Про те, що Україна дивна держава, у нас знають і маленькі дітки. В тому розумінні, що вона дивна не тільки своєї природною красою, культурою і талановитими людьми, а й байдужістю і, вибачте, дурістю, можновладних структур.
В даному випадку я не про те, що у нас не працюють закони, що у нас вирубають ліси, розпродують заповідні землі, будують хмарочоси на місці стадіонів, скверів і парків, піднімають несамовито тарифи. Я навіть не про те, що всі знають конкретну ціну судових рішень і ціну неправедних послуг того чи іншого чиновника. Йдеться, вибачте, про таку ефемерну річ, як талант, творчість, духовність.
Навіть тільки вирити котлован під будівництво пивного (а тим паче нафтового) монстра – це круто, це вам не кіно зняти, арію заспівати, не картину намалювати і навіть не бандуру змайструвати. Ну і що з того, що мистецтво будує душу, є речі більш важливіші, наприклад, заробляння шалених грошей. А там хоч трава не рости.
Чомусь саме на таку нетипову “преамбулу” надихнула творча діяльність чудового українського бандуриста Романа Гриньківа. Хоча, по честі кажучи, на такі роздуми надихають титанічні зусилля будь-якої талановитою людини в Україні. У нас вкорінилося дивне правило: якщо ти талант, то маєш битися, як риба об лід. Навіть якщо ти несеш золоті яйця, ти нікому не потрібен. В Росії – так, затребуваний, твори, працюй, в Європі чи в Америці - будь ласка, а на Батьківщині – зась.
Винайшов нову бандуру? Ну то й що? Для того, щоб запустити її у виробництво, треба кошти рівнозначні кільком крутим фуршетам? Ну то й що! Бандура – це національна візитка? Та якось обійдеться ця візитка, існувала ж вона до цього. Геніально граєш і музику складаєш? Це твоя особиста справа. Сам борсайся як рожа в ополонці. Це твої турботи.
Отакі напливають міркування, коли впритул знаєшся із Романом Гриньківим, котрий є типовою “проблемою” української держави, в тому розумінні, що чим талановитіша, енергійніша, працьовитіша людина, тим складніше на неї заплющувати очі. До того ж проблема ускладнюється тим, що маємо розбрід не тільки у верхах, а й у творчих осередках, в даному випадку серед кобзарів-бандуристів.
Але більше не буду мучити та інтригувати читача. Перейдемо до інформації з перших рук. Наш співбесідник - бандурист, композитор, майстер з виготовлення бандур Роман Гриньків. Віртуоз-універсал, він виконує академічну, народну, імпровізаційну музику, автор численних оригінальних п’єс для бандури. Випускник Київської консерваторії, клас професора С. В. Баштана (1993). Викладач Національної музичної академії імені П.І. Чайковського з 1995 року. Гриньків багато гастролює із сольними концертами. Брав участь у фестивалі Ієгуді Менухіна “All the World’s Violins” в Брюсселі (1994), виступав з концертами у Сполучених Штатах, Канаді, Голландії, Німеччині, Латвії, Бельгії, Новій Зеландії. Грав концерти “Бандура і гітара” разом з видатним гітаристом Елом ді Меолою (Al di Meola), з яким продовжив співпрацю і видав у США спільний альбом “Winter Nights” (1999). Працював в групі піаніста Анатолія Алексаняна (з басистом Володимиром Сороченком та барабанщиком Олександром Даровим (1997). Довгий час грав і викладав у США і Канаді. Учасник проектів “всесвітнього фолку” британця Пітера Гебріела (екс-«Geneziz”) у 1996-98 рр.
Роман Гриньків є внуком новгород-сіверського кобзаря Петра Пашка. На його думку, нашу пісню не уявити без бандури. Але бандура, виявляється, це також - Бах, Моцарт, Гендель, Вівальді, Бортнянський, Шуберт. Це подих різних стилів та епох. Про наш національний інструмент з його багатющими акустичними можливостями повинен знати весь світ – ось яка ідея живить дух Романа.
На початку 2003 року Гриньків відкрив власну майстерню з виготовлення і вдосконалення бандур, адже Роман як конструктор і автор кількох винаходів, досяг того, що бандура зазвучала новими барвами, значно гучніше в усіх регістрах, розширила діапазон, з’явилась можливість міняти тембри, тепер можна завдяки системі приглушення управляти звуком, його довжиною. Нова бандура перетворилась на своєрідний оркестр, для неї стало цікаво писати музику.
Роман Гриньків створив цілу сім’ю сучасних експериментальних інструментів – дитячий, юнацький та дорослий. Але, але, але… Що більших він успіхів досягає, тим потужніше держава переходить у глухий захист байдужості. Хоча “Центр бандурного мистецтва” – це справа не тільки однієї людини, хай і дуже талановитої.
- Від багатьох музикантів я чув про феномен бандуриста Романа Гриньківа. Цікаво дізнатися, звідки Ви такий узялися, тобто - де народилися, де хрестилися, де вчилися?
- Народився я в Києві на Борщагівці, раніше це був чистенький, гарненький, зелененький район. Чимало хат ховалися серед дерев, ніби в парку, природа була пречудова. Нині ця краса щільно забудована і, напевно, втратила індивідуальність серед інших районів столиці. Хрестився я в православній церкві на Чернігівщині в місті Новгород-Сіверський, де жила моя бабуся. Батьки, від гріха, повезли мене із сестрою малими, і нас таємно охрестили. Новгород-Сіверський - славетне старовинне містечко, там зберігся замок, де Ярославна чекала князя Ігоря з походу. В місті є монастир, де якраз і відбувся обряд хрещення.
Чому я почав грати на бандурі? То, напевно, доля, що спирається на родинну традицію: мій дід кобзарював по Чернігівській області, і він хотів, щоб його внук Роман був бандуристом. Коли мама ходила в тяжі, тобто я ще був в проекті, дід витесав маленьку бандурку і сказав, щоб мені після народження її віддали. Я пам’ятаю ту бандуру, але, на жаль, вона не збереглася дотепер.
Вчився я спочатку в музичній школі імені Лисенка, потім - в училищі імені Глієра, нарешті, в Національній музичній академії України імені Чайковського (клас професора Сергія Васильовича Баштана), де закінчив також аспірантуру. Нині в академії викладаю.
А тепер щодо феномену Гриньківа. Я не знаю, хто перший цей вислів запустив, можу тільки здогадуватися, але в тому є певна правда. В мені зійшлися дві якості, які в інших музикантах до купи не збираються через лінощі і обставини, - я паралельно розвивався як конструктор бандур, не шкодував на це часу і сил. Звісно, ви можете запитати, а чи розібрав би хто із скрипалів свою скрипку в намаганні її вдосконалити. Ні, тому що цей інструмент вже досконалий, і якщо когось його скрипка не влаштовує, то збирай гроші і купуй кращий за звучанням інструмент.
- Приміром скрипку Страдіварі чи Гварнері…
- Авжеж. Тим паче, якщо ти вже супермузикант і перемагаєш на престижному конкурсі, то маєш право безкоштовно отримати у користування на певний термін видатну скрипку знаменитого майстра. До того ж знамениті оркестри світу, такі, наприклад, як Лондонський, Нью-Йоркський, Віденський, Боннський мають бюджет, спонсорів на те, щоб замовляти у сучасних майстрів чудові інструменти. До речі, мій друг Олександр Матвійчук в італійському місті Кремона викладає музику і майструє геніальні скрипки. Його фірмове ім’я - Санчо де Матео, річ у тім, що італійці, дбаючи про свій престиж і авторитет, не допускають чужорідних прізвищ. Але Сашка вони дуже цінують і знають саме як українця. На жаль, він зі своїми талантами не був затребуваний в Україні, до речі, його дружина заслужена артистка України Надія Петренко в Італії стала відомою співачкою.
- Але повернімося до феномену Гриньківа.
- От якраз я і “підстелив”. Якщо ситуація навколо академічних інструментів є стабільною і такою, що майже всіх задовольняє, то з бандурою справа виглядає запущеною. Ми ніби знаємо, що це унікальний інструмент і для України є візитною карткою, а насправді його занедбали.
За радянських часів були створені бандурні школи, малі ансамблеві форми (тріо), але владою відфільтровувався репертуар, в котрому національне нівелювалося до рівня соціалістичної ідеології. Це минулося, а стан справ не змінився на краще.
Маємо нового Президента, нову політику, але в такій ніби локальній справі, як бандурне мистецтво, наявна законсервованість і протидія. Держава начебто уже й гроші виділила на розвиток бандури, але – зась, все вивернулося в чиїсь кишені.
- Що конкретно Ви маєте на увазі?
- Я потрапив у вир, так би мовити, організаційних колізій, тому що вхожий був у високі кола, викладав бандуру дітям Президента – Софійці й Христинці. Неодноразово сидів на одному дивані з Віктором Андрійовичем, ми обмірковували розвиток бандурної справи, він сказав: “Добре, добре”. Передав у Кабмін наказ, а зрадливі чиновники так навмисно сформулювали статтю витрат, що ті гроші на конкретну справу дістати не можливо. Замість “на розвиток і виробництво народних інструментів” написали “на придбання інструментів”. А їх не можна ніде придбати, тому що ніхто ще не виробляє! Ось така казуїстика вийшла.
Всьому цьому передувало те, що я одного разу засукав рукава і заходився вдосконалювати конструкцію бандури. Знаючи всі її нюанси, історію, традиції, я, звісно, одразу відмовився від того, щоб зробити з бандури інший інструмент. Але! Коли я був студентом, мене не влаштовувала форма інструменту: треба було дуже викривляти хребет і плечі, щоб зіграти деякі ноти. Тому я поїхав на відому Чернігівську фабрику музичних інструментів, бо на кухні складні технологічні операції не дуже-то виконаєш. Чернігівська фабрика, на превеликий жаль, доживала свої останні місяці (це був початок дев’яностих років), все трималося на ентузіазмі майстрів старої генерації, які працювали за копійки. Вони мали велику відповідальність і до справи ставились не як звичайні столяри, що клепають, наприклад, меблі і заробляють гроші. Ці майстри розуміли дерево і ставилися до нього, як до живого, вони не пиячили, не матюкалися, це були мудрі люди. Правда, спочатку, коли я їм розповів про свої конструкторські ідеї, вони мене добряче охолодили: мовляв, це не можливо зробити, по-перше, часу немає, по-друге, невідомо чи взагалі “урізаний” корпус бандури триматиме навантаження струн. Я вперто наполягав на своєму, тоді вони сказали: “Ото бери й роби”. І я влаштувався на фабрику прибиральником, а у вільний час “чаклував” над бандурою - і всі гуртом підказували, як ліпше. За натурою я дуже комунікабельний, зо всіма майстрами потоваришував, хоча вони були набагато старші за мене. Скінчилось усе тим, що загальними зусиллями ми зробили небувалу й нечувану бандуру, на якій я і почав свою кар’єру. Коли привіз її до Києва, всі ахнули – бандура звучала дивовижно красиво, об’ємно і глибоко. Але, з другого боку, всі мої виконавські недоліки одразу повилазили: інструмент мав потужний звук і будь-який неохайний доторк до струни миттєво спрацьовував. Це змусило мене шалено працювати, я вичистив усе те, до чого в інших бандуристів не доходять руки. Звичайні бандури відлунюють бруд, але оскільки вони глухуваті, то музиканти не мають великої потреби у технічному, делікатному володінні звуком, їх вуха вже адаптувалися: нема різниці - сильно чи слабо на струни натиснув, все йде, так би мовити, від емоцій.
А завдяки доброму інструменту тільки-но торкнувся його струн, одразу всю твою неправду чути. Нова бандура, ніби святе письмо, змусила мене своєю сутністю, красою і чарівністю звучання взятися за розум і докласти працю, щоб удосконалити власну техніку. Маючи на увазі виконавство, я колись міркував: якщо добре об’їздити коня, тоді він вірно служить. Напевно, в юнацькі роки це було грубе порівняння, бо не я новий інструмент об’їжджував, а навпаки, він мене. Бандура “підказувала” нові прийоми гри, відгукуючись нечуваним звуком. Якщо я, наприклад, грав якісь сонористичні ефекти - тремоло і гліссандо, вони казково-цікаво відзвучували в інших струнах, а на звичайному інструменті це виглядає якимсь шкряботінням.
Всі ці метаморфози спровокували мене писати музику, точніше, знову таки бандура її мені підказує, аби я не чекав музи-натхненниці. І тут виникає своєрідна філософія: не я вожу інструмент по світу, а він - мене. Завдяки бандурі роблю відкриття для себе і для людей. Я дуже люблю цей інструмент, і любов ця не егоїстична: я не маю права цю дивовижну бандуру приховувати. Я багато сил і грошей витрачаю на те, щоб у неї з’явилися сестри. Нині ніде бандур не вдосконалюють, а тільки говорять про вдосконалення. Найбільше я дорікаю владі, яка не розвиває і не підтримує культуру. Хоча необхідність цього ніби не заперечує, той же Ющенко плакав, коли я грав. Він казав, що двома руками за розвиток бандурного мистецтва, що у нас є чим дивувати світ. Навіть розпорядився. А віз і досі там, де застряг: ніщо не контролюється і не виконується.
Три останніх роки свого життя я фактично витратив на моделювання похідних моделей бандури, додав чимало “тонкощів”, аби всі недоліки інструменту приховати, а всі чесноти, які я вважаю естетично самодостатніми, вип’ятити. Добиваючись створення Центру бандурного мистецтва, я потрапив на прийом в столичній держадміністрації (ще за часів Олександра Омельченка). Для цього я спеціально зробив зразкову бандуру, інкрустував і відлакував її як нову копійку, аби вона за звучанням і зовні була ідеальною. Вдягнув фрак, метелик і продемонстрував нову бандуру в мерії всім начальникам і заступникам, щоб вони відчули це диво. Всі захоплено аплодували, подарували мені величезний букет, який я не міг двома руками обійняти, і сказали: “Навіщо тобі такий інструмент, якщо ти вже його маєш?” Вони перекреслили всі мої пропозиції і попередні кроки. Адже я все робив публічно, заручився підтримкою в консерваторії, налаштовував громадську думку на те, що кожний бандурист отримає можливість вдосконалювати свою майстерність, коли буде налагоджено виробництво бандур нових моделей.
Серед бандуристів є багато лауреатів міжнародних конкурсів, вони по світу їздять з інструментами старого “фасону”, а уявімо, якби це були інструменти високого ґатунку, як у скрипалів - скрипки Страдиварі, наскільки б їхній рівень і реноме виросли.
Це очевидні речі, але, як бачимо, для бізнесу бандура не представляє комерційного інтересу, а для держави – духовного.
Попри все я вперто продовжую вдосконалювати інструмент ще й через бандурний репертуар, створюючи сучасні п’єси, котрі якнайповніше виявляють виконавські можливості бандури. На цьому шляху я багато експериментував, перебираючи струни і використовуючи демпфера приглушення. В деяких випадках виникали асоціації-мерехтіння річки, неба, листя.... Я ні в чому не обмежував свою фантазію і намагався в звуках втілити свій стан-настрій. Перша моя композиція - це музика між двома звуками, які поступово народжуються і створюють певний образ. Потім я перемикав спеціальний механізм, який перебудовує бандуру в інший лад: у наступній композиції я ті ж самі дві струни використовував уже в розвитку, виникала відверто гуцульська інтонація, яка перетворювалась на танець… Далі – нові прийоми-барви. В такий спосіб я творчо мандрував у різних стилях, напрямках і навіть жанрах. У мене виникла ідея показати всю Україну як цілісність-розмаїтість, а не зациклюватися догматично за ґратами архаїчної бандури.
Дотепер репертуар для бандур є однотипним, канонічним. Чому? Тому що певні виконавські обмеження призводили до того, що музику створювали таку, аби зручніше було грати. На композиторів тиснув певний стереотип, інакше ніхто не хотів їхні п’єси виконувати.
Виходило, що з одного боку, “берегли” бандурну особливість, з другого боку, - з цього естетичного “кола” аж ніяк не можна було вистрибнути. Тому бандуристи такі схожі, що благими намірами створювались однотипні твори для солістів, тріо, ансамблів, різниця була лише в темпі: повільно або швидко. Коли ми студентами грали ці твори, то могли, не перевертаючи нотної сторінки, здогадатися, який буде розвиток.
Нині артисти набули повної свободи, але байдужість з боку держави набула просто шаленої концентрації. Значить, бандуристи мають самі нести відповідальність за бандуру, тим паче, що крім України такого інструменту більше нема ніде в світі. Скрипалю легше – він, якщо йому щось не подобається, може поїхати в іншу країну і там влаштуватися. Щоправда, видатний гітарист іспанець Аль ді Меола сказав мені: “Бандура - унікальний інструмент, для всього світу – це знахідка, напевно, у вас удома – це король всіх інструментів, що почувається на батьківщині, як сир у маслі”. Нині мені було б соромно йому признатися, що бандура в Україні нікому не потрібна, хоча я добрався вже до самого Президента, але його оточення загрузло в інтригах користолюбства. Особисто себе я можу дати використати (таке наше життя), але я не маю права зневажувати і знецінювати бандуру, тому категорично не беру участі в різних політичних агітбригадах: неодноразово запрошували - ні разу не поїхав. Бандурою не можна спекулювати. Якби я був якоюсь поп-зіркою, то заради грошей поїхав би, а тут зовсім інше: заробітки не варті того, щоби національний скарб використовувати для дешевої агітації. Мистецтвом (на противагу попсі), тим паче мистецтвом національним торгувати не можна, воно повинно займати своє непохитне місце, це - як свята територія, це – як добровільні внески. В церквах нікого не змушують на тацю кидати гроші, але люди віддають милостиню щиросердно, відповідно ті гроші творять добро. А якщо на тобі відмивають гроші, то це, вибачте, зовсім інша справа.
Бандуру треба берегти, як свою душу. Доля цього інструменту багатостраждальна, з шістнадцятого століття бандура потрапляла в різні лиха, хоча в козацькі часи була на піднесенні, дуже визнана, але й тоді бусурмани її переслідували, палили й ламали. Врешті-решт, кобза і бандура перетворилися на образ мужності, правди і гідності, а кобзар і бандурист стали особами харизматичними.
На превеликий жаль, деякі нинішні кобзарі, прикриваючи деклараціями свою бездіяльність і лінощі, по суті, спекулюють національною ідеологією, до того ж всі новації сприймають у багнети. Голова Спілки кобзарів Володимир Єсипок поводиться так, ніби соромиться своєї консерваторської освіти. Він глумиться, стверджуючи, що класично-академічна бандура в руках Гриньківа перетворилася на мутанта, що це взагалі не бандура. А я вважаю, що ми спостерігаємо еволюцію інструмента, котрий і раніше набував нових цікавих рис по ходу свого розвитку, як це відбувалось з іншими інструментами, наприклад, скрипкою, арфою, цимбалами…
Розумію тих критиків, які самі щось вміють і роблять. Інакше вони нічим не відрізнятимуться від старого діда, який говорить про молодих дівчат, а сам нічого не може вдіяти такого, щоб дівчат зацікавити. Видимість діяльності такого штибу триває роками. Музичні діячі розпорошуються на дрібниці, врешті-решті виходить, що легше назватися кобзарем і грати одним пальцем, запевняючи, ніби це найприродніше для інструменту. Отже, навіщо удосконалювати механіку, струни, акустику, якщо достатньо відростити вуса.
Ну як можна з однією пісенькою постійно виходити на сцену і вдавати з себе кобзаря? Так лише відлякують від кобзарського жанру публіку. На щастя, серед молоді є бандуристи, які вирвалися з того баговиння: талановиті самобутні студенти є в Києво-Могилянській академії, у Вищій школі кобзарського мистецтва у Стрітівці - вони цінують традиції і водночас видумують щось нове, цікаво цей “синтез” подають. Їхня творчість теж викликає великі ревнощі з боку музикантів-догматиків, які вважають, що не припустимо відходити на пів-міліметра ліворуч і праворуч.
Добре, якби все це відбувалося на рівні наставника і учня, коли б кабінетний кобзар показав свій виконавський рівень творчістю, а не язиком і словесними фантазіями. На базі словесних мережив організовуються дитячі конкурси, причому Спілка кобзарів славетна тим, що “вплітає” в них бандуристів (так легше “вибивати” гроші в Міністерства культури). На тих конкурсах відверто маніпулюють місцями, бали ставлять за принципом “ти мені родич”. Я не хочу з цього приводу мовчати, бо всі такі толерантні, мовляв, не варто сміття з хати виносити. Мене запрошували в журі, але після того, як я прямо заговорив, уже не запрошують. Не можна на святій території топтатися у брудному взутті.
- А чи були Ви свідком візуальної, так би мовити, дискредитації бандури?
- Слава Богові, я жодного разу не бачив ні в нічних клубах, ні в модернових концертних залах, наприклад оголену дівчину, яка б грала на бандурі. Бандуристи не беруть участь у проектах низького штибу.
Ситуація втішна: на бандурі грає той, хто по-справжньому її любить. Грошей на ній не заробиш (консерваторія поповнює ряди безробітних), але все одно не зменшується увага до цього інструменту. Лише змінюються вимоги до бандури. Мої студенти, скажімо, не хочуть грати учбовий “нафталін”, віддають перевагу творам, з якими вони можуть вийти на сцену. Коли я вчився, я грав усе підряд, що давали, бо вважав: це я вчуся. Бува боровся за творчу свободу, тоді мені казали: “Якщо хочеш щось своє видумати і зіграти, то спочатку вивчи все за програмою, а потім у вільний час роби своє”. І я по суті працював за двох, бо дуже хотів щось своє грати. Справжній прорив відбувся лише тоді, коли я свій інструмент зробив. Виявилося: п’єси з учбової програми на новій бандурі бідними виглядають. Інструмент сам підказав, якого рівня твори на ньому добре звучать. З приводу цього розповім такий епізод. Якось у Канаді, коли я записував повільну частину п’єси - одноголосся, звукорежисер почув, що бандура відзвучує і басові, і високі ноти, хоча я тих струн не торкався (я грав посередині бандури). Звукорежисер здивовано запитав: “Звідки ті звуки беруться?” Ми спробували “сторонні” струни якось приглушити, а потім я кажу: “А навіщо? Цей інструмент сам собі дограє. Хай робить своє діло”. Тоді звукорежисер запропонував: “Давай-но відріжемо атаку акорду”. Тобто за допомогою комп’ютера він те місце, де чути дотик до струни, відрізав, і залишав тільки відгул, відгомін у послідовності. І ми почули дивовижно цікаву музику, яка ніби лилася: на зміну одному відзвуку з’являвся опукло-колоритно другий, третій… І звукорежисер захоплено сказав: “Це просто Боже провидіння”. Так сталося, що після того цей чоловік став релігійним, а я ще раз переконався, що бандура - інструмент духовний.
Отже, я вважаю, що бандура в певному розумінні грає без людського втручання, підтвердженням цього є п’єса, яку я назвав “Спів старої дзвіниці”. У цієї дзвіниці нема дзвона, але намолені стіни, які всотали молитви, мають свій голос. Ця композиція дуже цікавить звукорежисерів, тому що тільки завдяки якісній апаратурі можна було почути і записати, як бандура сама доплітає інтонації. І ці інтонації мають суто українську естетику, я впевнений, що іншім інструментам це просто “не по зубах”.
- Ця українська естетика, певно, обумовлена генетикою бандури.
- Так. Це можна езотерикою назвати, але краще цього не робити, оскільки “націоналізм” звучання є органічною складовою бандури. Зрозуміло, що я ну ніяк не вбив історичну традицію, хоч деякі кобзарі мені дорікають. Вони кажуть, що Гриньків грає на “урбаністичному синхрофазотроні”, бо моя бандура, мовляв, не бандура. Але послухайте, як і що грає ця бандура! Якби це був “урбаністичний синхрофазотрон”, він не зміг би відтворювати таке диво. На мистецькому рівні я готовий змагатися з ким завгодно, в тому числі і з тими, хто, не доклавши праці, очорнюють язиком. Взагалі-то мене мало обходить, що я комусь не подобаюсь і здаюся поганим, але роби щось творче, в мистецькому змаганні доводь свою правоту. Я за таке змагання ратую, бо воно породжує красу, яка засипає трояндами переможених.
Я хочу, щоб мої студенти були озброєні майстерністю і силою духу, я їх гартую, бо їм може бути тяжко: я знаю, де є входи на сцену, я в принципі реалізований, а для молодих сцена - це ще незоране поле. Нині, щоб потрапити на сцену, таланту не достатньо, треба зв’язки шукати, комусь кланятися, спонсорів переконувати… Нині музикування на корпоративних вечірках вищим пілотажем вважається. Ясно, що в ресторані на бандурі багато не награєш, вона там не сприймається.
- А Вам доводилося грати в ресторані?
- Якось був такий іспит. Я весь мокрий був, старався, і не заради доларів, в мене була психологічна установка змусити підпилих людей перестати жувати. Мені радили: “Відпочинь”, а я азартно грав і, нарешті, опанував публікою, щоправда досяг цього через “Мурку”, яку й досі толком не знаю, тільки початок. Далі я перейшов на “Веснянку”, і по закінченні мені сказали: “Ух ти, це з якогось кінофільму”. Я запосміхався: “Як? Ви не знаєте, а-я-яяй!” “Невже з “Сімнадцяти миттєвостей весни?” “Точно. Молодці! Вгадали один до одного!” Я ще й заробив двісті доларів за ту “Мурку”. Мене виручила винахідливість. На жаль, для того, щоб грати українське і його всі зрозуміли, в Україні немає необхідного рівня культури. Українським репертуаром можна в паризькому ресторані змусити людей замовкнути і завмерти, коли навіть на кухні перестають чабарками стукати. Одного разу в Парижі мене запросили грати в ресторані. Слухайте, це були букети оплесків, з кухні прийшли в білих ковпаках кухарі, навіть прибиральниця зі шваброю звідкись виникла і заслухалась…
До речі, на вдячну публіку інструмент відгукується вражаючою вдячністю. А взагалі-то своєю мовою, естетикою бандура “гризеться” з неправдою. Вона - як лакмусовий папір: коли потрапляє в негатив, перестає звучати. Не повірите, як тільки влазиш в якісь мистецькі акції, замішані на політично-амбіційних “дріжджах”, і де аудиторія насичена людьми з поганими намірами і негативною енергетикою, бандура вчиняє спротив. Вона замикається в собі, звучить як чабарка, я граю і подумки прошу: “Потерпи, будь ласка, бо мушу”.
- Тобто бандура тестує публіку?
- Причому безпомилково, світла вона чи темна. А найкраще грати дітям і музикантам, інструмент тоді співає, мов ллється жива вода.
До речі, я з бандурою лагідно розмовляю, і на неї це благотворно впливає.
- У стародавні часи бандурист був по суті Божим молитовником, котрий доносив до людей слово правди. А якою є роль і місія бандуриста в наші дні?
- Тільки високою естетикою можна щось через бандуру довести і донести. Для мене головне – бути на бандурі сучасним, щоб на ній можна було відтворювати теперішній час. Кобзарь-бандурист аж ніяк не має права бути частиною біомаси (хай вуса до пояса, оселедець до плеча), тобто в ньому повинен горіти вогонь патріота-громадянина. Тоді він здатен змусити людей слухати й задуматися над змістом проспіваного. І немає вже значення - чи то християнська тематика, народне джерело, авторській твір. Все, що складалося з любов’ю, спроможне людину очистити, але за умови - якщо донесене високохудожньо і переконливо.
Скажу про другий бік медалі. На вулиці кобзарське мистецтво затопчеться й перетвориться на жебрацтво. Колись з таким жебрацтвом боролися самі кобзарі, в них були потужні братства, деякі багаті кобзарі мали маєтки, туди забирали з базарів жебраків, котрі грою на бандурі заробляли собі на хліб. Таким чином братства утримували за свій кошт цих кобзарів, щоб вони не принижували кобзарську гідність і честь.
Творчість, яка налаштована тільки на те, щоб заробити копійку, перестає бути творчістю: це заробітчанство, бізнес. А в бізнесі жорсткий закон: молись тільки на золотого тільця. Шоу-бізнесові принципи приречені на бруд, на бойню, сильніший (не в розумінні таланту) повинен побороти слабшого, третього не дано. Зазвичай примадонна розпихує ліктями талановиту молодь, і кожен її неохайний рух може знищити в людині здатність творити, і ця руйнація призводить до того, що ми маємо легіони талановитих людей, які не наважуються на творчість. Це хворі люди, яких суспільству треба лікувати. Але таланти згасають ще тому, що держава на них начхає. Чому така держава? Бо хворе суспільство. Тут страшний вузол.
- Країну огортає розчарування. На Помаранчеву революцію вішають собак з усіх боків.
- Ми мусимо видужати від розчарувань, у всіх нас нема альтернативи.
Чиїми зусиллями була зроблена помаранчева революція? Світлими людьми. Майдан - це не фанатичний крик і не тупа віра. Майдан сконцентрував позитивну енергію людей, які боролися за справедливість, а не за певних політиків, бо їхню зрадливість було видно ще на початку. З’явився шанс щось змінити в бік оздоровлення, і тому люди сколихнулися. Хоча спочатку терези були дуже хисткими, все трималося на волосині, я все це бачив на власні очі. В перший день взагалі було дуже страшно, тому що всі оратори відговорили-відгомоніли і пішли, а незахищені люди лишилися. Якби спецпідрозділам віддали наказ всіх “зачистити”, то в перший вечір це елементарно можна було зробити. Я з друзями-музикантами патрулював “кордони” Майдану по периметру, і ми розуміли, що достатньо було вражій силі вийти з підземного переходу і вона опинилася б у центрі наметового містечка - бери та розганяй його зсередини, і толку з того, що перекинуті лавки лежали барикадами і була варта – по краях.
Слава Богу, на другий день піднявся весь Київ, згодом почала з’їжджатися Україна. І знов-таки спрацювали не політики, а народна самоорганізація. Неоціненну досі роль зіграли, на мою думку, водії мікроавтобусів, вони перші подумали про людей, які мерзли. Вони приїжджали вночі після рейсів і гріли людей у своїх “бусиках”, зрозуміло, що за бензин платили власні гроші.
Людські стосунки формувалися не на ґрунті того, щоб хтось організовувався проти когось, люди гуртувалися навколо розумінь один одного. Ну і зрозуміло, що всіх гуртувала шалена неправедність можновладців.
Багато хто нині вже стидається “помаранчевих” подій, мовляв, все по-іншому обернулося. Ні, не все. Дух свободи і справедливості перевірив наші душі на міцність, це була у певному розумінні репетиція. А ще це був акт взаємовиручки. Я вважаю, що такі події для України просто типові. Коли ви озирнетеся назад у часі, то побачите: схожий за природою, наприклад, є день народження храму, коли люди збираються, помагають один одному; це ще збереглося в селах, коли толока збирає людей, аби щось побудувати, ніхто нікого гривнею не манить. Ці толоки час від часу відбуваються, і якщо вони добром починаються, то і добром закінчуються.
- Можна тільки мріяти, щоб дух доброї толоки охопив нашу культуру і освіту.
- Поки що це відбувається на рівні творчих осередків. Є тут певна паралель і певна логіка й навколо створення нової бандури. Коли я її зробив, то мої студенти одразу стали моїм фанами і колегами, я одразу завів панібратство, сказав: “Не звертайтесь до мене на “ви” і не кажіть “Роман Дмитрович”, кажіть, будь-ласка, “ти” і Ромчик, тому що я вам роботи дати не можу”. О, якби я знав, що працюю на державу, тобто працюю в консерваторії як в державному закладі і держава турбується про робочі місця випускникам! Якби я знав, що та дорога освіта, оплачувана за державний кошт, не буде державою ж знецінена! Ми виховуємо і навчаємо зміну, а потім кращі музиканти потрапляють в іноземні оркестри і театри, виходить, що ми розбазарюємо свою освіту, не дбаємо про неї, і вона годує чужих. Жахливо, що це для України ніякої користі не приносить, і трагедійно для таланту, що він у себе вдома не працює, бо на Батьківщині нікому не потрібний. Тому я сховався в панібратство, бо на державному рівні не можна нічого “пробити”, навіть маючи добрі стосунки і зв’язки в президентському колі. Напевно, я просити не вмію, та й не хочу принижуватися. Краще я рукава засукаю і працюватиму, аби це розвивало мій жанр, аби тим, хто йде за мною, не було так сутужно. Гірко буде, якщо вони не “пригодуються” до сцени, зневіряться, перейдуть в іншу професію. Який смисл тоді витрачати відрізок свого творчого життя на своїх учнів? Вихід – це власна творча майстерня-студія: сьогодні у нас концерт в Києві, завтра в Парижі, післязавтра в Барселоні, потім - назад в Україну робити нову програму. В такому “розрізі” я хотів би мати учнів, я б їх возив з собою, ми б грали на сцені разом. Створення агенції нам розв’яже руки, молодий бандурист матиме задоволення і успіх не від того, що “п’ятірку” отримав на екзамені, а від того, що отримав концерт у престижному залі і, врешті, заробив собі на квартиру.
- Нині Роман Гриньків проявлений в трьох іпостасях, по-перше, Ви майстер-конструктор бандур, по-друге, виконавець, по-третє, композитор. Яку частку у вашому творчому житті займає творіння музики і де ті ноти можна купити?
- Тут замкнене коло. Від наявності вдосконалених бандур залежить, чи гратимуть мою музику взагалі. Я дуже хочу, щоб моя музика підштовхувала виконавців і композиторів до творчості, щоб вони по-інакшому подивилися на бандуру.
А поки що мої творіння виглядатимуть як спортивне змагання: хтось здатен їх зіграти, а хтось ні. На моєму інструменті це легко виходить, тому що мені зручно грати, а на старому інструменті я не зможу це саме виконати. Я пробував, дійсно, я не можу це зіграти, не тому, що я слабкий технічно, просто це страшні зайві муки: викручувати і втуляти пальці туди, куди вони не вкручуються і не втуляються. А на моєму інструменті все зручно, раціонально, тому і грати легко. Саме тому я так настирно намагався організовувати виробництво сучасних бандур своєї конструкції. В Україні це нікого не зацікавило, тому я поїхав в Канаду, де попередньо заробив гроші в проекті Ал ді Меоли. В Торонто я відкрив майстерню, але з українцями довго каші не варив, оскільки в них нема інституцій по бандурі, вона там на рівні самодіяльності, перспективно хіба що приціл робити на дітей. Я розробив дитячі бандури, але знов-таки побачив, що крім мене це нікому не потрібно на чужині, тому я сорок тонн обладнання завантажив у контейнер і привіз у Київ. Почав гарячково шукати приміщення, потрапляючи з проблеми в проблему: або якийсь підвал сирий і з щурами, або орендна плата астрономічна. Та ось мені пощастило домовитися про безплатне приміщення в Аграрному університеті. Тривалий час я за свій кошт робив ремонт, а як тільки зробив, одразу ревнощі і заздрощі виникли, мене почали звідти виживати, але в цілому три роки я протримався. Змайстрував кілька бандур нової конструкції для своїх студентів і колег, а все решта - із “старої баби нову дівку робив”, тобто ремонтував старі бандури: клеїв, міняв підструнники, струни… Паралельно розробив і принципово нові моделі: дитячу, юнацьку і дорослу бандури. Одна з таких бандур є в Президента Ющенка, з цього я і почав для його дітей викладати.
І що вийшло? Я зробив досконалі бандури, тобто є що продемонструвати фізично, а в підсумку вони, як виявилось, державі не потрібні. Приміщення в мене забрали. Все дороговартісне обладнання я по людях розвіз, тепер воно лежить у підвалах. Але я не потонув через це, міркую так: значить, один етап в житті закінчився і почався другий - виконавської творчості. Все, що я міг, я зробив: ось є нові моделі бандур, є розроблена документація. Я винайшов безліч всяких пристроїв і “приспособ”, які дозволяють виготовляти бандури серійно. Нікого з бізнесменів це не зацікавило, ті, що намагалися мені допомогти, дуже швидко в цьому розчарувалися, адже побачили, що це велика праця. Я днював-ночував у майстерні (все одно ні дня, ні ночі не вистачало), страшно став виглядати, під очима - суцільні синці, адже окрім тяжкого фізичного навантаження - стругати-пиляти, клеїти і нюхати те все, треба ще було моделювати-вираховувати безліч проміжних варіантів. Але я вийшов на певний позитивний результат, мріяв, що втілю його на виробничому рівні, тобто буде створена експериментальна лабораторія, яка вироблятиме нові моделі бандур.
З того часу (з жовтня 2005 року), як я зацікавив Президента, вже спливають роки-місяці, від гранту на виробництво бандур вже й спомини розвіялися. Звісно, хтось може сказати: “А ти сам роби бандури і продавай їх, приміром, за дванадцять тисяч доларів”. Але ж хто купить за такі гроші? Студент і за п’ятсот доларів не “потягне”. Інша справа – державний грант, тоді б можна було інструменти продавати по доступних цінах, дарувати кращим з кращих, забезпечувати учбові заклади (вони самі розберуться, кому в першу чергу цей інструмент потрібний). Крім того, що була б робота у майстрів-виробників, з’явився б імпульс композиторам писати принципово нові твори і видавати ноти, фахівцям-музикантам створювати нову методичну літературу, оновлювати посібники “Школа гри на бандурі”. Ланцюгова реакція розвитку. А чом би не створити ансамблі бандуристів якщо не в середніх учбових закладах, то хоча б у музичних школах? На жаль, ситуація більше ніж сумна: нема дитячих академічних концертних бандур взагалі в природі. Крім мене ніхто цим серйозно не займався, були поодинокі невдалі спроби. В такий ніби невинний спосіб у дітей відібрали право на бандурну творчість. У скрипалів є досконалі маленькі скрипки, так само є різних розмірів баяни... От я нарікав на кобзарів-організаторів дитячих фестивалів. Як член журі я ставив там найвищі бали, тому що дитині, викривляючи тіло, вкрай важко на великому інструменті зіграти правильно хоча би дві ноти. Тільки за це їм треба цілувати ручки і казати, яке гарне дитя, що на бандурі займається, бо набагато зручніше грати на гітарі, скрипці, піаніно…
Оскільки дитина не в змозі грати на бандурі складну поліфонічну музику, наживає небезпечні сколіози, то уже сам Бог велів розробити маленьку бандурку - зручну для дитячого організму і якісну за звучанням.
Я зробив маленький концертовий інструмент. З прицілом на створення дитячого ансамблю, бо дитяча творчість свіжа, цікава, незаангажована, її треба виводити на високомистецький рівень, щоб дитина могла найдосконалішим звуком, який бандура має, малювати. Дитяча художня творчість визнана світом як самодостатня, але чомусь для дітей-бандуристів то є закрита зона. Це мені болить страшно: якщо дітей не навчати, де ж потім брати кадри в перспективі? Але знов-таки це нікому не потрібно. Чорнив я папери на адресу Фонду “3000”, там обіцяли, що ось-ось дадуть сто тисяч євро на розвиток бандури. Ні, “завалили” цей проект. Правда, попередньо затребували купу “аналізів”: бізнес-план, проектну документацію щодо виробничої бази. Я добився приміщення в консерваторії, витратив сім тисяч власних доларів на те, щоб зробити експертну оцінку приміщення, поетажну документацію, безліч всяких БТІ-довідок… Ректор підписав дозвіл, я всі документи віддав, а у Фонді “3000” після того палець об палець не вдарили. І повна мовчанка.
От і повторюся: певне, ще не назрів час. Я вже більше не хочу на це витрачати ні грошей, ні сил. Зайнявся тільки творчістю: виконавством і написанням музики. Зі своїми студентами роблю сучасне експериментальне інструментальне тріо. При потребі замовлятимемо твори в композиторів, у нас уже на це є бюджет, є симпатії видавничих компаній. Тріо буде легким на підйом, завдяки однорідності звучання (всі три інструменти зроблені мною), ми зможемо виконувати дуже цікаві речі. Плануємо робити різні проекти, згодом по ходу їх реалізації будемо хвалитися. Є пропозиції з Європи. А поки що нас можна почути в Національній опері, де вперше трапилося “ноу-хау”: у виставі “Наталка-Полтавка” композитора Миколи Лисенка повноцінно залунала бандура.
Отже, майстерня закрилася, але відкрився новий шлях. Шкода, правда, що ніхто навіть не цікавиться її долею, не питає. Коли комусь були потрібні струни чи інші запчастини-деталі, то телефонували, приїжджали. В свій час я з майстерні не робив таїну, усіх запрошував. Хто тільки у мене не перебував! Майстри-кобзарі приходили з торбами заготовок: пропиляй, прошліфуй, проріж, дірочку просвердли… Я всім допомагав, казав: “Можете вставати поруч, робіть - удосконалюйте свій інструмент”. “Ой, добре, добре, - відповідали, - дякуємо, друже”. Долоню потисли, чайку попили, нема їх. Їм просто було треба з Гриньківим полялякати, щоб він безплатно посвердлив, постругав, поварив (у мене і зварювальні апарати є всякі). По Києву навіть ходила інформація: “Якщо треба щось безплатно зробити, йди до Гриньківа в майстерню”. Кому - тумбочку, кому - поличку, кому ще щось. Я наївно думав: “Ну, може, дійсно, кобзарю треба вдома поличка для квітів, от велике діло”. На тобі дерево, клей, саморізи. Зробили, полакували. “Ой дякую, дякую” – і на цьому кінець. І я зрозумів: їм майстерня не потрібна в тому розумінні, як мені була потрібна колись Чернігівська музична фабрика, куди я заради того, щоб працювати поруч з майстрами і зробити цікавий інструмент, влаштувався прибиральником. Я був там як “салага” в армії, але знав, заради чого це роблю, - іншої можливості потрапити в майстерню не було. Свою ж майстерню я зробив публічною, ще й ключі багатьом від неї дав. Приходили: брали струни, кілочки, обдирали на запчастини старі бандури… Я міркував: “А де вони це візьмуть, як немає грошей? Нічого страшного, я теж колись не мав, мені допомагали безкоштовно”.
Врешті-решт, залишилося в мене п’ять вірних друзів, з якими я готовий працювати. Це ті люди, які спочатку не мали відваги просити струни й інше, я сам їм тихенько давав. Вони бачили, як мені тяжко: приходили і безкорисливо допомагали. З ними я не просто товаришую, це мої ідейні друзі, до того ж всі бандуристи. Крім бандуристів я з певного часу більше нікого не пускав. Скільки я мав клопоту з домристами, балалаєчниками, баяністами, вони ображалися на мене, казали: “Ну що тобі шкода “підрихтувати” домру чи балалайку”. До речі, пропонували мені гусла зробити, замовники з Москви в Київ приїжджали.. Я сказав: “Добре, я зроблю, але хай тоді Міністерство культури Російської Федерації надішле листа на наше Міністерство культури, що вони зацікавлені в нових моделях, а я вам зроблю супергусла”. Сам пішов у наше Міністерство культури, бо маю там друзів, і запропонував: “Давайте відродимо старокиївські гусла, які в Росії називають староруськими, щоб росіяни знали звідки той інструмент родом, тим паче, що Гриньків зробить супердосконалі українські гусла”. Кращої політики вже не придумаєш, нехай всі знають і цінують традицію і українське. Ви думаєте, хтось зацікавився? Ні! Хоча з Росії прийшов на Міністерство культури чудовий лист-пропозиція, потім я ще їздив у Росію на конкурс-фестиваль, котрим опікувався Російський патріархат. До речі, Церква має в Росії колосальний авторитет, Путін з патріархом Алексієм за ручку вітається, і якщо якийсь мистецький проект користується підтримкою Російського патріархату, то спонсори на це грошей не шкодують. Ось на такий фестиваль майстрів я і потрапив, де всіх “поклав на лопатки” бандурою, тому що на тлі балалайок, домбр і гусел вона виглядала королевою інструментів. Я їм зіграв Баха і свою віртуозну п’єсу, ще й сказав: “Якщо хочете, то і гопак станцюю”.
- До речі, на бандурі вашої конструкції які, взагалі, твори можна виконувати?
- Що душа забажає, від класики до сучасних творів будь-якої складності.
- Вас дуже полюбляють джазові музиканти. Розкажіть про цей сегмент вашої діяльності.
- По честі скажу: я не джазмен, оскільки не знаю тих стандартів, котрі мусить знати середньоарифметичний джазмен. Але я потрапив у Вищу джазову лігу через те, що на бандурі вмію грати все те, що грають джазові майстри, тобто я Музику граю. Як на мене, традиційний джаз так само не цікавий, як і заїжджена замусолена класика, правда, в ньому ще накопичився сіренький мотлох, але і на це є любителі-фани. Стандарти як такі не цікаві, це просто перетасування акордів і звуків, а от сам джаз цікавий і актуальний тим, що це жива музика, вона народжена такими майстрами-колосами, які можуть із двох звуків зробити мистецтво.
- Завдяки мереживу імпровізації…
- Імпровізація у джазменів має свої правила, блюзи, соули побудовані на лідійські гамі, а лідійська гама – це той самий гуцульський лад. Я, звичайно, граю гуцулку, тільки в іншій манері. А джазмени думають: “Ух ти, який Гриньків грамотний, він все знає”. А я просто знаю багато гуцулок. Коли я приїхав до Ал ді Меоли, то спочатку грав ті ноти, які він мені дав. Іспанець почухав лоба і сказав, що це все ніби класно, але звучить, як гітара. Я запропонував: “А давайте я зіграю від себе, може, вам сподобається”. І як “увалив” на кожну їхню п’єску свою імпровізацію у вільній манері. Ал ді Меола зрадів: “Це якраз те, що мені потрібно”. Таким чином я потрапив у його проект.
У такому ключі я хочу робити й інші проекти, тобто показувати свою культуру як музиканта і показувати українську культуру, представником, якої я є. Мистецтво вміє реально говорити неповторною мовою, людина здатна відтворювати свої фантазії через інструмент – і тебе при тому розуміють в Канаді і в Африці…
- Виникає враження, що Ваші пальці фантазують незалежно від мозку.
- Так, я дійсно не думаю над тим, яку струну торкну в наступну мить, пальці самі грають. Я вже казав: інструмент мене повів, а далі я набув грамотності, придбав досвід. Змісту-настрою я по ходу імпровізації надаю форму, бо без форми все буде аморфне і безкінечне. Водночас я не прив’язаний до реалістичних картинок, тобто я не малюю в уяві річку чи дерева, або козаків, що на конях скачуть, тому я тепер можу взятися за будь-яку тему, бо якщо я був би обмежений в образному ряді, мислив конкретно-реалістично, то крім народних пісень нічого не міг би аранжувати і зіграти. Я можу зануритись своїм світоглядом в інший світогляд, зіграти джазово іспанську або французьку музику у своїй манері, і це все дуже вдало виходить через бандуру. Якби я був гітаристом, то, напевно, не був би такий колоритний і впливовий, тому що темброво, естетично і за тими обмеженнями, що має гітара (кожен інструмент має свої обмеження), я нічим би не відрізнявся від інших.
- Співпраця з якими знаними музикантами найбільше врізалась в пам’ять і вплинула на Вас?
- Я, напевно, щасливчик долі, бо часто витягую щасливий квиток, але везіння сприймаю не як випадковості, а як заплановане. Бо завжди спершу потрапляю в смугу випробувань, борюсь, не ламаюсь, і в підсумку отримую приз у вигляді удачі.
Коли я студентом видумав свої “Веснянки”, зробив бандуру, несподівано на життєвому горизонті з’явилися французи. Вони йшли коридором консерваторії і знімали фільм, у кадр потрапив і я. Згодом цей фільм подивились не тільки спонсори асоціації Ієгудія Менухіна, а й сам знаменитий маестро (Царство йому Небесне). Менухін сказав: “Я цього хлопця хочу бачити на моєму концерті”. І через Міністерство закордонних справ і КДБ мене знайшли, хоча не знали хто я і що я. У факсі від Менухіна (а він, до речі, ще й лорд) було написано: “Найдіть хлопця, який вчиться в Київській музичній академії, він грає п’єсу, в якій є такі ноти…” І далі ноти були написані. Мене по нотах і розшукали. Таким чином я поїхав у Брюссель. У Менухіна була вимога, щоб я виступав на сцені в білій сорочці з метеликом, в чорних штанах, лакованих туфлях. Я зараз навіть не пам’ятаю, де дістав той концертний одіж, напевно, мене екіпірували спільними зусиллями, як колись збирали дитя в армію. Менухін перед моїм виступом сказав, що зараз буде делікатес з України, що бандура – молодша сестра скрипки, що гратиме Роман Гриньків (і купу гарних слів на мою адресу). Я, слухаючи ці компліменти, гордо думав: “О, це він так мене хвалить, так приємно”. Тепер я розумію, що він не мене хвалив, а пишався тим, що сам походить з України, котра породила дивовижну бандуру – молодшу сестру скрипки. Я нещодавно передивлявся це на відео: чув його інтонації, бачив очі… Менухін настільки трепетно ставився до мистецтва, що навіть моїм естетичним виглядом (білою сорочкою з метеликом) заперечував шароварщину, йому не потрібні були на сцені гопаки з варениками, й інші бутафорні штуки, він хотів, щоб публіка сприйняла бандуру як серйозну академічну персону. Звісно, що великий маестро надав мені великий творчий поштовх, “підказав” цінувати академічну освіту, яку я маю (в Брюсселі я грав Баха). Скрипалі й дотепер з нас сміються, що ми граємо класику, вони кажуть, навіщо на бандурі грати Баха, якщо бандура в ті часи не існувала. Вони просто не знають, що вона тоді була, і Бах навіть писав для бандури. І про це вже віднайдені історичні документи. Менухін своєю енергетикою, авторитетом, увагою підтвердив, що для бандуриста академічна освіта є безцінним багажем. Якщо нею оволодів, далі користуйся по-своєму, але не оволодівши, ти не маєш право навіть на власну творчість. Я вважаю, що в цьому є істина.
Наступною “вдачею” був Ал ді Меола, який сприйняв бандуру як ноу-хау, як щось новітнє, незвичайно колоритне у музиці. Він по-своєму підтвердив потрібність того, що я роблю.
Отже, я, з одного боку, ніколи не думав, що я геній-виконавець, що я супермузику пишу, з іншого боку, я ніколи не мав відчуття меншовартості, що власні доробки соромно комусь показати. Я вважаю, що Господь вкладає Музику в мої пальці, а бандура мене веде, тому я за неї спокійний. Якщо бандура за стільки століть не перетворилася на попіл, значить, ми, тліні, не повинні сумніватися в її величі.
Відзначу ще таке. Три роки життя я поклав на столярство і виготовлення бандур, отже, на сцену не виходив. Та сталося диво - я не втратив виконавську форму. Хоча тягав важкі речі ще як будівельник-ремонтник. Річ у тім, що мене обманули майстри, яких я найняв для ремонту майстерні (бо мав гроші, які привіз з Канади). Ремонтники мені сказали: “Дай нам на Новий рік гроші наперед, аби було чим дітей годувати”. Я, дурний, заплатив всю суму - і вони поїхали, залишивши сумки. Минув час - нема майстрів, думаю: подивлюсь, що там в сумках… А там одні старі газети. Таким чином я, по суті, збанкрутів, почав сам все робити: навчився штукатурити, плитку класти, сантехнику ставити… Шикарна вийшла майстерня, з арками. Я не хотів, щоб це була банальна столярка в пилюці: це мав бути храм, - щоб паркет був, красиві полички, щоб всі інструменти красиво і зручно були розміщені, щоб навіть заготовки були частиною естетики приміщення. Комп’ютер по-царськи розмістив, бо я з комп’ютерами добре товаришую. До речі, виготовлення бандури потребує величезної обчислювальної роботи: треба розрахувати мензуру: розмір і натяг струн до кожної ноти тощо. На ці шалені обчислювання я витратив рік часу, поки призвичаївся. Тепер комп’ютер - мій головний помічник, він знає всі формули, вирахує будь-що, лише давай йому необхідні параметри.
Отже, сьогодні я маю чіткий план дій. З одного боку, я ніяк не шкодую, що навчився робити бандури, з другого боку, мої руки не втратили музикантську техніку. Значить, щось мене охороняло. Не спрогнозувати, що б сталося, якби я подався у заробітчанство: почав би, наприклад, робити ексклюзивні меблі, аби вижити. А було тяжко, сидів іноді на хлібі і воді. Одначе від спокус заробити копійку на сторонньому відмовлявся категорично, це певною мірою призвело до того, що в агроуніверситеті в мене забрали приміщення. Там хотіли, щоб я їм служив, але, крім концертів і уроків по бандурі, я нічого не міг запропонувати. Я не хотів робити стенди, столи, шафи, не хотів робити послуги типу: відріж, постругай, полакуй…
Але журитися – не конструктивно: сцена кличе. Треба творчістю займатися. Плани наполеонівські. І знову таки я роблю акцент саме на інструмент, я не хочу мати навколо себе піару на кшталт: ось, мовляв, Гриньків – цар бандури. Мені цього царювання не треба, повірте. В ідеалі – все ж таки! - було б добре довести справу до кінця, бо найважливіші задумки тільки в голові: я дуже хочу зробити взагалі принципово нову модель бандури – з “вікном” посередині корпусу, щоб і ліва і права руки грали одночасно, як на арфі. Для цього потрібен час, зосередженість і зацікавленість України.
Але, певно, доля хоче, щоб я занурився в підготовку концертних програм, важливих шоу.
Колись кобзаря за порушення кобзарських традицій побратими могли просто вигнати із свого середовища - кобзарського Цеху - й не допустити більше до цієї святої справи - кобзарства. Зараз же, на жаль, продовжується викривлення та спотворення сулі та призначення цього українського інструменту. Невже бандура стала від того досконалішою, що її хроматизували? Невже вона стане кращою, коли її перетворити в електробандуру? Бандура, насамперед, - український музичний інструмент. І цілком задовільняла в усі часи потреби співців-бандуристів, бо мала все те, що потрібно було для супроводу української пісні - діатонічний стрій (при потребі налагоджувалася на інший лад), колоритне звучання (бо всі несучі частини були дерев'яними, а не металевими) та невеличку вагу (приблизно 2 кг.). Дивно зараз чути, що українську бандуру слід удосконалювати у такому напрямку, як це робить Роман Гриньків. А може слід удосконалити себе у відношенні до нашої самобутньої спадщини!? Чи може, наприклад, учитель історії не знати цієї самої історії? А "сучасний" бандурист, виявляється, може не знати кобзарської традиції, або ж знати, але нехтувати нею.
Вважаю, що про такий підхід до святої справи - кобзарства - сказали ще колись самі кобзарі, назвавши усе це дуже просто - штукарством.
Виконавець на старосвітській бандурі, братчик Київськогог кобзарсього Цеху ВАСИЛЬ КИРИЛИЧ (м. Дрогобич, Львівська область, Україна).
Гарно написана стаття, але бачу, що тут подано досить багато фальшивої інформації.
Проте, я добре знаю Романа Гриньківа. Зустрічалися в Києві, бував він на моїй батьківщині в Австралії, а також він жив тут - у Торонто. Ми були в коротких стосунках, виступаючи разом на фестивалях, концертах та на інших різних імпрезах. Під час перебування на фестивалі бандурної музики у Торонто, я зорганізував Р. Гриньківу багатотижневе стажування у канадського майстра українських народних інструментів - Василя Вецала.
Останні два тижні квітня цього року, мені довелося перебувати у складі членів журі на IV Міжнародному конкурсі виконавців на українських народних інструментах ім. Г. Хоткевича в м. Харкові. Туди поїхали разом з канадським майстром Василем Вецалом. Одного дня, в перерві між конкурсними прослуховуваннями нам піднесли інструмент, бандуру роботи Василя Вецала, яку описали як ту, що зробив Гриньків Р.. Всередині корпусу інструмента знаходилася і етикетка, де вказувалося, що зробив її майстер Роман Гриньків. Соромно мені було перед Василем, який вперше приїхав в Україну, на конкурс, де представляв свої винаходи бандуристам, а тут його інструмент та з етикеткою Гриньківа! Дивитись на це було соромно і іншим учасникам та організаторам цього мистецького заходу, який вважається найпрестижнішим бандурним змаганням в Україні, а найбільш соромно, коли ще і прізвище майстра на ексклюзивному футлярі до інструменту було заховано під наклейку.
Дивлюсь також на супер-бандуру Р. Гриньківа - а це бандура чернігівського майстра Йосипа Андрійовича Ментея. У 1989-90 рр. концертуючи Україною, я заробив досить багато грошей, а в той час не було що мені з ними робити. Бандурист Василь Нечепа познайомив мене з майстром Й. Ментеєм, і я замовив у нього дві бандури. На моє індивідуальне прохання, майстер зробив деякі зміни внутрішніх та зовнішніх елементів: кріплення деки, збільшення діапазону як для стандартного інструмента (кількість басових струн - до 15 замість 13 та приструнків - 50 замість 49). Незабаром таку саме бандуру замовили Лариса Ковальчук, яка зараз живе в Австралії та Роман Гриньків. Після того майстер упокоївся. Саме на цій бандурі Йосипа Ментея і грає зараз Гриньків.
З того, що мені відомо - Роман ще не зробив концертний інструмент з самого початку до кінця. Він може взяти готовий інструмент і перемалювати чи перелакувати, він вміє переострунити бандуру, але це ще не означає, що він майстер або конструктор бандури. Писати про нього як про конструктора бандури та винахідника різних деталей до бандури - нонсенс, коли фактично він брав і бере творчість інших і привласнює.
Я міг би багато більше написати, але суть справи - це відсутність етики у поведінці в певних колах Києва. Бути викладачем в столичній консерваторії не дає людині право красти ідеї, музичні композиції, наукові праці та концепції від інших. Піратство дуже розповсюджене в Україні, але коли викладач Національної Музичної Академії України це робить, то які це сигнали дає молодшому поколінню? Це не етично!
Мені боляче читати про винаходи, які привласнені, дивитися на інструменти, які привласнені, слухати композиції та обробки творів, які привласнені, на гроші, які привласнені. А на базі оповідань цього прошарку клептократії і будуть писати в майбутньому історію української культури. Я думав, що темний період білих сторінок вже минув.
Звинувачувати президента, міністерство Культури, голову Національної спільки кобзарів України в своїх невдачах - також неетично.
Заслужений Артист України,
Художній кервник та головний диригент
Канадської капели бандуристів,
Постійний член журі на
Міжнародному конкурсі виконавців
на українських народних інструментах ім. Г.Хоткевича в м.Харкові
ВІКТОР МІШАЛОВ (м.Торонто, Канада).
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
