На головну На головну На головну
 
 
Google
Google
« Листопад 2006 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930 
Архів публікацій

 

350x385 | Переглядів: 1100
Янукович (молодший) і його мабіла



[ Реклама ]
Реклама від "Порталу українця"
Запрошуємо до співпраці


 
 
 
 .. » Ніна Матвієнко: «Відімкни синє небо»
Історія
до 1918 (26)
1918-1991 (50)
після 1991 (23)
  Ідея (71)
  Культура (93)
  Особистості (303)
  Мова (44)
  Релігія (24)
  Теорії (29)


Ніна Матвієнко: «Відімкни синє небо»


Автор: Володимир Коскін
Джерело: "Портал Українця"
Коментарі (0)


Ніна Матвієнко Народна артистка України Ніна Матвієнко… За своє багатотрудне життя вона отримала чимало звань, нагород, призів і грамот, та регалії не шелестять живим листям на дереві натхнення, в якому ховається соловейко.

Божий дар — золотий голос Ніни Матвієнко — то є нагорода Україні. Її неповторний спів, наче сонячний вітерець, летить над рушниками ланів і луків, над плахтами лісів, всотуючи цілющий подих ставків і вишневих садків.

Творчість Ніни Матвієнко — це розлоге солов’їне дерево, корінь якого зрісся з чорноземом української історії, а крона торкається небесної безодні духовності.

Ніна Матвієнко — українська берегиня: красива, ніжна, сором’язлива і водночас сильна, мужня, вимоглива, передовсім, до себе.Кожне її слово — мудре, як колосок у житньому полі, яке вона до безтями любить…

Зеленіти гілочкою вічного древа…

— У Ваших піснях чути покаянний плач багатьох поколінь нашого народу; всю його древню багатостраждальну історію передає пісенна інтонація. Чи не здається вам, що іноді Маруся Чурай озивається до Вас або через Вас, коли Ви співаєте для нас, співвітчизників?

— Справді, мої пісні — це інтерпретація українського духу. Цей дух ніби закодований в інтонації народної пісні, яку без відчуття генетичної цілісності з моїм народом не можна співати. На вустах українців запеклися століття, в яких народжувалися такі епохальні постаті, як Маруся Чурай, Тарас Шевченко, Іван Франко, Нечуй-Левицький, Леся Українка… Коли ми прислухаємося до них, то в нас розкодовується історична пам’ять. Але ніщо так не відкриває нам глибини українства, як народна пісня. Останнім часом я дедалі більше думаю про цю таїну, однак досі пісенну магію збагнути не можу, — просто співаю і нічого, начебто, не вкладаю сама, просто співаю те, що хочу, і те, що люблю. І не стільки слова вражають, повірте мені, слова — це для того, щоб ми могли одне одного зрозуміти. Мелодія виявляється сильнішою. Мелодія проникає в кров, у мозок, у серце, вона порається там, як дух. Це дух людських прагнень до світлого й чистого. Він вищий за красиві фрази, заклики і гасла. Пісенна інтонація — то журлива, то весела, але завжди змістовна, мудра. Чому ми, наприклад, слухаємо “Мелодію” Мирослава Скорика — немає там слів, але вона витягує нас із буденності, змушує рухатися, легіт якогось незвичайного руху змушує тебе відповідати на мелодію. Легіт мелодії… Але вона в леготі руху. Це все дуже поєднано. І ти починаєш мимоволі дивно витягувати шию, сама стаєш лебедем. І я зрозуміла, що це не є якісь звичайні речі, це є незбагненний код, який треба комусь розкласти на слова (куди вже без них!), чи сказати це серцем. І виникають сльози, надія і любов стають подихом, і відкривається таємничий банк пам’яті. Не остаточно ми ще загрубіли, десь по роду йде до нас живлющий сік, і ось ми починаємо зеленіти гілочкою древнього роду-дерева. І кожна гілочка понесе свої плоди, кожна відповідатиме за свій рід.

От який стан породжує народна пісня. І не тільки народна. Я виконую камерні твори, співаю сучасні пісні різних композиторів. Ось, наприклад, “Молитва” композитора Ірини Кириліної, на слова псалма. Вона дивовижно вдало написана, і це я звіряю не тільки з собою, а й з публікою, із тим, як люди реагують. Кожного разу мені кажуть: “Ніно, ну яка “Молитва”, яка “Молитва…” А в “Молитві” мудрі слова розчинилися в мелодії, наче сонце — в джерельній воді. Це є та духовна зброя, яка не тільки захищає, але й вичищає бруд і біль із твоїх думок і бажань. І ти з’ясовуєш, що таке людський гріх. Це той потаємний людський помисел, який не дає жити нормально ні тобі, ні ближнім. Який спонукає тебе потім плакати… Мелодія наче говорить із тобою, примушує задуматися, піднятися і… піти до церкви. Найти свого сповідника. Тут, взагалі, дуже цікаві речі відбуваються. Ось чому я дуже люблю слухати духовні словоспіви: у Лаврі нашій, в інших монастирях, у виконанні чоловічих капел і хорів черниць. Раніше я до цього менше тягнулася. А тепер і вік спонукає, і є в чому сповідуватись. А ще: настав для мене час навчання. Багато є речей, в які ми не вникаємо. Наприклад, пісню треба співати вчасно, тоді, коли вона народилася. Чому ми співаємо зимовий цикл “Народження Христа” саме шостого січня? Чому в цей час не можна петрівки співати? А тільки колядки-щедрівки. Не повинно бути збою, треба, щоб пісня влучала у своє народження. Чому петрівки співають саме на Петра? Йде літній піст, дівчатам із хлопцями не дозволяється кохатися; не можна зваблювати, бо гріх, — і це з Петром пов’язано: тричі зрадив…

Дивіться, як піст-календар пов’язаний із календарем пісенним, як календар божественний збігається з народним календарем. Хіба я це знала? Не знала. А скільки купальських пісень складено на Івана Купала — Іоанна Предтечі! Але їх, на жаль, занадто пов’язують із язичництвом — це, мовляв, гульбища. Хоча цей період дивовижно збігається з державотворенням. Семен Скляренко, який написав свою знамениту історичну дилогію, в книзі “Святослав” згадує ті часи, коли князювала Ольга. В купальську ніч дочка коростенського князя Малуша зачала від Святослава і згодом народила славетного Володимира. Я думаю, що свято Івана Купала — це просто свято молодості, свято життя молодих, яке у своїй спокусі завжди. Спокуса для того, щоб запліднити, щоб народити. А це не є вже такий великий гріх. Ігрища є в тваринному світі, шлюбні танці є там спокусливі. А чому ми маємо бути відокремленими? Ми теж у природі Господній, і Отець вітає продовження життя. У той момент, коли грім гримить і дощі йдуть, запліднюється земля. Але спочатку небесний вогонь блискавками простір розриває, йде коловорот холодних і теплих повітряних течій, — усе для того, щоб збудити вись, щоб вода хлинула… Ви розумієте, скільки там роботи йде в небі, щоб потім запліднити землю? Це не та вода, що стоїть у озері й вирує в океані, — це небесна вода. Небо сьогодні рятує, спасає землю, небо на варті землі. Є небесна ієрархія, яка споглядає наше життя.

Спів торжествуючий

— Пані Ніно, пригадайте, в поемі “Євгеній Онєгін” дівчата, збираючи малину, співали, як підкреслює поет, “чтоб барской ягоды не ели”. А в Україні раніше співали всі, особливо у полі, при роботі. Нині езотерики визначили, що спів споріднений з молитвою. Оті голосові вібрації з’єднують душу людську зі Всевишнім. Чи Ви часто відчуваєте, що Ваша конкретна пісня звучить особистою молитвою? Чи Ви сприймаєте її як молитву тих людей, котрі пісню створили першими?

— Справді, в Україні пісня здавна стала способом життя, ми маємо таку скарбницю, якої не має жоден народ світу: майже мільйон народних пісень.

Я вважаю, що коли співаю, цей скарб моїм стає, не чиїмось. Навіть забуваю, де знайшла ту чи іншу пісню, вона просто сподобалася мені, тому що співзвучна з моїми міркуваннями, бажаннями, з моїм ставленням до життя. Потім я її “нав’язую” слухачеві. А щодо “барської ягоди”, то тут випливають, на мій погляд, два висновки: панська ягода — це як життя панське, до якого доторкнешся, — а воно не солодке: там і рабство, там і биття… І є ще панська ягода, як сам плід: недобрий він у тих панів: які вони, така і ягода там росла. Краще вже співати, ніж ту гіркоту відчувати. Тому я повертаюся до вашого запитання. Кожен співак, який бере собі твір, обов’язково приміряє його до себе. Ви можете навіть по тому, як і що артист співає, зрозуміти його соціальний стан, погляди на життя й на політичний стан країни, тобто, відчути, чим він переболений сьогодні. На жаль, у сучасних співаків відчуття дійсності притуплене. Співають переважно про любов. Немає побутових речей, немає пісень, що відображають соціальний, політичний стан, — усе про те, що хтось когось покохав або покинув. Я вже від таких речей просто стомлююся. Справа в тому, що всі ми проходимо цикли життя: від весільного щастя до появи онуків. Тобто, спочатку весільна пісня звучить, народилась дитинка — колискова, потім йдуть побутові пісні. Так, на рівні побуту людина співає про те, що її хвилює. Спочатку я любила пісні календарні, потім перейшла на побутові, потім — на балади. Але більше люблю торжество весняного циклу: “Що то в небі, що то в небі задзвеніло, святий Юрій кличе…” (співає). Як це важливо: відімкнути синє небо… Розумієте, яка це краса?!. От цей крик торжествуючий має бути в людині. Людина мусить висловитися. Одна людина висловлюється, скажімо, через боротьбу на рингу, друга — через плавання, третя — через футбол. Усе — в певний період, а потім іде виснаження цієї сили, тобто ти висловився, ти перевтомив м’язи, заспокоїв тіло. А співак мусить усе життя висловлюватися, бо роль у нього більша, ніж у спортсмена: той, залишившись майстром, буде тільки показувати-навчати. Співак — носій чогось вищого. Золото голосу закладено в найсокровеннішому місці — саме в горловій частині. Це Божий дар, його треба дуже берегти — він примушує людей думати й відчувати любов; ти — як поводир Господній. Якщо артист недбало ставиться до цього багатства, наприклад, п’є, палить, то збивається голос, дар забирається. Коли співак цього позбавляється, він стає наче без духу. Найтяжчий стан, — коли людиною просто починають володіти темні сили. Про таких у народі кажуть: “Людина без волі”. Або: “Людина без духу”.

У моєму житті траплялися дуже драматичні періоди, я доволі часто проходила стани депресії, кризи, коли не знала, що зі мною діється. Я відчувала абсолютне внутрішнє безсилля. І скажу — чому… Тому що я сама в собі варилась, варилася в своєму побуті. Того, що мені довірили, я не освячувала час від часу. А що таке освячення? Треба ставати на коліна і — щовечора — дякувати Господові за те, що дав на прожиття, на славу і на любов. Дякувати за те, що дав такий золотий дар. Ми часто думаємо, що це наше, що це нам батько й мати дали — от ми з цим і живемо. А насправді це Всевишній просто дав у користування. До того ж, наділив силою. У чому сила? А в тому, що людина не одна в цьому житті. Вона оточена такою любов’ю, красою і свободою, що якби людина осягнула хоча б на мить повною мірою, що їй дано, вона б ніколи не підняла руку на слабшого, не вбивала, не ганьбила. Все послано нам Господом на цю землю. І безглуздо не любити це Господнє. Чому Господнє? Де ми бачимо Господа? Люди часто про це питають, і ми малими питали: “Мамо, ну де Господь?” А вона каже: “Скрізь”. “Як це скрізь?” “І в метелику, в травичці… Ти тільки подивися, яка кульбабка цвіте…” Ми ось недавно їхали з чоловіком, і нас вразив краєвид: пасами виорана земля, потім пасами — зелені луки, з виголинами горбів, круглими, як яєчко. І раптом серед усього цього раю засяяла жовта свиріпа. Під синім небом поруч із зеленню й чорними пасами засяяв оцей жовтий шматок золота. Чоловік мені каже: “Дивись, неначе сонце лягло”. Я від тієї краси подих затамувала — раптом уявила, що це справді сонце впало. Розумієте, чим більше на цій землі людей буде захоплюватися красою і берегти її, тим більше вони будуть обнімати Господнє. Наш святий обов’язок досаджувати сади, які Господь посадив, щоб продовжувалося життя, щоб краса продовжувалася. Так і серед людей: ідуть діди наші, ідуть батьки, сходи йдуть від дітей до онуків, тобто, на цю землю йде сходження молоде, яке продовжує в собі Господа.

Хто ти на цій землі?

— Пані Ніно, у Вашій творчій біографії були складні періоди. Пригадується, навіть певний час Ви не виступали в концертах. Тоді ще говорили про чорні цензорські списки. Молоде покоління Ваших шанувальників і не здогадується, що колись, при СРСР, Вам якийсь час забороняли виступати в урядових концертах. Ваш спогад буде пізнавальним для молоді. Але — згадується те нині з посмішкою чи зі смутком і прикрістю?

— Дещо з посмішкою, а дещо зі смутком. Згадується іноді таке. Я була якраз вагітна другою дитиною (п’ятий місяць), а старший хлопчик — йому було десь біля рочку — лежав у лікарні. Нас примушували ходити на репетиції з приводу останнього, 24-го за радянських часів, з’їзду Компартії України, що відбувався в Палаці культури “Україна”. І вдень і вночі ми там готувалися; поки перевдягнешся, доберешся додому, — ніч. Я не до синочка в ті дні поспішала, а на репетиції. Так от, на здачу концерту я приїхала о десятій ранку. Пам’ятаю, була така заметіль — я ледь добралася: фізично важко було неймовірно. Заходжу через службовий вхід. Для того, щоб можна було потрапити в Палац “Україна”, всім треба було щодня поновлювати перепустку. Мене зустрічає наш адміністратор Іван Іванович Синельник і непроникно каже: “А ти не заслужила…” Я ледь видавила з себе: “Ну, що ж, — не заслужила, так не заслужила”. І не тільки я не заслужила: Валі Ковальській сказали те ж саме. Валя в страшному стані пішла додому, а я остовпіла: що робити? Я була, як опудало-взірець для всіх, на мене треба було дивитися всі ці дні: мовляв, вагітна, а ходить на репетиції, — всі однакові, без винятків готуються до з’їзду. І раптом в останній день опудало виявилося непотрібним. Якось зібрала себе докупи, з великим животом добралася до сина в лікарню, замотую його в ковдрочку і забираю. Мені треба було цю вагу нести додому. А в мене навіть не було грошей на тролейбус, я не могла купити квиток. Думала: “Боже, а як до мене підійде контролер… Що я йому скажу?” На щастя, він не підійшов. Але я, будучи в такому страху, не посміла сісти вже в інший автобус, щоб піднятися нагору — до масиву. Ми жили тоді на Куренівці, на Вітряних горах. Кілометрів зо два я йшла пішки. По дорозі зачепилася за ковдрочку сина, що обвисла знизу, впали обоє, точніше, троє. Упали в сніг, і я не вдарила синочка, він навіть засміявся, подивився і видихнув: “Мамо”. А я: “Ой, синку”, — плачу і знову загортаю в снігу в цю ковдрочку. Підняла і донесла додому. Зміряла йому температуру: при температурі син. Я бачила, які в нього губки гарячі. Бігом викликала лікаря. Коли прийшов лікар, я не витримала і все йому розповіла. А він на мене дивиться і каже: “Навіщо воно вам? Краще рятуйте своїх діток. Це найважливіше в житті”. Якби він цього не сказав, не знаю, як я до вечора дотягла б. Коли другий син народився, він був обмотаний весь пуповиною. На щастя, все обійшлося добре.

— А мотивація такого ставлення до Вас?

— “Не заслужила”. Тому так жорстоко мене використали. Я 17 років була невиїзна. Те саме: “не заслужила”. Націоналістка. Співала тільки українські пісні й не співала російських. А в мене просто була така упередженість: там співає Зикіна, а тут, в Україні, буду я — українське співати. Хоча в дитинстві співала пісні Людмили Зикіної в школі-інтернаті російською мовою. Ну, то школа-інтернат, що дадуть, те й співаєш.

У Києві я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком — художником Петром Гончаром, з його неординарним батьком. Я відчула, що є інші обов’язки в цьому житті, є слово велике — Батьківщина, є Україна, і що питання “хто ти?” й донині стоїть на повен зріст. Хто ти? Це найбільша відповідальність у житті. Найбільша. Хто на цій землі? Патріот чи байдужий споживач, чи навіть просто сміття…

Кожен виконує свою місію по-своєму. Мені Бог призначив співати. Чому, скажімо, нам не давали в радянські часи співати наші прекрасні мелодії, які так хвилюють серце? А тому, мабуть, що у вищих органах влади знали, що ці пісні піднімають дух українця, стукають йому прямо в серце пальчиком. І Бог на той стук відкривав серця і повертав їх одне до одного обличчям любові.

— Є такі подорожі й зустрічі, які змінюють нас. Думається, та подорож, яка була присвячена трагічним подіям голодомору в Україні, — відкрила для Вас іще якісь факти істинної людяності й жертовності, які вселяють християнський оптимізм?

— Запав у пам’ять такий факт. Але я його чула, як-то кажуть, не з першоджерел. Уявіть, голодна мати давала своїй голодній дитині смоктати пальчик. Дитина просмоктувала його до такої міри, що живилася кров’ю матері. І таким чином вижила. А взагалі, на історичній сторінці голодомору проступає щось сатанинське…

Є штучні речі (той же голодомор), створені тиранами, і є Божа кара для людей. Але ця штучність набагато страшніша. Лютували сталінці, а в цей час буяла природа. Мені мати казала: “Всі роки родило надзвичайно. У тих, хто в колгосп не ходив, усе забирали, і люди вимирали. А хто ходив, той міг буряка вкрасти, або давали буряка додому. Однак на одному буряку теж не виживеш”. І водночас — як сади буяли, яке жито було! Мама розповідала: “Не родить роками, а тут родило!” І голод! Але Бог показував, що він сильніший, природа сильніша, ніж штучність людської жорстокості.
А бува, коли людина в противагу дару Господньому — миру в собі — несе у світ зло, то неминучі жахливі зливи і катастрофи, всякі потрясіння земні. Не витримує земля люті людської. Коли є свята людина, то щасливий той край, де вона живе, бо цей подвижник чистить землю свою у величезному радіусі своєю присутністю. І біда там, де є сатанинська людина, там потрясіння відбуваються.

— Чимала частина молоді захлинається в злочинності, в наркоманії, в розпусті. Що Ви думаєте з цього приводу? З чийого лихого посилу це відбувається?

— Тут не можна шукати винних. Це родова чистка йде. Що по роду заслужила людина, те на якомусь коліні має відбутися.

— Людина, що ходить у церкву і молиться, може цього минути?

— Навіть не в цьому річ. У багатьох селах немає церков. Церква — це душа ваша, це найбільша церква. І якщо ви маєте храм Божий у душі, то ви не будете таких вчинків робити. Якщо батьки не відмолили родових гріхів, вони тягарем лягають на долю дітей. І людина тоді може шукати для себе смерті в тій чи іншій формі.

“Мамо, давайте заспіваємо”…

— Розкажіть про Вашу сім’ю. Хто з дітей Вам найближчий — у тому розумінні, чи став хтось артистом, музикантом, чи, як батько, — всі художники?


— Всі пішли в батька. Сини Іван та Андрій — художники. Донька Антоніна також займається справою мистецькою, працює в галереї. Вона закінчила музичну школу імені М. Лисенка, потім — Інститут культури й мистецтва. Та життя її повернуло до того, до чого вона мала прийти, точніше, повернутися: до образотворчого мистецтва. Але всі мої діти дуже люблять спів і співають. Вони через пісню прийшли до малювання. Змалечку виховувалися в атмосфері дивовижної музики (у нас дуже багато записів), то тепер шукають щось таке близьке до народного, щоб теж було чисте, справжнє.

— А буває таке: сім’я у зборі, і всі співають?

— Переважно сини були такими ініціаторами: “Мамо, давайте, заспіваємо оту…” Це відбувалося здебільшого спонтанно. Особливо колядки-щедрівки колись ми всі разом співали. Але діти підросли, тепер син уже біжить, із кумами своїми вечір проводить, у другого теж — своє життя, Тоня вийшла заміж — більше у сватів. Ми теж двоє кудись біжимо — до друзів на виставки та презентації… Багато чого вже не так, як було раніше. Це нормально. Так мало бути. Ми, як-то кажуть, нагодували дітей піснями, а вони тепер розносять їх у своїх серцях туди, де вони спілкуються.

— А чи малюєте Ви?

— Коли я по телефону розмовляю, я обов’язково малюю якісь обличчя, кучерики, вазончики, квітки. Інколи художники дивляться і кажуть, що це гарно. Ну, це не серйозно. Так, для мене. Я тільки люблю ручкою малювати, олівцем — ні.

— Що Ви думаєте про авангард та абстракціонізм?

— Мені здається, що це щось грубе. Це неврівноваженість душі, помислів, характеру, тобто, відсутність гармонії, що виливається в чудернацькі абстракції. Вони мені неприємні, — я люблю злагодженість зі світом, коли відчуваєш умиротвореність, причетність, хочеш до живої краси притулитися, бо вона — вираз твого стану. А там — гармидер у душі. Я авангард не стільки не люблю, скільки не розумію. І осуджувати не смію. Ну, така людина, саме із таким характером, з таким виміром свого світосприйняття і свого стану.

Життя-буття

— Ваша улюблена страва?

— Борщ щавлевий, червоний.

— А самі готуєте?

— Звісно, готую
.
— Улюблений напій?

— Я дуже люблю компоти із сухофруктів. Люблю соки, зроблені з овочів. Цілу зиму ми пили сік із гарбуза, яблук, моркви, буряка…

— Тобто, це був такий коктейль?

— Так. Ми додавали туди трошки лимона й олійки. Тому що морквяний сік без олійки не п’ється, інакше не засвоїться каротин, а він дуже корисний для крові.

— Чи є у Вас авто? Якщо є, то чи водите Ви машину?

— У нас є “Славута”. Мені її запоріжці подарували. Я вже закінчила курси і помаленьку її воджу. Чоловік їздить, але і я цю справу освоюю. Щоправда, так складається ситуація, що не щодня доводиться їздити, навіть не щотижня. Тому забувається. Я скажу, що “Славута” — не дуже досконала машина. Чоловік казав: “Спочатку на цій машині повчись, а тоді будеш на кращій”. А на “Славуті” швидкості погано регулюються. То як же навчишся? Усе-таки треба на добрій машині вчитися. Щоб був спокій, не було паніки.

— А чи бували Ви в нічних клубах?

— Перший раз була у Франції, у нічному клубі-казино. І вперше бачила голих дівчат та їх танці… О-о-ой, я тоді так засоромилась, я заховалася за спину Авдієвського, він був набагато старший, а я була дівка. Не знала, куди залізти, де очі діти. А зараз мене це не хвилює. У Києві я, мабуть, лише один раз була в нічному клубі — в Дарницькому районі на якомусь званому вечорі. Та я вже на інше дивилася, а на теє — опускала очі. Коли молодша була, мені було соромно, а зараз… Чим більше ми бачимо цей підспід, тим менше інтересу. Розумієте, немає тієї цноти, до якої тягнешся. Нема спокуси.

— Концертне вбрання… Воно для артистів дуже важливе. Не тільки народний костюм, а й ностальгічне “мамине плаття” може створити певний образ-настрій. А чи є у Вас особистий кутюр’є?

— Особистого кутюр’є немає. Усе життя мені допомагала одна художниця — Галина Забашта. Вона працювала також у народному дусі, в руслі високої української моди: князівська доба, бароко… В її костюмах — подих сучасності, самобутній колорит одягу різних областей. Вона “начакловувала” весільні костюми. Ми навіть зробили виставу: “Золотий камінь посіємо”. Галина Забашта створила розкішні костюми для цієї вистави.

— Чи є у Вас учні?

— Я думаю, що в мене ще учнів немає. Я маю учнів у Національному університеті культури і мистецтва, але це ще не учні. Я сама чекаю, поки стану справжньою вчителькою — вчуся бути вчителькою.

— Ваше ставлення до того, що називається зараз українським шоу-бізнесом.

— А що я можу в цьому змінити? Бізнес є бізнес. Рекламують навіть дірку від бублика. Мені в свій час ніхто не допомагав, а тепер я не організовую собі концертів, мене запрошують. Наче пливу за течією.

— Тобто, репутація працює на Вас.

— Так. Репутація є, реклами — немає.

— Зараз про артистів заведено говорити: зірка, мегазірка… А як Ви відчуваєте своє місце в українському мистецтві?

— Я не зірка (сміється), я — перегній…

— Скоріше, чорнозем…

— Я дуже скептично до цих ярликів ставлюся. Зірка, мегазірка… Справжні артисти цього не сприймають, повірте мені. А прикраси на лоба вішають бездарні. Піар, одне слово.
Головне — мати Бога в собі і бути в голосі…

Володимир Коскін


Читати цю та інші публікації у своєму телефоні
на своєму сайті



Є що сказати? Говори на форумі або додай коментар:


(за бажанням)
Введіть код:
This is a captcha-picture. It is used to prevent mass-access by robots. (see: www.captcha.net)   



Інші коментарі

... ›››
Oleg Pk | 23.09.2011, 19:36

Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти. ... ›››
Василь | 04.09.2011, 18:19

В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,... ›››
Наталі | 23.08.2011, 17:49

Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію... ›››
Подільський | 20.08.2011, 17:43

На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн. (у книгарнях дорожче) :))) До речі, сьогодні, 17-го серпня, о... ›››
Іванченко Ірина | 17.08.2011, 15:12

Інші публікації на цю тему

12.01.2014, 00:26 Богдан Жолдак: “Україна найбагатша на таланти і найбідніша на їхню реалізацію”
Наш співрозмовник Богдан Жолдак -- прозаїк, драматург, кіносценарист,...
28.10.2013, 23:34 Євген Ковтонюк: «Заради шедеврів я скрізь суну носа»
Наш гість Євген Ковтонюк цікавий багатьма гранями – як мандрівник,...
27.09.2013, 23:21 Анатолій Зборовський: «Я вивчаю портрет народу»
Наш гість – Анатолій Зборовський, історик і краєзнавець, директор...
01.09.2013, 15:18 Володимир Базилевський: "Куди не кинь, підстеріга чужизна..."
Поет, критик, есеїст, публіцист Володимир Базилевський розчинився у...
23.08.2013, 17:53 Південну Пальміру накрила “зелена хвиля”
В таку спеку подібне книжкове стовпотворіння могло статися лише тут, в...
11.08.2013, 20:19 Микола Славинський про прямостояння під високими небесами України
Наш гість – Микола Славинський, типовий український галерник в царині...
27.07.2013, 18:12 Віктор Грабоський: Вириваймося з мороку!
Письменник Віктор Грабовський впродовж творчого життя поступово набував...
04.07.2013, 01:11 Володимир Бушняк: «Письменник є засобом націєтворення»
Наш гість – письменник Володимир Бушняк. Донедавна голова Кримської...
24.06.2013, 00:18 Неллі Корнієнко: “Без культури держава впаде”
Наш гість – доктор мистецтвознавства, академік Національної Академії...
15.06.2013, 01:40 Олексій Кононенко: “Книга не буває передчасною”
Олексій Кононенко – поет, прозаїк, журналіст, автор відомих українських...
Більше

Стрічки публікацій   Мобільна версія сайту: PDA/WAP
Наш інформер на вашому сайті

  Умови використання та цитування матеріалів сайту
  Авторські права
  Застереження
© AnViSer 2004-2013.  Адміністрація порталу не несе відповідальності за зміст рекламних банерів, які надає банерообмінна мережа
Hosting by hostBe.net