На головну На головну На головну
 
 
Google
Google
« Лютий 2013 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728 
Архів публікацій

 

640x480 | Переглядів: 1547
Вона модна - твоя мова



[ Реклама ]
Реклама від "Порталу українця"
Запрошуємо до співпраці


 
 
 
 .. » Ігор Славінський: «Театри не потрібні цій владі, але ми потрібні людям»
Історія
до 1918 (26)
1918-1991 (50)
після 1991 (23)
  Ідея (71)
  Культура (93)
  Особистості (303)
  Мова (44)
  Релігія (24)
  Теорії (29)


Ігор Славінський: «Театри не потрібні цій владі, але ми потрібні людям»


Автор: Володимир КОСКІН
Джерело: Портал Українця
Коментарі (0)


Заслужений артист України Ігор Славінський за своє життя поміняв лише два театри (Театр російської драми імені Лесі Українки і Молодий театр), щоб опинитися у Театрі на Подолі. Двічі закінчив у різні роки Київський театральний інститут імені І. Карпенка-Карого: як актор і як режисер.



Довкола цих віх «намоталося» багате творче життя, що вмістило акторські й режисерські удачі. Ігор Славінський зібрав багатий урожай нагород, серед яких особливим блиском вирізняються "Київської пекторалі" за кращі спектаклі: "Парнас сторчма" (2003), "Мертві душі" (2010), "Люксембурзький сад" (2010). Останні дві вистави принесли Ігорю Славінському також звання лауреата театральної премії імені Амвросія Бучми за кращу режисуру.

Проте широкій натурі Славінського дорослих глядачів мало, він ще творить для дітей. Тож став двічі лауреатом теле-кінофоруму країн СНД у Ялті за авторську телепрограму "День варення" і лауреатом Всеукраїнського телевізійного конкурсу за кращу програму для дітей "Кришталеві джерела" ("Вечірня казка").

Ми ж зустрілися з Ігорем Миколайовичем як із пропагандистом творчості Володимира Висоцького (25 січня Володимирові Семеновичу виповнилося б 75 років) і як з автором прем'єрного спектаклю «Амнезія», який рушив у велике плавання 18 січня в Театрі на Подолі.

– Пане Ігорю, ви самодостатній актор, режисер, читець-декламатор. Але щось, напевно, переважає?

– Мені складно сказати, що головне. Проте нині я шалено режисурою. Навіть перестав грати у виставах нашого театру, тому що це дві різні професії: актор і режисер. Були в моїй практиці спектаклі, де я це поєднував, тобто грав у власних постановках. Це вимагає надто багато сил. Бо треба відключитися від себе як від актора: поставити спектакль. І треба відключити себе як режисера на сцені, коли ти граєш, тому що мусиш бути актором, а не режисирувати навколо себе.

Наразі я одержую задоволення від творення спектаклю, процесу постановки, пошуків ключа до сердець глядачів, бо це моя головна мета – викликати емоції в залі.

Для лицедійства залишається кіно. Виконую невеликі ролі.

Декламація – моя давня пристрасть, яка пробудилася змалку. Я займався в студії художнього слова Будинку піонерів Московського району Києва. Серед її вихованців – Клара Новикова, Лідія Яремчук, народна артистка України, працює в театрі імені Лесі Українки, Георгій Кишко (на жаль, пішов із життя, він працював у театрі імені Лесі Українки; його голосом говорять мультяшні Фукс із «Пригод капітана Врунгеля», Сліпий Пью в «Острові скарбів», Бармалей в "Докторі Айболиті"), Раїса Трояновська, актриса Театру на Подолі.

Нас навчала дивовижна Фаїна Соломонівна Ковалевська. Творче братерство ми категорично називали не гуртком, а студією. Фаїна Соломонівна зміцнила мою любов до поезії. Я любив декламувати вірші й раніше, дитиною, у молодших класах. Однак в студії серйозно цим зайнявся. Ковалевська спрямувала мене тоді до Театрального інституту, підготувала зі мною програму, – і я пішов по цій професії. Хоча збирався, чесно кажучи, стати лікарем (напевно, тому, що хворів багато, лицарі у білих халатах часто мною опікувалися). Але перемогла любов до декламації. Нещодавно стоїмо з колегами у фойє нашого театру перед вечірнім спектаклем, п'ємо каву. Раптом мене прориває і я починаю читати вірші, під’юджуваний проханнями «А прочитай ще це…». Завівся, як на сцені.

– Глядачі це бачили?

– Ні. Хоча хтозна, можливо, є в цьому якась родзинка. Глядач заходить, а тут вірші читають.

– Відразу до магії мистецтва потрапляють.



– Колись театрознавець Валентина Заболотна розповіла про таке. Народний артист СРСР Костянтин Хохлов, керівник театру імені Лесі Українки заходить до театру і починає говорити віршами. Хтось відповідає віршами, другий, третій підхоплюють... Виникає пікіровка – зв'язний обмін, який складається з віршованих рядків Пушкіна, Лермонтова, Фета, Тютчева... І це було блискуче! Але щоб виникла така розкіш духовного спілкування, треба знати поезію!

Для мене поезія – практично музика, бо вона ритмізована-рифмізована, вершина літератури. Тому я дуже її люблю. Я виступав із поетичними виставами. У Театрі на Подолі багато років грав моноспектакль за Мандельштамом «Шеррі-бренді». Зі мною працювали чотири музиканти з державного симфонічного оркестру. Доля їх розкидала: хто в Новій Зеландії, хто в Єгипті, хто вмер.

Отакий досвід. На щастя, є Семен Рубчинський, керівник Театру поезії і пісні, довкола нього об'єдналися ентузіасти, вийшла гарна компанія. Вже десять років ми разом працюємо, створили чимало вистав: за Висоцьким (чотири спектаклі), за Галичем, за віршами фронтовиків тощо, про трагедію Бабиного Яру. Справжні майстри зібралися! В команді не тільки професійні актори, є, скажімо, професійний історик. Але всі вони – барди, і це об’єднує. Я бардівський рух здавна люблю, багатьох знаю. Мені в ньому неймовірно цікаво.

– Дивує ваша психофізика: у вашому арсеналі велика кількість поетичних спектаклів і композицій. Як вам вдається запам'ятовувати таку колосальну кількість текстів?

– Само укладається. Правда, в 2005 році мені зробили операцію на серці, врізали штучний клапан і пам'ять погіршилася. Але я це долаю. Як відбувається запам’ятовування, який вмикається механізм – я ніколи не міг відстежити. Молодим актором приходив на репетиції і через три-чотири репетиції знав текст усіх персонажів.

– Кажуть, що легендарна Олена Нейолова з другого читання ідеально запам'ятовувала текст своєї ролі.

– Напевно, це вроджені індивідуальні якості. Ми, взагалі-то, не знаємо можливостей нашого мозку, використовуємо п'ять відсотків. Щось вмикається в мені. Зате в інших сферах буваю забудьком. Поговорив з людиною і забув, яке в нього ім’я і як по батькові. А потім прочитав чудовий художній текст, і він вклався у голову, як дитина в колиску. Бо вразив і торкнув струни серця.

– Чому Висоцький посідає таке велике місце у вашій творчості? Ви з ним були знайомі, перетиналися?



– Я з ним не спілкувався, бачив його на сцені й на репетиціях. Якось Висоцький з режисером Юрієм Любимовим перебували в залі, про щось розмовляли, жартували. На щастя, спектаклів за його участю бачив багато.

У 1971 році я вступив до Театрального інституту імені Карпенка-Карого, а в жовтні до Києва приїхав Театр на Таганці – гастролював упродовж місяця у приміщенні Театру оперети. Потрапити, звичайно, було надскладно, потрійний міліцейський кордон стояв навколо театру. Але ми, студенти-театрали, примудрилися переглянути всі вистави. Проникали всіма правдами й неправдами. До речі, Юрій Любимов приїжджав в інститут з нами спілкуватися. Так було прийнято тоді. Тепер цього добитися дуже складно.

Висоцький у моєму житті зіграв мало не головну роль ось за яких обставин. У 1987-му я півроку працював сторожем позавідомчої охорони (я тоді пішов із Молодіжного театру).

– Серед творчих людей це буває. Віктор Цой був кочегаром, а Йосип Бродський – двірником.

– Я тоді чекав відкриття Театру на Подолі, й коли вийшов указ, прийшов до Віталія Малахова і він мене прийняв. Перше, що я вирішив зробити – поставити свій перший спектакль до п'ятдесятиліття Висоцького, цілковито за його поезіями. У теперішніх спектаклях, які ми робимо в Театрі поезії і пісні, звучать переважно пісні. А тоді я поставив непісенний сюжетний спектакль «Ну я прийду по ваші душі». Прем'єра відбулася в день народження Висоцького – 25 січня 1988-го. А 30 грудня того ж року ми зіграли сотий спектакль! Можете уявити, яка популярність була у Висоцького і відповідно у вистави, якщо в зал на шістдесят місць набивалося до ста сорока осіб. Ми брали навпроти в кав’ярні «Світлиці» стільці. Люди сиділи буквально один на одному. Я втішений, що цей спектакль протримався у репертуарі театру шістнадцять років, власне, ми його закрили через те, що я за станом здоров'я не міг його грати.

До речі, шлях до народження цієї вистави був цікавий. Після смерті Висоцького я в 1982-му приготував композицію «На смерть поетів» за віршами Андрія Вознесенського. В ній згадуються Маяковський, Єсенін, Ахматова, Цветаєва, Шукшин і, зокрема, Володимир Висоцький. Я використав знаменитий «Реквием оптимистический по безвременно усопшему Владимиру Семеновичу Высоцкому», написаний Вознесенським ще в 1971 році, за дев'ять років до відходу Поета (тоді Висоцькій всіх налякав своєю клінічною смертю). Там є, окрім точних сентенцій типу “Какое время на дворе, таков мессия» ще такі слова:

А в Склифосовке филиал
Евангелья.
И Воскрешающий сказал:
"Закрыть едальники!"

Твоею песенкой ревя
под маскою,
врачи произвели реа-
нимацию.

Ввернули серые твои,
как в новоселье.
Сказали: 'Топай. Чти ГАИ.
Пой веселее".

Вернулась снова жизнь в тебя.
И ты, отудобев,
нам говоришь: "Вы все – туда.
А я – оттуда!.."

Гремите, оркестры.
Козыри – крести.
Высоцкий воскресе.
Воистину воскресе!


Через цей вірш, до речі, стався казус. Я читав його для делегатів якогось комсомольського з'їзду і там обурився член ЦК компартії. Довелося йому доводити, що це було опубліковано, отже, пройшло цензуру. Такі були часи.

– Партійного функціонера насторожив образ Висоцького чи дух християнства?



– Не знаю, тоді дули на холодну воду. З міськкому мені зателефонували: «Що ти декламував? Де взяв?» – Відповідаю: «Зі збірника віршів». Приніс із закладками, його кудись понесли, повернулися, сказали: «Забирай, усе гаразд».

Я часто читав це на різних вечорах. У Будинку актора якось познайомився з Юрієм Рибальченком (Царство йому Небесне). Це був єдиний у Києві бібліограф Володимира Висоцького. Хоч він із ним ніколи не спілкувався, але досліджував його бібліографію: виступи, публікації. Рибальченко після прочитання композиції за віршами Висоцького підійшов до мене і сказав: «Я хочу зробити тобі подарунок». (Я тоді ще в театрі імені Лесі Українки працював, звільнився у 1982-му). І залишив мені пачку машинописних аркушів із віршами з рукописів Висоцького, які ще ніде не звучали і не друкувалися.

На цій основі ми зробили спектакль «Ну я прийду по ваші душі». У передпрем'єрні дні на ТБ показували документальний фільм Ельдара Рязанова «Чотири вечори з Висоцьким». Рязанов у кадрі розповідав: «Ось кімната Володі. Ось робочий стіл, де він писав. Ось рецепт, а на звороті початок якогось вірша: «Я прожил целый день в миру потустороннем. Я бодро крикнул поутру: «Кого схороним?». Далі немає нічого».

Я мало з дивана не впав. У мене цей вірш повністю звучав у спектаклі, Рибальченко десь його роздобув. Причому він передав мені опрацьовані машинописні передруки з позначеннями: «Авторське. Колективні послання. Писалося на капусник». Він усе знав, оскільки глибоко вникав. Завдяки Рибальченку я став власником безцінної спадщини Володимира Семеновича, яку негайно поніс людям. Вона стала основою вистави, а потім увійшла до різних композицій.

Висоцький для мене дотепер найулюбленіший поет. Лауреат Нобелівської премії Йосип Бродський колись сказав про нього (він суворо-прискіпливо ставився до поетів, не визнавав багатьох): «На жаль, виконання пісень Володимиром Висоцьким затьмарює його поезію. А вірші в нього справді чудові».

Євтушенко в тому ж фільмі Рязанова зауважив: «Висоцький ніколи не був поетом». Це мене обурило, у піку йому та іншим критиканам ми поставили наш спектакль. Я не хочу порівнювати вірші Євтушенка й Висоцького. Відточеність рими, ритму, образність у Висоцького вищі. Цим у двадцятому столітті козирився Маяковський. Проте у Маяковського багато політизованого, заідеологізованого, тому починаємо його забувати, хоча Маяковський – геній. І Висоцький – геній, тільки в нього немає партійності-політизованості, а є людина з усіма її болями, недоліками і чеснотами. Висоцький – енциклопедія нашого життя, він творів менш ніж двадцять років, а описав усе двадцяте століття.

– Що нині живе зі спектаклів і композицій за творами Висоцького?

– У Театрі пісні й поезії всі композиції, створені за його творами, є в обоймі. Інша річ, що ми не можемо часто збиратися, виступати, хіба що кілька разів на рік у столиці. Якось з'їздили до Москви на гастролі, за три дні три вистави зіграли, вони добре були прийняті. В Одесі зіграли три вистави. Проте це складно, на гастрольні вилазки кошти потрібні. Перший наш спектакль називався «Нерухома тінь від мікрофона», останній – «Іноходець». Причому «Іноходець» – це вже ніби вистава-дайджест, у ній все краще, що було. Перед цим був спектакль «Містерія хіпі».

У цих виставах – протест проти усього рабського і темного. А з іншого боку, що для мене естетично головне? Висоцького треба співати. Що й роблять у нас різні актори, у тому числі актриса Серафима Горелова співає чоловічі вірші. У першому спектаклі «Нерухома тінь від мікрофона» хор МВС співав пісні з кінофільму «Вертикаль» і пісню «Полювання на вовків».

Спочатку ж ми себе закомплексували суто читецьким виконанням творів Володимира Семеновича: мовляв, тільки так може бути. Ні. Може бути як завгодно. І декламаційно, і пісенно. Аби тільки хвилювало глядача. Для цього ми виступаємо. Тож усі чотири спектаклі практично живі. У будь-який момент можемо на запрошення відповісти: «Так». Кілька днів на поновлення – і граємо.

– У вас є можливість вибирати майбутні спектаклі? Зокрема, прем’єрна «Амнезія» – це ваш вибір?



– Так. І «Амнезію» я сам вибрав, написавши п’єсу за новелою киянки Олени Рог. Можу при виборі і помилитися, можу, навпаки, зробити хіт.

Коли береш матеріал, ти вже в нього закохуєшся. Інакше немає рації братися. А коли починаєш критикувати автора: «Ой, що це він отут написав?», усе, треба згортатися.

Були в моєму житті і удачі, і провали постановочні, і незакінчені роботи: починали начебто добре, але обставини змушували відкласти роботу, і вона згасала.

– З роками, з накопиченням досвіду вдається прорахувати успіх, зробити так, щоб вистава залишилася в репертуарі надовго?

– Ні. Щораз як спочатку. Мов учень, береш матеріал у руки і думаєш: «І що з цим робити?» Бо користуватися тими ж наробітками, які вже були в інших спектаклях, нецікаво, треба щось нове придумати. І воно раптом починає вилазити, ти не знаєш, що з цього вийде, а потім – раз, раз, складається… Виникає запитання – і здогад. Щораз усе набіло. У всякому разі, у мене. Напевно, інші режисери по-іншому працюють, а я не можу прораховувати успіх. Хоч є досвід в аналізі, в умінні драматургію розщепити, зібрати, розкрутити. Я розумію, за яку ниточку смикнути. Та це не є гарантією успіху.

– А чим вас «Амнезія» зачепила?

– Мені цікаво зрозуміти: чи потрібна нам пам'ять? Ні, не ідеться про історичну пам'ять, у мене батьки воювали, це святе. Мене цікавить пам'ять на чуттєво-побутовому, так би мовити, рівні. Адже коли ми закохуємося, щосили намагаємося забути минуле, відсуваємо його. Ми оберігаємо предмет нашого кохання від свого минулого, не розкриваємо це підпілля, тримаємо потай. Мені кажуть: «Та краще розповісти». Реагую: «Ну і що? Ви розповісте, а там таргани. Відкриєте підвал, а там пацюки. Навіщо наносити ці рани». Початок взаємин – це чистий аркуш, усе потрібно забути. «Амнезія» заінтригувала тим, що людині було надано шанс. Вона забула все, притому орієнтована у просторі, у соціумі. І знаходить свою любов. Проста історія.

– Через яку причину героїня забула минуле?

– Через страшенний стрес. Ми це опускаємо. Спектакль – це інший твір, ніж новела, в якій героїня потім згадує. У нас теж згадує, але ми не відкриваємо минуле. Навіщо? Воно нам не потрібно. А може, воно само відкривається, адже минуле складається не тільки з цього життя, а й з багатьох інших, бозна, звідки тягнеться. Хто знає, ким ми були? Наш персонаж каже: «Я в минулому житті була воїном війська Чінгіс-хана». Співрозмовник зазначає: «Напевно, цей воїн дуже нагрішив». Жарт, звичайно. Хтозна, чи є в нас минулі життя, можливо, це наша фантазія. І ми живемо в ілюзорному світі, так чи інакше. У цьому езотерики розбираються. І мене це цікавить. Тому я взявся за цей матеріал. Ми спробуємо зробити так, щоб це схвилювало глядача. Пам'ять – це відносне поняття, як і свобода. Тому що свободи нема. От кажуть: є філософське поняття свободи. Ні, це не категорія філософська, тому що свобода – неймовірно суб'єктивна річ. Як і пам'ять.

– Існують дві полярні точки зору. Одні радять: «Дивися на все крізь пальці, забувай моментально погане». Інші стверджують: «Ми живі, поки пам'ятаємо, поки в нас є минуле. Відрубай наше минуле, яке ми тягнемо за собою, як гирі, й майбутнього не буде». Тут потрібний якийсь компроміс. Чи вихід – почати з чистого аркуша?



– Я не знаю, хто має більшу рацію. Не можу розв'язати цю дилему, ми у виставі її не вирішуємо. Ми тільки ставимо запитання: «Треба чи не треба все пам'ятати?» Історична пам'ять має бути, інакше: хто ти? Без коріння не можна прожити. З цим я абсолютно згодний. І що глибше лізу в історію, то цікавіше мені й багатшим стаю як особистість. З іншого боку, є приватні вчинки, про це ми говоримо. Скажімо, у дитинстві я поцупив у бабусі варення і це мене мучить. Треба про це пам'ятати чи не треба? Ну це дитяче. А якщо це стосується кохання, взаємин чоловіка й жінки? Чоловікові шістдесят, він покохав іншу жінку. Що робити з багажем минулого? Він же розчавить, а чоловік у політ зібрався.

Дуже складне питання. Тому одна з головних думок вистави: а може, тобі дали шанс на щастя, відрізавши пам'ять, дали шанс відродитися. Але я не знаю відповіді. З одного боку, коріння потрібні, з іншого – забудь усе погане. Так, погане треба забувати. Проте це теж своєрідний цинізм – дивитися на все крізь пальці. Захисна маска. Та треба вибирати.

От ми з вами говорили про Висоцького. Він не здатний був нічого забувати, виплескував це у вірші й пісні. І рятувався штучним забуттям, що вбиває…

– Театр на Подолі один з найбагатостраждальніших у Києві. Глузування долі: нове приміщення будують понад десять років, а старе відібрали, залишилася лише вітальня на 60 місць. Хтось же смикає ниточки довгобуду. Взагалі-то українська столиця побила всі рекорди з небудівництва нових приміщень театрів.

– За роки незалежності звели тільки ляльковий театр, а Театр на Подолі був би першим драматичним театром, побудованим з нуля за останні сто п'ятдесят років

– Ця ситуація дуже тисне на акторів, на режисерів, доводиться задовольнятися малим. Натомість у камерного театру є плюси – глядач перебуває на відстані подиху...

– Я дуже люблю камерний театр, але не всі наші вистави вміщаються у сцену вітальні. У нас є габаритні спектаклі і ми змушені грати їх на виїздах, скажімо, у Малому залі Палацу мистецтв «Україна», бо нас вигнали з Гостинного двору на Подолі і не побудували будинок на Андріївському узвозі. Але ми віримо, що це колись відбудеться. Через два, ну, може, через три роки все-таки добудують, якийсь рух відбувається, навіть балюстрадки зробили.

Великих вистав я поставив усього три, решту – на камерній сцені. Тут сховатися акторові ніде, усе – правда, тут можна простягнути руку й торкнутися актора.

– Ваші улюблені вистави?

– Із цим складно. Улюблений – останній: «Лист Богові» за Анатолієм Кримом. Вийде «Амнезія» – буду її любити. Почну наступну – у неї закохаюся. Спектаклі це діти, ідуть і живуть своїм життям, я мало на що можу впливати. Постановки трансформуються, тому що глядач – найголовніша діюча особа, це вісімдесят відсотків у «тілі» вистави. Якщо прийшов гарний глядач, актори виходять на сцену окрилені, адже починається енергообмін. В енергообміні суть живого мистецтва. Кіно не дає цього енергообміну, образотворче мистецтво теж зафіксоване, відбите. А от живий театр – це єдине місце, де можна одержати миттєвий енергообмін.

Пітер Брук називав оперний театр – священним, бо музика неймовірно підносить. Драматичний театр має свої плюси, це – дія, породжена на очах у глядача, тут і зараз. І це викликає цікавість, не тільки сюжет. «Гамлета» усі знають, але приходять і знову дивляться. Виходить, за чимось іншим ідуть.

Я дуже люблю саме камерні сцени, бо у великих залах дуже складно розкачатися на енергообмін, там інший спосіб існування актора: треба форсувати голос, жести… У камерному руку простягнув – уже мізансцена.

– Що вас найбільше дістає?



– У мене є болісний «пунктик»: я ніяк не можу зрозуміти нашу владу. Їй не потрібно мистецтво. Чиновники, які курирують культуру, кажуть: «Навіщо театри? Вони ж не приносять прибутки». Це обурює до глибини душі.

Так, був період дев'яностих років, коли театр побіг за злободенною газетною статтею. Спорожніли зали. Ми це пережили. Нині зали повні, глядач голосує грішми і ногами, прагне бачити це мистецтво. А держава на театри начхає.

– Вмерло багато талановитих починань ентузіастів.

– Тому що їх ніхто не фінансував. Спробувала Київська держадміністрація підтримати створення театру «Київ», але швидко вмила руки.

За радянщини ми потрібні були владі, тому що театри стояли на передовій ідеологічної боротьби. З ким ми боролися – я не знаю, але несли крізь цензуру розумне, добре, вічне. Тоді розуміли: «Театру треба допомагати: фінансувати, будувати, давати квартири». Тепер виживай, як можеш. Де брати театрам гроші на постановки – незбагненно... Кров, піт і сльози…

– Це нагадує такий ланцюжок: а навіщо театр, школа, дитячий садок? Навіщо виховувати людей? Доведеться будувати в'язниці.

– До того йде. Ми і так вже в зоні живемо. Це жах. Кривдно. І це моя країна, я тут народився. Пушкін писав:

Два чувства дивно близки нам,
В них обретает сердце пищу,
Любовь к родному пепелищу,
Любовь к отеческим гробам.


І я нікуди звідси не поїду. Я тут помру. Але образливо за державу. Хоча Україну державою вже не назвеш. Територія. Культура тут не потрібна. Освіта не потрібна, її перевели на цю довбану Болонську систему. Може, вона й годиться для технічних вишів або до закладів з лекційною системою, але якого біса в це прокрустове ложе намагаються впхнути творчі виші. Усе тріщить, розвалюється. Ми кого випускаємо? Акторів чи магістрів? Раніше: чотири роки відучився, одержуй диплом, працюй в театрі. А тепер потрібно ще рік валандатися не зрозуміло де (у цей час ми набираємо перший курс), щоб одержати ще один диплом. Що це таке? Треба працювати на сцені, а не метушитися й писаниною займатися. Поза сценою стають професійно непридатними.

Представники театрального мистецтва дуже гостро відчувають, що не потрібні цій владі. Скільки разів наш Президент був у театрі за своє життя? Аніскільки! Його там ніхто не бачив. Тим часом глядацькі зали заповнені (а квитки вже не дешеві, дев'яносто гривень), у всіх очі горять, і всі сміються або плачуть...

– Де вам ще доводиться ставити вистави?

– У київському Молодому театрі успішно йде вистава «Афінські вечори», в лютому мине рік. Там же років двадцять грає моноспектакль «Синій автомобіль» Олексій Вертинський. З драматургом Славою Стельмахом ми здружилися, дуже шкодую, що він так рано пішов з життя.

Уже дев'ять років мене зв'язує міцна дружба з Миколаївським українським театром драми і музичної комедії. Там я щороку у серпні ставлю виставу. Тепер ставитиму на великій сцені «Мертві душі» Гоголя-Булгакова. У Севастополі дві мої вистави ідуть в Севастопольському театрі Чорноморського флоту імені Бориса Лавреньова. У Білій Церкві ставив.

Торік їздив на оглядини в Донецький драматичний театр. А у нас недавно була на виставі «Льовушка» худрук цього театру, вона запросила мене поставити «Льовушку» в Донецьку. Дуже сподобався цей спектакль, донеччани хочуть його перенести у свої умови, у своє виконання.

Мені цікаво виїжджати. Це дещо інша робота, ніж на базі. Там перебуваєш у тепличних умовах, не зайнятий побутовими проблемами, як вдома. Тобі намагаються швидше все надати, тому що час дорогий (я ж живу за рахунок театру). Протягом місяця в мене спектакль практично готовий.

– Я так розумію, що режисер, який є гарним актором, під час репетицій більше показує, а режисер, який не є актором, в основному пояснює.

– Звісно, мені через показ легше працювати.

– На репетиції мізансцени я бачив, як ви лаконічно показали акторці інтонацію й малюнок руху. Ви так завжди режисируєте?



– Думаю, що я все-таки використовую мікст певний. Буває, тільки пояснюю. Буває – показую.

Якщо говорити про методику, то я вдячний університету імені Карпенка-Карого, де викладаю. Студентам не дуже то і покажеш, потрібно все пояснювати. І це змушує тримати себе у формі, мізки мають бути увесь час увімкнені, фантазія повинна фонтанувати. Адже аналіз драматургії полягає не в тому, що я, як у математиці, аналізую, а в тому, що я фантазую в собі ситуацію, поринаю в неї і тому розумію, що треба робити. Я намагаюся добитися, щоб студенти опанували цим процесом. Звичайно, це переноситься і в театр, але там я дещо по-іншому працюю, тому що в театрі – професіонали і я знаю: їм не треба багато пояснювати. Якщо студентам слід розжувати, покласти в рот і змусити проковтнути, то в театрі тільки починаєш роз’яснювати, лунає реакція: «А-а, я зрозумів». І пішло.

В акторів фантазія велика, завдяки їй тримається театр. Треба тільки ловити й відбирати доцільне. Хоча буває по-різному. У режисерській роботі мої акторські навички дуже допомагають. Але в мене немає тягаря відповідальності грати всю роль від сих до сих, я підказую акценти, бо розумію, що треба робити в цілому, щоб показати характер персонажа. Навіщо я буду довго розтлумачувати дії, рухи, цілі, завдання, коли ми це, взагалі-то, уже обговорили спочатку, я кажу тільки: «Треба ось це» – і все зрозуміло, усе лягає на свої місця.

До професіонала більше довіри, треба лише трохи підштовхнути. Торік улітку під кінець сезону ми робили спектакль «Лист Богові» Анатолія Крима. Уже треба випускати, а я не знаю фінал, не знаю, не знаю. Приходить завмуз і пропонує: «Послухай». Ставить одну річ. Нічого. Другу… О! Пробило. Пускаємо фонограму – і актори весь етюд зробили самі. Миттєво. Тому, що всі в матеріалі, зрозуміли один одного, нічого не пояснюючи одне одному. І такі можуть бути речі. І глядачі, слава Богу, плачуть у цей момент.

– Музика потрапила в серце і повела акторів…

– Усе зійшлося. Це як пазл – раз і збіглося, картинка відразу виникла.

Себе як режисера мені важко оцінювати. Мені подобається цим займатися, от і все. Взагалі, у будь-якій професії треба працювати з задоволенням. Іноді можна почути: «О, я стільки сил витратив, голова болить…» Я такою роботою не хочу займатися. Я прагну одержувати насолоду, тому репетиції в мене завжди веселі. Ну який буває «напряг»? Часу бракує. Нічого, встигнемо, усе зійдеться. Не можна робити спектакль лементом, пекельною напругою. Хоча були відомі режисери, які так діяли. Уся Москва чула, як Гончаров репетирує, летів його мат з вулиці Герцена. У нього такий темперамент. Я теж темпераментна людина, але віддаю перевагу атмосфері любові.

Володимир КОСКІН, фото автора


Читати цю та інші публікації у своєму телефоні
на своєму сайті



Є що сказати? Говори на форумі або додай коментар:


(за бажанням)
Введіть код:
This is a captcha-picture. It is used to prevent mass-access by robots. (see: www.captcha.net)   



Інші коментарі

... ›››
Oleg Pk | 23.09.2011, 19:36

Дуже хотіся б мати адрес такого підприємства яке проводить роботи по установці карток на ліфти. ... ›››
Василь | 04.09.2011, 18:19

В це важко повірити, але, схоже, що В. Янукович теж нібито читав інтерв’ю Бондаренка, бо в трансльованій сьогодні святковій промові в палаці „Україна” говорив майже тими ж словами про Київську Русь як державу міст, як шановану колись країну. Принаймні, може,... ›››
Наталі | 23.08.2011, 17:49

Там іще є про маму пронизливий ліричний вірш-паліднром в розділі „ПАЛІНДРоскоші”. Починається рядком „І то сива нива – ви на висоті...”.Він давніший, написаний, коли ще мама була жива. І пам’ятаю, що Ліна Костенко ще десь у 2002 році прийшла на презентацію... ›››
Подільський | 20.08.2011, 17:43

На виставці в Українському домі на стенді видавництва "Ярославів Вал" можна придбати книжку Станіслава Бондаренка "Кирилиця київських вулиць" за ціною видавництва 27 грн. (у книгарнях дорожче) :))) До речі, сьогодні, 17-го серпня, о... ›››
Іванченко Ірина | 17.08.2011, 15:12

Інші публікації на цю тему

12.01.2014, 00:26 Богдан Жолдак: “Україна найбагатша на таланти і найбідніша на їхню реалізацію”
Наш співрозмовник Богдан Жолдак -- прозаїк, драматург, кіносценарист,...
14.12.2013, 21:31 Музична програма Євромайдану на неділю 15.12
Орієнтовна музична супер-програма Євромайдану на завтра, 15 грудня, неділя:...
27.09.2013, 23:21 Анатолій Зборовський: «Я вивчаю портрет народу»
Наш гість – Анатолій Зборовський, історик і краєзнавець, директор...
08.09.2013, 16:10 Як магнату «роздягтися» й долучитись?
Це ж треба: мільярдер із якогось переляку запрошує поета на освячення...
01.09.2013, 15:18 Володимир Базилевський: "Куди не кинь, підстеріга чужизна..."
Поет, критик, есеїст, публіцист Володимир Базилевський розчинився у...
23.08.2013, 17:53 Південну Пальміру накрила “зелена хвиля”
В таку спеку подібне книжкове стовпотворіння могло статися лише тут, в...
13.08.2013, 15:27 Репертуар театру "МІСТ" на вересень 2013
Відкриття нового театрального сезону театру МІСТ.
Репертуар на...
11.08.2013, 20:19 Микола Славинський про прямостояння під високими небесами України
Наш гість – Микола Славинський, типовий український галерник в царині...
27.07.2013, 18:12 Віктор Грабоський: Вириваймося з мороку!
Письменник Віктор Грабовський впродовж творчого життя поступово набував...
06.07.2013, 21:01 Фестиваль мистецтв «Франко.Місія» триватиме десять днів
В Україні з’явиться потужний культурний проект Міжнародний фестиваль...
Більше

Стрічки публікацій   Мобільна версія сайту: PDA/WAP
Наш інформер на вашому сайті

  Умови використання та цитування матеріалів сайту
  Авторські права
  Застереження
© AnViSer 2004-2013.  Адміністрація порталу не несе відповідальності за зміст рекламних банерів, які надає банерообмінна мережа
Hosting by hostBe.net