На головну На головну На головну
 
 
Google
Google
« Листопад 2010 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930 
Архів публікацій

 

640x480 | Переглядів: 660
Двір Олеського Замку



[ Реклама ]
Реклама від "Порталу українця"
Запрошуємо до співпраці


 
 
 
 .. » Валентина Матюшенко: «Сенс життя артиста – бути почутим»
Історія
до 1918 (26)
1918-1991 (50)
після 1991 (23)
  Ідея (71)
  Культура (93)
  Особистості (303)
  Мова (44)
  Релігія (24)
  Теорії (29)


Валентина Матюшенко: «Сенс життя артиста – бути почутим»


Автор: Володимир КОСКІН
Джерело: Портал українця
Коментарі (0)


Солістка Національної філармонії України заслужена артистка Валентина Матюшенко цілком відповідає характеристиці: «Блискуча співачка з блискучими перспективами, бо блискуче розвивається». За цими словами – нетьмяніюче золото працелюбного таланту.

Запорукою її успішного старту стала ґрунтовна освіта: Національна музична академія України імені Петра Чайковського і аспірантура.

Репутацію підняла перемога у п’яти міжнародних конкурсах.

Голос Валентини Матюшенко має великий діапазон, що дозволяє виконувати найрізноманітніший репертуар, не заганяючи себе в межі розхожих визначень на кшталт «колоратурне сопрано», «ліричне сопрано» тощо. У неї справжній оперний голос, і навчена вона у бездоганних традиціях європейської вокальної школи, але тяжіє до найкращих (часто рідкісних) зразків камерного вокального репертуару.

Гастролювала у Франції, Іспанії, Росії, Словенії.



– Пані Валентино, артистична кар’єра – примхлива річ. Один витягає щасливий лотерейний білет і потрапляє, як мовиться, в «яблучко», а другий іде до успіху поступово, докладаючи великих зусиль. А як було у Вас?

– У мене, певно, був змішаний варіант: фортуна то усміхалася, то відверталася, тримаючи за руку свою подругу – наполегливу працелюбність. Поступово, крок за кроком, я ставила цілі й досягала їх.

Мій шлях типовий: музична школа, вокальний відділ у Полтавському училищі імені Миколи Лисенка (у Полтаві я народилась і виросла). У сімнадцять років усе здавалося сяюче-радісним, я не уявляла, на який тяжкий шлях стала. З першого разу вступила до Національної музичної академії імені Петра Чайковського. Три роки навчалася у народної артистки СРСР Євгенії Мірошниченко, поки зрозуміла: щось не те відбувається, треба кардинально змінювати манеру співу. Вирішила перейти до іншого викладача, було дуже важко морально і психологічно, мене відмовляли... Але я свого досягла, хоча довелося піти на рік в академвідпустку, щоб привести голос до ладу. Далі вчилась у класі Галини Сухорукової, відомої камерної співачки, заслуженої артистки України, професора. Вона виховала відомих співаків, серед яких – Валентин Пивоваров, Тарас Штонда, Ольга Микитенко. Рівень учнів красномовно характеризує вчителя.

– А чому не злагодилося з Мірошниченко?

– Мабуть, не підійшли психологічно одна одній. Її манера співу (не вся, звісно), отже, постановка голосу, яку вона впроваджувала, виявилася для мене надто вже неприйнятною, почалися проблеми з голосом. Так далі не могло тривати.

Хоча я не можу сказати, що Євгенія Семенівна не дала мені нічого і я кардинально все перебудовувала. Ні, вона вчила техніки, видобування верхніх нот, уміння триматися на сцені. Однак стало зрозуміло, що деякі суто технічні моменти (дихання, посилання голосу тощо), які в неї від природи, я не зможу застосувати. Мабуть, я сама винна, втім, з класу Мірошниченко пішли Ольга Микитенко, інші дівчата.

Справді доленосною людиною, яка змінила моє життя, стала педагог Галина Станіславівна Сухорукова. Я їй всім завдячую. Вона поставила той голос, який я нині маю, зробила все для цього. Галина Станіславівна унікальний педагог й унікальна співачка, у неї яскравий творчий шлях. У мене є записи, такого рівня камерного співу в Україні давно вже не було, і чи буде – питання. Якби я її не зустріла, не знаю, чи була б Валентина Матюшенко. Я завжди це кажу. На жаль, її немає вже кілька років.

Отже, у Галини Сухорукової я ніби народилася заново, почала оволодівати майстерністю, мене хвалили, запрошували на виступи. Розпочався період участі в міжнародних конкурсах.

Перша сходинка – перемога на конкурсі «Нові імена України». З 1997 року – участь у міжнародних змаганнях. Стала лауреатом конкурсу імені Бюль-Бюля в Баку (Азербайджан). У нас, до речі, більше відомий тенор Полад Бюль-Бюль-огли, а конкурс названо на честь його видатного батька.

Потім перемагала на конкурсах імені Собінова у Саратові та імені Ондіни Отто у місті Марібор у Словенії. Вершина моїх досягнень на той час – лауреатство на конкурсі імені Марії Каллас в Афінах. Там раніше перемагали Тарас Штонда, Ольга Микитенко, Сергій Магера. Потім, на жаль, вже нікому з України не таланило.

На конкурси я їздила сама, іноземною мовою володіла слабенько.



– Навіть концертмейстер не супроводжував?

– Я не мала на те коштів. Це дороге задоволення – поїхати за кордон, щоб себе і країну презентувати. Наша держава в цьому не допомагає. Іноді були благодійники, приміром «Міжнародні авіалінії України» оформили мені квиток не за п’ятсот доларів, а за сто. Зазвичай покладалася тільки на себе, головне – добре заспівати і пройти у другий тур, тоді проживання в готелі стає безплатним.

Морально було надзвичайно тяжко. Вдома зазвичай спілкуєшся у вузькому колі музикантів, а коли приїжджаєш, скажімо, в Афіни, то бачиш і чуєш сімдесят претендентів, які розраховують на три премії. І у всіх такі голоси, що думаєш: «Боже мій, що я тут роблю? Треба тікати звідси». Та ось твоє ім’я називають після першого, другого, третього турів, ти виявляєшся серед лауреатів! Я, до речі, єдина отримала ще медаль за поєднання вокальної, музичної й акторської майстерності, тобто вразила журі тонким виконанням камерних творів. Член журі – концертмейстер зі знаменитого лондонського театру «Ковент-гарден» – сказав, що Брамса ніхто краще не заспівав.

У чому полягала складність конкурсу в Афінах? Треба було підготувати двадцять творів: дванадцять арій і вісім романсів. Що співатимеш у черговому турі, не знаєш, тільки напередодні повідомляють – чотири арії й два романси. Наприклад, у першому турі мені довелося після експресивних арій Травіати (Верді) Манон (Масне), Ельвіри (Белінні) співати романс Шуберта «Ти – мій спокій». Тобто після шалено високих нот, мі-бемолів тощо заспівайте, будь ласка, акварельно-драматичного Шуберта.

До речі, в Афінах тамтешнє метро мене вразило величезними фотозображеннями Марії Каллас, великої гречанки, причому без жодних написів, бо її всі знають і шанують. А що ми бачимо у нашому метро? Ото ж бо! Це багато про що свідчить. У нас – реклама кавоварки чи іноземного фільму, а у них – легендарна співачка, гордість нації.

– Тобто греки і в такий спосіб возвеличують своє національне надбання – видатних земляків.

– Авжеж. Конкурс імені Каллас – найвищого рівня. В журі – найвідоміші, найавторитетніші співаки, такі, наприклад, як знамените сопрано Гена Дімітрова, тенори Іван Консулов, Луїджі Альва. Голова журі – видатний бас Паоло Монтарсоло.

Суперництво колосальне, і треба довести, що ти – найкраща. Афінський щабель став для мене дуже важливим.

Згодом я дізналась, що моє прізвище потрапило в каталог “Карнегі-хол” як найкращої молодої співачки України, – такий висновок зробили за підсумками міжнародних конкурсів. Звісно, було дуже приємно.

Я ж почала працювати в Національній філармонії України. Я завжди хотіла працювати в Києві, і хоч які там за кордоном фестивалі, запрошення-пропозиції і таке інше, все одно мене тягнуло в Україну, я тут відчуваю себе спокійніше.

– Подейкують, що міжнародні конкурси – заангажовані, часто лауреатами стають чиїсь протеже, тобто лауреатства розподілені заздалегідь. А тут раптом приїжджає молода співачка з невідомої України і потрапляє в абсолютно нерівні умови. В якій мірі ви на собі відчули конкурсні каверзи?

– Я нічого не відчувала поганого в свій бік, навпаки мені завжди допомагали, концертмейстери були найвищого класу.

Звісно, я чула всілякі розмови, зокрема і після конкурсів, в яких брала участь, казали: “Та отримала премію через те, а та через те...”. В якій мірі це правда – не знаю, але щодо себе, повторю, я не відчула ніякого упередження, отже, я живе підтвердження того, що на конкурсах перемагають і без чийогось лобіювання. Можливо, тепер це складніше.

– Тобто до вас ставилися об'єктивно?

– Цілком. Навіть деколи я була здивована, що отримала премію. Наприклад, коли виборола друге місце на конкурсі імені Ондіни Отто в Словенії. Там конкурували співачки дуже високого рівня. Було приємно їх обійти, оцінка мене задовольнила. Тим паче, що за мною не було ніяких “штовхачів”.



– Зазвичай вокалісти мріють працювати в оперних театрах. У вас для цього були всі підстави: Ви потрапили в каталог “Карнегі-хол”, маєте численні лауреатства.

– Розумієте, “Карнегі-хол” – це насправді престижний концертний зал в США, до його каталогу входять не тільки оперні, а й академічні співаки.

Як академічна співачка маю й оперний досвід. На третьому курсі Музичної академії мене взяли до столичного Оперного театру стажером, коли ставили оперу «Богема». Я мала виконувати партію Мюзетти. Це ще було за керування Анатолія Мокренка, він мене почув у класі Мірошниченко, забрав до театру. Я пропрацювала там чотири місяці, після цього зрозуміла, що треба щось робити з голосом, якось його вивільняти. Багаж, який мала на той час, не давав мені змоги співати в оперному театрі. Я вирішила для себе: спочатку приведу голос до ладу, а тоді братиму участь в оперних виставах.

Згодом у скарбничці мого досвіду опинилося чимало оперних вистав, адже я брала участь в Оперній студії, закінчувала академію як оперна і камерна співачка. На сцені столичної «Молодої опери» виступала в партіях Марфи в «Царській нареченій» Римського-Корсакова та Віолетти в «Травіаті» Верді. За кордоном запрошували до опери співати. Але можу сказати, що камерний спів мені поки що цікавіший. Я займаю свою нішу, в ній мене все влаштовує, люблю свою філармонію, маю можливість співати в Колонному залі й не тільки, роблю великі сольні концерти – з різними ансамблями і симфонічними оркестрами під орудою знаних диригентів – Романа Кофмана, Ігоря Палкіна, Миколи Дядюри, Володимира Сіренка. Співала з оркестрами народних інструментів, зокрема під орудою Віктора Гуцала, з оркестром Оперного театру. До речі, 21-го жовтня я виступила із новою сольною програмою в столичній філармонії, що підготовлена разом із Національним академічним духовим оркестром України.

Так, зазвичай усі рвуться співати в Оперному театрі, бачать себе майбутніми примами, вважаючи камерний спів чимось другорядним чи менш вартісним. А я прима у філармонії (сміється), тут більше розкриваюсь, я свідомо вибрала цей шлях. Співаю те, що хочу, ті ж оперні арії, сама вибираю твори і формую програми.

До речі, концерт із двох відділень складається приблизно з двадцяти творів. Мої колеги, друзі, які працюють в Оперному театрі, кажуть: «Ти вже стільки проспівала сольних концертів, а я боюсь, бо навряд чи витримаю два відділення». Що таке оперна вистава для соліста? Дві арії, як правило, певні дуети, ще епізодичні виходи на сцену. Не так ніби й складно. За тобою декорації, хор, попереду диригент, оркестр, поруч колеги, котрі тебе завжди підтримають. А камерний співак постійно на сцені один на один із публікою. Так, є оркестр, але часто буває, що, крім піаніста, нікого. Треба бездоганно викласти кожний твір, усю низку історій самій.

В усьому світі однаково цінують оперних і камерних співаків, це не окремі касти, а два вагомі різновиди вокального мистецтва.

– Яким є Ваш репертуарний діапазон?

– Співаю все. Класику, зокрема старовинну музику, скажімо, з диригентом Кофманом виконувала кантати Баха, «Глорію» Вівальді, на іншому сольному концерті співала оперні арії, в тому числі Моцарта. Нещодавно у мене був концерт української музики з творів Білаша, Степового, Стеценка, Шамо, Кос-Анатольського, інших, і, звісно, народні пісні. Люблю і співаю духовну музику, оперету. Наші композитори пропонують свої здобутки, у мене є чималий досвід такої співпраці, скажімо, співаю твори Мирослава Скорика, Лесі Дичко, з нею часто спілкуюсь, вона запрошує на свої концерти.

– А лаври естрадних співаків приваблюють?

– Ні, борони Боже.

– Дехто міркує так: “Задля популярності, грошей піду в суцільну легкість – у попсу”.

– Приклад оперника Миколи Баскова, який зробив кар’єру в естраді, нетиповий. Наше мистецтво консервативно-академічне, але вивершене. Щоправда, розмір гонорарів значно відрізняється. Звісно, я не закидаю, скажімо, естрадниці Ані Лорак, я її поважаю, для мене вона взірець у популярній музиці, працьовита, має гарний голос. Але я знаю співунців набагато нижчих за рівнем, котрі мають гонорари, що не снилися провідним солістам Оперного театру. Це і на догану публіці теж. Тож заради грошей і популярності опускатися душа не дозволяє.



– Абсурд: співак має голос, смак і головне – талант, але оскільки він не попсовик, тому рахує копійки.

– Завдяки такому монстру як телебачення маємо засилля естради, яка не завжди відповідає рівню навіть цоколя.

– Приходить черговий сезон і ефір заполоняє “Фабрика зірок”. Щоправда, там теж є цікаві обдарування.

– Так, є дуже гарні співаки, але їх “зачісують” під стандарти шоу-бізу.

– Отже, з одного боку, є позитив – таланти, а з другого – цю юнь намагаються щосили “опустити”: якнайбільше роздягнути, вульгаризувати, осексити…

– Деякі, постановки номерів, дійсно, нагадують еклектичну суміш дешевого кабаре і стриптизу.

– А нарочите пропагування зірковості, коли, наприклад, у прямому ефірі юному «фабрикантові» дарують автомобіль (щоправда, в пориві подяки він по-рабськи упав на чотири кінцівки). Втім, у мене є підозра, що новоспечених зірок вичавлюють, як лимон, максимально на них заробляючи як в ефірі, так і на всеукраїнських гастрольних «чьосах». Почався новий сезон, почнуть «доїти» нових «фабрикантів». Як ви до цього ставитеся? Чи могли б пустити свого сина цим шляхом?

– Я взагалі категорично проти того, щоби мій син став музикантом, це навіть обговоренню не підлягає. Хоча мій чоловік Борис Матвійчук, флейтист, соліст ансамблю “Рідні наспіви”, хоче сина вчити грати на фортепіано, флейті. Та я проти того, щоб музика стала його професією, бо це надто невдячна справа в нашій країні.

Музичний світ, як пиріг, поділений продюсерськими агенціями на сегменти. В тому числі і в академічній сфері. Зростає заангажованість конкурсів. Схожа ситуація і з працевлаштуванням. За кордоном не можливо пробитися поза агенціями, вони правлять бал, необхідні передусім рекомендації знаменитостей, інакше ніколи не потрапиш до театру й на гастролі. Все чітко поділено, все тільки через імпресаріо.

Стосовно наших теледівчаток і телехлопчиків та сама історія: є продюсер, який заробляє гроші, йому байдуже, які в кого творчі прагнення, треба давати по кілька концертів на день у різних містах. Якось Віталій Козловський похапцем в ефірі сказав: «У мене зараз четвертий концерт, я побіг».

Але ж вони не працюють горлом і серцем, тільки під плюсовку, хоч і написано в рекламі: «Наживо». Як професіонал я це чую і бачу: немає співу живого! То чого б тоді не «заспівати» чотири концерти за день: натиснули кнопку – розкривай рот. Мені, до речі, іноді доводиться без усіляких фонограм виступати з кількома концертами щодня, є у нас така форма – лекторії в ліцеях, школах, вишах, організаціях – це філармонічна робота.

Справедливості заради скажу, що зрідка я натрапляла на живий спів “фабрикантів”, але це було жахливо. Втім, їх можна зрозуміти: як можна співати наживо при таких умовах, коли тебе крутять, підвішують, обливають водою…



– Дійсно, це не реально: висіти на канаті донизу головою і співати…

– Авжеж, нормально голос не подаси. А продюсери що? Їм гроші потрібно заробляти. От і записують в студії по п’ять пісень на кожного і крутять по містах. Так що це не та праця, коли можна сказати, що телезірок вичавлюють фізично і тим паче творчо. Принагідно їх відсівають і в новому сезоні – нові герої.

– Ось тут і заритий собака: фактично дітей ламають психологічно: забудь про свої творчі амбіції, ти – раб, роби, як диктують. Заради шоу. У мене навіть виникла думка, що історія про психологічний злам Бориса Апреля – це рекламна містифікація, навмисно розіграний скандал, коли юнака з білого янгола перетворили в чорнявого принца.

– Наші здогади збіглися, у мене та ж сама думка виникла – це заради піару, заради підвищення рейтингу видовища. Ажіотаж навколо Бориса Апреля ще більше зріс, – звісно, це концерти – квитки – гроші.

Що в усьому цьому, на мою думку, найстрашніше? Вчорашні діти завдяки телерозкрутці, а не таланту і творчим досягненням, стають за місяць-два відомими. Ніхто їх до цього не знав, а тут раптом – раз і вони вже кумири. Як, скажімо, брати Борисенки, котрі співають, я би сказала, антимузично, проте мають своїх фанів – дівчаток від дев’яти років і вище. Яка психіка це витримає у такому віці? Пригадаймо Пугачову, Ротару, Повалій, Пономарьова, Лорак – вони поступово, роками себе стверджували, тепер – на вершині. А тут два місяці – і зірки.

Гадаю, це все одноденки, на них зароблять гроші і вони стьмяніють природним чином. Дай Боже, щоб хтось залишився, мені з “фабрики” сподобалась Єва Бушміна, музикальна, розумна дівчина.

– Яким би ви хотіли бачити майбутнє сина?

– Думаю, Богдан сам визначиться. Втім, ми спрямовуватимемо його в економічне русло, до знань комп’ютерних програм, мов. Мої декілька подруг-музикантів так і намагаються робити, щоб діти не пішли в музичну професію. А далі подивимося, як в сина (йому лише три роки) розвиватимуться здібності: більш гуманітарного спрямування чи технічного. Хоча здавалось би, я маю можливість йому у музиці допомагати, але не хочу.

– Знову повернімося до вашої постаті. Ви природно долаєте певні етапи: навчання, участь у конкурсах, праця в Національній філармонії. Які ще сходинки намічено подолати?

– В цьому році – в січні, в День Соборності – я отримала звання Заслуженої артистки України. В нашій країні, яка фантастично відрізняється від інших країн, це дуже важливо, на тих, хто має звання, вже дивляться як на людей.

Після конкурсів у мене була мета знайти своє місце у Києві, філармонію я «штурмувала» три роки (в ній проста система: якщо немає штатного місця, тебе не можуть взяти). Коли отримала роботу й почалась творча діяльність, звісно, захотілось себе доносити людям. Однак почали лунати здивовані вигуки: “У вас немає звання?”.

– Тобто в Україні і Марія Каллас без звання була б порожнім місцем?

– Можливо, й так. На щастя, Український фонд культури зробив подання на звання, не за мої карі очі, а за голос і добутки. Відзнака держави мене надихнула, піднесла. До речі, і на конкурсах я захищала честь держави, завжди біля мого прізвища стояло “Україна”, потім члени журі підходили і казали: “А ми не знали, що у вашій країні (дехто, взагалі не чув про Україну) є така висока школа вокального мистецтва”.

Як у нас узвичаєно? Що кажуть чиновники? “О, Євробачення! О, це такий конкурс, після якого ми відзначаємо співаків”. А міжнародні вокальні конкурси останнім часом (раніше такого занехаяння не було) не вважають чимось вартим уваги, хоча в них беруть участь співаки найвищого ґатунку, “фабриканти” поруч навіть стояти не гідні. В українських спортсменів та ж ситуація: “О, Олімпіада, це дуже добре!”. А решта змагань – другорядне. За кордоном видатні спортсмени – національні герої, а у нас знають чотири-п'ять прізвищ. А добре слово, як відомо, і кішці приємне. Я дуже вдячна Українському фонду культури, його голові-генератору, видатному поетові Борису Олійнику, директору Дмитру Янкові за отриманий щасливий білет, досі перебуваю у благосному стані. Водночас розумію, що треба далі рухатись.

Колись я дуже хотіла стаціонарно працювати в Україні, тепер хочу знайти собі імпресаріо за кордоном. Не для переїзду, а для організації концертів, гастролей, я готова презентувати своє мистецтво світовій публіці, а не тільки київській, українській. Та й заробляти треба, бо що приховувати – наших академічних співаків не гідно винагороджують в Україні.



– Ви сказали, що дуже приємно, коли держава звертає увагу на своїх гідних громадян. А як ви відчуваєте на собі її піклування?

– Треба про себе заявляти здобутками, під лежачий камінь вода не тече.

– У нас з “піклуванням” дуже складно, маємо засилля естради, показовим і симптоматичним є те, що найвищі посадовці відвідують концерти Поплавського і Вєркі Сердючки, а у філармонію чи Оперний театр їх не затягнеш.

– Естрада розпливається як нафтова пляма, її тяжко перебороти. Але будемо боротися, далі працювати.

– А поки що на бігбордах – дешевизна і нема національних героїв із царини культури і спорту.

– Я вже казала, як була вражена в Греції гігантськими фотопортретами Марії Каллас, причому без ніяких надписів, бо її всі знають і шанують. До речі, в Афінському аеропорту довелося показувати диплом лауреата, стилізований під старовинний пергамент, і медаль. Митники запитали: «Що це?» – «Я на конкурсі імені Марії Каллас виграла». – «О! Ми вас вітаємо! Приємно бачити лауреата. Ми обожнюємо Марію Каллас». Я була шокована. Це сказала звичайна людина, та вона знає, хто така Марія Каллас і що є конкурс її імені. Мене з пошануванням і люб’язністю обслуговували і проводжали до літака.

– Я не можу уявити, щоб українські митники з таким пієтетом ставилися до видатних митців, вони навряд чи здатні назвати хоча б одне не попсове ім’я. Навіть знаю випадки, коли у співаків або художників забирали міжнародні нагороди-статуетки, мовляв, це не дозволено провозити.

– Так, у них інші цінності, і вони слухають іншу музику. Це свідчить про рівень свідомості й вихованості нації. Наших людей виховують на «фабрикантах». На радіо й телебаченні майже не звучить класична музика.

– Ваш чоловік Борис Матвійчук – флейтист. Чи не забагато в одній сім’ї музики? Чи не виникають заздрощі, зіткнення інтересів? Якось один оперний співак мені зізнався: “Слава Богові, що моя дружина не співачка, а лікар”.

– Ні, в нашій родині музики незабагато, навпаки чоловік часто підказує, радить, адже як інструменталіст розуміється в оркестровках, має різноманітний музичний досвід, багато працював з чудовими диригентами, зокрема в Оперному театрі із неперевершеним Стефаном Турчаком.

Останнім часом ми разом створили багато спільних програм, оскільки мій голос і флейта гарно співіснують-переплітаються. Виконуємо твори, які спеціально написані для голосу, флейти і фортепіано. А ще Борис грає сольно на флейті і сопілці, дає на концертах мені перепочити. Отже, у нас добрий сімейний тандем. Ніяких ревнощів і заздрощів. Навпаки. Можливо, якби він був вокалістом, тоді мені було б складніше, бо ми, співаки, завжди егоїсти. А інструменталісти виховуються інакше – більш колективно. Де вони працюють? В оркестрах, ансамблях. Дуже рідко солістами. Тому в них більше розвинене колективне мислення, сприйняття колег, і мені це дуже допомагає.



– Отже ви яскраво виражена солістка. А чи брали участь у вокальних ансамблях, хорах?

– Було таке. І в храмі колись співала, потім мені сольні партії почали давати. І нині, бува, співаю у дуетах, тріо, в ансамблях. Тоді намагаюсь не вирізнятись, слухаю колег. А взагалі-то за натурою солістка. Так нас навчали. Ми всі прими! Повинні бути неповторними, і це правильно.

– Володар чудового голосу Валентина Степова йде дуже синтетичним шляхом. Співає академічно, естрадно, а також співає знамениті оперні шлягери у сучасних електронних аранжуваннях. У вас є бажання в такому ракурсі себе спробувати?

– А чому ні? Валентина цікава, розумна жінка, ми знайомі, брали участь у спільних концертах. Вона зробила оперну кар’єру швидко, яскраво. А потім почала експериментувати. У неї багато незвичайно аранжованих творів, які мені подобаються. В це просто треба вкладати час і сили. Можливо, колись і я так зроблю, дай Боже.

– Ваша улюблена оперна арія?

– Вальс Джульєтти композитора Гуно з опери “Ромео і Джульєтта”, – дуже технічний і красивий твір, просто феєрверк! Люблю арію Лауретти з опери Пуччіні “Джанні Скіккі”, там т-а-акі піанісимо, надзвичайно гарна музика.

– Улюблений романс?

– “Не пой красавица”, Рахманінова. А також романс Шуберта “Ти – мій спокій”. Дуже ці твори люблю і часто виконую.

– Народна пісня?

– “Ой, я знаю, що гріх маю”. Скільки б її не співала, завжди знаходжу нові нюанси.

– А щодо оперети?

– Мабуть, “Летюча миша” Штрауса, там все чудове, скажімо, куплети Аделі. Люблю “Сільву” Імре Кальмана. Штраус – експресивний, Кальман більш ліричний.

– Що важливе вважаєте необхідним сказати насамкінець?

– Хочу побажати собі і всім колегам дві речі: здоров’я (для співаків це особливо актуально, бо простудні “охрипи” позбавляють нас головного інструменту – голосу) і потрібності. Творчість філармонічних й оперних співаків має доходити до народу. Держава зобов’язана докласти руки (ой як потрібна гуманітарна програма!), бо на попсу і так кидаються.

Я тепер перебуваю на такому професійному рівні, маю такий вік, який вирізняється максимальною творчою репродуктивністю, що здатна співати різний репертуар будь-якої складності й дарувати людям свято душі.

– Тобто це та ситуація, коли творчий потенціал набагато перевищує можливості себе доносити світові.

– Ви точно сказали. Я б хотіла, щоб мене більше використовували як співачку. Це, мабуть, найголовніше бажання.

Володимир КОСКІН


Читати цю та інші публікації у своєму телефоні
на своєму сайті



Є що сказати? Говори на форумі або додай коментар:


(за бажанням)
Введіть код:
This is a captcha-picture. It is used to prevent mass-access by robots. (see: www.captcha.net)   



Інші коментарі

... ›››
Oleg Pk | 23.09.2011, 19:36

Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти. ... ›››
Василь | 04.09.2011, 18:19

В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,... ›››
Наталі | 23.08.2011, 17:49

Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію... ›››
Подільський | 20.08.2011, 17:43

На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн. (у книгарнях дорожче) :))) До речі, сьогодні, 17-го серпня, о... ›››
Іванченко Ірина | 17.08.2011, 15:12

Інші публікації на цю тему

12.01.2014, 00:26 Богдан Жолдак: “Україна найбагатша на таланти і найбідніша на їхню реалізацію”
Наш співрозмовник Богдан Жолдак -- прозаїк, драматург, кіносценарист,...
28.10.2013, 23:34 Євген Ковтонюк: «Заради шедеврів я скрізь суну носа»
Наш гість Євген Ковтонюк цікавий багатьма гранями – як мандрівник,...
27.09.2013, 23:21 Анатолій Зборовський: «Я вивчаю портрет народу»
Наш гість – Анатолій Зборовський, історик і краєзнавець, директор...
01.09.2013, 15:18 Володимир Базилевський: "Куди не кинь, підстеріга чужизна..."
Поет, критик, есеїст, публіцист Володимир Базилевський розчинився у...
23.08.2013, 17:53 Південну Пальміру накрила “зелена хвиля”
В таку спеку подібне книжкове стовпотворіння могло статися лише тут, в...
11.08.2013, 20:19 Микола Славинський про прямостояння під високими небесами України
Наш гість – Микола Славинський, типовий український галерник в царині...
27.07.2013, 18:12 Віктор Грабоський: Вириваймося з мороку!
Письменник Віктор Грабовський впродовж творчого життя поступово набував...
04.07.2013, 01:11 Володимир Бушняк: «Письменник є засобом націєтворення»
Наш гість – письменник Володимир Бушняк. Донедавна голова Кримської...
24.06.2013, 00:18 Неллі Корнієнко: “Без культури держава впаде”
Наш гість – доктор мистецтвознавства, академік Національної Академії...
15.06.2013, 01:40 Олексій Кононенко: “Книга не буває передчасною”
Олексій Кононенко – поет, прозаїк, журналіст, автор відомих українських...
Більше

Стрічки публікацій   Мобільна версія сайту: PDA/WAP
Наш інформер на вашому сайті

  Умови використання та цитування матеріалів сайту
  Авторські права
  Застереження
© AnViSer 2004-2013.  Адміністрація порталу не несе відповідальності за зміст рекламних банерів, які надає банерообмінна мережа
Hosting by hostBe.net