Давненько, коли я вперше почув по радіо голос співачки Жанни Боднарук, миттєво відзначив: «Який потужний вокал! Напевно, він належить могутній дівчині спортивної статури». Коли побачив Жанну, то це виявилась тоненька, струнка білявка, що нагадувала легку пір'їнку або пелюстку з квітучого яблуневого саду. Це, здається, було 1991 року, одразу після фестивалю «Червона Рута», де Боднарук стала лауреатом. Зустрівши її нещодавно, я знову таки побачив пелюстку з весняного яблуневого саду — тендітну красуню, в очах якої вирував не запальний шал юності, а драматизм життя.
У творчості й спілкуванні Жанна Боднарук «нестандартна», це одразу звертає на себе увагу й приваблює. Її пісні — це образ-думка в обрамленні почуттів.
Жанна постійно різна: фолькова, рокова, джазова, блюзова, етно-поп-рокова... Її пісні — ніби сплав новаторства і ностальгії за красивою мелодикою, розкішним оркеструванням із «живими» інструментами, за цікавим аранжуванням. Жанна Боднарук уперто випадає з обойми попсових цукерок (що нині вважається комерційно недоцільним «неформатом»), водночас вона є лауреатом величезної кількості конкурсів і фестивалів. Серцевина виконавської манери Жанни — нездоланне бажання постійно позбавлятись штампів амплуа, і нездоланне прагнення йти «вперед і вгору».
Ідеали в музиці, на яких росла й формувалась Жанна Боднарук,— українська хорова музика (батько Любомир Боднарук — засновник і головний диригент камерного хору ім. Д. Бортнянського), Е. Фітцджеральд і Л. Армстронг, М. Равель і К. Дебюссі, а також солідний фундамент академічної освіти (Жанна закінчила Київську консерваторію імені П. Чайковського по класу фортепіано) вивірили «приціл» її музичного смаку.
Вона українка, і якою б мовою не співала шлягери своїх кумирів, завжди нею залишається. Під завісу року, що минув, Жанна Боднарук порадувала своїх прихильників виходом трьох компакт-дисків.
— Пані Жанно, яким є нині спектр Вашої творчої діяльності?
— Упевнено скажу, що в цьому спектрі не переважає якийсь один барвистий колір, так само не домінує білий, котрий є підсумком рівномірного змішування різних кольорів. Хоча зовні моє життя виглядає звичайно: концертно-гастрольна робота в Україні і за кордоном, репетиції, записи в студії. Та все пронизано шаленим напруженням емоцій, пошуків, радощів і розчарувань. Я очолюю доброчинну організацію «Фонд сприяння розвитку естрадного мистецтва «Співай, Україно!», головним завданням якої є підтримка високопрофесійного рівня української естради, допомога молодим (і не тільки) талантам, організація фестивалів і концертів та інше. Я працюю в тандемі з моїм чоловіком Анатолієм Карпенком — композитором, аранжувальником, продюсером студії «СКАРБ». На щастя, у нас є своя студія, де ми маємо змогу повноцінно працювати над музикою.
Останнім часом ми з Анатолієм часто буваємо членами журі різних конкурсів і фестивалів. Гадаю, що це почесно, адже в журі запрошують фахівців, ми, напевно, заслужили право на оцінювання молодих талантів із висоти своєї творчості. Зокрема, я — голова журі фестивалю дитячої творчості «Пісенний сад», відбіркові тури якого проходять по всій Україні з фіналом у Києві.
Та найголовнішим для нас є наша дитина, котра потребує чимало часу, потребує гарного, українського виховання. Із сином Андрійком (йому дев'ять з половиною років) я проходжу всі уроки, він має усвідомити, що повинен добре вчитися для того, аби в майбутньому йому все давалося легко і просто. Як усякий хлопчик, він непосидючий, але мені здається, Андрійко зрозумів, що отримувати оцінку «дванадцять» — це добре і приємно. Отже, я гадаю, що найвідповідальніша, першочергова моя справа — бути мамою.
— Тим часом Ваш чоловік Анатолій Карпенко занурився в мистецтво композицій...
— Він хороший батько, при тому мій головний композитор, адже ніхто так добре мене не знає, як він. Я деколи нахабно вношу свої п'ять, а то й десять копійок у процес створення композицій і аранжувань, адже в спільній творчості народжується найкращий варіант твору.
Зрозуміло, що інші композитори також пропонують мені свої пісні, тут я покладаюсь на власну інтуїцію, буває, чуєш тему на фортепіано і відразу розумієш: «О, це моє!». Такими є пісні, наприклад, композитора Ганни Гаврилець. Анатолій любить працювати над її клавірами, тому що чудові мелодії й гармонії Ганни ніби самі підказують аранжування.
— Наші артисти констатують, що концертно-гастрольну діяльність в Україні знищено, а мас-медіа повернулись до них спиною. Напевно, тому відбувся крен концертної діяльності в бік нічних клубів, корпоративних вечірок і заходів закритого типу?
— Щодо концертно-гастрольної діяльності, то наші виконавці мають рацію. Раніше був «Укрконцерт», філармонії, будинки культури в містах і селах. Артисти не були художниками напризволяще, ними опікувались культурно-мистецькі заклади, співаки без нервів відпрацьовували заплановані гастролі. За них переживала держава. Нині мені кажуть: «Не треба закидати все державі, вибирайтесь самі». Але не забуваймо, що мистецтво — це ще носій ідеології, моральності, духовності й художнього смаку. І на це заплющувати очі? Річ у тім, що на поверхні зазвичай вирує піна, а добра риба — в глибині. Наша публіка все частіше живиться саме піною. Негоже забувати істину: «Талантам треба допомагати, бездарі проб'ються самі». Держава все ж має ударити палець об палець щодо естрадників, як це вона робить (на жаль, не на належному рівні) стосовно «академістів», утримуючи оперу, оперету, філармонію, Дитячий музичний театр. Я не говорю про шоу-бізнес — продаж, комерцію, де заправляють продюсери, котрі керуються особистими смаками і не мають жодного відношення до культури, мистецтва, вони випускають «ширпотреб»: опускаються до рівня мас, а не піднімають маси до рівня художніх взірців.
Отже, артисти, яких полишили напризволяще, використовують можливість працювати на корпоративних вечірках, ювілеях, бенкетах і заробляти гроші. В ненормальних умовах це нормально, адже така доля артиста — виступати на сцені. Хоча прикро, звичайно, що тепер у більшості своїй артисти виступають на закритих вечірках, а не в палаці «Україна» чи на інших концертних майданчиках у нашій державі.
Люди в маленьких містечках знають і чують нас завдяки Першому каналу Українського радіо і «Променю». Вони, напевно, єдині «рупори», що доносять до людей українську музику. На цих каналах працюють люди з освітою, гарним смаком, із почуттям патріотизму, завдяки їм українську естраду чують та знають і в провінції: нас там чекають, із задоволенням ідуть на концерти, підспівують, і це, звісно, тішить.
Найважче, звичайно, молодим артистам. Телебачення, FM-радіостанції транслюють або популярних розкручених співаків, або грошовитих. Як бути талановитій молоді, що не має спонсорів, не має можливості зняти дорогущого кліпа, аби його за чималі гроші крутили по телебаченню? От і виходить: якщо співака не крутять по телебаченню, то навіщо про нього писати в газетах і журналах.
Абсурдна ситуація склалася і з виробництвом дисків українських авторів і співаків. Вони знову-таки шукають спонсорів, платять рекординговим фірмам, замість того щоб отримувати прибуток за свою працю і талант. Прибуток отримують розкручені іноземні зірки, в розвиток яких не треба вкладати гроші, а лише купити ліцензію на тиражування дисків. Замкнене коло.
— А з якими проблемами і труднощами стикається знана співачка Жанна Боднарук?
— Мені, як всім, дошкуляє відсутність концертно-гастрольних організацій і мас-медійна байдужість до всього українського. Коли приїжджаєш за кордон з концертами, ти бачиш, як люди захоплюються, як відгукуються на мистецький рівень, оцінюють його. Нерідко кажуть: “Ви, напевно, одна з найбагатших людей в Україні”. Я сумно посміхаюсь, ну як сказати: “Звичайно, так мало би бути, але на жаль, у нас країна ще “не до кінця цивілізована”.
Таке явище, як продюсування в Україні набуло потворного, збоченого вигляду. Простіше опікуватись простушкою-посередністю, розкрутити її і, забираючи потім 80 відсотків прибутку і маючи її біля нігтя, висмоктати. І та бідна дитина навіть пікнути не може, тому що їй одразу скажуть “до побачення”. А я людина, яка має свою точку зору, свій стиль, своє ім’я, я можу стукнути кулаком по столу. А кому таке сподобається?
Тому, коли приїжджаєш з-закордону на Батьківщину, то черговий раз розчаровуєшся, думаєш: коли вже у нас звернуть увагу на своє гідне і перестануть “розкручувати” піну”.
Я сподівалась, що зміна влади після помаранчевої революції буде на користь українського, але в нашому мистецтві нічого не змінилося. На українське увагу не звертають. А я себе вважаю передусім українською співачкою, а не просто співачкою з України, це йде від серця, від виховання, від роду. В мене, напевно, в однієї з не багатьох співачок в репертуарі є тільки українські пісні, і це не через те, що я такий імідж тримаю, це моє єство, моє переконання. В мене болить душа за нашу державу, я переживаю за все, що в ній відбувається.
Чекали на одне, а вийшло, як завжди. Всі обіцянки – порожній звук, до культури нікому нема діла, до кабінетів не достукаєшся, та й смислу туди немає ходити, тому що все одно скажуть: “У вас все буде добре, все буде нормально…” або “Випливайте самі, викручуйтеся, шукайте допомогу”. У мене з Анатолієм Карпенком за весь час нашої спільної роботи жодного спонсора не було, ми покладаємося абсолютно на власні сили. І в таких умовах не можемо зупинитися ні на мить, аби перевести дух. Анатолій іноді каже: “Все, не можу,набридло , я хочу хоч день перепочити”. А не виходить, все одно сідає і творить, і знову наснага з’являється. І слава Богу, творчість – це акумулятор, це наша сутність, яка нас відновлює попри все.
— Естрадники жаліються на державу, а оперники — на державу і естрадників. Чи погоджуєтесь Ви з тим, що українська естрада за формою і змістом перебуває в тупику?
— Я не згодна з тим, що українська естрада перебуває в глухому творчому тупику. Наші оперники чи академічні співаки завжди чомусь зверхньо ставляться до естради. Напевно, це відбувається через те, що вони вважають себе вищою кастою. Так, Бог усім дав голос, але, на жаль, наші оперники зазвичай співають академічним голосом, жоден із них не може заспівати естрадні пісні так різнобарвно, як вимагає жанр, співають тільки в класичній манері — так, як їх навчили. Це їх амплуа.
Часто розмови про занепад естради провокує телебачення, яке не є показником українського мистецтва, українського рівня. Хоча, звичайно, якщо бути чесними, серед вітчизняних виконавців є такі, що залишились на тому рівні, на якому були десять-тридцять років тому, можливо, це — їхня межа або їхній імідж. Це — їх особисте право бути такими, вони теж не є показником. Переважна більшість достойних естрадників безупинно щось шукає-експериментує, винаходить. Приміром, коли слухаєш такий колектив як «Менсаунд», язик не повертається говорити про якийсь занепад — це яскраві представники українського мистецтва світового рівня! Або назву такі імена, як Олег Павлишин або Павло Мрежук. Вважаю їх одними з найкращих естрадних виконавців, вони вирізняються голосом, індивідуальною манерою, їх ні з ким не сплутаєш.
— Проте є нарікання на структурну монотонність пісні: приспів, заспів і безкінечне повторювання однієї фрази...
— Так, проблема репертуару існує. Так, іноді вся пісня складається з однієї фрази: «Нас не доженеш». Але навіщо орієнтуватись на крайнощі? Про оперне мистецтво теж можна сказати, що воно в тупику і як жанр вичерпалося ще в ХІХ столітті. Та, слава Богові, опера розвивається і пісня теж. Було б тільки бажання у композиторів, аранжувальників і співаків наповнювати їх «родзинками».
Для нас з Анатолієм Карпенком завжди є актуальним творче зростання, розширення можливостей, розширення діапазону стилів і напрямів. Ми експериментуємо, не спочиваємо на лаврах. Анатолій як композитор і аранжувальник постійно пропонує свіжі ідеї, активно втручається в різні стилі: поп-рок, в етніку, ритм-енд-блюз... Це в нього органічно і вдало виходить, я підтримую його в цьому, тому що не належу до співачок, котрі працюють в одному напрямі. Я вважаю це неправильним, інакше є ризик тупцювати на місці, потрапити в кризу.
Стосовно власних новинок або творчих сюрпризів, я вельми тішусь, що в мене вийшли три альбоми. «Стежка до раю» складається з красивих ліричних і танцювальних пісень українських авторів; у альбомі «Разом з друзями» я співаю в дуетах, тріо і навіть в квартетах із представниками чоловічої статі в українській естраді й опері; третій диск «All the Best» складається з «вічнозелених» світових шлягерів (англійських, французьких, італійських, португальських) у нових обробках. Невдовзі робота над завершенням четвертого альбому.
— Чи відвідуєте Ви концерти класичної музики?
— Буває, вириваємося на фестивалі в Національній філармонії, особливо якщо це стосується хорової музики, адже мій батько Любомир Боднарук - хормейстер, заслужений діяч мистецтв, керівник камерного хору імені Бортнянського (м. Чернігів). Коли його колектив приїжджає в столицю, я звісно, з задоволенням притуляюсь серцем до класичного хорового мистецтва. Я росла в цьому з дитинства, дуже люблю хорову музику і духовно лікуюсь нею. Оперний театр при нагоді також відвідую, тим паче, що там працюють мої добрі друзі й колеги, які розповідають деякі репертуарні новини. Із задоволенням деколи ходжу в консерваторію на концерти, там мені все рідне і близьке: я закінчила Київську консерваторію по класу фортепіано, класика - любов на все життя.
А взагалі-то, мій мистецький грунт був заданий батьками, моя мама теж музикант за професією, нині музичний редактор Чернігівського обласного телебачення. Я з дитинства жила в різній музиці: в класичній, естрадній, народній, джазовій... Вважаю, що консерваторії, університети – це необхідна стартова база, але найголовніше - самоосвіта, здатність реально дивитися на те, що ти робиш. Я взагалі дуже самокритична щодо своєї творчості, звучання голосу, подачі пісні. Це мене заставляє постійно вчитися, слава Богу, в світі багато чудових зразків, які можна брати за основу, при тому залишаючись собою.
— Пані Жанно, зараз я зроблю різкий крен в особисте, аби дізнатись які позитивні емоції вас живлять. Яка ваша улюблена квітка?
— Сонях.
— Улюблене дерево?
— Сильний дуб, ніжна берізка. І, взагалі, я люблю всі дерева, які весною цвітуть-квітують.
— Ваш улюблений напій?
— Різного роду соки, кава, гарне червоне вино.
— Ваша улюблена страва?
— Я люблю смакувати кухні різних країн, тобто там, де я буваю, я зазвичай прошу подати мені національні страви, таким чином я покуштувала делікатеси в’єтнамської, німецької, мексиканської, словацької, французької, польської кухні тощо. Таким чином я пробую на смак шматочок культури певної країни.
Сама люблю приготувати щось смачненьке. Між іншим, в мене є два хобі. Я дуже люблю фотографувати, причому не просто людей чи пейзажі, а жанрові сценки, цікаві моменти, наприклад, павучка на павутинні або веселку на небі. А ще люблю малювати (це в мене від тата, він навіть в певний життєвий період був на роздоріжжі: піти в художники чи в музиканти?), час від часу берусь за олівці або фарби.
— Ви полюбляєте широкий “репертуар” страв. А як це узгоджується з тим, що Ви така тендітна, струнка, тоненька?
— Напевно, такою мене створила матінка-природа. На дієтах я не сиджу, тому що в принципі потреби немає, хіба що деколи роблю голодні паузи, пов’язані з якимись зйомками чи концертами. Обжерливість ніколи до добра не доводить, тут вже треба характер показати, особливо людям схильним до повноти; якщо вони себе не стримують, це їх особисті проблеми. А я передусім артистка, виступаю на сцені, тож треба мати повагу до себе і до тих, хто на мене дивиться.
— Ви постійно перебуваєте в напруженому творчому і побутовому режимі. Чи є у Вас рецепти від депресії?
— Тут я, напевно, своїх прихильних розчарую відсутністю таких рецептів, бо я погана подружка депресій, мені депресувати ніколи. О сьомій ранку підйом: сина збирати і вести до школи, потім – творчість, життя-буття, хатня робота, концерти, пізнє лягання спати. Зрозуміло, що я хронічно не висипаюся, і коли їду кудись з концертами на кілька днів, то маю щастя вранці виспатися.
Ну які ліки від депресії? По-перше, не думати про це. Особливо якщо у вас є гарна родина і гарна робота. Треба в’язати у вузол власний характер, бо коли на всілякі стреси і колотнечі реагуватимеш песимістично, то, звичайно, задепресуєш. Тож зранку встав (і нехай на дворі туман і негода), подивився на себе в дзеркало і посміхнувся, не зважаючи на те, з якої ноги ти встав. Тобі сьогодні треба зробити те-те-те. Люди добрі, ми живемо раз на цьому світі, яка може бути депресія?!
Минулої зими я вперше спробувала, що таке гірські лижі. І побачила як це здорово для тіла і духу. Кататися вчилася з інструктором, було дуже тяжко, це така напруга, кріпатура три дні “хапала”, а потім я відчула неймовірне задоволення і захоплення. В цьому році ми обов’язково хочемо поїхати в Татри, щоб політати на гірських лижах, хочу, щоб син з нами поїхав. Він так нам заздрив (мені здавалось, що для гір він ще маленький і тому залишила вдома). А коли я побачила, як діти гасають з крутих схилів на лижах, то подумала, та невже наша дитина не зможе так кататись, тим паче, що Андрій схильний до всього спортивного.
— Цікаво дізнатися, що читає співачка Жанна Боднарук?
— Я ніколи не любила читати кишенькову детективну белетристику, цього «мила» вистачає і по телебаченню. Захоплююсь Ремарком, прочитала чимало його романів. Якось відкрила для себе Драйзера. Який це потужний потік мислення, яке сконцентроване у цікаву фабулу життя! З віком до різних речей починаєш інакше ставитись, усвідомлюєш події глибше і з несподіваного боку. В цьому мені допоміг також Драйзер, кілька романів якого прочитала на одному подиху. Отже, я люблю серйозну книжку, де є не тільки яскравий сюжет, а справжнє життя, психологія, філософія. На жаль, читаю здебільшого в поїздках, де ніхто не заважає і не відволікає.
Щодо поезії... Я ніколи не була поетичним фанатом, але люблю гарний вірш. Зазвичай поезія захоплює у зв'язку з піснями. Співаю на вірші Ліни Костенко і Лесі Українки, яких обожнюю. В мене є пісні на слова Тараса Шевченка, Миколи Вороного. До речі, в моєму репертуарі — єдина пісня російською мовою на вірш дивовижно талановитого Леоніда Кисельова, котрий, на жаль, рано помер. Там є такі слова:
«Я постою у края бездны И вдруг пойму, сломясь в тоске, Что все на свете — только песня На украинском языке».
Історія виникнення цієї пісні має цікаву інтригу. Якось Анатолію Карпенку зателефонували з Міністерства культури і сказали: «Терміново потрібна пісня, є текст». Він запитав: «Наскільки терміново?» Відповідають: «Пісню треба написати за два дні». Анатолій в той момент ще не знав, що йшлось про улюблений вірш президента Кучми. Це було соціальне замовлення, пов'язане із переписом населення в 2001 році. Дивна річ, але цікава музика виникла миттєво, аранжування теж пішло, я, як співачка, швидко в це поринула. В підсумку все вийшло органічно, від серця. Мінкультівці, прийнявши пісню, з нею подались на радіо, там теж зібрався величезний консиліум, і всі були просто захоплені. Пісню цю крутили по радіо кілька тижнів поспіль по шість-вісім разів на день в прайм-тайм: перед новинами і після них без оголошення. Транслювали, напевно, з метою достукатися до людських сердець в східних і центральних регіонах, аби завдяки цій пісні люди зрозуміли дещо важливе, щоб відбувся певний злам у свідомості, переконаннях, у баченні України (як це сталось з російськомовним поетом Леонідом Кисельовим). Згадую такий характерний епізод. Під час прямого радіоефіру зателефонувала мені одна жіночка, каже: «Почули красиву пісню, гарно співають, впізнаємо, що це — Жанна Боднарук. Ми подумали: «Якщо Боднарук російською мовою заспівала, то українській естраді точно кінець. Потім дослухали до кінця, почули текст і зрозуміли, що тільки ви маєте право співати таку пісню». Мені це було дуже приємно почути, адже люди мене сприймають насамперед як українську співачку.
Немає нічого кращого для артиста, коли він чує схвальні відгуки про свою творчість. На недавньому радіоефірі, в якому брали участь ми вдвох із Анатолієм Карпенком, до студії зателефонувала директор середньої школи в місті Галич, де я вчилася. Тоді я була маленькою і директора сприймала як щось недосяжне, і раптом мені телефонує сама Інеса Михайлівна і говорить безліч приємних слів. Я навіть не змогла їй по-людському відповісти, сльози в голосі забриніли. Їй, усім людям, котрі стежать за моєю творчістю, беручи участь в моєму становленні, хочу щиросердно подякувати. Відгуки людей — це наше натхнення.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
Давненько, коли я вперше почув по радіо голос співачки Жанни Боднарук, миттєво відзначив: «Який потужний вокал! Напевно, він належить могутній дівчині спортивної статури». Коли побачив Жанну, то це виявилась тоненька, струнка білявка, що нагадувала легку пір'їнку або пелюстку з квітучого яблуневого саду. Це, здається, було 1991 року, одразу після фестивалю «Червона Рута», де Боднарук стала лауреатом. Зустрівши її нещодавно, я знову таки побачив пелюстку з весняного яблуневого саду — тендітну красуню, в очах якої вирував не запальний шал юності, а драматизм життя.
