Кароліна Ашіон… Постать цієї яскравої красуні викликає особисто в мене асоціацію з крилатими словами “Комсомолка, спортсменка, студентка, красуня!” з легендарного фільму “Кавказька полонянка”. До Кароліни ця “характеристика” має повне відношення: вона “зачепила” піонерсько-комсольське виховання, навчалася в спортивній школі олімпійського резерву у Києві (гандбол), закінчила торгово-економічний інститут і, врешті, стала телеведучою, бізнесвумен, і, здається, вже і артисткою (знімається в телесеріалах). Віднедавна у Кароліни з'явилась ще одна робота: вона посіла посаду директора компанії “ICMG”, котра проводить міжнародний джазовий фестиваль “До#Дж”, організовує великі концерти і свята. 15 жовтня “ICMG” привозить в Україну видатного американського джазового бас-гітариста Маркуса Міллера.
Під час спілкування з “шоколадною” Кароліною одразу розумієш, що маєш справу із справжнім шоколадом: вона щиро-відверта, безпосередня, солодка і гірка, терпка, чарівна, оптимістична, висококалорійна (в розумінні інтелектуальної і емоційної наповненості).
Кароліна – зірка, але без зіркових “прибамбасів”. Вона має романтичну душу провінціалки (саме провінція дає країні найкращих поетів, музикантів, художників), і лоск столичної левиці, котра, певно, замість іклів і кігтів використовує виключно слово і посмішку.
Слов'янська і нігерійська кров нуртують в її жилах, екзотична квітка на ім'я Кароліна абсолютно природно почувається на українській землі, бо має дух і менталітет українки і щиро вболіває за все, що у нас відбувається.
- Кароліно, розкажіть, що передувало появі на каналі М1 чарівної темношкірої дівчини, яка так чудово розмовляє українською?
- Передувало народження у місті Шостка на Сумщині. Мої батьки познайомилися під час навчання в інституті, в Ленінграді. Це було в 1975 році, отже легко вирахувати скільки мені зараз років.
- Значить, мама Ваша слов'яночка, а батько...
- А батько – нігерієць і нині мешкає в Нігерії, у місті Лагос (колишня столиця). Я ношу його прізвище. Протягом перших шести років з моменту мого народження ми підтримували дуже тісний зв'язок. Але, треба розуміти, то були часи радянської “залізної завіси”, і коли постало питання, чи поїхати мамі до мого батька, одразу виникли проблеми. Радянській людині, аби перетнути кордон, треба було підписати величезну купу паперів, а у нас виникла ще серйозніша перепона, пов'язана з тим, що мама не була з батьком в офіційному шлюбі. Остання інстанція, до якої ми мали звернутися, був обласний прокурор. Згадую нашу подорож “кукурудзником” з Шостки до Сум, з необхідною кількістю паперів, - прокурор мав поставити останню резолюцію. Він сказав мамі приблизно таке: “Безумовно, ви можете їхати в Нігерію, бо у вас спільна дитина, але без права вороття на Батьківщину. Дівчинку ви теж можете відправити, а потім, якщо їй там не сподобається, тато може повернути назад”. Мама, звісно, на такі умови не погодилась. Хоча йшлося про одну з найрозвинутіших країн Африки, її лякав зовсім незнайомий спосіб життя, тому зриватися з насидженого місця і їхати в невідомість вона не ризикнула. Ми залишились.
- А як батько відреагував?
- Тато, як порядна та вихована людина, що дотримується свого слова, повідомив, що допоки мені не виповниться десять років, він не заводитиме нову сім'ю. І коли пролетіло десять років, а це серйозний термін, і стало зрозуміло, що батьки не будуть разом, тато одружився. Тепер в мене по батьківській лінії є два брати і сестра: спочатку народився Омон, потім сестра Еката, врешті хлопчик на ім'я Ромі. Отже, я раз на два роки отримувала купу фотографій з повідомленням: в тебе брат, в тебе сестра, в тебе знову брат.
Весь цей час ми активно з батьком листувалася. Тато турбувався про мій зовнішній вигляд, пам’ятаючи пусті полиці дитячих магазинів. Завжди присилав мені гарні речі. Так що дитинство у мене було модне, «джинсове».
Я дуже хотіла побачити батька, бо востаннє я його бачила, коли мені було п'ять з половиною років. Тато пообіцяв, що, коли я закінчу школу, обов’язково поїду як він казав, «на Батьківщину», до Нігерії.
- Ваше дитинство було типовим, чи колір шкіри додавав певних нюансів?
- Звичайно, нюанси були. Уявіть собі невеличке радянське місто, і я – єдина чорношкіра дівчинка у ньому. Коли мама мене народила, то була справжня подія. Одного разу у магазині до неї підійшла жінка і запитала, чи не може вона показати оту жінку, що від негра народила. Мама сказала, що може, це, мовляв я. Та жінка не знала, куди подітися. А що поробиш – такі в нас забиті люди. Смішно сказати, але в провінції і досі мало що змінилося. Кругозір людей не надто вже й розширився. Правда тепер по ТБ багато показують темношкірих акторів, музикантів. А раніше – тільки BONY M.
А взагалі, мама навчила з дитинства не звертати уваги на таких нерозумних і невихованих людей. Завжди казала, що я - найкрасивіше створіння на Землі, і що я Богом їй дана, і що найкрасивіші люди на Землі – це мулати. Тому я не надто переймалась з приводу зовнішності. Навпаки, моя зовнішність завжди була надзвичайно потужнім стимулом, аби завжди бути попереду інших. У шкільні часи я була круглою відмінницею, найкращою у спорті, музиці. Завжди вміла постояти за себе. Окрім звичайної школи, з шести років відвідувала музичну, бо марила музикою. Почалося з того, що старшій за мене на два роки дівчині-сусідці батьки купили піаніно. Мене інструмент просто зачаровував, я приходила, пальцями щось натискала... Згодом бабуся, зрозумівши, що мене неймовірно тягне до музики, і з огляду на мій ідеальний музичний слух, подарувала мені піаніно, а мама за ручку, точніше, я її за руку відтягла до музичної школи.
- І що ж завадило стати видатною піаністкою?
- Училася я в обох школа добре, була відмінницею. А потім, як це буває у надзвичайно рухливих, активних дітей, настав час, коли відвідування музшколи почало набридати. Тим паче, що була причина. Моя улюблена вчителька Зінаїда Іванівна Козлова, стала директором музичної школи і мене перевели до молодої вчительки. Ми з нею чомусь не порозумілися, я почала втрачати інтерес до музики, прогулювати заняття. Водночас на мене звернув увагу директор спортивної школи. У Шостці був дуже розвинений гандбол і директор ДЮСШ Віталій Григорович Грибач неодноразово казав матусі й бабусі: “Віддайте Кароліну на гандбол, у дівчинки феноменальні дані, з неї буде сенс”. З іншого боку, я точила камінь: “Не хочу займатися музикою, мені набридло, я не можу порозумітися з учителькою”. Тому настав момент, коли мама посадила мене на диван і сказала: “Я втомилась від твого небажання займатися музикою, вирішуй конкретно, що ти хочеш”. І сталося моє перше самостійне рішення: в четвертому класі я обрала спорт. Початок занять гандболом був пов'язаний з переходом в іншу школу, бо там був спеціально сформований спортивний клас: дівчата гандболістки, хлопці – волейболісти. Найсерйознішим змаганням була зональна першість, котра відбувалася двічі на рік. Після закінчення сьомого класу ми приїхали на таку зональну першість до Києва, і це був вже той вік, коли тренери зі спеціалізованих шкіл олімпійського резерву ретельно до нас придивлялися. Мене помітили. Я була надзвичайно швидка і технічна. В Шостці у нас був фантастичний тренер Володимир Михайлович Куксенко, якого ми, по честі кажучи, побоювалися, перемивали йому кісточки в переодягальні. Він був дуже суворий, але надзвичайно талановитий. Врешті-решт, його забрали до Києва, він тренував дубль команди “Спартак”, а потім певний час і сам “Спартак”.
Одного дня, після зональної першості, мамі запропонували віддати мене до київської спеціалізованої школи. Але мені було тринадцять років, перехідний вік, мама побоялася. Наступного року надійшла та ж сама пропозиція. Цього разу ми з мамою вирішили: якщо я займаюся спортом, то треба рухатися вперед і досягати результатів. Приїжджаю до Києва, до спорт-інтернату, вчуся-тренуюся разом з дівчатами зі всієї України, все буцімто нормально. Але! Знову подумки повертаюсь до свого тренера у Шостці. Він не тільки тримав нас суворо, а й сам був відповідальним: ретельно слідкував за навантаженнями, фіксував нашу вагу, зріст тощо. Тренер опікувався нами як власними дітьми, настільки фанатично віддавався роботі, що в сорок років не мав сім'ї. А в Києві у нас було чотири тренери. Те, що у семи няньок дитя без нагляду, я скоро відчула. Тренування були двічі на день, серйозні навантаження, шалений режим. Я дуже швидко набрала вісім кілограмів, стала такою собі машиною у м'язах, - і мої коліна не витримали. Десь через три місяці я отримала серйозне ушкодження колінного суглобу. Сіла на лаву запасних, хоча завжди була сильним гравцем в основному складі. Професійні спортсмени мене добре зрозуміють, що таке реабілітаційний період: треба певний час зовсім нічого не робити, потім, як-то кажуть, закачувати суглоб - потихесеньку набирати навантаження для того, щоб знову вийти на той самий рівень. Але один тренер каже: “Тобі ще не час”, інший: “Чого сидиш, треба грати”. Протягом року я мала повторювання тієї самої травми разів сім.
- Як можна здогадатися, це завадило стати видатною гандболісткою.
- Чому я врешті-решт зав'язала з «великим» спортом? По-перше, потрібно було робити складну операцію (“розбиратися” додатково зі зв'язками і меніском), по-друге, я вже зрозуміла, що загальна освіта в спорт-інтернаті була на десятому місці (це мене просто дратувало). Ні для кого не секрет, що після таких спеціалізованих шкіл шлях один – до інституту фізкультури, і потім – тренерська робота. Це гарна професія, але у мене були дещо інші плани на майбутнє. Якщо мені так не пощастило на першому етапі спортивної кар'єри, то треба було зробити правильні висновки. Я вирішала, що спорт – не моє покликання, я не хочу себе приносити в жертву спортивним результатам і травмам. Повернулася до Шостки, у звичайну школу - закінчувати 10-11 класи. Було надзвичайно важко наздоганяти своїх однокласників, тим паче, що клас був фізико-математичний, а я не знала навіть, що таке рівнобічний трикутник. Коли моя найулюбленіша викладачка з математики - Валентина Миколаївна Мороз - викликала мене до дошки і попросила його намалювати, вона все миттєво зрозуміла. Ми з нею почали займатися за індивідуальною програмою, я наздогнала всіх десь через три місяці. Добре закінчила школу, отримала, як і планувала, медаль. Встало питання, куди поступати.
У нас з мамою був наступний план.
- Без мами ніяк!
- Авжеж. Я дуже хотіла навчатися і жити саме в Києві, це місто мені шалено подобалося. У який ВНЗ вступати? Напевно, тодішній вибір став даниною тому часові, ми зупинились на дуже модній професії: менеджер-економіст. В 1992 році я успішно склала іспити до торговельно-економічного інституту (нині університету), не зважаючи на те, що тоді вступити туди без хабара практично було не можливо.
- А що ж батько?
- А вийшло так. Після закінчення школи виникла дилема: “Бути чи не бути”. Якщо я вступаю до торговельно-економічного інституту - залишаюсь в Києві, якщо ні - їду до батька в Нігерію. Я поступила, ну а тато дотримав слова, запросив до себе в Лагос наступного року. І в 1993 році я поїхала до батька і познайомилася зо всією своєю африканською родиною.
У 2008 році, взимку, хочу знову туди поїхати. Мої брати і сестра вже подорослішали, навчаються в університеті, тому мені буде дуже цікаво з ними поспілкуватися, я тільки листуюся з ними через Інтернет. Цікаво подивитися на них, я скучила за батьком, за його родиною…
- Яким чином, закінчивши торговельно-економічний, Ви потрапили на телебачення?
- Про телебачення я навіть не мріяла, це був для мене зовсім інший світ. Але його величність випадок вносить чималі корективи, в той час як доля веде людину за ручку.
Ще на п'ятому курсі я почала шукати роботу. Певний час працювала в компанії, котра займалася продажем медикаментів. Я була звичайним менеджером: комп'ютер, телефон, клієнти... Перейшла на іншу схожу фірму, все ніби успішно-нормально, але надзвичайно нецікаво. Для мене було кошмаром сидіти на рутинній роботі з дев'ятої ранку до шостої вечора. Потім якось зателефонував один знайомий і, знаючи мій настрій, повідомив, що знайшов для мене цікаву роботу. Наступного дня він відвів мене до своєї подруги, власниці найдорожчого бутіку в Україні “Сана Хант”, розташованого на Грушевського неподалік Кабміну. Це був унікальний магазин, тому що там продавалися всі наймодніші речі, найдорожчі бренди і марки.
В ході співбесіди мені запропонували посаду менеджера. В перші два-три місяці було неймовірно цікаво, тим паче, що я, як всі дівчата, цікавилася модою. До того ж була специфічна клієнтура, я поринула в іншу атмосферу, могла спостерігати за поведінкою людей, яких ми бачимо часто на телеекранах. До речі, українські зірки шоу-бізнесу не було клієнтами того бутіку, вони тоді були бідними. Приміром, я пам'ятаю, як приходила Таїсія Повалій з Ігорем Ліхутою. Тая стояла біля манекену, вбраного в одяг від Тьєрі Мюглєра, ду-у-уже дорогого дизайнера, який створює супервишуканий одяг. Повалій стояла, склавши руки, і жалібно казала: “Игорь, Боже мой, как это красиво, но как это дорого. Когда же я смогу приходить в этот магазин одеваться?» Я гадаю, часи змінилися і Таїсія Повалій може собі дозволити будь-що. Так само Іра Білик приходила, охала-охала, але не могла собі нічого дозволити. Наталя Могилевська пробігала повз розкоші і з порожніми руками виходила. Справжніми клієнтами були політики, потужні бізнесмени, їхні дружини, тобто люди, котрі мали великі гроші.
Певний час мені було цікаво в цьому варитися. А потім я зрозуміла: так, це непогана робота, але вона має усталені правила гри, однакову психологічну установку, незмінний стан речей. Принаймні 8 років тому. Знову стало нецікаво…
- Значить, до виконавчого директора Ви не доросли?
- Не доросла. Знову втрутився випадок. До мене приїхала мама, ми сиділи в невеличкій непримітній кав'ярні на Оболоні. Цю кав'ярню дуже полюбляли учасники гурту “Океан Ельза”, туди часто навідувався пан Олександр Асаулюк (теперішній Голова Правління М1). Часто зустрічала там Єву Корніловську та Ганну Безулик (тоді вони були ведучими “Сніданку” на “1+1”). І ось в один з вечорів, коли ми з мамою в кав'ярні спілкувалися, підійшла Єва, поклала на стіл візитку і сказала, що я зацікавила пана Асаулюка, але, щоб мене не пантеличити якимись вечірніми пропозиціями, він пропонує зателефонувати, - якщо мені цікаве телебачення.
Таким чином у моїй долі згодом з'явилось телебачення. Хоча в той час навіть не було каналу М1. Я зателефонувала, потім приїхала на “Таврійські ігри”. Коли Олександр запитав мене, чи знаю я українську мову, я сказала: “Так”, тому що вивчала в школі, проблем не мала в інституті. Але моя українська мова була з величезною кількістю русизмів. Почала щось бекати-мекати, Асаулюк сказав: “Добре, давай спробуємо тебе як ведучу хіт-параду “Гаряча сімка” для каналу ICTV. Але не вистачало навичок з артикуляції, досвіду – ніякого. Я дуже напружено себе поводила в кадрі. Зі мною треба було працювати, а часу було обмаль, тому сказали: “Вибачайте, ви нам не підходите, але, можливо, ми в майбутньому знову до вас звернемося». Ведучим “Гарячої сімки” став Кузьма з гурту “Скрябін”.
Минуло місяців вісім, мені знову зателефонували. Згодом з Асаулюком відбулася серйозна розмова. Він сказав, що робитиме музичний канал, уже є ліцензія, частоти, і що він навіть бачить мене як ведучу новин, але до справи треба підійти професійно: “Якщо в тебе є бажання, якщо тобі це цікаво, то до твоїх послуг викладач, займайся”. І я вирішила спробувати. А коли телеканал оселився на Нагірній вулиці, я дійсно повірила, що це не просто розмови, має щось відбутися. Здається, першого квітня 2001 року ми почали “віщувати”. Таким чином я почала працювати на М1.
- В Україні “витанцювалася” вельми сумна ситуація, коли самі по собі існують культура та шоу-бізнес в упрязі з телебаченням. Причому переважна кількість громадян вважає, що телебачення розтліває, бо є абсолютно аморальним, криваво-насильницьким, просоченим сексом і рекламою. Ваша точка зору щодо невзаємодії культури і телебачення?
- Як людина, котра має позитивний спосіб мислення і цікавиться різними речами в житті, я чітко розумію, що держава майже не піклується культурою. Дякувати Богові, що у людей почали з'являтися гроші, вони відкривають галереї, театри, де творчі люди можуть демонструвати своє мистецтво. Громадяни, котрі шукають якісь джерела для збагачення свого духовного світу, можуть знайти в Києві місця, де не вмерла культура і де можна поспілкуватися з однодумцями. Але українська столиця (за провінцію вже мовчу) це далеко не Лондон, не Париж, не Відень, не Прага, не Рим, де вирує дуже насичене образотворче, симфонічне, оперне, балетне і фольклорне життя.
Щодо шоу-бізнесу і телебачення. Скандали, насилля, секс, це, напевно, ті речі, що споконвічно, як це не прикро, привертають найбільшу увагу людей, і фахівці, які роблять телебачення, на це цілеспрямовано роблять ставку. Каналу М1 легше в тому розумінні, що він виключно спирається на музичний шоу-бізнес, тому іноді прориваються і новини культури, тобто ми епізодично розповідаємо про “вічні цінності”.
- А чи в змозі особисто Ви впливати на політику каналу М1?
- Мої друзі і знайомі часто запитують з конкретних приводів: “Що у вас на каналі відбувається? Невже ваше керівництво не бачить, який продукт випускає в ефір?” Я одразу розумію, про який саме проект йдеться, але, на жаль, мені нема що відповісти, бо я не формую ефір. Мені комфортно і приємно працювати в програмі «eMOneNews» (блок новин), але це не означає, що мені подобаються всі проекти каналу М1.
Це питання масштабне і складне, тому що, з одного боку, ми, як і кожний канал, маємо свій бюджет для того, щоб впроваджувати в ефір ті чи інші проекти. Для цього потрібні гроші і креативні ідеї. Немає грошей - немає якісних проектів. Немає ідей – повний застій. Але навіть коли є цікаві, гідні ідеї, вони реалізуються таким чином, аби їх звузити до рамок проекту, який може собі дозволити наш канал. От і з'являється продукт, який маємо. Я не хочу під ним ставити, як кажуть, свій підпис, тим паче, що це не моя зона відповідальності.
Я можу розвести руками і сказати, що існує такий показник як рейтинг. Керівництво спирається на цей показник, навіть якщо проект не етично-естетичний і за нього може бути соромно. Але на проект звертають увагу, його дивляться і це означає – треба пускати в ефір.
Як себе телевізійники виправдовують? За принципом: “Народ має такого президента, якого він заслуговує”. Отож і телебачення таке, яке глядач заслуговує. Якщо наші канали заповнені низькопробними серіалами, то це не тому, що телевізійники такі вже погані, а тому що наша аудиторія специфічна, вона потребує цього, вибачте, сміття, котре поглинає у величезній кількості.
Ще треба зауважити, що Київ, думка столичної інтелігенції, це не є вся Україна. Для того, щоб відчути, що таке Україна, не достатньо перетнути Хрещатик, подивитися на Софію Київську і Печерську лавру, треба ще поїхати у містечка і села, і зануритися у той спосіб життя, який ведуть у XXI сторіччі наші нещасні люди.
Звісно, завжди є розподіл: столиця невпинно притягує до себе найбільш амбітних, мислячих, активних людей, при тому найбільш кричущі соціальні проблеми концентруються в провінції, і з тими проблемами “борються” за допомогою зомбуючого телебачення, яке відволікає і розважає.
- Попри все в провінції живе чимало чистих світлих людей, які потребують чистого світлого телебачення, але “тенденція” знищує все і всіх. Я гадаю, що в знищенні національної свідомості є зацікавленість якогось третього дяді. У Росії народ в глибинці дуже схожий на наш, іноді живе ще в гірших соціально-моральних умовах, жахливо пиячить. Та серед розмаїття російських каналів є чимало дуже добротних, насичених цікавими, високопрофесійно зробленими культурно-мистецьким програмами, які зачіпають весь спектр духовного життя: від літератури до балету. Від таких передач важко відірватися людині будь-якої професії. А українські телеканали тримають народ в чорному тілі, та ще й скуповують в Росії найбрутальнішій мотлох типу: “Дім-2”, нагієвські “Вікна” тощо. Комусь це, напевно, вигідно?
- Так, комусь це, безумно, вигідно. До того ж не ті люди обіймають важливі посади, як у державних інституціях, так і на телебаченні. Їм притаманні зашореність, короткозорість, містечковість.
А творцям, яким є що сказати, часто перекривають кисень, не створюють елементарних умов, за яких вони можуть розкриватися.
В Росії справді телебачення на декілька рівнів професійніше, краще, глибше, ширше, його цікаво дивитися, зовсім інша картинка в кадрі, як кажуть.
Напевно, це від того, що росіяни вкладають в телебачення великі гроші, а в Україні фінанси співають романси. У нас виробництво програм не має потужної бази - компанії зі словом “продакшн”, отримуючи замовлення від каналів, не спроможні зробити якісний продукт.
Можливо, у нас немає школи телебачення. Немає таких корифеїв як письменник Віктор Єрофєєв, який веде профільну літературну програму, немає Миколи Дроздова, що розповідає про “Світ тварин”, немає мандрівника-популяризатора Дмитра Крилова. Немає свого Познера, Молчанова, Парфьонова, нема навіть своїх Андрія Малахова і Тіни Канделакі. Відсутні потужні основи, вони формувалися в серці радянської імперії – в Москві. Нема школи, яка б виховувала високопрофесійних журналістів і менеджерів з неординарним способом мислення, котрі могли б робити цікавий продукт і створювати умови для того, щоб цей продукт демонструвався широкому загалу.
Журналістська освіта - це пів-справи, не кожен журналіст вміє працювати в кадрі, це окреме мистецтво - бути цікавим візуально. Має бути школа телеведучих. Я знаю, що на базі університету культури і мистецтв вчать працівників телебачення, але я сумніваюся в тому, що звідти вийдуть майбутні Познери і Парфьонови, допоки не буде створена сучасна матеріально-технічна база, інфраструктура телебачення. Залишається мріяти про симбіоз висококласних духовних професіоналів, технологій, техніки і грошей.
- Цікаво дізнатися про Ваші особисті уподобання. Що Ви слухаєте, читаєте, які вистави дивитеся?
- Слухаю дуже багато різної музики, сподіваюсь, що вона гарна і якісна. Серед улюблених – співачка Емі Вайн Хауз, Айо, Ліза Стенфілд, люблю орієнтальну, джазову і «чорну» музику, особливо фанк і соул. Хіп-хоп слухаю зрідка. Подобається російська група “Моральний кодекс”, грузинська співачка – “людина світу” Ніно Катамадзе.
Я доволі часто буваю по середах в концерт-холі “Арена-сіті” на джазових вечорах, які організовує Олексій Коган. Дуже сподобалися концерти саксофоністів - канадійця Еріка Маріентала й росіянина Ігоря Бутмана, музика гурту “Транс Атлатік”.
- А хто з українських виконавців до душі?
- Можу послухати “Естетік Едюкейшн”. Поважаю Світлану Лободу, Гайтану. Під час останнього фестивалю “До#Дж” зачарували Ігор Закус зі своїм квартетом, барабанщик Олександр Муренко.
- Що читаєте?
- Від класики до андеґраунду. Приміром, дуже люблю Достоєвського і Чехова. Подобається англійський письменник Тібор Фішер (дуже вишукане почуття гумору), люблю Довлатова, Лімонова. З останніх новинок прочитала дуже розрекламовану книжку Мінаєва «Медіа-сапіенс». Був період, коли читала чимало української прози: Яворського, Хвильового, Андруховича, Покальчука, навіть Ірену Карпу... Звичайно віддала данину моді: Куельо, Муракамі, Пелевін. Взагалі, якщо всі про якусь книжку говорять, я теж маю бути в матеріалі.
- А на театр часу вистачає?
- Я не можу сказати, що я затятий театрал. Раніше часто відвідувала вистави в театрах імені Лесі Українки і Івана Франка. І тепер при нагоді ходжу. Цікаві антрепризи російських зірок час від часу дивлюсь.
Моя робота має декілька приємних бонусів: це, зокрема, відвідування концертів і театральних вистав. До нас на телеканал дуже часто приходять молоді артисти і запрошують. Я залюбки, коли є час, відвідую всілякі дійства.
- А часу, напевно, дуже поменшало, адже Ви знедавна ще й бізнесвумен
- З грудня 2007 року у мене з'явилась ще одна робота - я працюю директором компанії “ICMG”
- Яким чином це сталося?
- Президента “ICMG” і міжнародного джазового фестивалю “До#Дж” Олександра Сірого я знала досить давно. Ще років п'ять тому вела презентацію альбому одного з його проектів. До того ж, він щороку, у рамках “До#Джу”, приходив до нас на «М1» як до інформаційного партнера. А коли він привіз мегазірок “The Mancheten Transfer» та «Take 6», я, звісно, запитала: “А чи можна, користуючись службовим станом, якось потрапити на концерт?” - “Так, безумовно, просто приходь”, - пролунала відповідь. Потім ми розговорилися в гримерці, я почала розпитувати про справи: “Що? Як?” Розмова вийшла настільки цікавою, що несподівано я відчула, наскільки близьке та зрозуміле для мене все те, чим займається команда Олександра. Я подумала, що це, власне і може бути вектором подальшого розвитку людини, що тривалий час пропрацювала у сфері музичного телебачення, у сфері шоу-бізнесу. В ході справ я зіткнулася з надзвичайно цікавими, новими речами. Це те, напевно, чим би я хотіла займатися і далі, від чого я зараз дійсно отримую задоволення. З одного боку, я публічна людина, ведуча телеканалу М1, з іншого - директор компанії, де з'явилась можливість реалізувати ті потреби, котрі я не реалізую на телебаченні. Ось такий своєрідний, взаємокорисний і продуктивний тандем обов'язків.
- Чим конкретно займається “ICMG”?
- Компанія протягом останніх семи років проводить міжнародний джазовий фестиваль “До#Дж”, це візитна картка. Взагалі-то “ICMG” займається організацією великих концертів і свят, таких, наприклад, як День Шахтаря та День міста в Донецьку, коли свято відбувається на стадіоні і на центральній площі міста за участі артистів-зірок, це дійство “нашпиговане” купою всіляких акцій, сюрпризів.
Компанія влаштовує корпоративні свята для дуже солідних клієнтів.
- Які саме?
- Приміром за моєї участі робилися свята, пов'язані з 15-річчям “ПриватБанку”. Перший захід - загальні збори за підсумками роботи - відбувся у Дніпропетровськом оперному театрі, де я виконувала свою звичайну роль ведучої разом з Олександром Цекалом. Потім за два тижні нами було організоване свято для трьох тисяч співробітників “ПриватБанку” у Льодовому палаці “Метеор” (Дніпропетровськ) у більш демократичний спосіб, виступила велика кількість артистів, ведучим був московський шоумен Микола Фоменко. Третє свято - для VIP-клієнтів “ПриватБанку”, власників картки «Infinity» - ми влаштували на острові Кріт. Цю вишукану вечерю вела Тіна Канделакі, виступала легендарна група “Geepsy Kings”.
Ну, а наші джазові зв'язки завжди допомагають. У компанії є агент в Європі, котрий постачає нам зірок світового масштабу. Саме він і допоміг вийти на перший склад “Geepsy Kings”, що дуже важливо, адже насправді під такою назвою виступають п'ять ансамблів і у них вельми різні ціни.
Власними силами проводимо серйозні телетрансляції, приміром “Міс Європа - 2006”. Влаштовуємо мистецькі презентації, адже один з напрямків діяльності компанії – продюсування. Нині в нашому активі шість проектів, два з яких вже запущені, чотири на підході. Вони всі різні і цікаві. Щодо проекту за участю співачки Полі Франс, то я і Василіса Фролова, можна сказати, стали його ініціаторами. До речі, Поля Франц виборола першу премію на цьогорічному джазовому фестивалі “До#Дж”, але ніхто з членів журі не знав про те, що це проект Олександра Сірого. В солідному журі були росіяни Ігор Бріль, Анатолій Кролл і Володимир Фейєртаг, котрі в джазовому світі мають беззаперечний авторитет, в їхніх ученицях ходили Ірина Отієва, Лариса Доліна й купа інших зірок. Всі вони були в захваті від Полі Франц, хоч і зробили декілька зауважень щодо її манери виконання. Річ в тім, що вона раніше не була джазовою співачкою, але під наглядом Сірого мала жорсткий розклад занять, впоралася з завданням, засвоїла джазову манеру співу. Перемогла абсолютно чесно і заслужено. До речі, “До#Дж” - єдиний джазовий фестиваль, що має конкурс молодих виконавців, котрі отримують призи у грошовій формі.
- У Полі в активі вже є відеоробота?
- Так. Презентація відео на композицію «Стоп» була вибудована в цікавий спосіб. Родзинка полягала в тому, що всі запрошені буцімто опинились на генеральній репетиції Полі. Спочатку пролунала композиція Ігоря Закуса (з нею Поля перемогла на “До#Джі”), потім - знаменитий джазовий стандарт “Фані Валентайн”, далі – композиції італійця Зуккеро і американця Принца… Загалом 11 пісень. Плюс, наприкінці, Поля імпровізувала під сети діджея Сендера та діджея Лайта. Ну а акомпанували їй чудові українські джазові колективи, очолювані бас-гітаристом Ігорем Закусом, гітаристом Ігорем Блюмом, барабанщиком Олександром Муренком.
Поля Франц демонструє феноменальні вокальні дані, Анатолій Кролл сказав, що в неї “негроїдні зв'язки і негроїдна манера співу”. Коли я ставлю своїм друзям її диск, першим їхнім запитанням стає: “Якого вона кольору?”
На сьогодні у Полі Франц навряд чи є конкуренти на теренах СНГ з точки зору вокалу, тому, я думаю, що найближчим часом українські слухачі-глядачі отримають виконавицю, котра вміє вишукано співати-імпровізувати фанк, соул ритм-анд-блюз тощо. Я сподіваюся, що в неї буде дуже яскраве майбутнє. Щоправда, ми стикнулися з проблемою написання оригінальної музики. Тому до питання пошуку композиторів Олександр Сірий підходить з особливою ретельністю.
- Я знаю, що Олександр Сірий здебільшого опікувався Донбасом. Тепер він робить мистецькі акції в Києві і, здається, у Львові.
- Два роки тому він почав робити осінні каденції джазу в Києві. Минулого року привозив до столиці згадувані мною “Манхетен трансфер” і “Take 6”, це топові колективи, власники дев'яти-десяти нагород “Гремі”. Про реноме цих суперзірок говорить така “деталь”. Перед концертом “Манхетен трансфер” в Палаці “Україна” посол США в розмові з Олександром сказав, що в Америці він ніяк не міг потрапити на концерт “Манхеттен трансфер”, а в Києві йому з цим пощастило...
Лідер “Манхетен трансфер” Тім Хаусер після концерту відзначив, що за всю історію колективу саме в Києві був найкращий звук і найкращий менеджмент. Весь райдер (список вимог артистів, - В.К.) був бездоганно виконаний. Акапельному секстету “Take 6” так само все дуже сподобалося, вони розсталися з українськими слухачами з надією зустрітися через деякий час знову.
Цього року 11-12 травня до Донецька на “До#Дж” приїжджав знаменитий чорношкірий співак із США Кевін Мехогані. Цьому велетню я, до речі, дуже сподобалась, він навіть почав мені писати листи, пропонував свій концерт, на якому я була б єдиною глядачкою.
15 травня відбувся концерт “Менсаунду” з новою програмою, режисером якої був Олександр Сірий. Саме він сформував і вибудував репертуар, став автором ідеї шоу (з відеорядом, двома танцівницями, гостем концерту). Є телеверсія, яка транслюватиметься на М1. “Менсаунд”, я вважаю явищем культури, а не тільки шоу-бізнесу. Тому приємно, що таким чином телеканал пропагуватиме цю музичну перлину.
Зараз ми очікуємо приїзду в Україну видатного американського джазового бас-гітариста Маркуса Міллера.
- Концерт відбудеться?..
- 15 листопада у Жовтневому палаці. Я була в Німеччині і мала розмову з нашим агентом. Згодом була ще одна зустріч з менеджером Маркуса Мілера у Мюнхені. Гадаю ніяких проблем з приїздом пана Міллера не буде: в рамках європейське турне він обов'язково відвідає Київ.
- Повернемося до українських артистів. Виникає враження, що вони у повному “відстої”: на телебаченні їх майже не видно, великих турів по країні обмаль, в Палац “Україна” і Палац Спорту прориваються одиниці. При тому пересічні громадяни жаліються, що квитки на концерти дорогі.
Водночас нашим артистам, точніше, певній обоймі, доводиться на корпоративних вечірках обслуговувати багатих.
Які Ваші міркування з приводу цього “дисбалансу”?
- Я згадую останній тур Наталки Могилевської. Квитки були не занадто дорогі. На гала-концерті в Палаці «Україна» зал був заповнений вщерть. Щодо Палацу “Україна” чи Палацу спорту, то, дійсно, наші зірки влаштовують там концерти не часто, але послухати їх, як на мене, не є проблемою гаманця для широкої публіки, існує доступний рівень цін на квитки. Якщо ж людина хоче сісти у VIP-зоні в партері, то треба справді потратитися.
Українські артисти дійсно в скрутному становищі, порівняно із західними.. В усьому цивілізованому світі виконавці заробляють з продажу дисків, а тури влаштовують на підтримку своїх альбомів. У нас балом править піратство. Пірати грабують гроші артистів, це факт. Тому немає нічого дивного, що наші зірки обслуговують так звану еліту. На корпоративних заходах перепадають добрі гроші. Інша справа, що зірок недостатньо, вони вже, можливо, набридли, тому що це одні й ті самі виконавці: Ані Лорак, Наталка Могилевська, Ірина Білик, Гайтана, Світлана Лобода, Вєрка Сердючка, Олександр Пономарьов, Таїсія Повалій, ну ще пара-трійка імен. А те, що з'являється нове-молоде, воно дуже комерційне, за кожним стоять гроші, рідко талант. Є цікаві проекти (знову ж таки проекти, а не особистості), але їх мало на тлі неякісного загалу, це важко навіть назвати музикою, а її виконавців артистами з великою літери.
Але, але... На мою думку, в музичних надрах України відбуваються (слідом за соціально-політичними) величезні тектонічні процеси. Є вже чимала плеяда творців, які вміють дивовижно грати на інструментах і співати, це жива джазова музика, яка живить своїми кадрами також і естраду... Ми їх скоро побачимо і почуємо. Досить стогнати від стагнації, треба прориватися.
Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти.
...››› Василь| 04.09.2011, 18:19
В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,...››› Наталі| 23.08.2011, 17:49
Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію...››› Подільський| 20.08.2011, 17:43
На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн.
(у книгарнях дорожче) :)))
До речі, сьогодні, 17-го серпня, о...››› Іванченко Ірина| 17.08.2011, 15:12
Новини
Події
Фотогалереї
Про
сайт
Електронна пошта
