На головну На головну На головну
 
 
Google
Google
« Липень 2008 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031 
Архів публікацій

 

640x480 | Переглядів: 246




[ Реклама ]
Реклама від "Порталу українця"
Запрошуємо до співпраці


 
 
 
 .. » Ева Гата: «Поки живемо – можемо все»
Історія
до 1918 (26)
1918-1991 (50)
після 1991 (23)
  Ідея (71)
  Культура (93)
  Особистості (303)
  Мова (44)
  Релігія (24)
  Теорії (29)


Ева Гата: «Поки живемо – можемо все»


Автор: Володимир КОСКІН
Джерело: Портал Українця
Коментарі (3)


Один з найвеличніших здобутків людства – писемність, а одна з найвеличезніших насолод – читання. На жаль, читають дедалі менше, книжку витискають «наркотичні» Інтернет, ТБ, азартні ігри. Але є сподівання, що люди схаменуться і повернуться до книжки, бо спочатку було Слово.

Знайомство з письменницею Евою Гатою додало мені оптимізму, адже рідко вдається зустрітися з дійсно щасливою людиною, а саме такий образ часто постає в її творах і саме такою є поведінка цієї сонячної жінки, чиє обличчя майже постійно усміхнене.



Ева Гата народилася у Львові. Нині є доцентом кафедри прикладної математики Львівського національного університету імені Івана Франка. Життєве покликання – навчати студентів і писати книжки. Останніх три роки активно співпрацює з Афінським і Салоніцьким університетами (Греція), пише філософсько-містичні романи, які, на її думку, змінять світ на краще.

До речі, за паспортом вона Ольга Коссак. Звідки таке псевдо – Ева Гата? Ева – це перша жінка, а «гата» грецькою мовою – кішка. У книжці письменниці «Очищення, або Роблю, що хочу» одна з новел має грецьку назву «Кано о ті фело», тобто «Роблю, що хочу». Це, звісно, не означає, що захотів – і побив чиїсь вікна! Роби те, що належить, але будь вільним, не таким, якому зазвичай наказують. Письменниця вважає, що робить те, що хоче, бо відчуває, що йде за покликом. Кішка гуляє там, де захоче, а людина – там, де найповніше з натхненням себе реалізує.

– Пані Ево, творчі люди, зазвичай, мають кілька професій, здебільшого заради хліба насущного, і це дозволяє глибше творити. А як у Вас?

– У мене дві професії, які, напевно, і стали ґрунтом, на якому росте все інше. По-перше, я дружина і мама двох синів, по-друге, доцент Львівського Національного університету імені Івана Франка (кафедра прикладної математики). Мені пощастило: завдяки договору між трьома університетами – Львівським, Афінським імені Кападістрії і Салонікським імені Аристотеля, я маю честь займатися науковою роботою спільно з грецькими науковцями та викладати комп'ютерну графіку. Знайшла чудових партнерів, ми написали спільний підручник. У світлі Болонської системи це є надзвичайно цікавий досвід, виявилось, що ми читали в різних університетах однакові в принципі курси. Я займаюся наукою, пишу статті, в моєму доробку багато авторських підручників. А щодо написання художніх книжок, я вже не знаю, чи можна це вважати за хобі і що стоїть на першому місці, а що – на другому.

– З чого почалась творчість?

– Якось я збагнула, що справді є щасливою людиною, так складалося. Мені всі казали: «Тобі таланить, в тебе все добре в житті». Гадаю, що це не була якась даність, я, напевно, це сама в собі виховувала, мабуть, ми щасливі не тому, що щастя з неба падає, ми його творимо. Творимо своє життя.

Я завжди цікавилася філософією, читала різних мислителів у пошуках відповідей. Якось подумала: недарма ж вони писали розумні речі, треба їх у своєму житті застосовувати. Оскільки я математик і люблю розв'язувати різні приклади, вирішила ті ідеї випробовувати: а що буде, як я зроблю те, або се... Почала аналізувати (головне, нікого не звинувачувати): якщо в моєму житті є певні негаразди, а я скористаюся конкретними умовиводами, значить, отримаю певний результат. Якщо я себе змінюватиму – у мене зміниться життя. І раптом починають з'являтися сюрпризи,– тому що я перестаю нарікати і починаю сприймати світ таким, який він є. Я мала погані стосунки з різними людьми, змінила їх на хороші. Греція раптом «звалилась з неба» як подарунок долі, мене туди запросили. Люди роками домагаються посади, а я без жодних протекцій отримала цікаву роботу. А який письменник може похвалитися тим, що напився води з Кастальського джерела? Я це зробила. Прийшло чітке розуміння: якщо я здатна чогось дуже захотіти і вмію поставити завдання – я це отримаю.

Часто думала: а що я залишу людям? Те, чого навчала студентів? Добре чи погано – студенти оцінять, принаймні я намагаюся вкладати душу... А що ще можу зробити? Написати книжку і поділитися тим, як я змінила своє життя на щасливе. Один прочитає і втілить, другий, третій... І подякують. А як п'ятдесят читачів, тисяча... Мій чоловік, чесно кажучи, боявся, казав мені: «Ну, видаси. Але ж ти не уявляєш, як на тебе всі накинуться». А виявилося, що ніхто не накинувся. Навпаки, позитивно зреагували.

– А чому мали накинутися?

– Тому, що я не філолог, не професійний письменник. І справді, я все життя цікавилася тільки прикладною математикою. Написання підручників навчило чітко і лаконічно висловлювати думки, але художні твори – це небесна сфера. Я спробувала, написала, і мені сказали, що вийшло на добре. Сама не сподівалася. А читачі до того ж стверджують, що мною написане допомагає жити. Мене почали запрошувати, розпитували про ті чи інші «складнощі буття». Люди, які були, можливо, зі мною не в дуже добрих стосунках, після прочитання моїх книжок ставали друзями, пізнавали і приймали мене через мою книжку.

В Афінах чудово пишеться, я там зачиняюся і на самоті творю. Колись письменники, прагнучи до творчості, виїжджали десь у село або на острови. От і я п'ятий роман написала в Греції.

– Відомий композитор Левко Колодуб якось мені сказав, що в Україні є дві неймовірно безправні «касти» – композитори і письменники: складно видати (донести до людей) і симфонію, і роман.

– Я видаю за свої гроші.

– А винагороду врешті отримуєте?

– Тут схема така. Я написала твір і якщо вважаю, що він потрібен людям – видаю власним коштом. Приміром, книжка «Очищення, або Роблю, що хочу» накладом у тисячу примірників продалася за півроку. Тому вийшло друге видання, яке так само чудово розходиться. Якщо книжка корисна, то люди її куплять! Це закон гравітації. Отже, письменнику не треба чекати біля моря погоди і ходити з простягненою рукою: надрукуйте.

У Греції я зустрілась з відомим й авторитетним перекладачем, львів'янином, котрий уже 18 років живе в Афінах. У посольстві мене попередили: «Якщо Вам вдасться його зацікавити, то це ваше щастя». Ми зайшли в кав'ярню випити кави, і я даю йому свою книжку. Після кількох запитань він каже: «Я критик дуже суворий, проте якщо книжка мені не подобається, це не означає, що вона погана». Запитую: «Скільки коштуватиме її видання?» – «Дві тисячі євро за переклад і дві тисячі євро за те, щоб видавати грецькою мовою. Звісно, для мене чотири тисячі євро – дорого, але кажу: «Добре, Ви її прочитайте». На другий день перекладач телефонує: «Пані Ево, я хочу з вами зустрітися, готовий вашу книжку видавати власним коштом, бачу, що вона піде».

Знову-таки здійснилося без усяких «проштовхувань» і родинних зв'язків. Інша річ, що я можу не хотіти видатися за чиїсь гроші, оскільки прагну бути рівноправним партнером. Я ще не знаю, які будуть умови співпраці. Але якщо достеменно відаєш, що саме робиш і мета шляхетна, тоді світить удача, і не тільки в літературі, а й в усіх сферах.

– І все ж змоделюємо ситуацію: незаможний і непробивний автор написав геніальний твір. Що вдіяти, аби його видати?

– Еву Гату читати! У мене написано, що робити. Природа у всьому з нами погоджується. Якщо ви скажете, що ніколи не матиме грошей, їх у вас ніколи і не буде. Ви повинні собі поставити завдання видати цю книжку, і у вас з'являться гроші. Якщо твір потрібний суспільству, то завжди знайдеться людина, яка допоможе.

– Української літератури практично не знають за кордоном, це факт. Але українська література мало знана і в Україні. Відбулось повсюдне знищення книгарень, книжку ігнорують у мас-медійних структурах. А якою є ситуація на заході України, зокрема на Львівщині?

– Гадаю, ситуація у письменників і видавців однакова в усій Україні. А в якій країні, до речі, читають книжки? Ви думаєте, французи чи німці знають свою літературу? Чи греки?

– У Росії література на піднесенні, там ситуація кардинально відрізняється від української.

– Це тому що умови (передусім податкові) видання книжок в Росії і Україні кардинально відрізняються. У Росії вони дуже сприятливі.

– А в інших країнах, вважаєте, умови сутужні?

– Я вам сказала, за яку суму запропонували видати книжку скромного формату в Греції. Щоб покрити її собівартість, треба докласти багато зусиль. Ніхто за автором не бігає, не розкриває обійм. Книжку треба просувати, тобто якщо хочеш, щоб вона пішла в люди, треба й самому йти в люди, а не сидіти й чекати. Ніхто не прийде і не скаже: «Ой, ми прийшли до вас, щоб популяризувати». Автор сам мусить сказати читачеві: «Візьми, спробуй прочитай». Один прочитає, іншому порадить – з моїми книжками так відбувається.



– Ваші слова перегукуються зі словами Вагнера: «Талановитий композитор здатен написати оперу, а геніальний її поставити».

– Тут складна ситуація. Ти можеш донести твір до людей, а чи зрозуміють його, чи приймуть? Або ж швиденько сприймуть і ще швидше забудуть. Адже в будь-якому жанрі є мистецтво вічне і є модне.

Всі ми є вібруючими згустками енергії. І Всесвіт насичений певними вібраціями, які перегукуються між собою. Якщо митець уловив «генеральні» (вічні) вібрації (тобто заклав у твір гармонію, вічні питання), тоді цей твір залишиться назавжди. А якщо уловив тільки тимчасові сплески й описав їх, здобуток кане в забуття. Людство не змінилося ні на йоту і не зміниться; в одній зі своїх книжок я про це написала. У Львівському оперному театрі висить велика картина художника Генріка Семирадського «На Парнасі». У центрі Афіна тримає терези (як Феміда), поруч з нею – всі музи й Аполлон, а внизу люди підскакують, хапають за шлейф Фортуну й Славу, що злітають у повітря,– і падають у прірву. Збоку сидить Кліо (муза історії), перед нею розгорнута книга і латиною написано: «Так було, так є. Чи так буде?». І я даю у своїй книзі відповідь: «Так буде завжди». Тому що всі люди однакові, вони ніколи не зміняться, вони приходять на Землю з однаковим набором добра і зла. Коли в серці перемагає добро, люди йдуть далі вгору, а коли перемагає зло – опускаються вниз, і на їхнє місце знову приходять люди з тим самим набором. Якщо автор зловить вічні істини, що відображають боротьбу добра зі злом, серцевину людських пристрастей, проблем і радощів, він залишиться у віках.

– Напевно, обтяжливо самопіаром займатися?

– Мені це подобається. З вібраціями людей треба вступати в резонанс, а для цього бажано елементарно підійти до них. Потім починається ланцюгова реакція: чим більшу кількість сердечних струн я натисну, тим більше людей зацікавиться. Але якщо книжка буде погана, то все заглухне, коливання зупиняться. І як би автор не підстрибував, щоб не кричав, від того піару залишиться булька. Безглуздо писати ефектні, але низькопробні книжки. Якщо людям не на користь, я припиню писати. От і все. З іншого боку, я бавлюся в гру, розумієте, я повністю все сприймаю як гру, я ні до чого не ставлюся дуже серйозно, я дістаю від гри задоволення, тому що коли ми починаємо сприймати все надто серйозно, тоді на нас можна ставити хрест.

– Починаються життєві драми і трагедії...

– Авжеж. Навіщо? Ну, прийшли на презентацію книжки лише двадцять людей. І добре. Може, від них піде кращий резонанс, ніж коли прийшли б шістдесят п'ять.

– Що для Вас у творчості є ключовим?

– По-перше, природа з нами в усьому погоджується, по-друге, світ справедливий, по-третє, весь фізичний світ довкола нас є відображенням нас самих.

– А жанрово як Ви себе визначаєте?

– Напевно, я пишу філософські або філософсько-містичні романи. Містику я використовую помірно: вона підказує, куди нам ще треба рухатися далі, щоб роздивитися перспективу. Містика це є те, що ми не бачимо, коли ж ми те побачимо, зрозуміємо, для нас воно перестає бути містичним. Я і про це пишу: “і настане час, ти те побачиш...”.

Може, я дуже нечемно вчинила, але дозволила собі заперечити Сократа, точніше, змінила його тезу: “Я знаю, що я нічого не знаю” на “Я знаю, що я знаю все, мені лише треба це згадати”. І так, здається краще, бо якщо я студентові скажу: “Я знаю, що я нічого не знаю”, він відреагує: “То мені взагалі нічого не треба”. Це песимістичне бачення. Наведені думки, по суті, тотожні, тому що все і нічого це є одне і те ж; коло замикається. Я знаю, що моя душа знає все, світ відкривається тоді, коли ми починаємо пізнавати себе. На храмі Аполлона Дельфійського було написано “Нічого понад міру” і “Пізнай себе”. Коли починаєш пізнавати себе, ти ніби зсередини здобуваєш знання, вони не звідкись приходять, ти їх згадуєш. Прочитавши мою книжку, один знайомий відреагував: “Та я ж це все знав, просто призабулось...”. Так, ніхто нічого нового не пише, ми вже все давно знаємо, тільки нагадуємо одне одному те, що забули.

– Розкажіть про Ваші «технології».

– Будда сказав: «Ми є тим, про що думаємо». Коли я пишу чергову книжку, відбувається постійна співпраця між мною і Всесвітом. Я йду по дорозі, дивлюсь на людину і пробую одним словом означити цю людину, здогадатися, про що вона думає: по очах, зовнішності, жестах... Коли розповідають про хвороби, одразу можна збагнути, що це за людина, або якщо знати про її хвороби, теж можна доволі точно визначити, про що людина думає.



Певний час я жила, приміром, життям Василини – головної героїні роману «З варяг у греки, або Історія, накреслена рунами». Під час написання книжки я переселяюсь в інші обставини, і це найцікавіше, тоді починаються казуси. Я чую фрази, які долинають,– підказки про те, що маю далі писати. Коли не знала, як має складатися доля героїв, кидала руни і вони самі розповідали про це. Я люблю різні містерії, хоча не цікавлюсь якимись ритуалами, докопуюсь до істин. Дуже люблю алхімію. До речі, три основних алхімічних кольори – це є комп'ютерна формула кольорів RGB, яку використовуємо в комп'ютерній графіці (це є давно винайдені, забуті і тепер згадані формули).

Я починаю пізнавати, що таке трикутник, трійця. Як здобути відоме? Кожен наш результат – це дитина, народжена від чоловічого і жіночого начал, і якщо мій результат поганий, значить, у мене не врівноважені ці два начала, і я отримую не той трикутник, який би хотіла. Необхідно все прискіпливо аналізувати, аби виправити ситуацію. Наприклад, я посварилася зі своїм шефом у Греції. Іду по Львову, переді мною грецька таверна, у якій я постійно п'ю каву. На дверях написано: «Ремонт». Я розумію: Греція зі мною посварилась... Я читаю знаки на кожному кроці і згодом переношу події в книжку.

– Конкретизуйте.

– Голос мені підказав, що я повинна до конкретного числа закінчити свою книжку, інакше вона не матиме магічної сили. Після того зі мною почали відбуватися неприємні колізії. Написала фрагмент – погасло на всій вулиці світло, комп'ютер вийшов з ладу. І я знаю, що через мене. Тому що почала писати власне про магію, а це не можна робити. Робота над книжкою застопорилась – через море презентацій і якихось неймовірних запрошень. Врешті, ще й троє друзів з Франції нагрянули на мою голову – словом, все складалося так, щоб я не писала. Проте я знала, що мушу завершити. Якась сила мене сколихнула, і я дивом довела справу до кінця. Тепер читачі кажуть, що книжка “Очищення, або роблю, що хочу” має магічну силу. А все тому, що написана до 21 грудня, коли день долає ніч і починає зростати Сонце. 21 вересня відбувається його “вбивство”, Сонце йде на спад, день зменшується, природа згасає, а 21 грудня закінчується старий цикл і наступного дня (це і описується на останніх сторінках книжки) народжуються нові світлі сили.

Бувають колізії іншого роду. Я писала книжку і відчула, що в ній чогось бракує. Загалом наче цікава, є чимало пригод (бо я люблю всякі пригоди), але не вистачає чогось важливого, певної родзинки. Вигукую: “Підкажи”, відкриваю книжку стародавніх грецьких міфів, натрапляю на текст про Аполлона і Пана, і розумію: я повинна використати змагання між божественним і дикою природою. Як – ще не знаю. Але твердо усвідомлюю: використаю. Починаю шукати в літературі про Аполлона і Пана, хоча пишу роман про покинутих жінок.

– Отже, кожен Ваш роман має історично-філософську підкладку?

– Для того, щоб твір був цікавий і мав хорошу ідейну основу, я використовую якусь філософську систему. В першому романі “Очищення, або роблю, що хочу” я описала життя науковців і використала основні герметичні закони, в другому “З варяг у греки, або історія, накреслена рунами” – філософію скандинавських рун. В романі йдеться про українок-заробітчанок, які працюють в Греції.

– Поясніть щодо рун.

– Руни – це камінці, на яких вирізьблені букви-знаки на основі старовинного скандинавського алфавіту, котрий несе в собі магічний зміст. Кожна буква, відповідно, має філософське поняття. Всі розділи книжки означені певними рунами, і це фактично короткий зміст книжки. Люди, які вміють читати руни, одразу зрозуміють про що книжка, яка філософська ідея в неї закладена. Другу книжку “Тут і там, або Стежка між Парнасом і Олімпом” я написала про багатих людей, які повинні знайти своє щастя. Туди вплетена своя філософія: всі ми живемо Тут – на Небесах (в Раю) і час від часу нам треба йти Туди – на Землю і щось зробити. Про цю “подорож” ми знаємо до нашого народження і після смерті, а під час життя ми повинні довідатися про своє справжнє покликання. Отже, всі ми існуємо як лялечки, замотані, а щоб стати метеликом, треба зробити незвичний рух – розірвати оболонку лялечки.

В основі четвертої книжки – версія «Атлантиди» Платона. Кожна держава виросла на своїй Атлантиді, яка потонула. Потім море обміліло, і з'явилася нова держава. От я і взяла якусь середню державу, що живе в темряві і котрій треба повернути сонце. Я використовую єгипетсько-еллінські містерії, зокрема, фігурує Бог Серапіс, симбіоз Осіріса і Апіса. Він є аналогом Зевса і Сонцебога. І люди очікують, що сонце врешті ось-ось засвітить.

У мене всі книжки закінчуються щасливо. Намагаюсь, щоб у читачів після їхнього прочитання з'являлося відчуття радості: «О, тепер я знаю, що мені робити».

– Невже всі Ваші книжки з хепі-ендом?

– Авжеж. У мене ніколи немає нещасливого фіналу.

– Ви викликаєте почуття дуже оптимістичної людини. Невже ніколи не поринаєте в стан смутку чи депресії?

– Інколи приголомшують несподіванки. Якось телефонує товаришка і каже: “Чого в тебе голос такий?” Відповідаю: “На роботі негаразди”. – “Що? Це я чую від тебе? Ти всім нам змінила бачення світу, а сама в депресії. А ну негайно перечитуй свої книжки!”.

Я досить швидко оговтуюсь, навіть коли серйозні халепи трапляються, зазвичай за день-два знаходжу таке, за що можна вхопитись і вилізти.

– На що Ви духовно орієнтуєтеся?

– Хай це звучить пафосно, але ми маємо жити, робити, творити заради людства, причому не з огляду, що комусь щось дамо, а нам потім обов'язково повернуть, віддячать. “Возлюбіть ближнього, як самого себе”. Твори благо не тільки для сестри, брата, батьків і дітей своїх, а й для незнаних тобі людей, алкоголіків, наркоманів – усіх, аби вони жили краще. Моє життя насичено різними дивним випадками, які просочуються у книжки.

– Наведіть хоча б один.

– Повертаюся якось ввечері додому і на мене нападає бандит. Вчепився в сумку, я щосили пручалась, але він, використовуючи ненормативну лексику, пригрозив, що приріже. Забрав і зник. А в сумці не було ні копійчини, гаманець я забула вдома, лежали мобільний телефон, лекції з механіки суцільного середовища і різне жіноче причандалля. Вдома старший син одразу запропонував: “Треба діяти – шукати злочинця”. Разом з ним і купою його здоровезних приятелів рушаємо у темряву. Через якийсь час я раптом усвідомлюю, що хлопців немає, я лишилась серед темної вулиці сама. Бачу: цей бандит продає якійсь жінці мій мобільний телефон. Я підлітаю і репетую: “Ти тільки що вкрав мою сумочку і цей мобільний телефон. Віддай хоч лекції, бо що я завтра робитиму”. “Йдемо зі мною”, – каже. “Я з тобою не піду, а раптом ти справді мене заріжеш”. Глупа ніч уже. Він: “Ні, я тобі віддам”. Йдемо. Він залишає мене під брамою, заходить у дім і виносить сумку: з лекціями, годинником, повсякденною косметикою. Я отямлююсь: “Віддай телефон, там купа інформації”. – “Не віддам. Або дай хоча б двадцять гривень”. А я без копійки грошей, пропоную: “Ми зараз з тобою підемо до мене, ти почекаєш, я винесу двадцять гривень”. – “Не піду, не такий я вже дурень, ти одразу викличеш міліцію”. Переконую: “Я людина віруюча, присягаюся, що я міліцію не викличу, слово честі”. Погодився. Дорогою розпитую, як його звати, хто він. Нарікаю: “Як тобі не соромно, ти мене так налякав”. – “О, ви така смілива”, – на “ви” перейшов. Я навіть запитала: “А чи будеш за мене голосувати?” (Я ж все у гру перетворюю). Річ в тім, що тоді одна партія пропонували мені балотуватися, але я згодом відмовилась, не люблю політикою займатися. Хлопець відповів: “За таку жінку я обов'язково голосуватиму”. Коли спіткнулася, підтримав. Доходимо до школи поблизу мого дому, і тут з'являються всі мої хлопці. Злодюжка каже: “Вони мене будуть бити”. Заперечую: “Не битимуть, я пообіцяла тобі двадцять гривень, віддам і ти підеш”. Кажу сину: “Богдане, йди додому, візьми гроші, принеси. Я пообіцяла”.

– До речі, якого віку був нападник?

– Років двадцять п'яти, здоровезний. Поки мій син за грошима ходив, він сказав хлопцям: “Ця жінка повинна стати мером міста (він не зрозумів, куди мене вибиратимуть, чомусь подумав: на мера), і коли вона ним стане, не буде ні алкоголізму, ні бандитизму”. Отакий був спіч. Я вручила двадцять гривень: “Своїй дитині віддай” (по дорозі він сказав, що в нього ніби дитина є). Що називається праву щоку підставила. Потім мені казали: “Яка ти дурна, треба було викликати міліцію, його в буцегарню запроторити..” А я не могла, я ж заприсяглася. Цей епізод я потім використала в одному з романів.



– Що Ви читаєте? Порадьте читачам, на яких письменників звернути увагу.

– Окрім того, що я читаю філософські й історичні першоджерела, я намагаюсь підвищити свій мовний рівень завдяки творам хороших українських письменників, відомих і не відомих. Серед відомих: Марія Матіос, Оксана Забужко, Юрій Андрухович – майстри слова. А читаю, коли писати закінчую, щоб не збивало з пантелику, бо в кожного свої думки. Дуже люблю Віру Вовк, лауреата Шевченківської премії. Вона моя близька подруга, хоча в нас велика різниця у віці і вона живе в Бразилії. Регулярно спілкуємося з нею, з її посестрою Зоєю Лісовською-Нижанківською з Женеви, донькою першої української композиторки Стефанії Туркевич-Лук'янович (вона похована в Кембриджі). До речі, видавництво «БаК», яке публікує мої твори, видало і про неї книжку.

Люблю читати Паоло Коельо. До речі, у львівських газетах мені інколи закидають, що я його послідовниця, називають українським Коельо, хоча це не так. Між нами є спорідненість лише в тому, що і він, і я пишемо просто, може якісь ідеї і перегукуються, але я Коельо не мавпую, йду своїм шляхом. Іноді кажуть, що він поганий письменник, а я вважаю – хороший, в нього мільйони шанувальників. Приміром, я зауважила його популярність у Британії, Греції та інших країнах.

Останнім часом повністю перечитала Платона, бо зацікавилася Атлантидою, мені потрібні були знання про цю державу, тому я уважно перечитувала діалоги «Тімей» і «Крітій». Серйозно заглибилася в грецьку міфологію, особливо прискіпливо вивчаю все, що стосується Аполлона і Пана. Читаю Сапфо, знайшла цікаві ідеї. Захотілось перечитати «Лісову пісню» Лесі Українки, декілька її віршів мені неймовірно подобаються. Перечитала роман Хемінгуея «Старий і море», тому що в школі ніяк не могла зрозуміти, за що йому дали Нобелівську премію. Вкотре переглянула Кнута Гамсуна.

Отже, моє читання вельми різнопланове і різноманітне.

– З чим сокровенним хочете звернутися до наших читачів?

– Я би хотіла, щоб всім людям засвітило світло, щоб вони вийшли з темряви, перестали боятися, щоби не казали, що їм запізно робити якісь важливі складні речі і вони нічого не в змозі змінити. Коли помремо – то не зможемо, а поки живемо – можемо все! Не треба остерігатися найнеймовірніших учинків, не треба боятися вступити в прірву, бо в найкритичніший момент вискочить якась дощечка і підтримає вашу ногу. Обов'язково робіть те, чого прагне ваше серце.

– Не боятися ступити у прірву?..

– У старому фільмі «Індіана Джонс» головний герой у пошуку Граалю знайшов своєрідний амулет, на якому було написано, що треба ступити в прірву, і він збагнув, що це треба виконати. Індіана Джонс ступив у прірву, збоку виїхала дощечка і він перескочив. А якби злякався, то не перескочив би і не досяг мети.

Володимир КОСКІН


Читати цю та інші публікації у своєму телефоні
на своєму сайті


3. Примат
09.05.2009, 13:23
Савулі +1)))) Тільки би ше забрали її читання як "обов'язкову програму" з Дня приладника, бо ті її книжки то не для нашого брата, хай т о грецькі філологги і філософи читають, а я краще МСС повчу))))

21.02.2009, 21:14
Вона у мене на факультеті паше, я її бос. m/

21.02.2009, 19:50
Ха,...вона в мене викладала Механіку суцільного середовища і Чисельні методи...класна тьотя !!!

Unable to safe captcha-image.