На головну На головну На головну
 
 
Google
Google
« Листопад 2011 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930 
Архів публікацій

 

600x450 | Переглядів: 383
Замок у Меджибожі



[ Реклама ]
Реклама від "Порталу українця"
Запрошуємо до співпраці


 
 
 
 .. » Актор із комедійною зовнішністю і драматичним єством
Історія
до 1918 (26)
1918-1991 (50)
після 1991 (23)
  Ідея (71)
  Культура (93)
  Особистості (303)
  Мова (44)
  Релігія (24)
  Теорії (29)


Актор із комедійною зовнішністю і драматичним єством


Автор: Володимир КОСКІН
Джерело: Портал українця
Коментарі (0)


Станіслав Колокольніков щиро-дитинно усміхається веселим вустами і сумними очима. Він здається незахищеним диваком, хоча вміє бути не тільки гострим на слово, а й зухвалим і саркастичним (поза сценою). Та навіть його сарказм – не руйнівний глум, бо Колокольніков має душу добряка, хоча через свою наївність (або принциповість) може висловити щось болюче на чиюсь адресу. Але розумний розуміє: бовкнув блаженний, нема чого на нього ображатися, він прагне покращити світ.

Продовження натури – в лицедійстві серед театральних декорацій. Станіслав Колокольніков не видрючується, він просто виймає із закутків душі різні стани, тому, мабуть, і на сцені виглядає напрочуд природним, хоча грає представників різних часів і країн (у виставах «Шантрапа», «Азалія», «Пристрасті дому пана Г.-П.», «Каспар», «Кавказька рулетка», «Уявно хворий», «Портрет планеты», «У Києві, на Подолі», «Месяц в деревне», «Вечорниці», «Дама – примара», «Жінки Моцарта»). Напевно, він є сучасним блазнем, веселим, безшабашним, уїдливим, з трагічним нутром, яке він захищає глузливістю й кумедною зовнішністю. Та ось блазень зникає і перед нами постає сучасний інтелігент, обтяжений різноманітними проблемами часу.



Колокольніков полюбляє іронізувати, передовсім на свою адресу. На власному сайті в автобіографії він насмішкувато кепкує над собою: «16 листопада 1961 року мир і мистецтво знайшли мене. І, хоча в календарі цей день позначений як день РАДІО й ТЕЛЕБАЧЕННЯ, мені дістався ТЕАТР. Та й виліз я у світ божий в 19.30, що суттєво, бо саме в 19.30 у театрах тоді починалися вистави».

Театр дозволяє, як каже Колокольніков, «плутатися в складках своїх одіянь». Театр навчив його працювати і любити мистецтво в собі.

Нещодавно актор Київського академічного державного театру «Колесо» Станіслав Колокольніков «відмотав» 50 років життя – плідного, цікавого, яскравого, корисного.

Вітаємо талановитого митця й бажаємо здоров’я, щастя і гарних ролей!



– Пане Станіславе, життя акторське непередбачене, часто складається з якихось карколомних несподіваних віх. Що у Вас було?

– Почну з 1984 року, коли я закінчив Театральний інститут (курс народного артиста України Михайла Юрієвича Резніковича). Одразу ж, без випускного вечора, поїхав працювати – на гастролі – разом з Черкаським обласним музично-драматичним театром імені Шевченка. Я мав великі ролі у двох постановках – грав Кульбабку у «Рядових» Дударева і Фіму у молодіжній виставі «Королівський особняк» Верещака. Першу поставив художній керівник театру Алім Ситник, другу – Марк Нестатінер.

Вважаю, мені дуже пощастило: за два вечора я зіграв дві прем’єри. Досвід був цікавий. В «Рядових» була зайнята академічна частина трупи, актори поставилися до мене, як до сина, з симпатією, без каверз. У «Королівському особняку» працювала молодь, на мене дивилися: «Ну, ну… чого тебе там навчили? А ну покажи, що можеш».

Склалося вдало. І мабуть, надалі у мене все складалося би добре у цьому театрі, просто киянину хотілося повернутися додому, а тут ще мама почала хворіти, доводилося туди-сюди їздити. Я вирішив повернутися до Києва.

Якраз забуяла перебудова, відкривалися нові театри, авангардні, госпрозрахункові. Я в один з приїздів, просто блукаючи Хрещатиком, зустрів знайомих з Театрального інституту, вони кажуть: «Ну що ти? Іди до нас». То був експериментальний театр-студія під керівництвом Володимира Пилипенка. В ньому я працював два досить щасливих роки.

Взагалі, я не можу поскаржитися на жодний театр, де працював. Мені було добре і в Черкасах: давали хороші ролі, ставлення було приязним з боку керівництва і трупи. В театрі Пилипенка я також не сидів без ролей, все складалося більш-менш нормально. Але цей театр розпався. Частина трупи на чолі з молодою, вважаю, талановитою режисеркою Оксаною Горюновою (нині вона працює у Москві) намагалася створити свій театр, свою драматичну антрепризу. Більше року ми з нею працювали, це і Віталік Линецький із майбутньою дружиною Наталкою Попович, і Володя Цивіньський, і Ольга Радчук (я називаю тих, хто більш-менш на слуху, склався як актор).



То був період дійсно студійного, не комерційного життя. Театр Пилипенка мав суто комерційних підхід, я там стільки заробляв, що коли приїхав в Черкаський театр за якоюсь довідкою, то одному народному артисту Радянського Союзу стало погано, коли він дізнався, що я, молодий, нікому не відомий актор, отримую у півтори рази більше, ніж він.

Ми не тільки грали на сцені, а й розподіляли наші обов’язки по різних цехах: були освітлювачами, декораторами, бутафорами, монтувальниками сцени… Панував комерційний дух, ми справді пристойно заробляли, але (як казала легендарна народна артистка Радянського Союзу Яблонська: «Все, все прожила»), достаток швидко промайнув. З Горюновою ми півтора роки рухалися некомерційно, побували на фестивалі у Брянську, їздили з виставами у Вірменію, коли там стався землетрус.

Загалом той юнацький період життя я завжди згадую дуже тепло.

Паралельно ще була співпраця в декількох театрах, вони виникали і розсипалися картковими будиночками. Скажімо, я почав репетирувати в останній виставі театру «Гротеск», він розпався. У театр «Магія» прийшов з Линецьким репетирувати виставу, театр розвалився напередодні прем’єри.

Та ось мені зателефонувала актриса Валентина Бойко: «Приходь до нас в театр «Колесо», зараз ми ставимо виставу «Шантрапа» Саксаганського, нам потрібні актори». Я прийшов, навіть без проби відразу почав репетирувати. Після прем’єри керівник театру Ірина Кліщевська запропонувала мені принести трудову книжку. Я сказав: «Ірино Яківно, може не треба? Почекаймо, бо театр розвалиться». – «Не розвалиться». Отже, дев’ятнадцятий сезон я працюю в «Колесі, це найдовший період у моєму житті. Ще трошки працював у «Браво», у «Сузір’ї», були ще різні театральні акції і заходи, але прижився в «Колесі», мені тут подобається, і якщо, Бог дасть, я звідси до смерті не піду.



– Є таке відчуття, що художній керівник театру Вас як актора вирізняє і навіть фаворизує.

– Всі ми люди і наші стосунки вибудовуються по різному, бувають світлі смуги і темні. Це нормально. Я дуже не люблю поняття «фаворитизму», мені здається, воно не є слушним у моєму випадку. Я б сказав, що у театрі «Колесо» взагалі немає фаворитів, Ірина Яківна Кліщевська до всіх намагається ставитися однаково, тут вже залежить від того, як ти працюєш, як вкладаєш себе у роботу, тоді і відповідне ставлення: тобі йдуть назустріч або не йдуть. Отака в неї мотивація.

Мабуть, у мене нормальне підґрунтя в театрі як у всякого відповідального актора, тож почуваюся стабільно. Але ми з вами розуміємо, що немає нічого більш тимчасового, ніж стабільність, і що буде завтра, ніхто не знає: як повернеться і вивернеться. Намагаємося поважати один одного, розумітися, іти назустріч і бачити найкращі сторони, як людські, так і творчі. Мені здається, що це цілком нормальний стан речей, він має бути в театрі. У нас в «Колесі» взагалі ніяких інтриг немає, ми зовсім нетеатральний театр, мені є що порівнювати, бо я працював в інших академічних театрах.

– Нетеатральний в сенсі інтриг?

– Так. У нас їх нема, кожен має стільки роботи, що немає сенсу комусь заздрити. Ми вже думаємо, кому б передати свої ролі. Так склалося в «Колесі», що мене не замінювали в жодній ролі за весь період, тобто замість мене нікого ніколи не вводили у виставу. Але деякі спектаклі вже трошки набридають, стають нецікавими, розумієш, що в певному образі ти, мабуть, вибрав усе. Звісно, з позиції свого таланту, бо там ще є глибина, а я вже дістався дна і мені стало не цікаво.

Коли запитують про найулюбленішу роль, я кажу: «Остання». Бо ще є що орати, заглиблюватися, шукати, доводити якщо не до лоску чи алмазного гранування, то до тієї межі, коли собі кажеш: «Ну все, мабуть, вже досить».

Якби була можливість відкладати довгограючі вистави на рік-два, а потім повертатися до них, тоді з позиції життєвого і творчого досвіду я б, можливо, зовсім інакше прочитав деякі ролі. А так ти весь час в процесі, ідеш, ідеш в певному напрямі, і не можеш подивитися на себе збоку. Це, мабуть, не дуже добре. Тому деякі ролі набридають.

– Станіславе, відгуки про Вас іноді полярні. Хтось у намаганні визначити ваше амплуа каже: «Колокольніков – органічно комедійний актор». Хтось заперечує: «Ні, він насправді трагедійний за натурою, акторськими барвами, малюнком». Хтось стверджує: «Його стихія – ліричність, він м'який акварельний актор». А насправді що є вашим стрижнем?

– Розумієте, так дивно склалося в моєму житті, що нутро в мене драматичне, а зовнішність – комедійна. Це мій біль, скажімо так. Коли я вступив до театрального інституту, народний артист України Михайло Резнікович увесь час повертав мене у комедійний бік. Мені було важко, складно, тягло (бо здавалося цікавішим) до драматизму, трагізму, ліризму. Проте з роками я звик до комедійності, набрався якихось власних, вибачте, штампів (у хорошому розумінні), мені навіть нецікаво бути трагічним. Розумію, що публіка більше полюбляє комедію, а коли граєш драму, не розумієш, чи повірила тобі публіка, бо ти комедійний за зовнішністю. А в комедійній ролі відразу відчуваєш: глядачі все зрозуміли, пішли за тобою, тобто віддача миттєва.

Я дуже люблю деякі драматичні сцени, де намагаюся винаходити комедійні барви, мені подобається, коли іноді навіть сміх у залі проскакує, бо не можна давити людей однією драмою, всім важко живеться, хочеться чогось світлого навіть у драматичній виставі.



– Наведіть конкретний приклад.

– У «Жінках Моцарта» (у цій виставі Колокольніков грає дві ролі – жіночу і чоловічу. – В. К.) є драматичні епізоди, коли я вже граю не Цілі Вебер, а Шиканедера: мій перший і останній монолог про Моцарта. Постать генія музики загалом трагічна (у спектаклі є моменти, пов'язані з його смертю), але це не заперечує іронії, сарказму, доброї усмішки.

Мені надзвичайно імпонує образ Іслаєва у «Місяці на селі» за Тургенєвим. Там є драматичний момент у житті розгубленої світлої людини, котра зустрілася з величезним коханням і неможливістю щось подіяти з собою у ситуації-вузлі. Порядний чоловік, Іслаєв нестямно закоханий у свою дружину, але він розуміє, що поряд є інші й кращі, більш освічені, цікаві люди. Він усвідомлює, що без неї жити не може, втратити її не може, і тримати не буде, хоч: «Без Наташі я не дихатиму». Ця драматична нота мені подобається, хоч моє прочитання теж трошки комедійне. З цього дивакуватого персонажа можна покепкувати, і нехай зал із нього кепкує, сміється, чому ні.

Узагалі я ніколи не боявся бути смішним у житті, мене це тішить, людина, котра до себе серйозно ставиться, ще смішніша.
Гадаю, мені справді вдається бути комедійним, драматичним і ліричним.
Слово «амплуа» забудьте. Може, для кіно актор із амплуа – це добре, а для театру – ні. Ти весь час один і той самий? Нецікаво. Я б сказав, соромно. Не можна себе грати весь час, це ж театр, треба не бавитись, а грати інших людей. Я взагалі сам собі нецікавий, тож показувати себе комусь – несерйозно.



– Мене вразила вистава «Кавказька рулетка». Вона трагічна: про події в Чечні, про молоду слов'янку-снайпера, котра воювала на боці чеченців і мала дитину від коханого – командира однієї з «банд». Після загибелі чоловіка вона тікає з цієї м'ясорубки, за нею навздогін (для ловитви) чеченці відправляють іншу жінку. На терезах шантажу – діти обох жінок. Протиборство двох матерів (у купе вагона) неймовірно трагічне. І раптом у це протистояння вривається блазень-клоун в особі цинічного веселуна-провідника вагона у вашому виконанні. Цей контраст ще більше підкреслює трагізм подій. Ви, як на мене, напрочуд точно впіймали інтонацію, малюнок ролі. Як сталося це влучання?

– Це закладено в драматургії, Віктор Мережко – хороший драматург. Персонаж провідника, я так розумію, він спеціально ввів, бо якби це була чиста драма, дуетний поєдинок двох жінок зі своїми трагедіями, це, мабуть, не можна було б витримати. Потрібно було якось розряджати цю обстановку, зокрема чудовими дотепними текстами.

У нашому театрі не вся драматургія така добротна, доводиться її вивищувати режисурою, грою, а тут автор просто подарував цей персонаж. Зрозуміло, сказати, що Мережко все виклав на блюдечку, теж не можна, бо якщо ви дивилися фільм «Кавказька рулетка», там інакше прочитання цього образу, як на мене, нецікаве. Психологічних ножиць у фільмі немає, образ – побутовий, провідник не досягає рівня диявола, спокусника, пересмішника.



– На межі клоунади...

– Авжеж, ми саме таким замислювали цей персонаж. У період репетицій з режисером Іриною Кліщевською розуміли, що кожна сцена, на відміну від фільму, має бути зіграна інакше, навіть стильово, тому що треба було заплутати глядача, аби до останньої сцени не було зрозуміло, який насправді мій персонаж: свій, чужий, позитивний, негативний, добрий, чесний, підлий, підступний, глибинний, поверховий...

У моєму розумінні – це єдине правильне прочитання, і воно справді добре працює у цій виставі. Якщо актриси грають якусь константу, у них трагедія, мета – воювати за своїх дітей, за своє ставлення до життя, то за що провідник бореться? За гроші, за виживання; ловить підло момент, хоч теж робить це задля своєї сім'ї, у нього дружина не працює, троє дітей, мати на пенсії. Він – еталон повсякденного шкурного життя. У жінок – трагедія, а в нього – цирк-шапіто.

– Актор, який набув певного статусу, напрацював ім'я, намагається розширити діапазон діяльності. Які Ви для себе бачите шляхи? Телебачення, кіно, співпраця на радіо, можливо, якісь одноразові контракти в інших театрах?.. До речі, художній керівник «Колеса» до цього ставиться толерантно, з розумінням і ніколи не засуджує актора, коли він десь підробляє.

– Ми живемо в такій країні й у такий час (хоч «Времена не выбирают, в них живут и умирают», як написав поет Олександр Кушнер), коли важко вижити на бюджетну зарплату. Звісно, шукаємо можливості ще десь заробляти. Та й цікавість рухає: хочеться спробувати там, там, там. Колись я вів дитячу передачу «Мрії збуваються» на УТ-1. Є певний досвід участі в серіалах. Проте на зйомках розумієш: це зовсім інша професія, це взагалі зовсім інше, така маленька зрада, бо це не театр, а я все-таки театральний актор.

Якщо потрапляєш до серіальної обойми, то треба вибирати між театром і телебаченням, бо, як сказав Пушкiн, «служенье муз не терпит суеты». Коли складається альянс із кіно, перестають складатися стосунки з театром, актори змушені йти з нього, тому що в кіноіндустрії свої контракти, умови, інші ритми життя, які не збігаються з ритмами театру.

Так, і мені хочеться зніматися у кіно, може, щось буде. Одначе я не зациклююся на цьому, мені добре в театрі.



– Коли я домовлявся з Вами про інтерв'ю, Ви сказали: «Я їду на зйомки». Що мали на увазі?

– Знімається черговий серіал, нічого цікавого, у мене скромна роль: я зіграв арт-директора ресторану радянського періоду. Єдине, що для мене було приємним, на знімальному майданчику працював із Володею Цивінським, із яким давно по-акторському чи по-людському не спілкувався.
Завдяки серіалам іноді перетинаюсь з цікавими колегами, то, скажімо, працював із Остапом Ступкою, то у «Костоправі» грав разом із Олексієм Горбуновим, якого не бачив ще з інституту. Життя не зводить, а на зйомках зустрічаєшся. Звісно, це також підробіток. Щоправда, не завжди вдається до пуття збагнути, в чому ти знімаєшся. Дають текст ролі, ти його озвучуєш, пробуєшся. Якщо підходиш, вдягають, гримують – і вперед. Отаке нині кіновиробництво. Це не театр. До речі, вам сподобалася вистава «Жінки Моцарта»?

– Сподобалася, Ви там напрочуд різний.

– Це приємно чути. Мені цікава була ця робота. Минає час, а вистава і роль не набридають (як і «Кавказька рулетка»). Шкода, що спектакль «Жінки Моцарта» не часто йде, він, певно, не комерційний, але я з великим задоволенням у ньому працюю. До речі, з цією виставою пов'язано запитання, з яким до мене часто звертаються: «Чому ти досі не заслужений артист? Тобі вже час ним бути».



– Це мене також дивує.

– У мене є більша фішка, тобто вагоме напрацювання в житті. Завдяки виставі «Жінки Моцарта» на двох різних міжнародних театральних фестивалях отримав дві нагороди у двох головних номінаціях: за найкращу чоловічу роль і за найкращу жіночу. Я таких аналогів не знаю, і наші театрознавці про такі прецеденти не чули. Тож тихенько тішуся. Заслужених багато, а хто таким може похвалитися?

– Чи легко Вас на сцені розколоти на сміх? Розкажіть про якісь накладки.

– Мене дуже легко розсмішити. Класичний випадок стався ще у Черкаському театрі у виставі «Мама збирається заміж» за п’єсою Канівця. Я грав студента, сина неодруженої матері. В одній зі сцен мамина подруга намагається довести студенту, що мамі треба вийти заміж, він не має боронитися цього. Совєтсько-радянський текст промовляти було дуже смішно, ну просто неможливо. Режисерські сцена була так побудована, що я сидів обличчям до глядачевої зали, а партнерша – спиною. Вона, розуміючи, що я можу засміятися, постійно мене стримувала. Але на виїзді не стримала, я почав заходитися від сміху. Засміялася і вона, зареготали глядачі, за кулісами всі хихотіли… Довелося дати завісу.



– Тобто кондовий ідеологічно правильний текст ввергав у сміх?

– Я не зміг бути актором, профнездатність зі мною трапилась.

Взагалі-то, багато смішного зі мною траплялося, найелементарніше з цього: шаровари і спідниці з мене спадали. Була й акторська трагічна ситуація. У виставі «Азалія» в першій дії я маю запропонувати героїні Ірини Кліщевської обручку, освідчитися у коханні. Настає момент, я лізу до кишені, а обручки немає. Я її виклав трохи раніше разом з іншим реквізитом, подумав, що цю сцену вже зіграв. А треба ж логічно якось дограти. Як? Це ж не квартира мого героя. Куди бігти? Лишатися? Виправити це не можливо, тобто я не міг побігти за куліси і взяти цю каблучку, це не випрадовно. Було страшно, я думав, що посивів.

– Як викрутилися?

– Партнерша зрозуміла, сказала: «Ти хотів мені щось подарувати?» Я кажу: «Так, так». – «А що?». – «Я хотів тобі подарувати каблучку». Ну ніби хотів… Конфуз, конфуз. Завіса.



– У трьох останніх прем'єрах театру я Вас не побачив. Чому? Може, режисер приберігає Вас для чогось іншого?

– П'єса «Фатальний флірт» Шніцлера мені не здалася сучасною, хоч вона була знакова для свого часу. Втім, у виставі я один раз усе-таки зіграв, підмінив Олександра Бірюкова. Тож роль батька є в доробку, вона складна для введення.

У «Примадоннах» для мене не знайшлося ролі, на жаль. У виставу Puch Up 1-3, де зайнято вісім дійових осіб, теж не вписався. Принагідно зазначу: я не можу скрізь грати, у мене і так багато ролей. Коли виступатиму щовечора, то мене не вистачить надовго, це виснажливо.

На підході вистава «Отак загинув Гуска» Миколи Куліша. Якщо все складеться добре, я гратиму Гуску. Є попередній розподіл, ні в кого він начебто не викликає нарікань. Це знову комедійний персонаж.

– У «Колесі» прислухаються до думки актора? Чи при розподілі ролей є компромісність?

– До актора прислухаються. І компромісність є, але певна. Коли ситуація так складається, що інакше неможливо, тоді ти мусиш братися за роль, не маєш права відмовлятися.

У нас маленький театр. Це, скажімо, у Театрі російської драми імені Лесі Українки, де працює 160 штатних акторів, дехто роками чекає ролі, б'ється за них, там двоє-троє грають одну роль. У нас цього немає. Не хочеш, хай інший хтось зіграє. У нас можна повередувати.

– Чи є у Вас амбіція грати у залах від п'ятисот глядачів і більше? Чи немає заздрості до колег у великих театрах?

– Я грав на таких сценах, скажімо, у Черкаському театрі, де зал уміщає сімсот глядачів. Коли працював у театрі-студії Володимира Пилипенка, ми виступали тільки на «тисячниках» і більше. Я все це пройшов, у мене немає амбіцій чи заздрості, «Колесо» на фестивалях і гастролях грає у великих залах, це корисний акторський тренаж. Однак мені цікавіша камерна ситуація, коли очі в очі, подих у подих із глядачем.



– За це я і люблю «Колесо». Бачу акторів на відстані руки, сам ніби перебуваю у вирі подій і пристрастей, і розумію: тут фальш не пройде.
– Це неприпустимо. Інколи можна трошки недограти, відстань дозволяє, це вже такі маленькі секрети камерного театру. Проте переграти неможливо, тоді лізе фальш.

– У камерних театрах виникає шалений ефект співпереживання. Я з великою шанобливістю ставлюся до театрів імені Франка, імені Лесі Українки, але там немає того контакту. Для мене камерні актори кращі, бо більш природні, щирі.

– У нас інша специфіка. Коли ми приїжджаємо з виставами на великі сцени, то вдвічі більше викладаємося, тому що енергетика у великій залі інша. Не можу сказати, що там гірше, ні, там просто зовсім інакше.

– Треба голосом форсувати, гротескувати жести...

– Додаючи голос, теж треба не награвати. У нас усе-таки оранжерея, ми у вигіднішому становищі. Маємо можливість грати камерно. Що це означає? Не надриваючись, на диханні, пошепки, не сценічним шепотом, а своїм можна доносити слова, ледь-ледь видихаючи звук, тобто такі нюанси програвати, які важко подавати на великій сцені, взагалі неможливо: глядачі не почують, не побачать.

– Про що важливе я Вас не запитав?

– Якось я засміявся, почувши запитання: «Чому ти став актором?». Я відповів: «Життя не склалося, тому став актором». Насправді, я мушу сказати про свою маму, яка дуже хотіла, щоб я став актором. Це нечастий випадок, коли батьки хочуть, щоб діти пішли працювати в театр. Мама про це мріяла, в неї не склалася акторська доля, вона весь час викладала в театральних гуртках. Я з шести років на сцені. Мабуть, 99 відсотків у тому, що я пішов в актори, мамина заслуга. Про це я маю сказати, хоч мами вже немає; вона дуже пишалася, що я став актором, і пишалася б надалі. В цьому вона була щаслива.



– Я навмисно не запитував про Ваше ставлення до політикуму, а от про особисте життя хотілося б дізнатися.

– Коли Денікін брав Одесу, він наказав: «Проституток і акторів не чіпати». Отак я ставлюся до політиків, я їх не чіпаю. У них своє життя, у народу – своє. Стелитися під когось, іти за якоюсь політичною партією, підігрувати – не хочу.

Щодо особистого життя. Не був одружений, дітей не маю, вільний, як вітер. Втім, маю двох шикарних котів – Тимура і Гектора.

– Породисті?

– Ні, такі ж, як і я, дворяни, від слова «двір».

– Ладять між собою?

– Локальні війни весь час, бо хлопці, між ними велика вікова різниця – вісім років, весь час б’ються між собою, за мою прихильність, за місце під сонцем, за те, хто з ким спить, хто де їсть. Ну нічого, нормальне життя.

Я люблю котів, квіти і готувати.

– А як відпочиваєте?

– Була своя дача, продав. Тож щороку днів на десять виїжджаю до сестри на дачу, з котами, ноутбуком, книжками. Триповерхова дача, на щастя, добре обладнана: є електрика, газ, душ. Нікого не бачу, за паркан не виходжу. Тиша, пташки, свіже повітря...

У нас є сімейна квартира в центрі Алушти, але я буваю там рідко, тому що зранку – на море, ввечері – на море, набридає. От і сидиш цілий день у квартирі з ноутбуком чи з книжками, таку бездіяльність без квіточок і пташок я не дуже полюбляю.

– Сучасний українець розучився відпочивати. Ви, я бачу, теж не великий у цьому фахівець.

– Спектр звичайний: домашнє господарство, читання, гра на комп’ютері, телевізор, спілкування з друзями. Якихось великих екстремальних хобі, таких як альпінізм, стрибки з парашутом, польоти на дельтопланах, нічні гонки на мотоциклі по місту, я не маю.

– Дозволяєте собі напитися?

– Звичайно. Хіба ж я не людина? Не сам з собою, звісно, а з друзями можу відірватися. Ну як всі творчі люди...

Володимир КОСКІН


Читати цю та інші публікації у своєму телефоні
на своєму сайті



Є що сказати? Говори на форумі або додай коментар:


(за бажанням)
Введіть код:
This is a captcha-picture. It is used to prevent mass-access by robots. (see: www.captcha.net)   



Інші коментарі

... ›››
Oleg Pk | 23.09.2011, 19:36

Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти. ... ›››
Василь | 04.09.2011, 18:19

В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,... ›››
Наталі | 23.08.2011, 17:49

Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію... ›››
Подільський | 20.08.2011, 17:43

На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн. (у книгарнях дорожче) :))) До речі, сьогодні, 17-го серпня, о... ›››
Іванченко Ірина | 17.08.2011, 15:12

Інші публікації на цю тему

12.01.2014, 00:26 Богдан Жолдак: “Україна найбагатша на таланти і найбідніша на їхню реалізацію”
Наш співрозмовник Богдан Жолдак -- прозаїк, драматург, кіносценарист,...
28.10.2013, 23:34 Євген Ковтонюк: «Заради шедеврів я скрізь суну носа»
Наш гість Євген Ковтонюк цікавий багатьма гранями – як мандрівник,...
27.09.2013, 23:21 Анатолій Зборовський: «Я вивчаю портрет народу»
Наш гість – Анатолій Зборовський, історик і краєзнавець, директор...
01.09.2013, 15:18 Володимир Базилевський: "Куди не кинь, підстеріга чужизна..."
Поет, критик, есеїст, публіцист Володимир Базилевський розчинився у...
23.08.2013, 17:53 Південну Пальміру накрила “зелена хвиля”
В таку спеку подібне книжкове стовпотворіння могло статися лише тут, в...
11.08.2013, 20:19 Микола Славинський про прямостояння під високими небесами України
Наш гість – Микола Славинський, типовий український галерник в царині...
27.07.2013, 18:12 Віктор Грабоський: Вириваймося з мороку!
Письменник Віктор Грабовський впродовж творчого життя поступово набував...
04.07.2013, 01:11 Володимир Бушняк: «Письменник є засобом націєтворення»
Наш гість – письменник Володимир Бушняк. Донедавна голова Кримської...
24.06.2013, 00:18 Неллі Корнієнко: “Без культури держава впаде”
Наш гість – доктор мистецтвознавства, академік Національної Академії...
15.06.2013, 01:40 Олексій Кононенко: “Книга не буває передчасною”
Олексій Кононенко – поет, прозаїк, журналіст, автор відомих українських...
Більше

Стрічки публікацій   Мобільна версія сайту: PDA/WAP
Наш інформер на вашому сайті

  Умови використання та цитування матеріалів сайту
  Авторські права
  Застереження
© AnViSer 2004-2013.  Адміністрація порталу не несе відповідальності за зміст рекламних банерів, які надає банерообмінна мережа
Hosting by hostBe.net