На головну На головну На головну
 
 
Google
Google
« Вересень 2007 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
Архів публікацій

 

800x531 | Переглядів: 400




[ Реклама ]
Реклама від "Порталу українця"
Запрошуємо до співпраці


 
 
 
 .. » Сергій Бондур: «Балет — це піт, кров, сльози, небо і земля»
Історія
до 1918 (26)
1918-1991 (50)
після 1991 (23)
  Ідея (71)
  Культура (93)
  Особистості (303)
  Мова (44)
  Релігія (24)
  Теорії (29)


Сергій Бондур: «Балет — це піт, кров, сльози, небо і земля»


Автор: Володимир Коскін
Джерело: "Портал Українця"
Коментарі (0)


Ах, балет, балет!.. Мова тіла, що удосконалилася до унікального мистецтва, для розуміння якого не потрібні перекладачі в жодній країні світу. Дивися — і все осягнеш, не тільки «текст» подій і взаємин, а й відтінки почуттів і намірів. Для цього потрібна лише «малість» — розвинена душа, яка жадає Краси, що вміщає віру, надію, любов. І чим талановитіший танцівник чи балерина, тим дохідливішим є елітарне мистецтво чарівничого балету.



Нашим співрозмовником є народний артист України Сергій Бондур — соліст Київського муніципального академічного театру опери і балету для дітей і юнацтва, танцівник і хореограф.

З плином років шанувальники балету дедалі глибше розуміють, якого колосального артиста має Україна в його особі. Людина-світло, людина-усмішка, людина-харизма. Майстер. У його арсеналі понад сімдесят феєричних ролей, і кожна з них — неповторна.

На сьогодні, напевно, Сергій Бондур є найкращим у Києві знавцем класичної хореографії. Ще в розквіті кар'єри танцівника він захопився постановками хореографічних мініатюр. Створює їх для солістів рідного театру, Національної опери, московського «Імперського балету», Великого театру Білорусі, студентів Київського хореографічного училища і Київської муніципальної української академії танцю імені Сержа Лифаря.

Бондур-хореограф — це фантазія, неперевершений смак, багатющий технічний арсенал. Це міжнародний фестиваль «Сергій Бондур запрошує».

Принц українського балету, Сергій Бондур у дев'яностих роках грав Маленького Принца на сцені драматичного театру імені Франка в сузір'ї народних артистів України Анатолія Хостікоєва, Богдана Бенюка і Наталі Сумської. А недавно він несподівано заспівав...

І ось нове його творче звершення — вистава «Коппелія» на музику Деліба...

Та попри всі досягнення, заслуги і схвальні міжнародно-вітчизняні відгуки зірці українського балету, схоже, немає місця в Україні...

— Сергію, яке минуле створило ваше сьогодення і творить майбутнє?

— Народився я в чудовому місті Черкаси. Мій батько – військовий, і сім'я часто переїжджала з міста в місто. Наприклад, ми жили в Кандалакші Мурманської області на Кольському півострові. Дитяча пам'ять зафіксувала північне сяйво, вражаючу природу, вилазки по ягоди – брусницю, морошку, журавлину.

Батьки професійно були далекі від мистецтва, однак іскру творчості запалили в мені. Батько-фронтовик уміє грати на акордеоні (під час війни в старовинному німецькому місті в його руки потрапив акордеон і він самоуком навчився грати). Мама була активною учасницею аматорського хору (у той час художня самодіяльність була дуже розвинена у всіх трудових колективах). До речі, вона училася на одному курсі з видатною згодом оперною примою Євгенією Мирошниченко в ремісничому училищі в Харкові. Їхня зустріч відбулася тридцять років потому, коли я вступив у Київське хореографічне училище. Пройшов величезний конкурс: 42 особи на місце (тоді було дуже модно займатися балетом), прийняли десять хлопчиків і п'ятнадцять дівчаток. У мене були чудові педагоги: Роман Миколайович Зубов, Ігор Григорович Єсаулов. Багатьом тонкощам навчив наш балетний метр — заслужений артист України Валерій Володимирович Парсегов, перший лауреат конкурсу імені Вацлава Ніжинського, у радянський час ця нагорода вважалася дуже престижною, і виборов він її в 1964 році – коли я народився.

В училищі панував дух творчої піднесеної атмосфери. Це дуже допомагало. Я одержав диплом з відзнакою, але за інтригами тодішнього балетного керівництва в Київський театр опери і балету імені Шевченка не потрапив, хоча і пройшов по конкурсу. Я не був киянином, а тоді була важлива київська прописка.

Поїхав у Львівський театр опери і балети. У той час там працювали чудові майстри — заслужені артисти України Євгенія Костилєва, Анатолій Кучерук, Юрій Карлін. Пройшов гарну школу кордебалету, вважаю це дуже важливим для артиста. Станцював перші сольні партії. Потім по конкурсу я вступив у київський Музичний театр для дітей і юнацтва, який тоді організовувався. З 1984 року донині працюю в ньому, тепер це муніципальний академічний театр опери і балету для дітей та юнацтва. Станцював сотні спектаклів, підготував понад сімдесят партій, отже, моє творче становлення переважно відбувалося в цьому театрі.

Брав участь у двох міжнародних конкурсах (у Варні й у Парижі – у 1986 році), де виграв бронзові медалі. Перший етап підготовки проходив у Києві у заслуженого артиста України Володимира Денисенка, другий – у Великому театрі в Москві, де мене “шліфували” народні артисти Володимир Ніконов і Марина Кондратьєва.

Потім продовжилася дуже цікава робота в рідному театрі, — з хореографом Георгієм Ковтуном трупа зробила багато спектаклів: гарних, спірних, невдалих…

Після конкурсів у мене було чимало пропозицій, двічі мене навіть запрошував Юрій Григорович у Великий театр, але я вже прикипів до свого колективу.



— Не шкодуєте, що не поїхали до Москви?

— Почасти і шкодую, натомість, я все-таки відбувся як особистість і артист.

У мене були роки навчання в Санкт-Петербурзькій консерваторії, яку я закінчив у 1994 році (клас народної артистки Росії Габріели Комлевої).

— У петербурзькій консерваторії навчають балету?

— Так, там була і є видатна балетна кафедра. Тоді факультет очолював відомий танцівник і хореограф Микита Олександрович Долгушин. Солідний і авторитетний навчальний заклад випустив багато гарних майстрів і балетмейстерів. Я одержав диплом балетмейстера-репетитора.

У мене вже був досвід репетиторства в театрі, перша моя серйозна робота в цій іпостасі — спектакль Георгія Ковтуна «Весна священна» (музика Стравінського). Репетиторська робота мені дуже сподобалася, це зовсім інший стиль взаємодії, інша атмосфера, інший вид творчості, ніж у танцівника і балетмейстера. Першу самостійну композицію я зробив у 1992 році, коли один зі співробітників нашого театру — танцівник Сергій Єгоров приніс цікаву сучасну музику з кінофільму «Ворон» і сказав: «Може, спробуєш поставити номер?» Я сказав: «Давай спробуємо». І ми зробили номер «Шаман», що виявився вдалим: Сергій Єгоров виборов друге місце на конкурсі імені Сержа Лифаря.

Потім стали надходити замовлення від інших артистів, я переважно ставив номери для конкурсів. Нарешті вирішив зробити свій творчий вечір.

На той час трупу нашого музичного театру поєднали з трупою театру класичного балету, колектив очолив Валерій Ковтун (однофамілець Георгія Анатолійовича). Це видатний танцівник, один з партнерів Маї Плисецької, усі ми також знаємо чудову пару майстрів, славу українського балету: Валерій Ковтун — Тетяна Таякіна.

Валерій Петрович (Царство йому Небесне) розумівся, як мало хто нині, на класичній спадщині, володів лексикою академічного танцю в композиції. Він поставив на мене багато спектаклів в Україні і Японії. Особливо пам'ятною є «Спляча красуня» Чайковського.

До приходу Валерія Ковтуна в наш театр, у репертуарі не було великих класичних спектаклів. І от з'явилися такі шедеври як «Лебедине озеро», «Лускунчик», «Жізель», “Бал у Штрауса”, “Попелюшка”…



— Наскільки я знаю, Вам теж довелося кермувати…

— До возз'єднання двох театрів у мене був досвід тимчасового керівництва балетною трупою, і за час, так би мовити, мого правління, були здійснені постановки двох гарних спектаклів. «Візок тата Жуньє» (музика Ріхарда Штрауса) поставив Олексій Ратманський, нині головний балетмейстер Великого театру, і «Травневу ніч» (музика Євгена Станковича) поставила відомий український балетмейстер Алла Рубіна.

Нині я дотанцьовую в театрі (балет – справа молодих). Багато зайнятий педагогічною роботою. Деякі мої спроби в композиції переростають у більш серйозні форми. Я щорічно влаштовую фестивалі. Завдяки допомозі мого великого друга-мецената Володимира Філіппова маю можливість запрошувати на свої творчі вечори друзів-колег — зірок світового балету.



— І цей фестиваль носить ваше ім'я?

— Так, він називається “Сергій Бондур запрошує”, пройшов уже п'ятий рік поспіль. Родзинкою одного з фестивалів став моноспектакль «Romantiс» з п'яти дуетів, які я поставив на музику чудового канадського композитора Андре Ганьєна. Серед учасників були такі видатні майстри, як народна артистка України Ганна Дорош і заслужений артист України Максим Чепік, народна артистка України Олена Філіп'єва і Олександр Шаповал, заслужена артистка України Ірина Гордійчук зі своїм чоловіком Костянтином, я разом з моєю дружиною Ольгою. П'ятий мій дует танцювала пара солістів Великого театру Білорусі Юлія Дятко і Костянтин Кузнецов.

Дуже приємно, що у цих дуетних композицій є наступність. Я шукаю продовження своєї творчості в педагогічній і балетмейстерській роботі, тому передаю ці дуети молодим, й у них добре виходить.

Мені взагалі щастить: я ставив майже на всіх видатних танцівників і балерин України, зокрема, на зірок Національного театру опери і балету, серед яких, окрім згадуваних імен, ще Сергій Сидорський, Катерина Алаєва, Ярослав Саленко, Денис й Анастасія Матвієнки.

Працюю і з іноземними артистами. У нашій трупі, наприклад, є чудова балерина з Японії — Акарі Кавасакі, для неї і провідного танцівника нашого театру Костянтина Вінового теж поставив дует.

Я намагаюся, щоб фестивалі «Сергій Бондур запрошує» відрізнялися один від одного, були святом балету, хіт-парадом зірок.

Щоразу прагну поєднувати різні жанри, у мене, наприклад, працювала цікава трупа «Київ модерн-балет» під орудою Раду Поклітару, а сам я навіть спробував заспівати: виконав два романси — «Хризантемы» і «Калитка» із примою нашого театру — лауреатом міжнародних конкурсів сопрано Альоною Гребенюк.



— Це було під час хореографічного номера?

— Ні, це були два окремих номери в супроводі рояля. Я, звісно, не претендував на високі оцінки, всі розуміють, що мій прямий рід занять — балет.

— Постановка вистави «Коппелія» на музику Деліба – нова сторінка у Вашій творчій біографії?

— Це cпроба постановки великого спектаклю. Керівники Київської муніципальної української академії танцю, зокрема її директор Андрій Лягущенко і керівник відділення класичного танцю Ганна Дорош, звернулися до мене з пропозицією реалізувати цю постановку. Надали повну свободу творчості.

Я бачив кілька редакцій «Коппелії», але вирішив піти своїм шляхом. Цей спектакль сам собою дуже складний, тому що в ньому поєднано кілька казок Гофмана. А казки Гофмана — непрості, філософські, у них «працює» кілька планів-рівнів, це дорослі казки. Я ж спробував зробити виставу водевільного плану, легку, іскристу, оскільки музика Деліба, на мій погляд, більш прозоро-райдужна, ніж зміст гофманівських творів. Я виходив з того, що цей балет виконуватимуть діти різного віку і на ньому виховуватися.



— Вистава Вам явно вдалася, вона світиться добротою і мудрістю.

— Це дуже актуально, особливо для творчих людей, бо в нашому світі нині панує насильство, диктують свої правила не творчі, а руйнівні сили. Своєю виставою я хочу викликати в глядача піднесені почуття доброти і любові одне до одного.

— Яку прогнозуєте долю «Коппелії»?

— Усе залежатиме тепер від творчого керівництва Академії танцю. Спектакль вийшов «повноформатний», головні партії виконували випускники. Якщо якийсь час їм не буде заміни, то можна було б запрошувати майстрів з театрів, така практика досить поширена. У будь-якому разі в юних танцівників у цій виставі з'явилася можливість підніматися по сходинках професійної майстерності, приміром, «прялі» вже наступного року зможуть виконувати партії четвірки «дівчисьок-подружок», наймолодші танцюватимуть «пряль»... Тобто «Коппелія» ставилася з таким розрахунком, щоб для кожного класу це була школа професійного вдосконалення.



— Виходить, у цієї вистави має бути довге життя?

— Це було б логічно, я хочу, щоб вона довго жила, вистава того гідна. У ній я намагався підкреслити усі виграшні моменти: іскрометну драматургію, виразність усіх танців — класичних і характерних. Є ігрові мізансцени, що особливо виявляють сюжет. У мене немає жодних підстав вважати, що ця вистава без майбутнього, що це разова акція. Була витрачена дуже велика кількість репетиційного часу, пошиті чудові костюми. Залишилося тільки знайти спонсора, щоб оформити спектакль. Річ в тім, що ми використовували вже готові декорації народного художника України лауреата Національної премії імені Шевченка Марії Левитської, які вона і Національний театр опери і балету нам люб'язно позичили. Первісно ж передбачалося, що цілком оформлятиме виставу Людмила Нагорна, автор костюмів.

Тепер діло за академією, дай Боже, щоб вона змогла зібрати гроші на сценографію і потім незалежно експлуатувати «Коппелію».

— Мені здається, спектакль гідний бути в репертуарному списку Музичного театру для дітей і юнацтва.

— Можливо. Директор нашого театру був на прем'єрі. Потім розмовляв зі мною, привітав. Але поки пропозиції здійснити цю постановку в нашому театрі не було. Чекатиму.



— А які перспективи у випускників Академії танцю?

— Ситуація з балетом в Україні дуже складна. Зарплатня тягне його вниз. Виняток — Національний театр опери і балету, де працювати не тільки престижно, почесно, а й матеріально привабливо, там висока заробітна плата.

— А висока зарплата — це скільки?

— Доларів 400—500. На такі ставки можна запрошувати гарні кадри, у цей театр прагнуть потрапити на роботу. Є конкурси, тому сильна трупа. Національний театр опери і балету на піднесенні, він дійсно є дуже сильним конкурентом західним трупам. А всі інші колективи, особливо на периферії, животіють. І в київському Музичному театрі ситуація не найліпша, до нас мало хто хоче йти працювати.

Випускники навчальних закладів виїжджають за кордон. На всіх континентах працюють чудові українські танцівники і балерини. Якби їх зібрати на Батьківщині, створити гідні умови, то, я думаю, це був би супербалет.

Складна ситуація не тільки в балеті. Я досить часто буваю в естрадно-цирковому коледжі у своїх друзів, які працюють там викладачами. Ця чудова кузня унікальних кадрів щорічно випускає артистів світового рівня. На випускні концерти з'їжджаються закордонні імпресаріо найавторитетніших шоу-компаній і циркових колективів, вони, не вагаючись, забирають наші таланти в різні країни. Цей ринок поза Україною, і це страшно. Подібне відбувається і в інших сферах мистецтва.



— Ви казали, що в роки Вашої юності було дуже модним вступати в хореографічні училища. А тепер?

— Потрібно звернутися до статистики, до цифр. Коли я вступав, був конкурс: сорок два претенденти на місце. А торік у Київське хореографічне училище вступало п'ятеро хлопчиків. Не п'ятеро на місце, а всього п'ятеро! Я три роки поспіль був головою державної комісії на іспитах у потужному театральному училищі імені Данькевича в Одесі. Цього року там не випустили жодного хлопця-танцівника, хоча училище має педагогів найвищого класу! Це просто трагедія. Нестача в чоловічому складі балету відчувається скрізь (крім головного театру нашої країни, я вже сказав, з якої причини). У трупі нашого театру теж дефіцит чоловіків-танцівників.

Що чекає на український балет далі, можна легко передбачити. Якщо не підвищувати рівень життя артистів, настане колапс.

Танцювати справжній класичний балет дуже складно, дається взнаки ще одна негативна тенденція: у цьому жанрі нині мало де танцюють добре. На першому плані модерн-трупи, їхні учасники не мають такої професійної підготовки як артисти академічного балету, що навчаються вісім років. Артист класичного балету освоює модерн-постановки вдвічі швидше, ніж «модерновий» танцюрист, котрому класичні постановки часто взагалі не по зубах.

Раніше була точна градація: якщо балерина на пальцях — це балет, якщо в м'яких туфлях — сучасна хореографія, тепер ця грань стирається, класичного балету в багатьох країнах майже немає, хоча потреба в ньому є скрізь. Особливо Японія і США намагаються запрошувати на гастролі трупи, що танцюють класику, котрій по сто-двісті років: «Лебедине озеро», «Спляча красуня», «Лускунчик» тощо. Модерн-труп у них і своїх багато.



— Часто висловлюються думки, що в Україні зараз немає своїх видатних хореографів, що після того, як пішов з життя Шекера, не з'явилося гідних продовжувачів. Чи так це?

— Почасти так. Виникла певна пауза, розрив між поколіннями. Цьому, напевно, провиною є об'єктивний фактор: розвал країни, економіко-політична вакханалія, від'їзд талановитих людей за кордон. Україна, наприклад, втратила такого видатного майстра, як Олексій Ратманський, який нині є головним балетмейстером Великого театру в Москві.

Але рана затягується, в Україні активно розвивається ціла плеяда чудових балетмейстерів. Той же Анатолій Федорович Шекера не відразу став великим метром хореографії, пройшов етапи творчого становлення.

Я вважаю, що велике майбутнє у Віктора Єременка, головного балетмейстера Національного театру опери і балету. Це майже мій одноліток, ми в один час з ним танцювали, багато їздили на гастролі, він — чудовий танцівник. Віктор Єременко здійснив кілька серйозних постановок, які дійсно мають право на життя: він добре, грамотно робить власні редакції класики, я маю на увазі «Корсара», «Раймонду», «Весілля Фігаро»...

Цікаво працюють заслужені артисти України Віктор Литвинов і Алла Рубіна.

Час покаже, чи гідні постановки вони роблять. Адже головний критерій — як довго вистава живе. Приміром, Аніко Рехвіашвілі поставила «Віденський вальс», який з успіхом йде вже п'ять років. Так що, слава Богу, особистості-балетмейстери в Україні є.



— «Коппелія» поставлена. Що далі?

— Будуть якісь пропозиції, я з задоволенням на них відгукнуся. Поки ж ще не залишаю сцену як танцюрист.

— Чим радували шанувальників у минулому сезоні?

— Танцював Спартака в однойменному балеті Хачатуряна, Принца і Дроссельмейєра в «Лускунчику», Ротбарда в «Лебединому озері» Чайковського, у прокоф'євських балетах «Петя і Вовк» — Петю, у «Попелюшці» — Принца, у «Ромео і Джульєтта» — Тибальда.

— Ви – людина усмішлива, весела. А в роботі це вихлюпується?

— Я не люблю суворого ставлення до справи. До «хохм» ставлюся позитивно. Наприклад, в одній з мізансцен у «Коппелії» юна балерина повинна була чхати від того, що майстер ляльок Коппеліус витрушує перед нею свій плащ. Ми досить довго репетирували цей пчих, у дівчинки зовсім не було такої акторської практики, і коли в неї пчих вийшов натурально-гучним, усі зааплодували. Я за те, щоб на репетиціях був веселий настрій, розрядка обов'язково повинна бути у творчості.

Але бувають і накладки-казуси. Наприклад, на гастролях у Франції в спектаклі «Дон Кіхот», танцюючи партію Базиля, я повинен був в одній з мізансцен з'явитися з кинджалом і зобразити самогубство, оскільки Базиль бачив, що його кохана заграє з багатим женихом. Я вибіг за куліси за кинджалом, а його там не виявилося. Тоді довелося задушити себе…руками. Що викликало, звісно, регіт колег.

— Я уявляю цю ситуацію: герой не кинджалом себе заколює, а душить власними руками… А падіння траплялися?

— Звичайно. Якось ми танцювали в Італії балет «Спартак» — дуже пізно (чекали приїзду мера міста), на відкритій площадці. Це були руїни якогось древнього колізею. Коли випала роса, лінолеум став неймовірно слизьким, так що сталося не одне падіння. Але глядачі, звісно, добре розуміли, що це не від того, що артисти не справляються з технікою, а через погодні умови.



— Які Ви книжки читаєте? Яку музику слухаєте? Чим захоплюєтеся?

— Мені ніщо людське не чуже. Я людина товариська і тільки зрідка усамітнююся, щоб якось відпочити — серед природи, у красивій обстановці. Я взагалі люблю все красиве, гармонічне. Гармонію — у музиці, в одязі, у спілкуванні з людьми. Музику слухаю різну: класичну, джазову, естрадну. У мене немає пріоритетів, я не можу сказати, що шанувальник тільки певного стилю.

Читаю історичні романи, езотерику, зовсім недавно прочитав «Транссерфінг» Зейланда: є така система пізнання світу.

Обожнюю риболовлю. Коли стою з вудкою, мені більше нічого не треба, забуваю про обід і вечерю. На жаль, вилазки на природу бувають дуже рідко, у виборі місць відпочинку я не вибагливий: подобаються море, річка, ліс... Цим літом побував у друга в Чехії .

Друзів різних професій у мене, слава Богу, багато. Завжди дуже приємно спілкуватися з Анатолієм Хостікоєвим, Наталею Сумською і Богданом Бенюком, з котрими я колись мав щастя працювати на одній сцені в драматичному спектаклі «Маленький принц».

— І кого Ви грали?

— Маленького принца. Сорок сторінок тексту. Це був великий спектакль, у ньому я, природно, також танцював. І співав.

Ще в мене був цікавий досвід співробітництва з Романом Віктюком: я ставив пластику для спектаклю «Бульвар Сан-Сет». Робив хореографію в міжнародному проекті – у фільмі «Топка» про Сергія Ейзенштейна (до нього були залучені представники Канади, Австрії, Росії, України).

— А співати ще плануєте?

— У компаніях (сміється). У нас усі, коли вип'ють, співають. Хочу спробувати малювати, щось зображувати на полотні.

— У Вас весела усмішка і сумні очі. Через що душа болить?

— Душа болить через те, що я, чесно кажучи, поки що не бачу майбутнього, перспективи Музичного дитячого театру, у якому працюю від дня його заснування.

— Через приміщення, зарплати?

— Тут комплекс причин. За двадцять три роки праці в колективі я, на жаль, у підсумку виявився непотрібним у цьому театрі. Мене не відхиляють, але і не запрошують. Позиція вичікування. Тобто ніхто начебто не принижує мого достоїнства, не применшує моїх звершень і завоювань, однак не надає значення моїй подальшій роботі. От що найстрашніше. Минуло півроку в «підвішеному» стані, а я запрошення досі не одержав. Виходить, у мене немає перспективи в цьому театрі?

З іншого боку, я щасливий, що зустрівся під час постановки балету «Коппелія» з дуже гарним «матеріалом» — з Академією танцю і з уже зрілим танцівником Денисом Недаком (виконавцем партії Франца), який виконує головні партії в багатьох провідних виставах в Національній опері. Я вважаю, що в цього хлопця щасливе професійне майбутнє, дай Боже йому здоров'я.

— Дивні речі Ви кажете. Адже Ви висококласний хореограф-балетмейстер. Вам зелене світло потрібне.

— Усе залежить від Бога і людей. Відчуття власної потрібності і корисності для творчої особистості — найважливіше, утім, як і для будь-кого. Якщо людина відчуває, що комусь потрібна, це означає, вона має право на те, щоб жити, це додає сили, є джерелом натхнення. Та якщо вона розуміє, що її знання, уміння, енергія, творчість нікого не цікавлять, це породжує розпач, ось у чому трагедія.

У випадку зі мною «напівтрагедія»: я розумію, що в рідному театрі я вже не потрібен, але знаю, що я потрібний своїм студентам, учням, людям, які мене цінують.

— Чим для Вас є балет?

— Зізнаюся чесно, я погано вмію забивати цвяхи, працювати дрилем і за верстатом. І я схиляюся перед людьми, які це роблять добре.

Балет — це моє життя. Я знаю, що можу навчити цього мистецтва. Я пройшов школу емоційних станів, яка необхідна на всіх стадіях становлення артиста.

Завершується моя кар'єра танцівника, до цього ставлюся спокійно, по-філософському, тому що вже пережив чимало важливих етапів. Для мене балет — це дихання, піт, кров, сльози, небо і земля. Але ще необхідно, щоб поруч були близькі і дорогі люди, які тебе люблять і цінують. Усвідомлення цього й виправдовує твоє існування.

Володимир Коскін


Читати цю та інші публікації у своєму телефоні
на своєму сайті



Є що сказати? Говори на форумі або додай коментар:


(за бажанням)
Введіть код:
This is a captcha-picture. It is used to prevent mass-access by robots. (see: www.captcha.net)   



Інші коментарі

... ›››
Oleg Pk | 23.09.2011, 19:36

Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти. ... ›››
Василь | 04.09.2011, 18:19

В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,... ›››
Наталі | 23.08.2011, 17:49

Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію... ›››
Подільський | 20.08.2011, 17:43

На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн. (у книгарнях дорожче) :))) До речі, сьогодні, 17-го серпня, о... ›››
Іванченко Ірина | 17.08.2011, 15:12

Інші публікації на цю тему

12.01.2014, 00:26 Богдан Жолдак: “Україна найбагатша на таланти і найбідніша на їхню реалізацію”
Наш співрозмовник Богдан Жолдак -- прозаїк, драматург, кіносценарист,...
28.10.2013, 23:34 Євген Ковтонюк: «Заради шедеврів я скрізь суну носа»
Наш гість Євген Ковтонюк цікавий багатьма гранями – як мандрівник,...
27.09.2013, 23:21 Анатолій Зборовський: «Я вивчаю портрет народу»
Наш гість – Анатолій Зборовський, історик і краєзнавець, директор...
01.09.2013, 15:18 Володимир Базилевський: "Куди не кинь, підстеріга чужизна..."
Поет, критик, есеїст, публіцист Володимир Базилевський розчинився у...
23.08.2013, 17:53 Південну Пальміру накрила “зелена хвиля”
В таку спеку подібне книжкове стовпотворіння могло статися лише тут, в...
11.08.2013, 20:19 Микола Славинський про прямостояння під високими небесами України
Наш гість – Микола Славинський, типовий український галерник в царині...
27.07.2013, 18:12 Віктор Грабоський: Вириваймося з мороку!
Письменник Віктор Грабовський впродовж творчого життя поступово набував...
04.07.2013, 01:11 Володимир Бушняк: «Письменник є засобом націєтворення»
Наш гість – письменник Володимир Бушняк. Донедавна голова Кримської...
24.06.2013, 00:18 Неллі Корнієнко: “Без культури держава впаде”
Наш гість – доктор мистецтвознавства, академік Національної Академії...
15.06.2013, 01:40 Олексій Кононенко: “Книга не буває передчасною”
Олексій Кононенко – поет, прозаїк, журналіст, автор відомих українських...
Більше

Стрічки публікацій   Мобільна версія сайту: PDA/WAP
Наш інформер на вашому сайті

  Умови використання та цитування матеріалів сайту
  Авторські права
  Застереження
© AnViSer 2004-2013.  Адміністрація порталу не несе відповідальності за зміст рекламних банерів, які надає банерообмінна мережа
Hosting by hostBe.net