Ви давно відривалися від роботи, від побуту, від телевізора, щоб запитати себе: «Навіщо живу?» Як давно Ви дихали свіжим повітрям, пили чисту воду і спілкувались з живим лісом? Коли востаннє Ви з щирим почуттям відгукувалися на щирий погляд? Коли Вас зацікавлено вислуховували і сердечно вам відповідали? Запитання, запитання...
А як давно Ви переступали поріг театру, та ще такого, де не розважають, а змушують думати? І це вам допомагало не тільки знайти відповіді на свої внутрішні проблеми, а й і поріднитися з театром-домом-розрадою...
Ось так і я переступив поріг Центра сучасного мистецтва «ДАХ» і начебто встав біля чистої дошки, котра з кожною хвилиною моєї присутності почала заповнюватися письменами – підказками, прозріннями, порадами... І знову – запитаннями, запитаннями, які дивно виводили на шлях до зцілення душі.
Моїм проводирем на цій дивовижній, чудернацькій приватній, некомерційній мистецькій території неподалік метростанції “Либідьська” став її правитель (засновник, власник і головний режисер театру “ДАХ”) Владислав Троїцький, для якого пошук істин став справою життя, а його піддані-актори – друзями-соратниками, з якими він творить Радість. (У втомлених очах Владислава періодично виникає запитання-відповідь: «Невже нас Бог створив для турбот-проблем і печалей?). Ай, як добре сказала театроманка Наталія Шевченко: “Театр – це магічне мистецтво, що має здатність перетворювати життя, надавати діям і словам додаткових, нерідко полярних значень. Театр знімає парадокси. “ДАХ” – це затишок гостинного дому, який запрошує долучитися до досвіду соборного мистецького життя як своєї персональної історії. “ДАХ” - це незалежний від держави творчий осередок, проте не як схованка, тил, а як передова”.
- Владиславе, а як Ви пояснюєте це явище - «ДАХ»?
- «ДАХ» - це цілісна концепція, що, як мотрійка, уміщає кілька проектів-напрямків. «ДАХ» – це традиція й експеримент. «ДАХ» – це вже системна і глибока історія, хоча нам начебто не так багато років – дванадцять, але наш час відрізняється спресованістю і концентрацією подій, емоцій, рішень. Дванадцять років ми наполягаємо на своєму шляху. Мені здається, що він особливий у контексті української культури.
По-перше, ми претендуємо на академічність, хоча «ДАХ» - маленька територія-структура, не визнана державою як академічна, але всі ознаки академічності наявні. Це глибока повага до традиційного театру, до останніх років у нас працював чудовий режисер Володимир Миколайович Оглоблін, котрий втілював традиції російського й українського реалістичного театру, при цьому він стверджував, що «ДАХ» - один із кращих періодів його режисерського життя.
По-друге, у «ДАХу» відбуваються фундаментальні пошуки в новій драматургії, котра ставить дуже серйозні запитання перед глядачем. Ми працюємо, зокрема, з московським драматургом Клімом, наші вистави за його п'єсами успішно витримали іспит на російському фестивалі «Нова драма». Клім спеціально написав для нашого театру п'єси, що склали цикл «Сім днів з ідіотом» (неіснуючі глави роману Федора Достоєвського «Ідіот»). Кілька вистав я уже поставив: це “День перший. “Сумний спектакль”, “День другий. “Тлумач Апокаліпсиса”, “День третій. “Занепалий Ангел”, “День четвертий. “Біс-Сон-Ніцца”, “День восьмий. «Ідіот”, “Парадокси злочину Або самотні вершники Апокаліпсиса”. Особняком стоїть вистава за Клімом «Український Декамерон». Одна з особливостей «ДАХу», на мій погляд, полягає в тому, що ми перебуваємо поза зоною розваг. На жаль, здебільшого сучасний театр – це вотчина розваг для бажаючих безтурботно провести дозвілля. Для мене ідеальний глядач – мислячий. Наші спектаклі вимагають дуже серйозної роботи публіки – духовної й інтелектуальної, тому що ми оперуємо такими смислами, які дуже незвичні в теперішньому житті. У цьому наша сила й вразливість.
«ДАХ» - це серйозні дослідження в царині фольклору, котрий є квінтесенцією енергії української землі. Сучасний український театр цю енергію практично не використовує, була традиція музично-драматичного театру, але вона з відходом корифеїв поступово зійшла нанівець, перетворилася в шароварщину. Хоча вкрай необхідним є зацікавлене щиросердне звертання до фольклору, робота з ним, осмислення і - віддача в міську культуру, яка істотно відрізняється від сільської. У чистому вигляді фольклор міською свідомістю дуже важко сприймається, тут необхідна певна трансформація. От ми і поставили спектаклі «Пошуки втраченого часу» (з фольклорною групою «Божичі»), «Кам'яне коло» (з фольклорною групою «Древо»). Потім я створив етно-хаос групу «ДахаБраха». З цим колективом я поставив три музичних спектаклі-прологи – шекспірівську трилогію: «Макбет», «Ричард III» і “Король Лір”. Відтворено традицію пантоміми, яка у шекспірівські часи завжди передувала основній дії вистави. Я це називаю містеріальним дійством під живу музику. Це не реконструкція справжніх українських ритуалів, насправді вони придумані, але чимало людей, які їх бачили, кажуть, що це щось більш справжнє, ніж те, що нині реконструюють. Не знаю чому, але все у нас якимсь дивним чином вийшло. Ці спектаклі визнані не тільки нашим глядачем, впродовж минулого року ми показали їх на 10-ти міжнародних фестивалях. Наприкінці січня їдемо на дуже відповідальні гастролі в Лондон, гратимемо десять вистав на провідній концертно-театральній сцені Британії – у «Барбекен-центрі». Він є базою Лондонського симфонічного оркестру, запрошує на свою сцену кращі театри світу. З України там ще ніхто ніколи не виступав.
- Як так вийшло, що погляд британців упав на «ДАХ»?
- Продюсер цього центра побачила нас на шекспірівському фестивалі в Гданьську (Польща), їй дуже сподобалося, потім вона ще поїхала у Вроцлав, ми і там грали «Макбета. Пролог». Потім вона приїхала в Київ, подивилася тут. Після чого, власне, прийшло запрошення. Усе це відбувалося півтора роки тому, оскільки графік «Барбекен-центру» розписаний заздалегідь саме на такий термін. Недавно до нас приїжджали журналісти з двох авторитетних видань світу - з «Обсервера» і «Дейлі Телеграф», щоб зробити про «ДАХ» великі анонсуючи статті. В наявності парадоксальна ситуація: наш авторитет за кордоном набагато вищій, ніж на Батьківщині. Може, це ще пов'язано з тим, що там ми граємо на великих сценах, а в Києві - на своїй маленькій приватній сцені. Але це не заважає «ДАХу» уже мати свою акторсько-режисерську школу. У березні я буду робити додатковий набір. Я переконаний, що навчання повинне відбуватися тільки в реальному театрі, не можна проводити тренування в басейні без води, що зазвичай в театральних учбових закладах і відбувається. Я вважав і вважаю, що студенти з першого курсу повинні грати на публіці, а не так, як це відбувається в рамках навчального процесу: показують зрідка щось своїм викладачам, тобто плавають у басейні без води: без живого глядача, і без повторюваності. Театр – це коли обов'язково напрацьовується репертуарна історія, відбувається експлуатація вистави, експлуатація ролі, театр - це гастролі і фестивалі.
«ДАХ» не повторює систему навчання театрального інституту, яка фактично припускає існування однієї моделі театру. Я такий театр називаю «псевдостаніславським», тому що школи класичного реалістичного театру вже не існує, немає носіїв. Вважаю, що Оглоблін був останнім з могікан цього театру в Україні. На мій погляд, нині реалістичних спектаклів, що відповідають системі Станіславського, взагалі уже немає в театрах, є певні алюзії й інтерпретації цієї системи. У нашому репертуарі - це вистави Оглобліна «Васса Желєзнова» (Горький) і “Весілля Кречинського» (Сухово-Кобилін). Вони втілюють модель реалістичного театру, і ця модель живе-працює. Ці спектаклі я буду зберігати щосили, вважаю Оглобліна одним зі своїх головних учителів.
- Які ще театральні моделі існують?
- Є ігровий театр, його у свій час відкрив і розвив московський режисер Анатолій Васильєв, у мене викладали його учні - самостійні сильні режисери Борис Юхананов, Ігор Лисов, Валерій Більченко. Є містеріальний театр (його прапором є поляк Єжи Гротовський), в Україні – це незорана земля, про містериальний театр у театральному інституті взагалі ніхто не говорить.
Є ще театр маски, теж, так би мовити, невідома зона в Україні. Ми всім цим у «ДАХу» займаємося, у нас є об'ємна поліфонічна система театральної освіти, що виливається в конкретну практику: нами поставлені спектаклі в ключі ігрового і містеріального театрів, театру масок.
- Цікаво, якою повинна бути структура трупи, щоб утілювати всю цю розмаїтість?
- Трупа складається, умовно кажучи, із трьох груп. Почну з ветеранів, хоча насправді це молоді люди до 35 років, але вони разом з «ДАХом» десять і більш років. Не всі вони мають офіційну театральну освіту, але пройшли нашу внутрішню освіту, яка, вважаю, набагато якісніша, ніж офіційна. При цьому повідомлю парадоксальну річ. Усі ці актори не одержують у «ДАХу» грошей, вони досить успішні «на стороні», добре заробляють.
Їхній життєвий досвід набагато ширший, ніж сугубо театральний, є почуття відповідальності – перед життям, тому з'являються глибокі несподівані барви в грі. Нетипове поводження таких акторів на сцені дуже професійне, докладне, у глядача раптом виникає відчуття, що за цими людьми набагато більше правди, ніж за актором як таким. Це за рахунок того, повторюся, що їхнє більш складне, насичене, різноманітне життя розмальовує і озву чує гру новими нюансами і обертонами.
Виходить, театр для них хобі?
- Ну чому хобі? Я теж за рахунок театру не одержую грошей, я тільки їх витрачаю тут. «ДАХ» - це стабільно збиткове підприємство. Але хобі - не наше слово, є слово «любитель», воно, на жаль, часто зневажливо вимовляється, але якщо вникнути в семантику – воно від слова «любити». Станіславський і Немирович-Данченко – це теж насамперед любительський театр, вони починали як любителі, розвивалися, і потім уже здобули професійний статус. Берусь стверджувати, що з погляду професіоналізму актори старшої групи «ДАХа» можуть дати фору акторам, так би мовити, офіційним, котрі одержують зарплату. Хоча те, що одержують актори за свою працю, дуже складно назвати зарплатою, ну, може, у національних театрах імені Франка і імені Лесі Українки ситуація ліпша, але в провінційних театрах зарплата в триста-чотириста гривень просто жахливо-принизлива, жити на неї не можна, це подачка якась.
- А які мінуси в акторів старшої групи «ДАХа?
- Дуже складно організовувати процес, тому що актори працюють поза театром, значить треба погоджувати їхній режим і розклад «ДАХу». Денні репетиції практично не реальні. Виїзні вистави зі старшою групою взагалі дуже складно робити, один-два рази на рік, не більше. А от друга група, в котру входять мої студенти (я донедавна викладав в Університеті театрального мистецтва і кінематографії імені Карпенка-Карого) і вільні слухачі, розв'язує мені руки. Ми можемо проводити денні репетиції, їздити куди завгодно, і, власне, на базі цих акторів зроблені всі наші основні виїзні спектаклі.
А мінус один. Ми повинні заробляти гроші. Як філантроп чи меценат я не в змозі їм платити гідну зарплату, молоді актори, які зосередились тільки на театрі, не можуть харчуватися лише манною небесною натхнення. Тому з цього сезону ми ввели плату за вхід на вистави. Хоча до осені 2006 року виконувався мій принцип – безкоштовний вхід (якщо можеш подарувати – даруй). Добре, що запрошують на фестивалі і гастролі, за це актори одержують гонорар. Ще один додатковий заробіток – ми робимо вечірки для багатих. Намагаємося прищепити таке поняття: свято як перфоменс. Зазвичай свята - це досить нудне видовище: запрошують якусь зірку (частіше зірочку), клоунів, тамаду, роблять феєрверк, і – все. Ми це намагаємося перевести в ексклюзивне арт-дійство-пригоду – оригінальне, барвисте, незвичайне. Але я не хочу переходити в цю комерційну заморочливу зону, кілька разів на рік – досить. Третя частина колективу – це, власне, музиканти: етно-хаос група «ДахаБраха». З одного боку, «Даха-Браха» активний учасник спектаклів, містерій, з іншого боку, це самостійний музичний колектив, що брав участь у джаз-фестивалях у Коктебелі, у презентації фестивалю «Острів світла» Дмитра Діброва на Красній площі в Москві, концертує. Є пропозиція випустити диск «ДахиБрахи» у Великій Британії.
- Що означає термін «етно-хаос група»?
- Світ з'явився з хаосу, з ентропії (розпаду). Чим більше ентропія, тим більше енергія. Музичний стиль «хаос» – це поєднання різних етностилів і принципів класичного мінімалізму кінця XX століття. «Даха-Браха» концентрує різні традиції, базуючись на українському мелосі. Це дуже успішний проект: музичне в ньому «підпирає» театрально-візуальне, що дуже виграшно.
- Що треба мати за душею (у плані освіти і мотивацій), щоб бути власником і головним режисером такого підприємства, як Центр Сучасного мистецтва «ДАХ»?
- У мене досить різноманітний і дивний життєвий шлях. Моя первинна освіта – технічна: я відповідно закінчив фізмат-інтернат, КПІ (радіотехнічний факультет), аспірантуру. Режисерсько-акторський факультет Російської академії театрального мистецтва (колишній ГІТІС) я закінчив набагато пізніше. Але спочатку я став досить успішним науковий співробітником, усе було чудово, поки наука в Україні з початком незалежності не накрилась мідним тазом. Я пішов у бізнес, паралельно почав займатися театром. Чому? З одного боку, той театр, що я бачив, був мені нецікавий, з іншого боку, я в певний момент зрозумів, що театр дозволяє створювати реальність набагато цікавішу, ніж те життя, що нас оточує, - тому що в реальному житті ми перебуваємо в оточенні фіктивних фантомів, неправильних стереотипів, шкідливих уявлень про життя, які нам нав'язують на свідомому і підсвідомому рівні через соціум, мас-медія, пресу. Театр - це те місце, де можна міркувати про інші смисли, жити іншими смислами, говорити як з публікою, так і із самим собою. Театр – це моє життя, це – пошуки духовного прагматизму. В театрі я себе почуваю людиною і повнокровно живу. Я не люблю слово «виживати». Багато хто виживає, у мене виникає питання: «Виживаєте? А коли жити будете?»
- Але іноді можна почути: “Як цікаво жити у важкі часи».
- Вони скоріше цинічні. Скрізь невір’я, відсутність ідеалів і мрії. Відсутність віри, надії і любові. Ця «відсутність» руйнує свідомість людей. Як можна стоїчно устояти на позиціях «доброго, розумного, вічного», усупереч навколишньому кошмару і спокусам несправедливого соціального успіху? Театр – це та територія, де ти можеш відстоювати краще в собі - спочатку для себе, а потім для інших. Театр – це камертон добрих корисних істин. Це те місце, де не бояться запитувати. Ми не знаємо відповідей. Я тільки можу задавати болісні запитання: «Навіщо ти тут? Що ти можеш дати своїй дитині? Наскільки ти готовий до смерті?» Драматичне мистецтво насправді дуже безстрашний погляд в обличчя життя (смерть одна з її граней). Люди від багатьох питань соромливо відвертаються, у той час як самурайська готовність до зустрічі зі смертю - один з елементів театру. А нелицемірне запитання про самітність? Про патріотизм? Поняття патріотизму вкрай девальвоване в Україні. Ми про це в театрі теж говоримо із глядачем за допомогою вистав.
- Я знаю, що в Центрі Сучасного Мистецтва «ДАХ» щомісяця збирається дискусійний салон, який проголошує вельми непрості теми, наприклад, «Новий аристократизм як стратегія індивідуального спасіння, у реальності самогеноциду нації за технологією інтелектуального голодомору».
- Традицію салонів ми не стільки відроджуємо, скільки, напевно, народжуємо. Це не реконструкція міських салонів минулих століть, це нова традиція, тому що Україна втратила свою міську культуру, яка і до того не процвітала. Київ був релігійним центром, купецьким, але ніяк не осередком міської буржуазної культури, котра підняла голову в короткий відрізок кінця 19-го початку 20-го століття. Але радянська влада все це успішно знищила.
Салон – це міська культура, це мистецтво бесіди. В українському суспільстві мистецтво і культура бесіди загублені, людям дуже важко вислухати один одного, ще сутужніше почути чужу думку, щоб потім свої міркування, своє самозвеличання не просто паралельно «торохтіти», а вбудовувати в діалог, навчаючись мистецтву діалогу, розвиваючись разом з усіма парадоксами і протиріччями. А що ми маємо? Класичний приклад – телепрограма Савіка Шустера, в котрій єдина людина, яка веде діалог, це, власне, сам Савік, а інші люди заціпеніло перебувають у стані монологу на рівні «сам дурень». Хтось більш переконливий, хтось менш, але це не діалог.
У салоні ми намагаємося йому учитися. Мистецтво бесіди – це ще прояв почуття власної гідності, але ні в якому разі не гордині. Наші публічні люди, політики вкрай рідко показують нам у цьому приклад.
На жаль, в Україні немає такого поняття як позитивний герой, особливо в мас-медіальному аспекті. Скажіть мені, хто герой? На кого можна рівнятися хоч у чомусь?
- На Шевченка…
- Але і Андрій уже сильно потьмянів. То Італія, то Абрамович і «Челсі», до України це має мало відношення.
- Я мав на увазі не футболіста, а Тараса Шевченка.
- Великого поета, на превеликий жаль, теж перетворили в розмінну монету, в ікону, у фетиш, забуваючи, що і серед наших сучасників є великі люди – письменники, композитори, художники, на яких можуть рівнятися як на взірців і молоді, і старі. Але мало хто з українців підозрює про їхнє існування, знає про них. Книги, диски неможливо купити, тому що їх неможливо видати. Це ж катастрофа, народ не знає тих людей, які є обличчям країни, нації. Ми маємо трипільську культуру, Запорізьку Січ, а де великі сучасники?
- У нас обличчям нації стали, мабуть, «співаючий ректор» і Вєрка Сердючка.
- Найстрашніше, що антигерої впроваджуються у свідомості кожного, ми усередині себе вже не продукуємо трепетне ставлення до власних геніїв. Це вже проблема не тільки особистісна, це проблема держави, що дозволяє собі покриватися коростою попси і безкультур'я. Держава повинна займатися протекціонізмом тих представників культури, котрі її по справжньому презентують, як зовні, так і усередині. А у нас абсолютно несамовита політика, без системи і роздумів. Тільки нестямне торохкання. Наївна Оксана Білозір намагалася щось робити, виганяла Резниковича з Театру російської драми імені Лесі Українки. Але проблема ж не в Резниковичі, а в тому, що всі театри перетворилися на кріпацькі, у посмертну вотчину однієї людини. Чому Резникович? Чому Ступка? Чому Гнатюк? Хто їх вибирав? І чому вони повинні посмертно керувати? Чому талант актора, чи режисера плутають з «довічною» єдиноначальністю? Таким чином, у них немає ніякої відповідальності насправді. Роби все, що хочеш за державні гроші, або не роби.
В усьому світі існує перевірена життям практика конкурсів-контрактів, коли художній керівник, інтендант театру (є така посада) керують не більше двох термінів. У нас цього немає. Хто, наприклад, вибирав ректора університету театрального мистецтва товариша Безгіна? Він же до театру не має ніякого відношення, він же не режисер, не актор. Хто він? Чому він ректор? У нього гарний художній смак? Він уміло визначає художню політику? Він гарний адміністратор? Я не знаю. І ніхто не знає. Тому що повинна бути публічність, відкритість, університетом має керувати авторитетна людина в царині театру. Якби ректором став Богдан Ступка чи навіть Михайло Резникович, це було б зрозуміло. А так – загадка.
- Утримання будь-якого театру вимагає великих грошей. Виходить, що ви мільйонер?
- Я не бідна людина, у мене є бізнес, що дозволяє мені утримувати театр.
- Який конкретно бізнес?
- Їх кілька. Науково-технічний пов'язаний з моєю колишньою спеціальністю радіофізика. Другий і третій напрямки - сільське господарство і торгівля. Певний період я заробляв гроші, потім розмістив їх у тих компаніях, які організував з партнерами (спеціально на правах молодшого, щоб не було спокуси в цю сферу іти цілком і зв’язувати руки). Тепер я тільки в гострі моменти контролюю ситуацію, на щастя, керування добротне, я одержую прибуток, що дозволяє утримувати «ДАХ».
- Вам доводиться на собі тримати всю режисуру?
- У «ДАХу» я, безумовно, основний режисер. Коли був живий Володимир Миколайович Оглоблін, я йому шанобливо віддавав кращий час для репетицій-постановок, беручи до уваги його стан здоров'я. Тепер все упало на мої плечі. Є Клім, що пише п'єси, до того ж він один із найцікавіших режисерів СНД, володар «Золотої маски». Але він свідомо не хоче входити на режисерську територію «ДАХу», щоб на малому просторі не відбувалося зіткнення різних художніх і організаційних моделей, концепцій. Це, справді, дуже не просто. Я особисто людина дуже толерантна, принаймні, мені це всі говорять, я спокійно сприймаю художні висловлення іншої людини, які не збігаються з моїми в естетичному плані. Для мене головне – етичні принципи. Але здебільшого художники досить егоцентричні і нетерпимі, особливо в постановочному процесі. З іншого боку, будь-який театр пов'язаний з особистісною «історією» головного режисера. По іншому бути не може, тому що главреж - це своя система художніх висловлень, своя система символів і принципів, своя система репетицій. Це повинно просочувати театр, тоді він знаходить своє обличчя. Уже «зовні» хтось визначає наскільки високий і гарний цей рівень. На мій погляд, точніше можна визначати рівень, орієнтуючись не на ландшафт київський й український, а на світову театральну культуру, щоб бачити місце, де ти знаходишся. Природно, претендувати на об’єктивний погляд на «ДАХ» я не можу, це безглуздо, я перевіряю себе критикою, частіше закордонною – фестивальної, і критикою своїх постановок в інших театрах. Торік, наприклад, я поставив в Угорщині виставу "Чонгор і Тюнде" Верешмарте, він увійшов у десятку кращих. За кордоном мене запрошують великі театри на великі постановки. В Україні як режисер я мало затребуваний.
- Колись театри ставали володарями дум, особливо в Росії, згадаємо епопеї з «Современником», з театром на Таганці. Нині в Україні культурна ситуація така, що відторгається все талановите, самобутнє. Як вам удається вписуватися в цей контекст?
- Якщо відштовхуватися від того, що культура – це те, що є, то, звичайно, ситуація гнітюча і дуже сумна, викликає асоціації з болотом-лайном. Є якісь зелені острівці серед цього болота, і люди кричать один одному, що ось ми є. Ви навели приклад «Таганки» і «Сучасника». У Росії в двадцятому столітті виник міф великого російського театру. Це імперська радянська «технологія»: спочатку в СРСР, тепер у Росії складовою частиною ідеології є формування міфів: велика література, великий балет, великий театр, велика музика, велике кіно і так далі.
- Немов в решті світу не було Шекспіра, Моцарта, Паганіні, Сари Бернар, Чарлі Чапліна, Ван Кліберна, Пікассо…
- На жаль, коли ми від’єднались від СРСР, і стали, так би мовити, незалежною, самостійною країною, ми в плані створення власних міфів і позитивних героїв застигли на нулі. Звичайно, є спроби апелювати, наприклад, до Леся Курбаса як до великого українського режисера. Але це нежиттєздатний міф, тому що немає реальних послідовників, учнів, немає живого театру Леся Курбаса. Традиція перервана. Виходить, що ніби не існує камертона, який налаштовує на ідеали, кожний починає придумувати свої «рецепти», у тому числі реанімувати тіні забутих предків. Але не тіні треба реанімувати, а справу, дійство, ідеали, мрію. В додачу до всього в українців є характерна риса: вельми не довіряти один одному. Ця риса, звичайно, є і в росіян, побутує навіть прислів'я: «Росіянам не обов'язково давати їсти, вони один одного зжеруть». Але в Росії продовжує жити модернізована ідея великої імперії. Росіяни розуміють, за що вони (за російську імперію), чи проти чого (проти тоталітаризму). В Україні люди не розуміють, за що чи проти чого вони. Неминуче напливає багаторівневий потік бруду-сміття-попси: це і Сердючка плюс Поплавський з гоп-компанією, це те, що ми читаємо в газетах і журналах, бачимо і чуємо по телебаченню і радіо, це те, що відбувається в українському парламенті. Усе це діє не тільки на свідомість, але найстрашніше - на підсвідомість. Наші діти, споживаючи низькопробне, транслюють його на батьків. У світлі всього цього «ДАХ», звичайно, дуже складно «тримати» на рівні. Для цього треба серце спрямовувати в Небеса, плекати любов до світу, не піддаватися одному з найстрашніших гріхів - зневірі. Недарма хасиди і суфії, коли їм погано, починають танцювати, - в серці повинна бути весела енергія, радість буття.
А навколо суперечлива дійсність, і ти розумієш, як багато в ній неподобств. Не можна бути наївно сліпим, потрібно в усьому звітувати перед собою. І щораз тебе пронизує великий сумнів, ти думаєш: «Навіщо все це коїться навколо?»
- Тоді що врешті-решт Вас живить оптимізмом?
- Загальнолюдські ідеали. Я дуже серйозно відношуся до життя і ціную кожну мить. Безглуздо витрачати своє життя, котре дав нам Господь, на якісь дурниці. Я і «ДАХ» намагаємося чесно жити, і не стільки по відношенню до людей, скільки по відношенню до самих себе. Найскладніше - не боятися самого себе запитувати і намагатися давати відповіді. Це приносить радість-впевненість, проти якої безсила будь-яка мерзенність.
- Чи не це приводить молодь у стіни «ДАХа»?
- Студенти сюди потрапили, звісно, з примхи долі. Я їм на першій зустрічі в театральному інституті сказав: «Хлопці і дівчата, вам двічі не поталанило. По-перше, ви повні ідіоти, що пішли в театральний інститут, тому що це безглузда, безнадійна і безперспективна справа. Ні грошей, ні слави, нічого! Тобто ви будете в якихось серіалах грати або чекати свій вихід на сцену в ролі зайчика, у кращому випадку в театрі імені Франко. А працювати на периферії в обласному театрі – життя ще те! Друге, в чому вам не пощастило: ви зустрілися з мною, я переверну вашу свідомість. Я почну задавати запитання, на які дуже важко відповідати.
- Та Ви просто страшна людина, чистильник свідомості!
- Чищення - річ болісна. І вона не дає гарантії, що тобі легко стане жити. Жити стане складніше. Жити в неведенні набагато простіше. Більшість людей розуміє: відбувається щось не те, але вони максимально намагаються закрити «прокляті» запитання: біжать на роботу, засідання, у ресторан, гульбища, розваги, уривками – сім’я, діти, з якими нормально поспілкуватись ніколи. Потім бац – помер. Жив, жив, помер. Що зробив? Нісенітницею займався.
А коли ти раптом себе оголюєш різними запитаннями типа «Дорогенький, а як же ти живеш?», то з'ясовується, що потрібно мати велику мужність, щоб жити гідно кожний день. Не подвиг смертельний зробити раз у житті: кинутись на амбразуру, як Матросов, чи протаранити ворога літаком, як Гастелло, а кожного дня жити по честі і совісті, розуміючи, що любов до життя – мета життя.
- І що ж трапилося з бідними студентами?
- У підсумку з п'ятнадцяти осіб тільки дев'ятеро захотіли залишитися в «ДАХу». Таким був їхній вибір. Тепер для них, як і для багатьох глядачів, наша позиція, наші пошуки і висловлення є камертоном. Для них є дуже важливим існування «ДАХа», як особливої духовної території.
- Хто ваш глядач?
- Найчастіше, це ті люди, що раніше не ходили в театр, які люблять розумні книги, якісне кіно, не бояться задавати суттєві запитання.
- Людині, що встала перед порогом «ДАХа», які вистави Ви порадили б обов'язково подивитися?
- Немає універсальної відповіді. Мені за будь-який спектакль не соромно. На нинішньому етапі цикл «Сім днів з ідіотом» – для мене головні дійства, у них серцевина, квінтесенція мого світогляду. Вони вимагають серйозної роботи розуму, серця, духу як актора, так і глядача.
Класичні спектаклі режисера Оглобліна «Васса Желєзнова» (Горький) і «Весілля Кречинського» (Сухово-Кобилін) - це добротна, чесна драматургія для людей, що цінують поняття великого російського театру.
Є музичні спектаклі-містерії з групою «ДахаБраха»: вони найбільш універсальні для сприйняття, найбільш прості, ґрунтуються на чистій енергії, на якісній музиці, візуально дуже красиві, - це «Король Лір» «Макбет» і «Ричард III». Рекомендую веселу вертепну ігрову історію «Український Декамерон» за п’єсою Кліма.
Вистава «Одруження» Гоголя в моїй постановці присвячена пам'яті Оглобліна, перші два акти зроблені в реалістичній манері, у дусі старого доброго театру, а третій акт – мій ексклюзив, у якому я дав волю фантазії. На мою думку, діапазон великий, кожен зможе знайти для себе щось важливе і цікаве.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
Ось так і я переступив поріг Центра сучасного мистецтва «ДАХ» і начебто встав біля чистої дошки, котра з кожною хвилиною моєї присутності почала заповнюватися письменами – підказками, прозріннями, порадами... І знову – запитаннями, запитаннями, які дивно виводили на шлях до зцілення душі.
«ДАХ» не повторює систему навчання театрального інституту, яка фактично припускає існування однієї моделі театру. Я такий театр називаю «псевдостаніславським», тому що школи класичного реалістичного театру вже не існує, немає носіїв. Вважаю, що Оглоблін був останнім з могікан цього театру в Україні. На мій погляд, нині реалістичних спектаклів, що відповідають системі Станіславського, взагалі уже немає в театрах, є певні алюзії й інтерпретації цієї системи. У нашому репертуарі - це вистави Оглобліна «Васса Желєзнова» (Горький) і “Весілля Кречинського» (Сухово-Кобилін). Вони втілюють модель реалістичного театру, і ця модель живе-працює. Ці спектаклі я буду зберігати щосили, вважаю Оглобліна одним зі своїх головних учителів. 
- Вони скоріше цинічні. Скрізь невір’я, відсутність ідеалів і мрії. Відсутність віри, надії і любові. Ця «відсутність» руйнує свідомість людей. Як можна стоїчно устояти на позиціях «доброго, розумного, вічного», усупереч навколишньому кошмару і спокусам несправедливого соціального успіху? Театр – це та територія, де ти можеш відстоювати краще в собі - спочатку для себе, а потім для інших. Театр – це камертон добрих корисних істин. Це те місце, де не бояться запитувати. Ми не знаємо відповідей. Я тільки можу задавати болісні запитання: «Навіщо ти тут? Що ти можеш дати своїй дитині? Наскільки ти готовий до смерті?» Драматичне мистецтво насправді дуже безстрашний погляд в обличчя життя (смерть одна з її граней). Люди від багатьох питань соромливо відвертаються, у той час як самурайська готовність до зустрічі зі смертю - один з елементів театру. А нелицемірне запитання про самітність? Про патріотизм? Поняття патріотизму вкрай девальвоване в Україні. Ми про це в театрі теж говоримо із глядачем за допомогою вистав. 