українців ненависними як лозунг насильного обрусіння".
Михайло ВЕРКАЛЕЦЬ
Біографічна довідка: Агатангел Юхимович Кримський, український філолог, історик, викладач, письменник, громадський діяч та організатор науки, перекладач творів з арабської, перської, німецької, турецької та інших мов, автор 26-ти томів монографій зі сходознавства, досліджень з української лексикології та лексикографії, діалектології, правопису, літературознавства, фольклористики й етнографії, автор поетичної збірки “Пальмове гілля”, збірок оповідань “Повістки і ескізи з українського життя” та “Бейрутські оповідання”, роману “Андрій Лаговський”. Народився Агатангел Юхимович Кримський 15 січня 1871 року в місті Володимир-Волинському в родині вчителя гімназії. Його батько походив з бахчисарайського татарського роду, який наприкінці ХVІІ століття переселився з Криму до Литви. Мати – з бідної родини литовських поляків. Доволі рано А. Кримський зацікавлюється східними мовами, робить перші спроби перекладів східних поетів українською мовою. У 1889 році закінчив Колегію імені П.Галагана в Києві, в 1892 році — Лазаревський інститут східних мов, у 1896 — Московський університет. У 1896-1898 роках був у науковому відрядженні в Сирії та Лівані. У 1898-1918 роках викладав у Лазаревському інституті, з 1918 — у закладах Києва. Кримський — один з фундаторів Української академії наук і до 1928 року її секретар. У 1921 році заснував Інститут української мови (тепер — Інститут мовознавства), до 1929 року керував ним. Досліджував історію Персії, Туреччини, арабських країн доби середньовіччя. Автор багатьох досліджень з української мови, фольклору, літератури. Загальний доробок Кримського складає приблизно 1000 наукових праць. Окрім цього виступав як поет-лірик та белетрист-прозаїк. У 1941 році репресований, вивезений до Казахстану. Помер у тюремній лікарні 25 січня 1942 року. У 1957 році А.Кримського було реабілітовано.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
Досліджуючи кількатисячолітню історію України, А. Кримський пише ґрунтовні наукові дослідження — "Персія й Україна в часи козацтва", "Історія хозар", де в страшні 30-ті роки нинішнього століття спростовує вигадки про "колиску" трьох братніх народів, засвідчивши надзвичайно древнє походження українського народу та його цивілізації. Ці праці нашого славетного вченого мають велике значення не тільки для розвінчання псевдонаукових доводів дореволюційної історіографії "старшого брата, а й сучасної. Бо й зараз нагадують нам деякі "братчики", що ми малороси: починають російську історію від київського престолу, а Києво-Печерську лавру зараховують до духовної скарбниці російського народу.